Пекучий біль втрати черговий раз оповив Шепетівську  громаду. 18 квітня «на щиті» додому повернувся старший солдат Роман Миколайович  Гринчук, який загинув в бою, героїчно захищаючи  Батьківщину.

Роман Гринчук народився 3 жовтня 1997 року у місті Шепетівка, в родині Миколи Васильовича  та Оксани Євгенівни. Він був молодшим сином. Як і всі діти, часто після ігор додому приходив  замурзаним, мама сварилася, а він відповідав: «нічого, попереш і відмиєш мене, бо я твій розумашка». Старший брат Євген змалку привчав Романа до техніки — разом вони захоплювалися автомобілями, мотоциклами. Великий вплив на виховання хлопця мали дідусь і бабуся, з якими він зростав під одним дахом. Родина з боку мами жила поруч, і Романа часто просили допомогти по господарству. Він ніколи не відмовляв — усе робив із щирістю та сумлінністю, бо  з дитинства  був працьовитим і відповідальним. А ще Роман дуже любив природу, особливо збирати гриби з дідусем.

З 2004 року  по 2013  рік юнак навчався у Шепетівській загальноосвітній школі  №8. Вчителька Галина Петрівна Братащук згадує його як чесного, доброзичливого, відкритого та старанного учня, який завжди підтримував однокласників і ставився до вчителів з повагою.

Після закінчення школи Роман вступив до Нетішинського професійно-технічного училища, де здобув професію слюсаря з ремонту транспортних засобів. Коли Романові було 17 років, помер його батько. Брат Євген  уже мав власну сім’ю і проживав окремо, тож усі чоловічі  обов’язки по господарству лягли  на плечі хлопця. Влаштувався  у меблевий цех столяром.

Роман був гарним та вірним другом. Часом, навіть не доробивши роботу вдома, біг допомогти своїм знайомим. Завжди знаходив потрібні слова для поради і підтримки, а ще був романтиком – записував  всі свої мрії. Одна із них – подорожувати Україною… вона здійснилась, нажаль,  у такому жахливому вигляді.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Роман не залишився осторонь. 22 листопада 2022 року  став на захист Батьківщини, як справжній воїн.  Воював спочатку на Харківському напрямку,  потім була  Костянтинівка,  з нового року – Торецьк. Побратими згадують: «Завжди допитливий, відважний і ще роботящий. Слюсар – це його покликання, і на війні продовжував ремонтувати стару техніку, бо йому це подобалось.  Любив готувати за новими рецептами, навіть для нас завжди  вигадував якусь цікаву та смачну страву».

Влітку 2023 року, після одного з запеклих зіткнень з ворогом, був поранений.  Лікування проходив у шпиталі Полтави. Коли пішов на поправку, вирішив відвідати  перукарню, там  і зустрів свою  кохану Аліну. У дівчини в цей день, 8 серпня, був день народження, вирішив привітати і з того часу молоді люди зрозуміли, що знайшли свою половинку. А ще Роман дуже хвилювався за здоров’я своєї мами, говорив, щоб берегла себе. Мама згадує: «Які б не були  у мене проблеми, завжди вирішував, навіть бувши на війні, передзвонював друзям, щоб допомогли.  На моє «Як ти там синочку?» – віджартовувася: «Мамулічка-красотулічка буде все добре, не переживай за мене, у чоткого пацана має бути все  в чечоточку». Не забував на свята  дарувати мені  улюблені жовті троянди, навіть бувши на фронті, передавав знайомим таксистом».

У жовтні 2024 р., бувши в відпустці,  Роман зробив пропозицію своїй коханій  Аліні. Вже навіть визначились із датою весілля, мріяли про дім, дітей, спільне майбутнє… Та війна обірвала ці мрії.

12 квітня 2025 року воїн загинув  на Донецькому напрямку. Провести Романа в останню земну дорогу зібралася велика родина, друзі, побратими, всі, хто його знав і любив. Він був наймолодшим у родині, але піднявся найвище — став на захист не лише своїх рідних, а й усієї України. За свою відвагу юнак нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». Тепер Роман оберігає нас із небес.

Герої не вмирають!

 

Його очі знову дивляться на рідне місто: у Шепетівці відкрили мурал, присвячений Андрію Журибіді

На стіні будівлі Шепетівської районної державної адміністрації з’явився величний образ Героя-Захисника –  Журибіди Андрія Петровича на позивний «Журба», який тривалий час вважався зниклим безвісти та згодом за трагічними свідченнями побратимів він був визнаний загиблим у бою. Його подвиг навіки закарбовано у барвах стінопису.

11 квітня 2025 року у Шепетівці за участі родини та побратимів Захисника, представників влади,  ліцеїстів та керівництва Шепетівського навчально-виховного комплексу №3 у складі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім. Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою» та мешканців громади відбувся меморіальний захід та відкриття стінопису на вшанування воїна.

24 жовтня 2023 року Андрій був на бойовому завданні неподалік села Синьківка на Харківському напрямку, де під час виконання завдання загинув від удару ворожого дрону. На жаль, тіло воїна не вдалося евакуювати з поля бою. Це стало страшною втратою для рідних і близьких Андрія, для всіх, хто його знав і любив.

Цей мурал стане гідним вшанування воїна та свідченням того, що Герої не вмирають! Вони живуть у нашій пам’яті, у наших серцях, у кожному вільному подиху нашої рідної землі.

Очі, сповнені рішучості та незламної любові до рідної землі, знову дивляться на Шепетівку. Дивляться з вічності, нагадуючи кожному про ціну нашої свободи, про подвиг тих, хто не шкодував власного життя заради України.

Слава Герою! Слава Україні!

Журибіда Андрій Петрович, позивний «Журба», народився 28.11.1999 у місті Шепетівка Хмельницької області.

Навчався та проживав своє дитинство в рідному місті. Андрій виріс тільки з мамою, яка виховала справжнього друга, щиру людину, добру, розумну, з принципами та почуттям справедливості.

Андрій змалечку мріяв стати кухарем. Уже з 5 класу він знав ким хоче стати. Навчався у торгівельно-економічному ліцеї у місті Києві на кухаря. Після закінчення навчання у ліцеї, вступив у Київського Національного університету культури. Андрій опанував справу дуже гарно. Його дитяча мрія збулася, він чітко до неї йшов. Працював та будував своє життя у місті Києві. Працював у багатьох ресторанах Києва і також обіймав посаду Шеф-Кухаря. З дитинства він був активним, добрим та щирим хлопцем, який завжди прагнув допомогти своїм близьким і друзям. Сім’я Андрія була однією з тих, у яких основними цінностями були любов, підтримка та відданість родині. Його мати, Світлана, завжди виховувала сина на принципах порядності та доброти. Всі знали Андрія як людину з великим серцем, яка вміла бути вірним другом та надійним товаришем.

В лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти України, Андрій відчув, що не може стояти осторонь. Мрії про мирне життя вмить змінилися на рішуче бажання захищати рідну землю.

У 2023 році, добровільно пішовши до армії, доєднався до 2 роти «Гонор» 1-ї ОМБ «Вовки Да Вінчі», що входила у склад 67-Ї ОМБр. Андрій став одним із тих героїв, які готові віддати своє життя за свободу і незалежність України. Андрій швидко адаптувався, ставши відмінним стрільцем і надійним воїном у своєму підрозділі. Його бойові якості неодноразово відзначали командири та товариші по службі, а теплий характер та готовність допомогти іншим робили його не тільки чудовим бійцем, а й справжнім другом.

24 жовтня 2023 року Андрій був на бойовому завданні неподалік села Синьківка на Харківському напрямку, де під час виконання завдання загинув від удару ворожого дрону. На жаль, тіло воїна не вдалося евакуювати з поля бою. Це стало страшною втратою для рідних і близьких Андрія, для всіх, хто його знав і любив.

Мама Андрія, Світлана, і вся родина не мають місця, де б вони могли щодня приходити, щоб вшанувати пам’ять героя. Саме тому цей меморіал став не тільки пам’ятником, але й символом відданості та мужності. Це місце, де люди можуть згадати Андрія, його принципи, його виховання і доброту, які він несе в своєму серці, навіть після своєї загибелі.

Андрій віддав своє життя за Україну, за її майбутнє, за мир і свободу, яку ми всі зараз так цінуємо. Він залишив по собі велику спадщину — приклад справжньої гідності, мужності та вірності своїм переконанням. Вічна пам’ять герою!

Слова Андрія, які ми маємо памʼятати:

«Памʼятай минуле. Живи теперішнім. Думай майбутнім. Освітлюй шлях в найтемнішу ніч»

ЖУРБА.

