Забіг «Шаную воїнів, біжу за Героїв України» – щорічна патріотична традиція вшанування пам’яті воїнів, які загинули під час російсько-української війни приурочена до Дня пам’яті захисників України.
Ініціаторами забігу у 2018 році стали Олег Дурмасенко, Таїсія Братасюк і Дмитро Примаченко. За роки свого існування географія забігу вийшла далеко за межі України, охопивши майже 40 країн світу.

Щороку тисячі українців удома та у різних куточках світу долучаються до Забігу, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, а також щоб продемонструвати вдячність рідним полеглих воїнів.

Як долучитися до забігу?

До участі запрошуємо усіх охочих мешканців громади. Щоб зареєструватися, необхідно надіслати лист на електронну адресу: shep_sms@ukr.net 

У тексті листа обов’язково вкажіть:

• прізвище та ім’я учасника;
• контактний номер телефону;
• прізвище та ім’я Героя, пам’ять якого ви хочете вшанувати своїм забігом та згоду на фото та відео фіксацію.

Реєстрація триватиме до 25 серпня.

Стартуємо 29 серпня о 09:30 на Алеї Слави. Орієнтовна дистанція 2 км.

25 липня 2026 року у Шепетівці відбувся Всеукраїнський турнір з вільної боротьби серед юнаків та дівчат пам’яті Героя України Костянтина Михальчука. Змагання об’єднали юних спортсменів із різних куточків України, ставши не лише спортивною подією всеукраїнського рівня, а й важливим заходом із вшанування пам’яті українського воїна, який віддав життя за свободу та незалежність нашої держави.

Церемонія відкриття розпочалася хвилиною мовчання на знак вшанування пам’яті Костянтина та всіх загиблих Захисників і Захисниць України, після чого урочисто прозвучав Державний Гімн України.

Зі словами вдячності, підтримки та напутніми словами до учасників звернулися міський голова Віталій Бузиль, батько Героя України Костянтина Михальчука та його побратими. У своїх виступах вони наголосили на важливості збереження пам’яті про полеглих захисників, патріотичного виховання молодого покоління та розвитку спорту як важливої складової формування сильної й незламної нації.

У турнірі взяли участь близько 250 спортсменів у складі 11 команд із міст Шепетівка, Хмельницький, Звягель, Бердичів, Красилів, а також селищ Любешів і Рокитне. Змагання проходили одночасно на двох борцівських килимах під керівництвом суддівської колегії та рефері національної категорії, що забезпечило професійне й об’єктивне суддівство протягом усього турніру. У кожному поєдинку спортсмени демонстрували видовищну боротьбу, прагнення до перемоги та повагу до своїх суперників.

Переможцями та призерами турніру стали:

• Вовчок Макар І місце серед юнаків U-8,  вагова категорія 22 кг  ( КДЮСШ)
• Мотлюк Павло, І місце серед юнаків U-8,  вагова категорія 27 кг  ( КДЮСШ)
• Власюк Назар І місце серед юнаків U-10,  вагова категорія 37 кг ( КДЮСШ)
• Васик Іван   І місце серед юнаків U-13,  вагова категорія 75 кг ( КДЮСШ)
• Роговський Владислав І місце серед юнаків U-13,  вагова категорія 62 кг ( КДЮСШ)
• Васик Іван І місце серед юнаків U-13,  вагова категорія 75 кг ( КДЮСШ)
• Литвин Олександр  І місце серед юнаків U-17,  вагова категорія 90 кг ( КДЮСШ)
•  Куделіч Олександр ІІ місце серед юнаків U-10,  вагова категорія 37 кг  ( КДЮСШ)
•  Васильєва Дар’я ІІ місце серед дівчат U-13,  вагова категорія  30 кг  ( КДЮСШ)
• Іськов Микита  ІІ місце серед юнаків U-13,  вагова категорія 75 кг    (СК «Бойовий вовк»)
• Месь Роман, ІІ місце серед юнаків U-17,  вагова категорія 62 кг (СК «Бойовий вовк»)
• Плакса Олександр ІІ місце серед юнаків U-17,  вагова категорія 68 кг ( КДЮСШ)
• Рудіч Іван ІІІ місце серед юнаків  U-8,  вагова категорія 25 кг ( КДЮСШ)
• Косовський Сергій ІІІ місце серед юнаків  U-8,  вагова категорія 25 кг ( КДЮСШ)
• Карпенко Олександр ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 26 кг ( КДЮСШ)
• Гусаров Єгор ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 30 кг  ( КДЮСШ)
• Мотлюк Петро ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 33 кг  ( КДЮСШ)
• Костюк Тимур ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 35 кг  ( КДЮСШ)
• Соборов Сергій  ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 37 кг ( КДЮСШ)
• Калита Інга ІІІ місце серед дівчат  U-15,  вагова категорія 49 кг  ( КДЮСШ)
• Фещина Тетяна ІІІ місце серед дівчат  U-15,  вагова категорія 52 кг  ( КДЮСШ)
• Горленко Даниїл ІІІ місце серед юнаків  U-17,  вагова категорія 62  ( КДЮСШ)
• Богуш Олександр ІІІ місце серед юнаків U-17,  вагова категорія 68 кг (СК «Бойовий вовк»)

