Три роки мужності й боротьби за Україну: Шепетівська громада у скорботі прощалася з матросом Віталієм Коломійчуком
Пекучий біль втрати знову стискає серце громади. 20 березня «на щиті» на рідну землю повернувся навідник десантно-штурмового відділення матрос Коломійчук Віталій Миколайович.
Віталій Коломійчук народився 7 квітня 1987 року в селі Жилинці, у родині Світлани Леонідівни та Миколи Ананійовича. Дитячі роки були непростими, адже сімейне життя батьків не склалося. Проте, доля подарувала хлопцю ще одного батька – Федорчука Петра Броніславовича, який став для Віталія не лише вихователем, а й найближчою людиною. Він любив хлопця, як рідного сина, був для нього наставником і другом. Коли в сім’ї народилася сестричка Іринка, Віталій беззастережно взяв на себе обов’язок старшого брата. Він був її захисником, найкращим другом і наставником у всьому.
У 1995 році Віталій пішов до першого класу Пліщинської загальноосвітньої школи. Спокійний, уважний, відповідальний – він швидко зарекомендував себе як сумлінний і працьовитий учень. Його вирізняло вміння самостійно працювати, допитливість і жага до знань. Він любив спостерігати за світом, вивчати, експериментувати. Шкільні роки залишили про нього лише найкращі спогади. Юнак брав активну участь у житті школи – громадських заходах, спортивних змаганнях, учнівському самоврядуванні. Володів винятковим почуттям відповідальності, завжди виконував доручення з великою серйозністю та відданістю. Дисциплінований, тактовний, врівноважений, добрий – він був тим, кого ставили за приклад іншим.
У 2004 році Віталій завершив навчання в школі. Хлопець виріс працьовитим і наполегливим, легко опановував нові навички й завжди працював на совість.
У 2005 році був мобілізований на строкову військову службу, яку він проходив у місті Миколаїв. Армія загартувала характер юнака, зробила ще сильнішим та впевненішим у собі.
Після повернення до цивільного життя він працював на шиномонтажі. Майстрував, ремонтував, створював – у нього були «золоті руки». Жодна справа не була йому чужою, а кожну роботу виконував з душею, відповідально і якісно. Віталій був не лише турботливим братом, а й люблячим дядьком. У нього було троє племінників – Софійка, Світланка та Руслан. Він любив їх, як рідних дітей, оберігав з самого дитинства, був справжнім хрещеним батьком і наставником. Вони завжди відчували його підтримку й тепло. Він намагався приділити увагу кожному, навчити, підказати, підтримати. Для них Віталій був прикладом – сильним, добрим, справедливим.
Шукаючи можливостей для розвитку, Віталій працював за кордоном. Але де б він не був, серцем і душею залишався поруч із рідними. Він був тією людиною, на яку завжди можна було покластися, навіть на відстані. Його підтримка відчувалася у кожному слові, у кожному дзвінку додому. Мав багато планів на майбутнє, часто казав мамі: «Коли закінчиться війна, збудую великого гаража і відкрию власну справу з ремонту машин». Він мріяв повернутися до мирного життя, працювати, створювати щось своє, щоб допомагати рідним і бути поруч із ними.
Коли почалася війна, Віталій не вагався ні хвилини й 1 березня 2022 року залишив усе й став на захист Батьківщини. Як і тисячі інших українців, він змінив мирну працю на військову справу, взяв до рук зброю, щоб боронити рідну землю. Його товариші цінували його за хоробрість, витримку та людяність навіть у найважчих ситуаціях.
У грудні 2024 року Віталій приїздив у відпустку. Це був дорогоцінний час, сповнений теплих зустрічей і обіймів. Він багато часу проводив із рідними, допомагав по господарству, багато жартував і намагався дарувати близьким радість, ніби хотів компенсувати всі ті дні розлуки. Особливо багато уваги приділяв мамі та сестрі. Говорив, що все буде добре, що війна скоро закінчиться і він нарешті зможе зайнятися справою, про яку так мріяв. Тоді ніхто не знав, що це буде їхня остання зустріч…
14 березня Віталій востаннє вийшов на зв’язок. Голос у нього був спокійний, але в ньому відчувалася тривога. Він не казав зайвих слів, тільки лагідно попрощався, мовив кілька теплих фраз, запевнив, що все буде добре. «Маю йти на завдання… Бережіть себе… Люблю вас…» Його слова залишилися в пам’яті назавжди. Це було його останнє прощання – тихе, стримане, сильне. Він знав, що попереду небезпека, але йшов вперед дорогою воїна, що захищає свою землю.
16 березня 2025 року, під час виконання бойового завдання, Віталій Коломійчук загинув…
Життя Віталія було сповнене праці, любові та відданості. Він був опорою для своєї сім’ї, вірним другом, надійним побратимом. Його ім’я навіки залишиться в серцях рідних, друзів, побратимів і всієї України.
Вічна пам’ять і слава Герою!