Бути Воїном, Жити Вічно…

10 квітня Шепетівська громада у гіркій скорботі зустрічала славного лицаря українського народу. Додому «на щиті» повернувся справжній нащадок багатьох поколінь українських воїнів, вільний українець, патріот – сержант В’ячеслав Вікторович Кучерук, заступник командира групи 1 ескадрону Інтернаціонального легіону головного управління розвідки Міністерства оборони України, який  загинув, виборюючи незалежність і цілісність України.

Це – день болю для Шепетівської громади. В’ячеслав Кучерук був прикладом сили, мужності, патріотизму, відданості та героїзму. В’ячеслав був з тих, хто  знав, що таке справжнє бойове братерство, як  жартують, втрачають та живуть на передовій. Він знав, що таке кохання, самотність та небезпека. На свої очі бачив передову без пафосу та романтики.

Він сам був творцем  своєї біографії і писав про себе:

«Я, Кучерук В’ячеслав Вікторович, народжений 29 травня 1980 року в Шепетівці. Моє дитинство  промайнуло  у «щасливому»,  для наших батьків, Радянському Союзі. Мій тато працював на водоканалі, а матуся віддано лікувала хворих в міські лікарні хірургічного відділення. Батьки на роботі, а ми із моїм старшим братом Русланом випробовуємо, як бахкають петарди…                                                                 До дев’ятого класу навчався у найкращому навчальному закладі міста – загальноосвітній школі №2. Потім – Козятинське СПТУ-17. Далі строкова служба в Національній гвардії. І хоча юність – пора кохання, музики і розваг, але вже тоді я відкрив для себе свою Батьківщину – Україну.

Потім, за покликом душі і серця, вступив до лав Шепетівського козацького товариства ім.Семена Палія. Та остаточну крапку в моїх політичних та моральних переконаннях я поставив, коли вирішив стати членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

Мені пощастило в житті відчути дві незабутні емоції: коли я пригорнувся до своєї новонародженої донечки, і коли став єдиним цілим з багатотисячним Майданом 2014 року. Тоді, на превеликий жаль, снайперська куля забрала життя нашого побратима – Дзявульського Миколи Степановича. Несучи його в Жовтневий, я не розумів як далі діяти, що робити… Але голос наших предків у  подобі  Героїв  Небесної  Сотні вказав мені подальший мій шлях.

Спочатку була громадська організація Шепетівська «Самооборона і контроль», волонтерська діяльність, у 2015-2016 роках – служба в Хмельницькому окремому 8-му полку спеціального призначення… Луганщина і Донеччина.

Завдання були найрізноманітніші: від спостереження та диверсій у тилу противника до безпосереднього його знищення…. Та операція була складною, але я ніколи не забуду тебе, пане командире, Ігоре Петровичу!

У 2017-му – демобілізація. Здавалось, у мирну Україну. Найщасливіші роки поряд із моєю коханою дружиною Іриною, донечкою Софією і усіма друзями… Але, нажаль, ворог знову переступив поріг нашого спільного дому, і всі ми, як один, вишикувались на захист рідної Батьківщини. З березня по червень 2022 року – бої на Київщині та Харківщині у складі першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. У червні 2022 – березні 2024 відстоювали з побратимами Херсонщину в складі окремих загонів Сил Спеціальних операцій. З березня 2024 року – служба у першому ескадроні Інтернаціонального легіону головного управлі́ння ро́звідки Міністе́рства оборо́ни Украї́ни. Я усвідомлював, що боротьба за волю – це нескінченна стежка, якою нам іти.  Та буде ця хода жива і переможна, доки відчуватимемо плече свого побратима. Я дякую вам за все, мої братчики.»

Таку біографію – сповідь залишив нам В’ячеслав за позивним «Крук» – щирий українець, борець за батьківщину, який був нагороджений орденами «За мужність», «За військову доблесть» та іншими державними нагородами.

4 квітня 2025 року в бою на Запорізькому напрямку В’ячеслав Вікторович Кучерук завершив свій шлях захисника України. Під час останнього бою завдяки діям його групи було знищено близько десяти окупантів на ворожому опорному пункті. На жаль, ціною життя нашого націоналіста.

2 травня 2022 року на переповненому місцевому стадіоні відбувалося урочисте складання присяги добровольчим формуванням самооборони Шепетівки, яку зачитав В’ячеслав Кучерук.

Під час прощання в записі прозвучала присяга голосом героя «Україно свята, мати героїв, зійди до серця мого».

Прилинь бурею вітру кавказького, пошумом карпатських ручаїв,

Славою боїв Завойовника, батька Хмеля тріюмфами,

Ревом гармат революції, радісним гомоном софійських дзвонів.

Нехай душа моя в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться,

Бо ти, пресвята, все життя моє, бо ти все щастя моє.

Задзвони мені брязкотом кайдан, скрипом шибениць в понурі ранки.

Щоб віра моя була ґранітом, щоб зросли завзяття й міць,

Щоб сміло йшов я у бій, як ішли герої

За тебе, свята, за славу твою, за твої святі ідеї:

Щоб пімстити ганьбу неволі, стоптану честь, глум катів твоїх,

Невинну Кров розстріляних під Базаром i Крутами

І тисячів безіменних борців твоїх,

Що кості їх розкидані або тайком загребані…

Спали вогнем, життєтворная, кволість у серці моєму,

Нехай страху не знаю я, не знаю, що вагання.

Скріпи мій дух, загартуй волю,

В серці замешкай моєму.

В боях, в тюрмах рости мене до ясних чинів для тебе.

І в чинах тих хай знайду смерть,

Солодку смерть в бою за тебе,

І розплинуся у тобі я i вічно житиму в тобі,

Свята Україно моя, відвічна й непоборна. 

 

Так звучала присяга  справжнього патріота нашої держави, воїна–героя, який до кінця виконав дану клятву.

В’ячеслав був з тієї когорти, хто ніколи не корився ворогові і не падав духом, роками ніс тяжкий хрест боротьби, не зрадив, вистояв і загинув, навіки залишившись безсмертним!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

 

 

 

 

1 квітня Шепетівська громада знову зустрічала полеглого воїна. «На щиті» до рідної домівки повернувся командир танку 41-ї окремої механізованої бригади, сержант Всеволод Олександрович Шабадах.

Деякі люди мають особливий дар світитися з середини. Вони не просто працюють зі світлом, вони самі стають ним. Таким був Всеволод – художник з освітлення Рівненської обласної філармонії. Він був тією людиною, яка наповнювала простір теплом і енергією, завжди готовий допомогти, завжди відданий своїй справі. Тепер це світло не згасне ніколи… Воно залишиться в наших серцях, у пам’яті, у відблисках софітів, що завжди нагадуватимуть про нього»,- так написали колеги Героя.

Народився Всеволод Шабадах 27 жовтня 1988 року в місті Харків, невдовзі разом з мамою переїхали до Шепетівки, де було коріння його роду. Коли мама, Нонна Всеволодівна, викладач музичної школи, була на роботі, хлопчика доглядала бабуся – Ірина Михайлівна.

Маленького Всеволода в дитинстві всі лагідно називали Ясиком за те, що змалку він ніби випромінював світло, був добрий, лагідний та непосидючий. Таким залишився на все життя. Згодом хлопчик пішов у садочок цукрового комбінату. З 1995 по 2005 рік навчався в загальноосвітній школі №1. Займався в музичній школі по класу фортепіано та вокалу. Улюбленими були заняття в класі декоративно-вжиткового мистецтва. Пройшовши основний курс навчання в музичній школі, хлопчику дуже захотілося опанувати ще один інструмент – барабани, що й стало справою всього життя. У 2006 році юнак вступив до Рівненського Державного гуманітарного університету, на факультет естрадного виконавства, навчався з великим задоволенням та ентузіазмом. Скромний, невибагливий, щирий, Всеволод був справжнім другом та надійним товаришем. Після закінчення працював викладачем ударних інструментів Костопольської дитячої музичної школи.