За підсумками турніру переможців та призерів було нагороджено медалями й грамотами відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Шепетівської міської ради, а також грошовими винагородами від спонсорів заходу.

Проведення Всеукраїнського турніру стало не лише яскравою спортивною подією, а й символом єдності, мужності та вдячності тим, хто боронить Україну. Подібні заходи сприяють популяризації здорового способу життя, розвитку дитячо-юнацького спорту, зміцненню дружніх зв’язків між спортивними школами України та вихованню молоді на прикладі справжніх Героїв нашої держави.

Відкрито реєстрацію на літній відпочинок та психологічне відновлення для дітей полеглих Захисників і Захисниць України.

Захід відбудеться з 2 по 9 серпня 2026 року у м. Яремче на базі санаторію «Прикарпатський».

Програма табору спрямована на:

• психологічне відновлення та емоційне розвантаження;
• оздоровлення та повноцінний відпочинок дітей, які втратили найрідніших унаслідок збройної агресії РФ проти України.

Для участі дитини в літньому таборі необхідно заповнити анкету за
посиланням: https://docs.google.com/forms/d/1j2gck_tAzce82N-zjB-ULkRBvnR8lZ-7JBtj512hbYs/edit 
Зверніть увагу: тимчасове обмеження доступу до електронної форми пов’язане з технічною обробкою поданих заявок. Повторний доступ буде відновлено згодом. Перейдіть за посиланням повторно через деякий час.

Програму організовано за сприяння Міністерства у справах ветеранів України, Міністерства охорони здоров’я України, а також за підтримки партнерів — Датського фонду «Bevar Ukraine» та БО «Благодійний фонд “Майбутність”».

З питань організації участі дітей у програмі та для отримання додаткової інформації звертайтеся до контактної особи, зазначеної в реєстраційній формі.

Забіг “Шаную воїнів, біжу за Героїв України” – щорічна патріотична традиція вшанування пам’яті воїнів, які загинули під час російсько-української війни приурочена до Дня пам’яті захисників України.
Ініціаторами забігу у 2018 році стали Олег Дурмасенко, Таїсія Братасюк і Дмитро Примаченко. За роки свого існування географія забігу вийшла далеко за межі України, охопивши майже 40 країн світу.

Щороку тисячі українців удома та у різних куточках світу долучаються до Забігу, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, а також щоб продемонструвати вдячність рідним полеглих воїнів.

Як долучитися до забігу?

До участі запрошуємо усіх охочих мешканців громади. Щоб зареєструватися, необхідно надіслати лист на електронну адресу: shep_sms@ukr.net 

У тексті листа обов’язково вкажіть:

• прізвище та ім’я учасника;
• контактний номер телефону;
• прізвище та ім’я Героя, пам’ять якого ви хочете вшанувати своїм забігом та згоду на фото та відео фіксацію.

Реєстрація триватиме до 25 серпня.

Стартуємо 29 серпня о 09:30 на Алеї Слави. Орієнтовна дистанція 2 км.

17 липня Шепетівська громада знову схилила голови у глибокій скорботі. Надія, яка довгі місяці жила в серцях рідних та близьких, згасла, залишивши невимовний біль і пустку. Додому «на щиті» повернувся мужній захисник України — гранатометник стрілецького батальйону, старший солдат Андрій Вікторович Заєць.

