Шепетівка попрощалася із десантником Русланом Шаровським, який понад рік вважався зниклим безвісти
22 червня Шепетівська громада знову схилила голови у глибокій скорботі, віддаючи шану та проводжаючи в останню земну дорогу вірного сина України — старшого солдата, гранатометника десантно-штурмового батальйону Руслана Васильовича Шаровського.
Руслан Шаровський народився 8 лютого 1971 року в селі Котовське Роздольненського району Автономної Республіки Крим. Він був наймолодшою дитиною у багатодітній родині. Оскільки дитинство хлопця минуло без батька, він змалку став надійною опорою для матері Рімми, допомагаючи їй на фермі та виноградниках. Як і всі кримські дітлахи, Руслан обожнював море, але водночас мав щирий інтерес до природи й садівництва.
Навчався спочатку в Котовській восьмирічній, а згодом — у Славненській середній школі. Руслан був здібним учнем, гарно декламував вірші та брав участь у міжшкільних олімпіадах, а вчителі, помічаючи його любов до землі заохочували обрати професію агронома.
Після закінчення школи Руслан пройшов строкову службу, опанувавши фах механіка-водія БМП-2 у Бердичеві, а згодом служив старшим механіком-водієм у бойовій частині Яворова. Повернувшись додому, працював на кар’єрі в рідному селі.
Доленосним для чоловіка став 1994 рік, коли в Криму він познайомився з майбутньою дружиною, шепетівчанкою Наталією, яка приїхала на літній відпочинок. Невдовзі закохані побралися та переїхали до Шепетівки. У любові, злагоді та взаєморозумінні подружжя прожило майже 30 років, виховавши трьох дітей: доньку Світлану, синів Богдана та Любомира. А у 2020 році Руслан Шаровський став щасливим дідусем для онуків-близнюків Максима та Артема.
Протягом десяти років Руслан Васильович працював на Шепетівському цегельному заводі, паралельно опановуючи будівельну справу. Отримавши кваліфікацію муляра, лицювальника-плиточника та електрогазозварювальника, він до 2014 року успішно займався будівництвом і ремонтами, заслуживши репутацію надзвичайно працьовитої та доброї людини.
Із початком російської агресії, у 2014 році, Руслан Васильович почав працювати на Шепетівському ремонтному заводі, а вже у 2016 році підписав контракт і став до лав 11-ї зенітної ракетної бригади, виконуючи бойові завдання у гарячих точках Донбасу. З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань боронив країну, беручи участь у запеклих боях на Харківському та Донецькому напрямках.
Весна 2024 року принесла родині страшні випробування: у квітні пішов із життя батько дружини Наталії, а невдовзі на Донеччині загинув її рідний брат Олександр. Наприкінці 2024 року Руслана Шаровського перевели до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Він продовжив службу на Донецькому напрямку на посаді старшого солдата-гранатометника 3-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового батальйону.
Початок 2025 року приніс у родину велику радість — у січні Руслан Васильович втретє став дідусем, народилася онучка Мілана. Він безмежно радів її появі на світ та з нетерпінням чекав на зустріч. На жаль, доля розпорядилася інакше: потримати маленьку на руках захисник так і не встиг, бачив її лише на світлинах. Проте саме народження Мілани стало тією останньою світлою подією, яка зігріла серце воїна перед важкими випробуваннями.
Уже за місяць родину сколихнула страшна звістка: 20 лютого 2025 року в Донецькій області старший солдат Руслан Шаровський зник безвісти. Довгих один рік і чотири місяці рідні жили в болісній невідомості між небом і землею, але до останнього не втрачали надії та віри, що він повернеться додому живим.
На жаль, дива не сталося — страшна звістка про збіг ДНК розбила серця рідних. Не дочекавшись сина з війни, наприкінці 2025 року померла і його мати.
Руслана Васильовича пам’ятатимуть як добру, мудру та щиру людину, готову завжди прийти на допомогу. Донька Світлана згадує батька з глибокою вдячністю: «Тато — це не просто слово. Хоч сам виріс без батька, для нас він став прикладом безмежної любові та турботи. Мудрий, душа компанії, він міг підтримати будь-яку тему та до кожного знайти підхід. Жарти й гумор — це все про нашого тата. Останнім часом тато знімав багато відео з власними коментарями, був нашим сімейним блогером. Тепер ці кадри — безцінний архів…».
Світла пам’ять про Руслана Васильовича Шаровського назавжди житиме в серцях тих, хто його любив, поважав і чекав додому. Його земний шлях завершився, але залишилися добрі справи, прекрасна родина та вдячна пам’ять громади, яка не згасне з роками.
Герої не вмирають!