Навчаючись у виші, разом з друзями-музикантами грав у музичному гурті. Згодом влаштувався до оркестру, з яким об’їздив пів світу. Юнак був дуже комунікабельним, знаходив спільну мову з різними людьми, продовжував спілкуватися зі своїми колегами з різних країн, які з великим сумом зараз надсилають свої співчуття близьким. Всеволод був професіоналом у своїй справі і тому його запрошували на постійну роботу за кордоном, але де б він не був, думки його були в Україні, серед зелених лісів, бурхливих річок, квітучих гаїв. Там, де його чекали рідні та близькі, в рідному домі, де пахло смачною маминою випічкою, як в дитинстві. Казав, що немає для нього милішого краєвиду, як той, що за вікном потяга, коли він повертається додому. І це не просто слова. Об’їздивши багато країн, побувавши в Німеччині, Фінляндії, Норвегії, Швейцарії, Австрії, Кореї, Всеволод мав можливість разом зі своєю сім’єю залишитись за кордоном, але не уявляв свого життя без України. Він казав мамі : «Ти не розумієш, коли я їду в електричці з Рівного до Шепетівки, і проїжджаю поля, де скошена трава… знаєш, що я відчуваю – це запах України, розумієш? …Я не зможу без цього…».

Як справжній патріот своєї Батьківщини, отримавши у 2014 році пропозицію працювати у одному з провідних оркестрів російської федерації, він сміливо відповів, що не буде ніколи працювати на країну- агресора, а 2018, коли круїзний лайнер, в оркестрі якого працював Всеволод, прибув до Петербурзького порту, він навідріз відмовився навіть ступити на російську землю. А ще до цього був майдан…

У 2019 році побрався з коханою Екою, яку зустрів ще під час навчання у виші. Згодом у подружжя народилася донечка Агнія.

Одразу після російського вторгнення, 28 лютого 2022 року, Всеволод Шабадах добровільно вступив до лав Збройних Сил України. З березня 2022 і до осені 2024 працював на військовому об’єкті у Хмельницькій області, постійно доставляв на передову боєприпаси. У листопаді 2024 був переведений до учбового центру, отримав військове звання сержанта, а далі – до 41 окремої механізованої бригади ЗСУ, де, будучи командиром танку, до останніх днів громив ворога, виконуючи бойові завдання. Нонна Всеволодівна завжди підтримувала сина, хотіла щоб її онучка, маленька Агнія росла у вільній країні, яку дуже любив Всеволод.

Напередодні війни Всеволод жив у Рівному, був майстром широкого профілю. У колег по роботі у Рівненській філармонії, де він працював художником з освітлення, залишилися найкращі спогади: турботливий, доброзичливий, відповідальний, завжди готовий допомогти, відданий своїй справі. Романтик, який щиро мріяв про щасливе життя, яке обірвала війна.

Головний сержант – командир танку 41-ї окремої механізованої бригади, справжній воїн і патріот, Всеволод Шабадах, загинув 24 березня 2025 року на Сумському напрямку, виконуючи бойове завдання, захищаючи рідну землю. Світло його великої душі ніколи не згасне, воно назавжди залишиться у серцях рідних, друзів та близьких.

Герої не вмирають!

24 березня 2025 року виповнюється три роки з дня загибелі старшого лейтенанта Слісарчука Артема Олександровича, командира зенітної ракетної обслуги, який загинув разом із побратимами, захищаючи Батьківщину від російських окупантів.

У цей скорботний день керівний склад військової частини, військовий капелан Василь Боднар, родина Героя та його побратими зібралися біля могили воїна, щоб вшанувати пам’ять та подвиг Артема.

Артем Слісарчук, начальник зенітної ракетної обслуги зенітної ракетної батареї зенітної ракетної Шепетівської бригади Повітряних Сил ЗСУ, народився 2 квітня 1990 року в місті Шепетівка Хмельницької області. З перших днів повномасштабного вторгнення рф він разом з побратимами став на захист України. Його обслуга під його командуванням мужньо виконувала бойові завдання на Донеччині та Харківщині, прикриваючи повітряні кордони на сході країни.

Артем неодноразово виводив своїх бійців з-під ракетних ударів, зберігаючи їхні життя. Його професіоналізм та відвага дозволили знищити шість ворожих літаків та чотири безпілотники. На жаль, сьома ротація стала для нього останньою. Він загинув 24 березня 2022 року під час бою з авіацією ворога поблизу Ізюма, де його обслуга потрапила під нищівний ракетний удар.

26 квітня 2022 року Артем Слісарчук був похований на Алеї Слави міського кладовища в Шепетівці. Його шолом та ідентифікаційний жетон зберігаються в Музеї пропаганди. Йому посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин Шепетівської міської територіальної громади “, а на стіні Шепетівського НВК “ЗОШ І-ІІІ ступенів – гімназія”, де він навчався, встановлено меморіальну дошку.

УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №201/2022 від 02.04.2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Артему Слісарчуку присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №599/2022 від 05.08.2022 року за безпосередню участь у здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку із широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України, старшого лейтенанта Слісарчука А.О. нагороджено відзнакою “За оборону України” (посмертно).

НАКАЗОМ ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ №923 від 18.06.2024 за вірність Українському народові і військовій присязі, особисту мужність і самовідданість, проявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України в умовах воєнного стану, нагороджений почесним нагрудним знаком “Комбатантський хрест” (посмертно).

У цей день ми вшановуємо пам’ять Артема Слісарчука та згадуємо його подвиг, його відданість та героїзм. Він назавжди залишиться в наших серцях, як приклад мужності та самовідданості. Його ім’я буде навічно вписане в історію України.

Зенітна ракетна Шепетівська бригада Повітряних Сил ЗСУ

Пекучий біль втрати знову стискає серце громади. 20 березня «на щиті» на рідну землю повернувся навідник десантно-штурмового відділення матрос Коломійчук Віталій Миколайович.

Віталій Коломійчук народився 7 квітня 1987 року в селі Жилинці, у родині Світлани Леонідівни та Миколи Ананійовича. Дитячі роки були непростими, адже сімейне життя батьків не склалося. Проте, доля подарувала хлопцю ще одного батька – Федорчука Петра Броніславовича, який став для Віталія не лише вихователем, а й найближчою людиною. Він любив хлопця, як рідного сина, був для нього наставником і другом. Коли в сім’ї народилася сестричка Іринка, Віталій беззастережно взяв на себе обов’язок старшого брата. Він був її захисником, найкращим другом і наставником у всьому.

У 1995 році Віталій пішов до першого класу Пліщинської загальноосвітньої школи. Спокійний, уважний, відповідальний – він швидко зарекомендував себе як сумлінний і працьовитий учень. Його вирізняло вміння самостійно працювати, допитливість і жага до знань. Він любив спостерігати за світом, вивчати, експериментувати. Шкільні роки залишили про нього лише найкращі спогади. Юнак брав активну участь у житті школи – громадських заходах, спортивних змаганнях, учнівському самоврядуванні. Володів винятковим почуттям відповідальності, завжди виконував доручення з великою серйозністю та відданістю. Дисциплінований, тактовний, врівноважений, добрий – він був тим, кого ставили за приклад іншим.

У 2004 році Віталій завершив навчання в школі. Хлопець виріс працьовитим і наполегливим, легко опановував нові навички й завжди працював на совість.

У 2005 році був мобілізований на строкову військову службу, яку він проходив у місті Миколаїв. Армія загартувала характер юнака, зробила ще сильнішим та впевненішим у собі.

Після повернення до цивільного життя він працював на шиномонтажі. Майстрував, ремонтував, створював – у нього були «золоті руки». Жодна справа не була йому чужою, а кожну роботу виконував з душею, відповідально і якісно. Віталій був не лише турботливим братом, а й люблячим дядьком. У нього було троє племінників – Софійка, Світланка та Руслан. Він любив їх, як рідних дітей, оберігав з самого дитинства, був справжнім хрещеним батьком і наставником. Вони завжди відчували його підтримку й тепло. Він намагався приділити увагу кожному, навчити, підказати, підтримати. Для них Віталій був прикладом – сильним, добрим, справедливим.

Шукаючи можливостей для розвитку, Віталій працював за кордоном. Але де б він не був, серцем і душею залишався поруч із рідними. Він був тією людиною, на яку завжди можна було покластися, навіть на відстані. Його підтримка відчувалася у кожному слові, у кожному дзвінку додому. Мав багато планів на майбутнє, часто казав мамі: «Коли закінчиться війна, збудую великого гаража і відкрию власну справу з ремонту машин». Він мріяв повернутися до мирного життя, працювати, створювати щось своє, щоб допомагати рідним і бути поруч із ними.

Коли почалася війна, Віталій не вагався ні хвилини й 1 березня 2022 року залишив усе й став на захист Батьківщини. Як і тисячі інших українців, він змінив мирну працю на військову справу, взяв до рук зброю, щоб боронити рідну землю. Його товариші цінували його за хоробрість, витримку та людяність навіть у найважчих ситуаціях.