Андрій Заєць народився 7 грудня 1981 року в селі Красносілка. Його мати, Наталія Максимівна, працювала на заводі «Комуніст», батько, Віктор Григорович, — токарем на заводі ім. Лепсе.

«Андрій мав багато друзів, був дуже щирим і товариським, — згадує старша сестра Оксана. — А ще був затятим рибалкою. Навіть коли йшов на війну, поклав свою вудочку до рюкзака».

Хлопець часто спостерігав за батьком, який був майстром на всі руки, і ці уроки визначили його майбутнє. Після закінчення Шепетівської ЗОШ №3 Андрій обрав професію будівельника.

Хоча чоловік пробував себе у різних сферах — працював на цукровому та деревообробному комбінатах, — усе ж згодом повернувся до улюбленої будівельної справи.

У січні 2012 року Андрій зустрів майбутню дружину Ірину. Вже у червні того ж року закохані побралися. Пара виховувала двох дітей: сина Богдана та донечку Дарію — татову копію й улюбленицю. Андрій надзвичайно піклувався про родину і багато працював, аби забезпечити близьких. Напередодні повномасштабного вторгнення він працював у Дунаївцях, де будував елеватор.

Проте у перший же день великої війни чоловік повернувся до рідної Шепетівки. Андрій одразу став до лав місцевої самооборони: патрулював вулиці та чергував на блокпостах. У червні 2023 року його мобілізували. Після військового вишколу під Полтавою захисник отримав направлення на Запорізький напрямок, а згодом вирушив на Донеччину — під Краматорськ.

У 2024 році після перепідготовки в Рівному Андрій повернувся на передову. В одному з боїв захисник отримав важке поранення. Лікувався у Дніпрі та Умані, а після шпиталю зміг провести кілька днів удома. Попри те, що повністю не відновився, він поспішав назад — до своїх побратимів.

Побратим Олександр згадує: «Коли ми побачили “Зайчика” (такий позивний мав Андрій) ще не зовсім здоровим — здивувалися. На наше питання, що він тут робить, почув відповідь: “На кого я вас покину, моє місце тут”».

Востаннє Андрій спілкувався з рідними 22 грудня 2024 року. Сказав, що все добре, але кілька днів не буде на зв’язку, бо виходить на позицію. А вже 28 грудня родина отримала сповіщення, що боєць зник безвісти.

Почалися довгі рік і сім місяців пошуків та надій. У березні 2025 року в мережі раптово з’явився телефон Андрія. Дружина одразу почала з’ясовувати обставини, але виявилося, що мобільним користувався окупант, який вихвалявся, що відібрав його в українського військового.

Попри все, у рідних залишалася крихта надії, що Андрій перебуває в полоні. Знову тривали виснажливі пошуки, експертизи ДНК та місяці очікування. Проте 6 липня 2026 року страшна звістка остаточно перекреслила всі сподівання — надійшло підтвердження ДНК-тесту.

Старший солдат Андрій Вікторович Заєць, гранатометник стрілецького батальйону, загинув 24 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Воздвиженка Краматорського району Донецької області.

Наш земляк був мужнім воїном, надійним побратимом, людиною сильного характеру та великого серця. Навіть у найважчі хвилини він залишався стійким і відданим своїй присязі.

До останнього подиху Андрій Заєць виконував свій обов’язок, захищаючи Україну. Громада схиляє голови у глибокій вдячності перед Воїном Світла, який віддав найдорожче — своє життя — заради нашого майбутнього.

Його подвиг назавжди залишиться в серцях рідних, побратимів та земляків.

15 липня, разом із усією нашою країною ми відзначаємо День Української Державності та День Хрещення Київської Русі-України.

Цей день — нагадування про те, що нашій державі насправді не 35 років. Наша державність має понад тисячолітню історію. Від середньовічної Русі та героїчного козацтва до Української Народної Республіки та сучасної суверенної України — ми є єдиною нерозривною зв’язкою поколінь, які творили та боронили цю землю.

З нагоди Дня Державності у Шепетівській громаді вшанували пам’ять полеглих захисників — новітніх борців за волю України. Керівництво громади і району поклали квіти до Алей Пам’яті у місті Шепетівка та селі Пліщин. Наш обов’язок — пам’ятати кожного, завдяки кому ми сьогодні можемо підіймати наш синьо-жовтий стяг.

