Шепетівська громада прощалася зі старшим сержантом Вадимом Беляком
12 січня стало ще одним чорним днем Шепетівської громади. Ще один день війни, яка безжально обірвала життя старшого сержанта Беляка Вадима Вікторовича.
Вадим Беляк народився 20 листопада 1972 року в місті Шепетівка. Його мама, Ольга Федорівна, одна виховувала сина, вкладаючи в нього любов, працелюбність і повагу до родини. Рідних братів і сестер Вадим не мав, але ніколи не відчував самотності. Ольга Федорівна мала трьох сестер, тож Вадим зростав у великій, дружній родині, де було багато двоюрідних братів і сестер. Усі вони підтримували одне одного, трималися разом у радості й у випробуваннях.
Навчався Вадим у загальноосвітній школі №3. Він добре вчився, був допитливим і творчим: любив малювати, захоплювався історією, багато читав. Учителі згадували його як спокійного, вихованого й відповідального учня. Після закінчення школи Вадим вступив до Київського професійно-технічного училища, де здобув спеціальність газоелектрозварювальника. Згодом пройшов строкову військову службу в навчальному центрі «Десна», що загартувала його характер і навчила витримки. Повернувшись до Києва, працював за фахом у будівельній сфері.
У 1995 році одружився з коханою Оксаною, а у 1997 році в родині народився син Олег. Вадим був працьовитим і відповідальним, їздив на заробітки, завжди дбав про добробут родини. Згодом він повернувся до рідної Шепетівки, жив разом із мамою, працював за спеціальністю на одному з підприємств міста. У повсякденному житті Вадим мав прості, але щирі захоплення: дуже любив футбол, був палким уболівальником, сам грав і збирав колекцію футбольних карток улюблених команд.
7 листопада 2023 року Вадима було мобілізовано до лав Збройних сил України. За п’ять днів після мобілізації серце його матері, Ольги Федорівни, не витримало переживань за сина. У цей складний час поруч були рідні — хрещена мати, тітка, брати й сестри, які підтримували його й не залишали наодинці з болем.
Вадим свідомо став на захист Батьківщини. На рішення воїна боротися до кінця вплинула й загибель двоюрідного брата Олександра Юрчука, який віддав своє життя за Україну у грудні 2022 року.
Цей подвиг назавжди закарбувався в серці чоловіка. Батьки Олександра — рідна тітка Вадима, Людмила Федорівна, та Володимир Юхимович Юрчуки — тривалий час проживали на окупованій території Херсонщини. Лише в серпні 2023 року їм вдалося виїхати й оселитися в Шепетівці, поруч із рідними. Для Вадима та всієї родини це було непросте, але важливе повернення — до своїх і до безпеки.
У складі евакуаційної бригади Вадим рятував життя та техніку на Херсонщині, Сумщині та Курщині. Побратими згадують його як надійного, врівноваженого воїна та людину честі, на яку завжди можна було покластися.
У розмовах із рідними воїн залишався стриманим. Він не любив тривожити близьких, запевняв, що все добре, казав, що з побратимами вони — як одна сім’я. Наприкінці жовтня 2025 року Вадиму вперше за два роки вдалося приїхати у відпустку. Родина зробила для нього особливий подарунок — відремонтувала батьківський дім. Він був щиро зворушений і безмежно вдячний за цю турботу. У ті дні Вадим ділився з тіткою Валентиною Федорівною простою мрією — власноруч відбудувати мамину альтанку, яка з часом занепала, щоб знову збирати там усю родину, як колись.
29 грудня, напередодні Нового року, Вадим востаннє спілкувався з ріднею. Запевняв, що все добре, просив не хвилюватися, розповів, що його перевели на Миколаївщину, і пообіцяв привітати рідних у новорічну ніч. Та доля розпорядилася інакше…
31 грудня 2015 року серце Вадима Беляка зупинилося. Його шлях продовжується в наступному поколінні. Син Вадима — Олег — прийняв рішення стати на захист України, приєднався до лав Збройних сил України, гідно продовжуючи справу батька.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та побратимам. Вадим Беляк назавжди залишиться в серцях усіх, хто його знав.