У грудні 2024 року Віталій приїздив у відпустку. Це був дорогоцінний час, сповнений теплих зустрічей і обіймів. Він багато часу проводив із рідними, допомагав по господарству, багато жартував і намагався дарувати близьким радість, ніби хотів компенсувати всі ті дні розлуки. Особливо багато уваги приділяв мамі та сестрі. Говорив, що все буде добре, що війна скоро закінчиться і він нарешті зможе зайнятися справою, про яку так мріяв. Тоді ніхто не знав, що це буде їхня остання зустріч…

14 березня Віталій востаннє вийшов на зв’язок. Голос у нього був спокійний, але в ньому відчувалася тривога. Він не казав зайвих слів, тільки лагідно попрощався, мовив кілька теплих фраз, запевнив, що все буде добре. «Маю йти на завдання… Бережіть себе… Люблю вас…» Його слова залишилися в пам’яті назавжди. Це було його останнє прощання – тихе, стримане, сильне. Він знав, що попереду небезпека, але йшов вперед дорогою воїна, що захищає свою землю.

16 березня 2025 року, під час виконання бойового завдання, Віталій Коломійчук загинув…

Життя Віталія було сповнене праці, любові та відданості. Він був опорою для своєї сім’ї, вірним другом, надійним побратимом. Його ім’я навіки залишиться в серцях рідних, друзів, побратимів і всієї України.

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

19 березня у Плесенській гімназії, за участі міського голови Віталія Бузиля, освітян та батьків полеглих у російсько-української війні випускників школи, відбулось урочисте відкриття шкільного військово-історичного музею «Долею волелюбної нації».

Військово-історичний музей — це простір, який присвятили пам’яті випускників Плесенської гімназії, які загинули, захищаючи Україну від російських окупантів. Це простір, де учні можуть глибше пізнати героїчне минуле свого народу, вивчати події боротьби за незалежність та свободу.

Учні провели присутнім першу екскурсію в історії музею. Серед експонатів – гільзи снарядів та набоїв, шеврони, прапори України з підписами воїнів та інші предмети, привезені з передової, які передали до музею волонтери та військовослужбовці.

Цей музей присвячений землякам та їхньому внеску в історію українського народу, нашій боротьбі за незалежність, за право на самовизначення і збереження своєї національної ідентичності.

Музей створений за підтримки управління ювенальної превенції національної поліції в Хмельницькій області.

17 березня Шепетівська громада знову зустрічала полеглого воїна. «На щиті» повернувся молодший сержант Корчук Володимир Павлович, інспектор прикордонної служби – начальник групи мінометів вогневого відділення прикордонної служби.

Володимир Корчук народився 7 лютого 1991 року в місті Шепетівка. Його дитинство було сповнене і щасливих моментів, і тяжких випробувань. Він зростав у родині, де панувала любов і підтримка: батько, Павло Степанович, працював на заводі культиваторів, а мама, Оксана Сергіївна, була бухгалтером на м’ясокомбінаті. Володимир мав старшу сестру Лесю, яка завжди була поруч. Проте життя рано змусило його подорослішати. Коли Володя пішов до першого класу, родина зазнала тяжкої втрати – не стало батька і мама залишилася сама з двома дітьми. Цей удар був болючим для всіх, але найбільше для маленького хлопчика, який так потребував батьківської підтримки. Попри всі труднощі, Володимир виріс у любові, турботі та повазі до людей. Володя навчався в школі-пансіоні, де з ранніх років проявив себе як щирий, доброзичливий і активний хлопчик. Його не можна було не помітити – він був «душею компанії», завжди готовим допомогти, підтримати, пожартувати, щоб підняти настрій друзям.

Він ріс різнобічною особистістю: займався в театральному гуртку, захоплювався танцями, але найбільше любив бойове самбо. Спорт виховав у ньому витривалість і дисципліну, допоміг досягти перших перемог – юнак не раз здобував призові місця на змаганнях. Володимир мріяв про серйозну кар’єру, де зможе служити людям.

Після закінчення школи хлопець вступив до Національної академії внутрішніх справ у Києві на спеціальність «слідчий». Це були нелегкі роки – навчання вимагало витримки, дисципліни та сили волі. Завдяки цілеспрямованості і працелюбності він закінчив навчання з відзнакою. Його шлях у правоохоронних органах розпочався у 2012 році на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Шепетівського районного відділу поліції. Служба була важкою, але Володимир завжди залишався чесним і відданим своїй справі. Колеги поважали його за принциповість і справедливість. Він зростав професійно, здобувши звання капітана поліції, проте у 2018 році ухвалив непросте рішення – залишити службу. Деякий час працював начальником дільниці №2 на комунальному підприємстві теплових мереж.

Війна змінила все. 9 березня 2023 року Володимир добровольцем пішов боронити Батьківщину. Він вступив до 15 мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон», де став інспектором прикордонної служби 1 категорії та начальником третьої групи мінометів. Бойовий досвід і рішучість Володимира, зробили його надійним побратимом, справжнім лідером серед своїх. Жага до боротьби була у нього в крові, адже його бабуся і дідусь були воїнами ОУН-УПА, пройшли заслання у Воркуті та Магадані. Володимир продовжив справу предків, захищаючи рідну землю.

Воїн мав надійний тил – своїх дівчат: перше кохання – дружину Антоніну та донечку Софію. Чоловік був неймовірно турботливим татом, кожну вільну хвилину намагався провести з донькою. Його найбільшим бажанням було, щоб вона зростала у вільній країні, без страху війни.

Дружина Антоніна прийняла його рішення стати на захист Батьківщини, усвідомлюючи всю небезпеку, адже й сама була військовослужбовицею. Їхня любов була міцною, і навіть розлука не могла її зруйнувати. «Він був найкращим батьком і коханим чоловіком. Завжди казав, що любив мене, любить і буде любити… Кожну вільну хвилину присвячував нам, намагався бути поруч навіть на відстані», – згадує Антоніна. Родина завжди була для Володимира найміцнішою опорою. Найближчі підтримували його в усьому, пишалися кожним його досягненням і щиро переживали за нього.

Мама завжди була поруч, даруючи сину безмежну любов і турботу. Сестра Леся, з якою він зростав пліч-о-пліч, розділяла всі радощі й труднощі життя, а її чоловік і донечки Іванка та Соломія обожнювали дядька. Він був для них прикладом сили, мужності й доброти. Коли Володимир став на захист Батьківщини, рідні серцем і душею завжди були поруч із ним. Для родини воїн назавжди залишиться Героєм, чий дух житиме в їхніх серцях.

Сестра Леся згадує, що під час останньої зустрічі з Володею вона побачила в його очах біль війни. «Він переживав за своїх побратимів, друзів. Казав: «Леся, якщо не я зараз буду захищати, то я не хочу, щоб потім моя донька або племінниці брали у руки зброю».

8 і 9 березня дружина приїздила до Володимира, вони просто були разом та підтримували одне одного. Він заспокоював її, усміхався й казав, що все буде добре. Але вже 12 березня воїна не стало. Ті останні дні назавжди закарбувалися в її серці. Чоловік знав, що йде на небезпечну місію. Але страху в ньому не було – лише рішучість і обов’язок.

Володимир загинув, рятуючи своїх побратимів. Він не мріяв про героїзм – він просто робив те, що вважав правильним, а його ім’я закарбоване в історії боротьби України за свободу.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

15 березня центральна площа Шепетівки знову наповнилася скорботою і пекучим болем втрати. Шепетівська громада проводила в останню земну дорогу молодшого сержанта Наталію Володимирівну Колінчук, яка два роки боролася з окупантами в, самому горнилі війни. Вона пішла воювати заради мирного майбутнього своїх дітей, у рідній країні.

Наталія Колінчук народилася 24 червня 1982 року в місті Шепетівка, в родині Ніни Іванівни та Володимира Євгеновича. Вона росла допитливою, наполегливою та сильною духом дівчиною. У сім’ї також був молодший брат Володимир, якого Наталія завжди підтримувала й опікувалася ним. Навчалася дівчинка у загальноосвітній школі №8, а згодом обрала для себе технічну спеціальність – «радіозв’язок», вступивши до Київського електромеханічного коледжу. Вона завжди прагнула бути корисною, опановувала нові знання, не боялася викликів і прагнула до самостійності.

У 2003 році Наталія Володимирівна вийшла заміж за Олександра Михайловича. Шлюб був сповнений кохання та тепла, а найбільшим щастям стали діти – син Артем, що народився у 2004 році, та донька Каріна, яка з’явилася на світ у 2009 році. Жінка була не лише люблячою матір’ю, а й надійним другом дітям, намагалася дати їм усе найкраще.