Понад тисячоліття державотворення:

Українська державна традиція бере свій початок від утворення Давньоруської держави у ІХ–Х століттях. Саме в ту величну Княжу добу:
·         сформувалася давньоукраїнська мова;
·         народилася перша самоназва нашого народу — «руси», «русини»;
·         нашою абеткою стала кирилиця;
·         з’явилися наші національні святині: герб-Тризуб, назва грошової одиниці — гривня та перша згадка слова «Україна» (1187 рік).

Спадкоємність цього шляху пройшла крізь віки: від Галицько-Волинського князівства та Української козацької держави Богдана Хмельницького до національного відродження ХІХ століття й проголошення УНР та ЗУНР. І саме Україна є єдиним повноправним спадкоємцем державності Русі.

Цивілізаційний вибір та європейський шлях:

Сьогодні ми також вшановуємо пам’ять рівноапостольного князя Володимира Великого. У 988 році його рішення про Хрещення Русі остаточно інтегрувало нашу роботу й культуру у європейський простір.
Тому наш сучасний курс на повноправне членство в Європейському Союзі та НАТО — це не тренд останніх років. Це логічне повернення до наших історичних і геополітичних витоків, до європейської родини, де завжди був наш дім.

Боротьба за майбутнє: державність — це кожен із нас
Сьогодні ворог веде підлу війну не просто за території, а проти нашої ідентичності. Його мета — знищити Україну. Проте державність, яка витримала понад десять століть випробувань, неможливо подолати.

Головним гарантом збереження нашої свободи є Сили оборони України. Наші сучасні Захисники та Захисниці — це прямі нащадки воїнів-русичів, козаків, січових стрільців та вояків УПА. Низький уклін та безмежна вдячність кожному, хто тримає зброю в руках, та вічна пам’ять усім героям, які віддали життя за Україну.
Державність — це не лише державні інституції. Державність — це всі ми. Це кожен мешканець Шепетівської громади, який своєю працею, службою, волонтерством, сплаченими податками та незламною громадянською позицією щодня зміцнює та рятує країну.

Ми живемо і боремося не з дозволу чужих імперій, а завдяки поєднанню ласки Божої з волею великої української нації.
Слава Україні!

10 липня війна принесла чергове важке випробування Шепетівській громаді. В останню земну дорогу громада провела мужнього захисника, головного сержанта — командира першого автомобільного відділення підвезення пально-мастильних матеріалів Антонюка Дмитра Вікторовича. Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своєму народові

Дмитро Антонюк народився 17 жовтня 1993 року в Шепетівці. Був єдиним сином у матері Наталії Леонідівни, яка разом із бабусею Вірою виховувала його в любові та злагоді. Дмитро зростав енергійним і кмітливим, навчався у Шепетівському НВК №3, активно займався спортом. Після 9 класу вступив до Нетішинського професійного ліцею, де здобув фах автослюсаря.

У 2016 році Дмитро пов’язав своє життя з військом, підписавши контракт у рідному місті. Брав участь в АТО на сході України, згодом продовжив службу в 160-й бригаді.

Останнім часом захисник ніс службу на Дніпропетровському напрямку у складі батальйону матеріального забезпечення. Дмитро користувався беззаперечним авторитетом серед побратимів. Його знали як урівноваженого, чесного та сміливого воїна з чудовим почуттям гумору, який глибоко поважав командування та товаришів по службі.

У 2020 році Дмитро одружився з коханою Яною. Разом вони виховували дітей, будували плани та мріяли про мирне майбутнє. Для своєї родини він був усім. З невимовним болем дружина Яна згадує:

«Дмитро дуже любив життя, був щирим і завжди посміхався. Найбільшою його цінністю була сім’я. Моя донька Віолета бачила в ньому турботливого батька, а з маленьким синочком Даніелем Діма був як одне ціле. Він мріяв бачити, як ростуть наші діти. Дмитро був моєю опорою, моєю найріднішою людиною. Для мене це найбільша втрата, з якою неймовірно важко змиритися. Він залишив по собі добру пам’ять і житиме в наших серцях вічно.»