З 2008 по 2018 рік Наталія працювала у Шепетівській колійно-машинній станції техніком технічного відділу. Вона була відповідальною та наполегливою, вміла тримати баланс між кар’єрою та сім’єю. У якийсь момент захотіла спробувати щось нове, тому намагалася відкрити власну справу. Це був непростий період, проте жінка не боялася ризикувати: Останніми роками працювала диспетчером у місцевій службі таксі, та її покликанням стало зовсім інше – захищати рідну землю.

Коли ворог прийшов на нашу землю, Наталія не залишилася осторонь. 1 березня 2023 року вона добровільно вступила до лав Збройних Сил України. Її молодший брат Володимир теж боронить країну.               Сильна й смілива, готова до боротьби – такою Наталя була з перших днів у війську. Спершу проходила навчання, опановуючи нові навички, а згодом була направлена для проходження служби в 88-й батальйон як зв’язківець. Її розум, відповідальність та цілеспрямованість дозволили Наталії швидко стати командиром відділення зв’язку. Службу розпочала на Лиманському напрямку, згодом був Сумський, де разом із побратимами боронила кордони України. «Я не тільки маю бути на рівні, мені треба вдвічі більше працювати, щоб показати, що я можу», – говорила жінка.

Вона не боялася труднощів. Три тижні тому Наталія перевелася в іншу військову частину на Півдні України, де продовжувала нести службу, допомагати, підтримувати та бути тією, на кого можна покластися.

Доля не була милосердною до їхньої родини – хвороба передчасно забрала обох батьків Наталії. Останнім важким випробуванням стало прощання з батьком – лише чотири місяці тому. Попри всі труднощі, жінка продовжувала боротися. Проте, під час служби її жіноче серце дало слабину. Попри біль та втому, вона не скаржилася, не зупинялася. Її сила духу була величезною, її воля – незламною, але 5 березня 2025 року серце Наталії зупинилося. Вона віддала цій землі не лише свої сили, працю та мужність, а й саме життя.

Колінчук Наталія Володимирівна – символ відданості, стійкості та справжньої сили. Вона – жінка, яка не злякалася, яка йшла вперед, яка захищала, допомагала, любила. Її життя – це приклад, пам’ять про неї – це вічний вогонь, що горітиме в серцях тих, хто її знав.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада третій день поспіль прощається із полеглими земляками, не встигаючи оплакати одного, як надходить чергова чорна звістка.

14 березня Шепетівська громада зустріла Героя, який «на щиті» повернувся до рідної домівки – солдата Хавронюка Ігоря Сергійовича.

Ігор Хавронюк народився 28 січня 1981 року в Шепетівці, у родині Діни та Сергія Хавронюків. Він був середньою дитиною в сім’ї, де, окрім нього, росли дві сестри – Олена та Катерина. З дитинства він був допитливим і енергійним хлопчиком, якого батьки виховували в атмосфері любові та взаємопідтримки. Навчався у загальноосвітній школі №1, де вирізнявся серед однолітків своєю наполегливістю та доброзичливістю, завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував. Однак, життя ще у юному віці підготувало йому важке випробування: у шкільні роки Ігор потрапив у аварію, отримавши серйозну травму ноги. Це стало справжнім викликом як для хлопця, так і для його родини. Довгі місяці лікування, реабілітація, болючі процедури – усе це вимагало надзвичайної сили волі. Ігор був змушений тимчасово припинити навчання, але не здавався. Вже у вечірній школі, коли здоров’я дозволило йому повернутися до навчального процесу, він здобув середню освіту. Завдяки наполегливості та бажанню розвиватися, юнак у 2002 році отримав атестат, довівши собі та оточенню, що жодні труднощі не здатні зламати його дух.

Після закінчення навчання Ігор одружився та у 2003 році у його житті з’явилася найбільша радість – народився син Михайло, а через рік, у 2004, його другий син – Максим. Він безмежно любив своїх дітей, намагався зробити їхнє дитинство щасливим та безтурботним. Однак, доля знову випробовувала чоловіка – син Михайло народився з важким діагнозом і для його порятунку була необхідна складна операція. Ігор, не вагаючись, кинув усі сили на пошук коштів на лікування сина. Він працював на місцевому цукровому заводі, їздив на заробітки за кордон – робив усе можливе, щоб врятувати свою дитину. Його працьовитість і батьківська наполегливість дозволили сину отримати необхідне лікування.

У 2012 році родина переїхала до села Пліщин. Там вони придбали будинок і почали будувати своє життя з чистого аркуша. Ігор працював на місцевій фермі, згодом займався валкою лісу – будь-яка робота, яка могла забезпечити родину, була для нього важливою. Він ніколи не боявся труднощів, адже знав, що на його плечах лежить відповідальність за майбутнє дітей. Його сини завжди захоплювалися ним. Батько навчив їх цінувати працю, бути відповідальними та не боятися викликів.

Старший син Михайло згадує, що одного разу він випадково зламав велосипед тата – відпало заднє колесо, і злякався, що отримає прочуханки, але тато замість того, щоб сваритися, спокійно сказав: «Ти маєш відремонтувати його сам». Під батьківським керівництвом хлопчик вперше у житті власноруч полагодив двоколісного друга, що стало для нього важливим уроком самостійності.

Ще багато планів було в Ігоря Сергійовича, та все змінила війна. 11 листопада 2024 року він долучився до лав Збройних сил України. Пройшовши навчання, чоловік готувався до виконання бойових завдань. Проте, наслідки старих травм давали про себе знати. Попри це, Ігор не здався. Побратими відзначали його витримку, хоробрість та здатність підтримати бойовий дух товаришів навіть у найважчі моменти.

Сини дуже хвилювалися за батька. 12 січня 2025 року Михайло востаннє спілкувався з татом, після цього зв’язок зник. Сім’я намагалася зв’язатися з ним, але це було непросто – у зоні бойових дій мобільний зв’язок був нестабільним. 17 лютого, завдяки побратимам, вдалося отримати від батька коротке голосове повідомлення: “Я на завданні… Живий, як тільки зможу – наберу…’’. Це було останнє, що почула родина від Ігоря.

5 березня надійшла страшна звістка – Ігор зник безвісти. Рідні не втрачали надії, що він повернеться, що знайдеться бодай якась інформація про його долю. Проте, 11 березня стало відомо, що Ігор Сергійович Хавронюк загинув у бою 4 березня 2025 року.

Ігор Хавронюк – це людина, життя якої стало прикладом безмежної любові до родини, сили духу та відданості своїй країні. Його доля була сповнена випробувань, які він проходив з гідністю, не втрачаючи людяності та віри у краще майбутнє. Його приклад буде надихати та нагадувати всім нам про ціну свободи та про справжню силу людського духу.

Слава Україні!

13 березня, схиливши голови у пошані, Шепетівська громада знову в жалобі зустрічала воїна. «На щиті» додому повернувся стрілець-снайпер десантно-штурмового відділення, солдат Валентин Анатолійович Стецюк.

Валентин Стецюк народився 10 листопада 1987 року в селі Пліщин Шепетівського району у сім’ї Стецюка Анатолія Петровича та Олени Василівни, де вже підростав старший брат Віктор. У 1994 році пішов у перший клас Пліщинської ЗОШ І-III ступенів. За роки навчання у школі проявив інтерес до спорту, цікавився художньою літературою. Валентин був добрим, чуйним, товариським. У 2005 році помер батько хлопця, тому братам довелося швидко подорослішати.

Закінчивши школу, Валентин навчався у Грицівському вищому професійному училищі, де здобув спеціальність «тракторист-машиніст». Після закінчення училища працював у бригаді лісорубів, а згодом на деревообробці у рідному селі. У 2011 році пов’язав своє життя з Тетяною Сергіївною. Сім’я виховувала трьох синів: Ігоря, Олександра та Дмитрика.

У 2023 році чоловік влаштувався на роботу до Славутського маслозаводу. 9 вересня 2024 року Валентин був мобілізований на військову службу і, пройшовши підготовку, Валентин Анатолійович боровся з ворогом, руйнуючи міф про непереможність російської армії.

5 березня 2025 року, під час виконання військового обов’язку, Валентин Анатолійович Стецюк загинув на полі бою. На жаль, воїну не судилося побачити день, про який мріє кожен із нас – день Перемоги, мирного неба і відродження країни. Такою жорстокою ціною створюється наша сучасна історія, формується українська нація.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

12 березня Шепетівська громада, схиливши голови у скорботі, знову зустрічала полеглого воїна – солдата Ткачука Сергія Вікторовича, який віддав своє життя, захищаючи нас з вами.

Сергій Ткачук народився 15 червня 1975 року в невеличкому селі Городище. Дитячі роки проходили у затишному родинному колі. Коли Сергій був малим, сім’я переїхала до Шепетівки, де й пройшла його юність. Разом із матір’ю Валентиною Романівною, батьком Віктором Миколайовичем та молодшим братом Ігорем він ріс, пізнавав життя, долав труднощі й радів щасливим моментам. У 1998 році сім’я зазнала великої втрати – не стало батька. Цей біль залишився з нашим героєм назавжди, та, попри все, він завжди залишався надійною опорою матері та брату. Після закінчення дев’яти класів юнак продовжив навчання у Понінківському професійному ліцеї та отримав спеціальність слюсаря КВА. Він був працьовитим та відповідальним хлопцем, тому легко опановував нові навички та завжди прагнув працювати на совість. Потім була армія, службу проходив у Львові, а згодом – в Сокалі, де виконував обов’язки охоронця. Цей період загартував характер юнака, зробив ще сильнішим та витривалішим. Після повернення до цивільного життя працював на хлібозаводі. Як і багато українців, шукав можливості для заробітку, аби забезпечити майбутнє.

У 2010 році Сергій Вікторович зустрів свою любов – Ірину. Це було справжнє почуття, те, що дає людині сили йти вперед, долати труднощі та будувати плани на майбутнє. Вони були щасливі разом, ділилися радощами, підтримували один одного у скрутні хвилини.

Коли в країні настали важкі часи, він не зміг залишатися осторонь. У травні 2024 року долучився до лав Збройних Сил України. Спочатку було навчання у Черкаській області, а потім – передова, Харківщина. Сергій Вікторович не приховував від рідних, що було нелегко, завжди знаходив час зателефонувати дружині та матері. Кожен дзвінок був для них, як ковток повітря: вони чекали, переживали, молилися за нього. Він сумував за рідною домівкою, за теплими вечорами з вудкою на березі річки, за походами в ліс по гриби, адже це були його улюблені заняття – миті, які дарували йому спокій.

5 лютого Сергій Вікторович востаннє спілкувався з дружиною. Наступного дня, 6 лютого, вирушив на бойове завдання. Він із нетерпінням чекав на відпустку, яку мав отримати 20 лютого, мріяв повернутися додому, обійняти найдорожчих та хоча б на кілька днів забути про війну. Але 21 лютого Сергій загинув… Страшна звістка дійшла до дружини 6 березня.

Серце Сергія Ткачука зупинилося, але пам’ять про нього житиме в серцях рідних і близьких, у спогадах тих, хто знав його особисто, у словах подяки від тих, кого він захищав. Він був і назавжди залишиться Героєм, який віддав своє життя за Україну, за мирне небо для тих, кого любив.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

27 лютого у Шепетівці прощалися з відважним воїном, хоробрим захисником, сапером, солдатом інженерно-саперної роти Кушніруком Володимиром Володимировичем, який загинув, мужньо захищаючи рідну землю.

Володимир Кушнірук народився 16 лютого 1995 року у місті Шепетівка. Навчався у місцевій школі №4, де проявляв себе як уважний і поміркований учень. Захоплювався футболом, був частиною шкільної команди, цінував командний дух, єдність та справжнє спортивне суперництво. У 11 класі юнак був обраний президентом школи, що свідчило про його лідерські якості та повагу однолітків.

Після закінчення школи вступив на навчання до Плужненського професійного аграрного ліцею, де здобув професію кухаря. Певний час працював за фахом в автопарку. Володимир був у пошуку себе, прагнув знайти справу, яка приносила б йому справжнє задоволення. Життя завдало йому важких випробувань. У 2013 році він втратив матір, Валентину Петрівну, що стало великим ударом для хлопця. А два роки тому пішов з життя його старший брат Олександр, який був для нього авторитетом і підтримкою.

Попри ці втрати, Володимир залишався сильною людиною, яка не здавалася перед труднощами. У вересні 2024 року юнак прийняв важливе рішення – вирушив на фронт, щоб захищати Україну. Військова служба була нелегкою, але він сумлінно виконував накази, допомагав товаришам і швидко здобув авторитет серед побратимів. Під час бойових дій Володимир отримав контузію, яка стала серйозним випробуванням для його здоров’я. Як тільки стан здоров’я дозволив, воїн повернувся до військової служби. Спочатку працював кухарем, проте довго залишатися в тилу не міг, серце прагнуло повернутися до побратимів, на передову. Він залишався вірним товаришем, готовим підставити плече у найважчі моменти, допомогти, підтримати та розрадити. На нього завжди можна було покластися: і в бою, і у побуті.

Володимир мріяв про мирне життя, про дім, наповнений любов’ю та родинним затишком. Він хотів створити сім’ю. Планував познайомити батька зі своєю коханою, з якою хотіли побудувати спільне майбутнє. Сподівався на відпустку, складав плани, уявляв, як колись зможе, залишивши війну позаду, втілити всі свої задуми. Але доля розпорядилася інакше – війна забрала його, обірвавши всі мрії та надії.

20 лютого 2025 року Володимир загинув у Донецькій області, виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною. Вічна пам’ять Герою, який віддав своє життя за свободу України, пішовши на вічну варту.

Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною захисника, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!
Слава Україні!

26 лютого у скорботному мовчанні, схиливши голови та ставши на коліно, Шепетівська громада провела в останній земний шлях земляка Лебідя Олега Валерійовича.

Олег Лебідь народився 20 березня 1986 року у Шепетівці, де й пройшло його дитинство. Навчався Олег у місцевій школі №6, де проявив себе як допитливий, щирий і активний хлопчик. Після закінчення школи він вступив до Шепетівського професійного ліцею, де опанував професію електрогазозварника. Отримавши диплом, юнак пішов працювати за фахом на цукровий завод. Він був працьовитою людиною, не боявся відповідальності й завжди сумлінно виконував свою роботу.

У 2005 році Олег одружився з коханою Людмилою, разом вони побудували щасливу сім’ю. Подружжя разом виховувало двох прекрасних дітей – сина Владислава та донечку Яну. Олег був люблячим батьком, який усією душею віддавався своїй родині. Донечка була його справжнім скарбом, його маленькою принцесою. Кожну вільну хвилину він намагався провести з дітьми, навчаючи їх життєвій мудрості та передаючи свою любов до природи. Олег дуже захоплювався риболовлею. Він був активним членом місцевої рибальської спілки, часто брав участь у змаганнях, радів, коли поруч із ним був син Влад. Риболовля була для нього способом відпочити душею, побути наодинці з природою, переосмислити важливі речі.

Коли почалася війна, Олег не зміг залишатися осторонь. Він прийняв рішення захищати свою Батьківщину та вже в перші дні війни добровольцем вступив до лав територіальної оборони. Пройшовши підготовку, він долучився до військової служби, згодом ставши частиною легендарної 80-ї десантно-штурмової бригади. Разом із побратимами він брав участь у запеклих боях у Донецькій та Луганській областях, відстоюючи кожен клаптик рідної землі. У бою Олег проявив себе як мужній, витривалий та відважний воїн. Його побратими знали його під позивним «Гуф» і поважали за рішучість, лідерські якості та незламний дух.

Зі слів командування: «Він був відважним та відповідальним воїном, командиром групи, який вмів надихати та підтримувати своїх хлопців у найскладніші моменти». Під час одного з боїв він отримав поранення, але, відновившись після лікування, знову повернувся до своїх побратимів. Його відданість службі та непохитна воля були помічені командуванням, і за свою звитягу Олег отримав заохочення – путівку до Буковелю для відпочинку з родиною. Це була рідкісна нагода для нього провести час із дружиною та дітьми, насолодитися моментами, які війна безжально відбирала.

Від 7 січня 2023 року Олег Лебідь вважався зниклим без вісти. Два роки дружина Людмила шукала чоловіка, використовуючи всі можливі ресурси та засоби. Вона не втрачала надії, робила все, щоб знайти слід Олега, та вірила, що він повернеться додому.

Зрештою стало відомо, що Олег загинув, до останнього залишаючись вірним присязі й захищаючи рідну землю. Його відважний шлях став частиною історії боротьби за свободу України, а пам’ять про нього житиме в серцях рідних, побратимів і всіх, хто знав його як справжнього Героя.

Вічна пам’ять і шана Герою!

20 лютого Шепетівська громада, стоячи на колінах, провела в останню земну дорогу нашого земляка Клекача Василя Степановича – воїна, який завжди йшов уперед, заряджав інших своїм духом та безмежною вірою в Україну.