27 червня Дмитро приїхав у довгоочікувану відпустку додому. Це були щасливі, незабутні дні у колі найрідніших. Проте підірване війною здоров’я захисника похитнулося. 6 липня Дмитра госпіталізували, а 8 липня його серце навіки зупинилося в Хмельницькій обласній лікарні. Він присвятив захисту Батьківщини все своє доросле життя, і серце воїна не витримало надважких навантажень.

Висловлюємо щирі співчуття матері Наталії Леонідівні, дружині Яні, дітям Віолеті та Даніелю, усій родині, друзям та побратимам Дмитра. Його земний шлях завершився, але світла пам’ять про мужнього і усміхненого Героя — вічна

Герої йдуть у вічність, залишаючи нам відповідальність берегти те, за що вони боролися, та бути гідними їхньої великої жертовності. Світла пам’ять про мужнього захисника Дмитра Антонюка назавжди житиме у серцях.
Герої не вмирають!

Війна знову принесла біль і важку втрату до Шепетівської громади. 30 червня земляки схилили голови у глибокій скорботі, щоб провести в останню земну дорогу стрільця – номера обслуги десантно-штурмового батальйону, солдата Пирожка Максима Сергійовича.

Максим Пирожок народився 5 лютого 1996 року в Шепетівці. Він був єдиним, омріяним сином у батьків — Сергія Миколайовича та Катерини Іванівни, які виховали його в безмежній любові та турботі. Змалечку хлопчик зростав допитливим і товариським. Відвідував дитячий садок «Ластівка», а у 2002 році пішов до першого класу ЗОШ №4.

Літні канікули Максима минали у селі Вишневе. Там, в оточенні великої та згуртованої родини, формувався його характер — спокійний, поміркований, працьовитий і наполегливий. Особливий зв’язок у хлопця був із дідусем, Іваном Даниловичем, для якого він став першим і надзвичайно дорогим онуком. Саме дідусь був його головним наставником: навчав чоловічих справ, передавав господарський досвід, вчив керувати автомобілем та прищеплював любов до праці на рідній землі.

Після закінчення 11 класу Максим навчався у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув фах електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Свій трудовий шлях розпочав на Шепетівській залізниці, згодом разом із батьком працював за кордоном, а пізніше — на будівництві у Львові. У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення ворога, чоловік без вагань долучився до самооборони міста.

Максим виходив на чергування з патрулями, стояв на блокпостах. Його батько, Сергій Миколайович, на той час уже брав участь у бойових діях на Донеччині, тож син узяв усі домашні справи на себе.

«Він умів усе, мав золоті руки, — пригадує тітка Валентина. — Чудово куховарив, знався на будівництві та електриці, добре розбирався в комп’ютерах. А ще дуже любив тварин, природу та дбайливо доглядав за власним садом».

12 лютого 2025 року Максим був мобілізований до лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл пройшов на Рівненщині, а згодом вирушив на Сумський напрямок, де 25 травня склав присягу на вірність українському народові. Уже в червні 2025 року захисника перевели на один із найважчих відтинків фронту — Донеччину.

Під час виконання першого ж бойового завдання Максим виявив надзвичайний героїзм. Попри власне поранення, ризикуючи життям, воїн евакуйовував поранених побратимів з-під ворожого вогню. Спілкуючись із рідними, ніколи не скаржився: «Мені нічого не потрібно, все є. Я повернусь з перемогою. Інакше бути не може».

17 червня, ще повністю не відновившись після поранення, Максим вирушив на чергове бойове завдання. Воно стало для нього останнім. Серце відважного воїна зупинилося 10 липня 2025 року — життя молодого захисника обірвалося внаслідок ворожого артилерійського обстрілу штурмових груп у Краматорському районі Донецької області.

Майже рік батьки та родина не втрачали надії, жили в очікуванні й не припиняли пошуків, активно беручи участь в акціях на підтримку безвісти зниклих захисників.

«Ми шукали прізвище у синіх списках, про чорний навіть не думали, — пригадує тітка Валентина. — Уся наша родина вірила і чекала на його повернення. Адже він був людиною з великим серцем. Любив усіх нас, своїх двоюрідних братів і сестер, двох маленьких племінниць. Мріяв створити власну сім’ю».

Проте офіційне сповіщення про збіг ДНК обірвало всі сподівання. Максим повернувся додому «на щиті».