Василь Клекач народився 7 листопада 1966 року в мальовничому селі Мущаниця Острозького району Рівненської області у сім’ї Надії Миколаївни та Степана Андрійовича. Разом із братом Сергієм він ріс у місті Шепетівка, де зробив свої перші життєві кроки. У 1973 році Василь уперше переступив поріг Шепетівської середньої школи №6. Навчання давалося легко, але більше за все його приваблював спорт, особливо вільна боротьба. Відданість тренуванням та цілеспрямованість приносили йому перемоги, він не раз виборював призові місця на змаганнях, показуючи силу духу та наполегливість, які супроводжували його все життя.

Після закінчення школи юнак обрав робітничу професію та опанував спеціальність токаря у Шепетівському технічному училищі, яке закінчив у 1984 році. Після строкової служби у Повітрянодесантних військах, де він служив зв’язківцем, чоловік продовжив навчання у Вінницькому політехнічному інституті. Трудову діяльність розпочав на Шепетівському заводі культиваторів, де багато років працював свердлувальником. У 1991 році Василь Степанович зустрів майбутню дружину Тетяну та створив родину, у якій панували любов, взаємопідтримка і турбота. У 1993 році у подружжя народився первісток – син Андрій, названий на честь дідуся, а у 1997 році – донька Ірина, ім’я якій обирав сам. У 2000 році Василь Степанович змінив місце роботи і влаштувався працювати у Шепетівське локомотивне депо спочатку слюсарем, а згодом став бригадиром. Він був людиною, яку поважали колеги за працьовитість, чесність, мудрість.

Вільний час Василь Степанович проводив на природі, любив риболовлю. Він добре знав місцеві водойми й завжди знаходив найкращі місця для лову. Окрім риболовлі, любив збирати гриби та ягоди, знаючи всі грибні місця й розрізняючи кожен вид їстівних і отруйних . Прогулянки лісовими стежками приносили йому задоволення, він цінував свіже повітря, тишу та можливість відпочити від буденних турбот. Ще однією пристрастю Василя Степановича було читання, найбільше він любив історичні книги.

Василь Степанович завжди був патріотом своєї країни, її вірним сином. Коли Україна опинилася перед загрозою окупації, він не залишився осторонь і у 2015 році пішов добровольцем до лав Збройних Сил України. Брав участь в Антитерористичній операції. За мужність, хоробрість та стійкість, проявлені під час захисту країни, був удостоєний численних нагород, серед яких – почесна відзнака “За оборону Маріуполя”.

У 2017 році, після повернення до цивільного життя, Василь Степанович продовжив працювати в локомотивному депо, але його серце залишалося на фронті, разом із тими, хто продовжував боронити Україну. Тому, коли в 2019 році він прийняв рішення повернутися в армію, ніхто з рідних не здивувався – це був Василь, людина честі, яка не могла залишатися осторонь, коли країна потребувала захисту. Чоловік підписав контракт і відновив службу у рідній 30-окремій механізованій бригаді.

У 2021 році на нього чекало велике щастя – він став дідусем двох онуків – Назара та Максима. Ці маленькі янголята були його гордістю, він мріяв бачити, як вони ростуть, навчаються, радіють життю. 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабну війну, Василь Степанович зустрів ворога в бою. Він захищав селище Нью-Йорк на околицях окупованої Горлівки, де разом із побратимами стримував натиск противника. У другій половині 2022 року брав участь у запеклих боях під Ізюмом, де отримав важке поранення, але, попри біль і втому, після лікування повернувся на передову. У 2023 році був серед тих, хто стояв на захисті Бахмута, проявляючи незламну волю та справжній героїзм. Він пройшов найгарячіші ділянки цієї війни, отримав численні поранення, але завжди повертався у стрій, бо вірив – Україна переможе.

За відданість військовій справі його нагороджено орденом “За оборону рідної держави”, медалями та подяками.

Під час служби Василь Степанович проявив себе як відповідальний, надійний і сміливий боєць. Він сумлінно виконував свої обов’язки, не боявся труднощів і завжди був готовий підтримати побратимів. Його поважали за рішучість, витримку і бойовий дух. У найнебезпечніші моменти він діяв впевнено, не втрачав холоднокровності та завжди був готовий ризикувати заради товаришів і спільної справи.

14 лютого 2025 р, від отриманих важких осколкових поранень, передчасно згасло життя справжнього воїна, воїна – не за званням, а за своїм характером – Василя Клекача. Він віддав своє життя за Україну, за її свободу, за майбутнє своїх дітей і онуків, залишивши світлу пам’ять, глибокий смуток у серцях рідних і побратимів та незгасний приклад мужності й відданості Батьківщині.

Ми низько схиляємо голови у глибокій жалобі. Світла пам’ять нашому оборонцю, який відтепер – у лавах Небесного воїнства.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

20 лютого на міському кладовищі Шепетівки відбулась панахида за загиблими Героями Небесної Сотні. Родина й побратими Героя України Миколи Дзявульського, а також військовослужбовці, рятувальники, рідні загиблих захисників та керівництво громади вшанували Небесну Сотню – Героїв першої перемоги у битві, що триває.

Вже одинадцять років безперервно триває російсько-українська війна. Її гаряча фаза розпочалася на Майдані Незалежності в Києві.  Тоді Українська Революція переросла в національно-визвольну війну, що триває дотепер…

Хвилиною скорботи та мовчання присутні вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні та полеглих українських воїнів, земляків, які полягли у цій війні – побратимів, які  за ці роки приєдналися до небесного воїнства.

Священнослужителі громади провели панахиду за загиблими Героями.

Після цього відбулася церемонія покладання квітів до місця поховання Героя Небесної Сотні Героя України Миколи Дзявульського та могил військовослужбовців.

19 лютого Шепетівська громада, об’єднана спільним горем гіркої втрати, проводжала у засвіти земляка, Кравченка Ігоря Юрійовича, справжнього патріота, який до останнього подиху захищав свою Батьківщину.

Ігор Кравченко народився у місті Шепетівка 11 квітня 1995 року. З дитинства був допитливим і наполегливим, завжди прагнув до знань та мріяв про велике майбутнє.

Його особливо захоплювала математика, із задоволенням розв’язував складні задачі і мріяв стати вчителем, щоб передавати свої знання наступним поколінням. Навчався у Навчально-виховному комплексі №1, де проявив себе як старанний учень і щира, добра людина. Його завжди підтримувала сім’я – мама Тетяна й тато Юрій, а особливо – сестра Інна, з якою хлопець мав теплі стосунки. Після закінчення 9 класів Ігор вступив до Львівського ліцею імені Героїв Круг, де отримав не лише гідну освіту, а й сформував міцний характер, дисципліну та справжні життєві цінності. Після успішного закінчення ліцею продовжив свій шлях у Національній академії внутрішніх справ, обравши спеціальність «правознавство».

У 2016 році розпочав службу в Шепетівській виправній колонії начальником відділення соціально-психологічної служби відділу соціально-виховної та психологічної роботи державної установи «Шепетівська виправна колонія №98». У серпні 2022 року отримав звання «капітан внутрішньої служби». Він був відповідальним, принциповим і справедливим офіцером, якого поважали колеги та підлеглі. Окрім служби, Ігор мав ще одну велику пристрасть – футбол. Попри травми та перенесені операції на колінах, юнак не полишав улюблену гру. Його жага до спорту, сила духу та прагнення до перемоги завжди були джерелом натхнення та життєвої енергії.

Та найбільшою цінністю для Ігоря Кравченка була сім’я. Він був люблячим чоловіком дружині Мирославі та турботливим батьком своїм дітям – доньці Меліссі та синові Максиму. Чоловік жив заради них, мріяв про їхнє щасливе майбутнє та прагнув зробити все можливе, щоб рідні були оточені любов’ю й теплом. Однією з його найбільших мрій було вирушити із сім’єю на відпочинок, провести час разом, насолодитися моментами щастя та спокою.

Ігоря завжди тягнуло до військової служби, він мріяв стати бійцем 3-ї штурмової бригади. Без відома рідних Ігор Юрійович вирушив до Києва на співбесіду, яку успішно пройшов. Його рішучість, відповідальність та готовність до боротьби допомогли Ігорю стати частиною легендарного підрозділу. 20 вересня 2024 року він офіційно розпочав службу. Без страху, з повною відданістю справі воїн опановував нові навички, швидко адаптувався та демонстрував успіхи на навчаннях.