«Останній прощальний погляд мого Максима назавжди залишиться у моїй пам’яті, до останньої хвилини життя…» — з невимовним болем промовляє мама Героя. Ці слова відлунюють у кожному серці, адже жодні слова не здатні загоїти рану від втрати єдиного сина.

Проте любов рідних сильніша за смерть. «Ми ніколи не дозволимо говорити чи навіть думати про нашого Максима в минулому часі, він у наших душах житиме назавжди», — каже хрещена мати Катерина Іванівна.

Він не пішов — він залишився жити у спогадах рідних, у шелесті посадженого ним саду та в пелюстках улюблених троянд, що тепер квітнуть у пам’ять про молодого захисника.

Сьогодні Шепетівська громада у глибокій скорботі розділяє пекучий біль із родиною Героя. Наш обов’язок — підставити плече підтримки рідним та зберегти пам’ять про того, хто віддав за нас найдорожче — своє життя.

22 червня Шепетівська громада знову схилила голови у глибокій скорботі, віддаючи шану та проводжаючи в останню земну дорогу вірного сина України — старшого солдата, гранатометника десантно-штурмового батальйону Руслана Васильовича Шаровського.

Руслан Шаровський народився 8 лютого 1971 року в селі Котовське Роздольненського району Автономної Республіки Крим. Він був наймолодшою дитиною у багатодітній родині. Оскільки дитинство хлопця минуло без батька, він змалку став надійною опорою для матері Рімми, допомагаючи їй на фермі та виноградниках. Як і всі кримські дітлахи, Руслан обожнював море, але водночас мав щирий інтерес до природи й садівництва.

Навчався спочатку в Котовській восьмирічній, а згодом — у Славненській середній школі. Руслан був здібним учнем, гарно декламував вірші та брав участь у міжшкільних олімпіадах, а вчителі, помічаючи його любов до землі заохочували обрати професію агронома.

Після закінчення школи Руслан пройшов строкову службу, опанувавши фах механіка-водія БМП-2 у Бердичеві, а згодом служив старшим механіком-водієм у бойовій частині Яворова. Повернувшись додому, працював на кар’єрі в рідному селі.

Доленосним для чоловіка став 1994 рік, коли в Криму він познайомився з майбутньою дружиною, шепетівчанкою Наталією, яка приїхала на літній відпочинок. Невдовзі закохані побралися та переїхали до Шепетівки. У любові, злагоді та взаєморозумінні подружжя прожило майже 30 років, виховавши трьох дітей: доньку Світлану, синів Богдана та Любомира. А у 2020 році Руслан Шаровський став щасливим дідусем для онуків-близнюків Максима та Артема.

Протягом десяти років Руслан Васильович працював на Шепетівському цегельному заводі, паралельно опановуючи будівельну справу. Отримавши кваліфікацію муляра, лицювальника-плиточника та електрогазозварювальника, він до 2014 року успішно займався будівництвом і ремонтами, заслуживши репутацію надзвичайно працьовитої та доброї людини.

Із початком російської агресії, у 2014 році, Руслан Васильович почав працювати на Шепетівському ремонтному заводі, а вже у 2016 році підписав контракт і став до лав 11-ї зенітної ракетної бригади, виконуючи бойові завдання у гарячих точках Донбасу. З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань боронив країну, беручи участь у запеклих боях на Харківському та Донецькому напрямках.

Весна 2024 року принесла родині страшні випробування: у квітні пішов із життя батько дружини Наталії, а невдовзі на Донеччині загинув її рідний брат Олександр. Наприкінці 2024 року Руслана Шаровського перевели до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Він продовжив службу на Донецькому напрямку на посаді старшого солдата-гранатометника 3-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового батальйону.

Початок 2025 року приніс у родину велику радість — у січні Руслан Васильович втретє став дідусем, народилася онучка Мілана. Він безмежно радів її появі на світ та з нетерпінням чекав на зустріч. На жаль, доля розпорядилася інакше: потримати маленьку на руках захисник так і не встиг, бачив її лише на світлинах. Проте саме народження Мілани стало тією останньою світлою подією, яка зігріла серце воїна перед важкими випробуваннями.