Бойові товариші відзначали його майстерність у стрільбі, витривалість і стратегічне мислення. Він був тим, на кого можна покластися, тим, хто завжди йшов уперед без вагань. Побратими відгукуються про Ігоря Юрійовича з великою повагою та теплом. Вони згадують його як щиру, віддану людину, яка завжди підтримувала своїх товаришів і була готова прийти на допомогу. Чоловік залишив по собі глибокий слід у серцях тих, хто знав його, і став справжнім прикладом мужності та честі. Його називають «золотою людиною» – добрим, справедливим і відданим своїй справі. Він був не просто воїном, а справжнім другом, який до останнього залишався вірним присязі та своїм ідеалам.

Востаннє Ігор Юрійович спілкувався з дружиною 8 лютого, сказавши, що вирушає на завдання на 8 днів і буде без зв’язку. Мирослава чекала на звістку, але замість дзвінка 14 лютого отримала від коханого кур’єром букет із теплим привітанням до Дня закоханих. А 15 лютого він прийшов до неї уві сні – ніби востаннє попрощатися, залишивши по собі відчуття любові та ніжності, які не згаснуть ніколи.

15 лютого 2025 року Ігор Кравченко поліг у запеклій боротьбі з ворогом. Рідні, близькі та побратими нестимуть пам’ять про нього все своє життя.

Ігор Юрійович не народився Героєм, а став ним завдяки своїм рішенням та вчинкам, свідомо обравши шлях Захисника.

Висловлюємо щирі співчуття згорьованій родині та всім близьким відважного воїна.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

18 лютого центральна площа Шепетівки знову наповнилася болем та скорботою. Шепетівська громада проводжала у засвіти молодшого сержанта Дворніцького Михайла Сергійовича.

Михайло Дворніцький народився 17 січня 1990 року у селі Цвітоха. Він був єдиним сином у батьків, їх гордістю та надією. З дитинства вирізнявся відповідальністю та добрим серцем. Завжди допомагав, не боявся труднощів, захищав тих, хто потребував підтримки. Юнак полюбляв спорт, брав участь у змаганнях. У 2007 році закінчив місцеву загальноосвітню школу. Багато працював, шукав себе, своє покликання. З 2016 по 2018 рік працював слюсарем на підприємстві з виробництва та ремонту комбайнів.

У 2017 році Михайло одружився з Мариною – жінкою, яка стала йому надійною опорою, підтримкою і справжнім коханням. У подружжя народився син – маленький Микола. Михайло був люблячим чоловіком і турботливим батьком. З перших днів життя сина Михайло був завжди поруч, піклувався про нього, допомагав дружині, не пропускав жодного важливого моменту. Він мріяв навчити сина всьому, що вмів сам. У нього не було більшого щастя, ніж бачити, як Микола росте, як у його очах відбивається любов. Михайло був людиною, яка цінувала прості радощі життя: він обожнював природу, знаходив у ній спокій і натхнення. Його улюбленими заняттями були риболовля та збирання грибів. Змалечку він любив годинами сидіти з вудкою, насолоджуючись тишею і єднанням з природою. А осінь для нього була особливою порою року, адже це був час «тихого полювання», він знав кожну галявину, кожен грибний куточок у лісі. Часто вирушав туди ще вдосвіта, щоб повернутися додому з повним кошиком грибів.

Коли прийшла війна, Михайло, не вагаючись, пішов боронити свою країну. Як і тисячі інших захисників, він покинув мирну професію, взяв до рук зброю і став на захист рідної землі. Він знав, що захищає найцінніше – свою сім’ю, свого маленького сина, якому ще тільки належить зростати у вільній країні. На фронті швидко здобув повагу серед побратимів. Саме на полі бою повною мірою проявилися його найкращі якості: хоробрість, мужність, витримка, вболівання за кожного воїна. Михайло воював на найгарячіших напрямках фронту. Отримавши поранення ноги та пройшовши лікування, поспішав на допомогу побратимам.

Його цінували за хоробрість та вміння залишатися людяним навіть у найважчих умовах. Він завжди був тим, хто підтримає у складний момент, хто скаже потрібне слово або просто мовчки розділить тишу. Окрім бойових навичок, мав ще один талант, який став у нагоді на передовій — він любив і вмів готувати. Його страви зігрівали в холодні вечори, а запах домашньої їжі бодай на хвилину переносив бійців у мирне життя. Побратими казали, що він не просто кухар, а справжній майстер своєї справи, тому і отримав позивний «Повар». На його фірмові страви – борщ та шашлик – чекали найбільше.

У день свого останнього бойового виходу, 5 березня 2024 року, Михайло нагодував побратимів смачним шашликом, а після повернення обіцяв всім наваристого борщу. Та не судилось, з цього завдання він не повернувся. Майже рік тому Михайло зник безвісти. Тоді почався страшний період для його родини: дружина і син чекали, мати молилася. Кожен день приносив надію і страх водночас…

Після довгих місяців очікування стало відомо, що воїн загинув 5 березня 2024 року, виконуючи бойове завдання з відсічі та стримування російської агресії на Донеччині.

Ця втрата стала невимовним болем для всіх, хто його знав. Пам’ять про нього житиме в серцях родини та друзів. Його син ростиме, знаючи, що його батько — Герой.

Шепетівська громада висловлює щирі співчуття рідним, друзям та побратимам загиблого Захисника.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

24 грудня, напередодні Різдва, на Алеї Пам’яті у Шепетівці відбулася зворушлива церемонія запалення Вифлеємського Вогню Миру.

Пластуни шепетівського осередку Національної скаутської організації України «ПЛАСТ» запалили лампадки від Вифлеємського Вогню та передали їх членам сімей загиблих Героїв, як символ пам’яті, тепла та незламної віри у Перемогу добра над злом.

Родини захисників, які віддали своє життя за мирне та щасливе майбутнє України, керівництво громади, військовослужбовці та містяни поставили лампадки до портретів загиблих воїнів.

У Шепетівці пластуни традиційно поширюють Вогонь Миру серед громади. Цього року особливу увагу було приділено родинам, які втратили своїх близьких у боротьбі за Україну.

Це символ нашої глибокої вдячності та пам’яті про тих, хто віддав найдорожче – своє життя – заради нашої свободи.
Вифлеємський Вогонь Миру – це щорічна скаутська традиція, започаткована в Австрії, яка полягає у поширенні символічного вогню, запаленого на місці народження Ісуса Христа у Вифлеємі. Цей вогонь символізує мир, любов та надію, і його передають з рук в руки по всьому світу, об’єднуючи людей у спільному прагненні до злагоди.

 

Проклята війна забрала ще одного молодого захисника, нашого земляка, воїна. «На щиті» додому повернувся гранатометник 3 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 2 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону військової частини, солдат Гурбаєв Денис Русланович.

Денис Гурбаєв народився 12 квітня 1997 року у місті Шепетівка. Нелегка доля спіткала нашого Героя ще з самого дитинства, життя підносило гіркі уроки. Батьки відмовились від виховання свого сина і з пелюшок на ноги ставили Дениса бабуся Левченко Алла Іванівна та тітка Левченко Тетяна Анатоліївна. До 7 класу хлопець навчався в Ізяславській школі. Згодом продовжив навчання у Шепетівському пансіоні, де і закінчив 11 класів. Середню спеціальну освіту здобув у Шепетівському професійному ліцеї, отримавши спеціальність штукатура-плиточника.

Попри всі труднощі, юнак завжди з позитивом дивився на цей світ і вірив у краще. Він був веселою, привітною, доброзичливою, світлою людиною з великим, чистим серцем. В його очах були лиш доброта, любов і легкий смуток, навіяний життям.

Не маючи великого достатку, намагався піклуватися та допомагати своїм молодшим – братику Івану, сестричкам Христині та Яні, які також зростали сиротами. Всім рідним та знайомим він назавжди запам’ятається звичайним, простим хлопцем, який любив слухати музику, займатися на турніку та брусах. Молодший брат Іван згадує: «Денис справно володів спортивними знаряддями, виконував різні вправи, був для мене в цьому гарним прикладом».

13 вересня 2024 року Дениса мобілізували на військову службу. Проходив військову підготовку на полігоні у Рівненькій області, згодом був направлений у місто Суми. Востаннє Денис виходив на зв’язок з братом 16 листопада. Загинув воїн 25 листопада 2024 року поблизу населеного пункту погребки суджанського району курської області.

Життя Дениса не було легким і, на жаль, не довгим. Шкода, що невблаганна доля дала йому так мало пожити на світі. Юнак не встиг отримати почесні нагороди, військові звання, та найголовніше покликання кожного чоловіка – відчайдушно боронити рідну землю від ворога, він виконав сповна.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Захисника та поділяємо горе сім’ї. Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!
Слава Україні!