Уже за місяць родину сколихнула страшна звістка: 20 лютого 2025 року в Донецькій області старший солдат Руслан Шаровський зник безвісти. Довгих один рік і чотири місяці рідні жили в болісній невідомості між небом і землею, але до останнього не втрачали надії та віри, що він повернеться додому живим.

На жаль, дива не сталося — страшна звістка про збіг ДНК розбила серця рідних. Не дочекавшись сина з війни, наприкінці 2025 року померла і його мати.

Руслана Васильовича пам’ятатимуть як добру, мудру та щиру людину, готову завжди прийти на допомогу. Донька Світлана згадує батька з глибокою вдячністю: «Тато — це не просто слово. Хоч сам виріс без батька, для нас він став прикладом безмежної любові та турботи. Мудрий, душа компанії, він міг підтримати будь-яку тему та до кожного знайти підхід. Жарти й гумор — це все про нашого тата. Останнім часом тато знімав багато відео з власними коментарями, був нашим сімейним блогером. Тепер ці кадри — безцінний архів…».

Світла пам’ять про Руслана Васильовича Шаровського назавжди житиме в серцях тих, хто його любив, поважав і чекав додому. Його земний шлях завершився, але залишилися добрі справи, прекрасна родина та вдячна пам’ять громади, яка не згасне з роками.
Герої не вмирають!

10 червня «на щиті» додому повернувся навідник механізованого відділення солдат Андрій Миколайович Яворський. Знову біль пронизав серце, стиснув душу громади.

Андрій Яворський народився 15 серпня 1987 року в селі Городище. Зростав у люблячій родині Марії Павлівни та Миколи Йосиповича. Згодом сім’я переїхала до Шепетівки, де й минули дитячі та юнацькі роки Андрія.

Тут він навчався у навчально-виховному комплексі №2. Однокласники та вчителі пам’ятають його щирим, доброзичливим і надійним хлопцем, який завжди був готовий підставити плече друзям та прийти на допомогу кожному, хто цього потребував.

У 2005 році Андрій пройшов строкову військову службу, яка стала для нього важливою школою життя, а пізніше продовжив захищати країну за контрактом. Повернувшись до цивільного життя, працював у різних сферах, у вільний час захоплювався спортом — займався важкою атлетикою.

Найбільшою цінністю для Андрія завжди була родина. Він безмежно любив батьків, дорожив теплом рідного дому. Останні роки мирного життя принесли йому важкі випробування: у квітні 2022 року після тривалої хвороби відійшла у вічність його мама Марія Павлівна, за якою син віддано доглядав, а в червні 2023 року не стало й батька — Миколи Йосиповича. Ці втрати залишили глибокий слід у серці чоловіка, але не зламали його сили духу.

8 вересня 2024 року Андрій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Мужньо захищав державу на посаді навідника у складі 33-ї окремої механізованої бригади. Він сумлінно та гідно виконував свій військовий обов’язок, до останнього подиху залишаючись вірним присязі та українському народові.

10 листопада 2024 року, під час виконання бойового завдання, у Донецькій області Андрій Яворський загинув у стрілецькому бою, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України. Понад півтора року рідні та близькі жили між надією та болем невідомості. І лише тепер воїн повернувся додому «на щиті», щоб знайти вічний спочинок у рідній землі.
Ця непоправна втрата відгукнулася глибоким болем у серцях усіх, хто знав Андрія. У скорботі залишилися його рідні: тітки, дядьки, сестри, брати, племінники, а також вірні друзі та бойові побратими.

Наш земляк Андрій Яворський зустрів свій останній бій гідно, залишаючись вірним присязі та своєму народові до кінця. За волю України та мирне майбутнє кожного з нас він віддав найдорожче — свою молодість і своє життя.
Шепетівська громада схиляє голови у глибокій шані перед Захисником.

Герої не вмирають!

2 червня у Шепетівці громада провела в останню земну дорогу полеглого захисника — солдата Мосійчука Віталія Олеговича. Номер обслуги гранатометного відділення розвідувального батальйону до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, захищаючи наш спокій.

Віталій Мосійчук народився 13 лютого 2002 року в селі Гута Шепетівського (тоді — Славутського) району. Хлопець зростав у багатодітній, дружній родині Людмили Федорівни та Олега Георгійовича, де дітей змалечку привчали до праці та взаємоповаги. Віталій мав брата-близнюка Володимира, який народився на кілька хвилин раніше, старшого брата Артема, молодшого Руслана та сестер Софію й Алісу. Коли близнюки навчалися у другому класі, родину спіткало велике горе — не стало батька. Саме тоді для малих братів дитинство закінчилося занадто рано.

Рано подорослішавши, брати звикли покладатися лише на власні сили. Невдовзі родина пережила ще один удар — передчасно пішов із життя старший брат Артем. Навчався Віталій у Хоровецькому навчально-виховному комплексі. Разом із братом-близнюком Володимиром вони були нерозлучними: разом бешкетували, грали у футбол та мали особливий, міцний зв’язок. Навіть користувалися маленькою хитрістю — одним щоденником на двох. Після 9 класу брати разом вступили до Грицівського ВПУ №38, де здобули спеціальність тракториста-машиніста. Згодом пройшли строкову службу в «Десні» та вже у 2021 році спільно підписали контракт із ЗСУ, розпочавши службу в одній із військових частин Шепетівки.

У квітні 2024 року Віталій одружився з коханою Іванною, а вже у листопаді в подружжя народився первісток — син Ілля. Віталій був люблячим чоловіком і турботливим батьком: мріяв про власний будинок, родинний затишок і щасливе майбутнє. Для дружини він був усім всесвітом і надійною опорою, а маленький син став його найбільшою любов’ю та продовженням роду. Для великої родини Віталій назавжди залишиться щирим, відповідальним і безвідмовним — він завжди підтримував молодших брата та сестер, умів тримати слово й поєднував у собі доброту з сильним, мужнім характером.

У 2025 році воїна перевели до складу 100-ї окремої механізованої бригади та направили на Покровський напрямок. Там Віталій отримав поранення й пройшов реабілітацію, але попри все прагнув якнайшвидше повернутися на передову — не міг залишити своїх побратимів. Востаннє рідні чули його голос 25 травня: у розмові запевняв, що все добре… Та вже невдовзі життя молодого захисника трагічно обірвалося, а родину сколихнула страшна, болюча звістка.

25 травня 2026 року солдат Мосійчук Віталій Олегович загинув під час виконання бойового завдання в Краматорському районі Донецької області внаслідок вогневого ураження FРV-дроном противника.

Йому було лише 24 роки… Шепетівська громада втратила щиру людину, яка безмежно любила життя і свою родину, але понад усе — виконала свій обов’язок перед Батьківщиною. Віталій став символом нової, незламної України: попри молодий вік і важкі випробування, він не відступив, а пішов до кінця, захищаючи наш спокій ціною власного життя. Подвиг молодого Героя навіки вписаний в історію нашої свободи. Схилімо голови у глибокій скорботі та збережімо світлу пам’ять про нашого земляка.

Герої не вмирають!

26 травня за участі заступника міського голови Галини Безкоровайної у Шепетівці відбулась церемонія вручення державних нагород родинам військовослужбовців, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. Начальник Шепетівської РВА Олексій Глушаков вручив державні нагороди родинам загиблих Захисників.
За кожною нагородою — життя, віддане за Україну, за її свободу та мирне майбутнє кожного з нас. Це історія про мужність, самопожертву та незламність українських воїнів, які до останнього подиху залишалися вірними військовій присязі та своєму народові.

• Згідно з Указом Президента України від 13 грудня 2025 року №928/2025, орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагороджено головного сержанта СОКОЛОВА Руслана Леонідовича.
• Згідно з наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 13 лютого 2026 року №123, Почесним нагрудним знаком «Комбатантський хрест» та нагрудним знаком «Честь та пам’ять» (посмертно) нагороджено сержанта ГАЛИЦЬКОГО Олександра Миколайовича.

Шепетівська міська рада, виконавчий комітет та вся громада схиляють голови у глибокій шані перед родинами наших полеглих Героїв. Жодні слова не здатні втамувати біль цієї важкої втрати, але пам’ять про подвиг ваших рідних назавжди житиме у серцях жителів громади.

Вічна пам’ять і слава Захисникам!
Герої не вмирають!

22 травня, напередодні Дня Героїв, вулицями Шепетівки пройшов традиційний патріотичний забіг «Біжу, Шаную, Пам’ятаю». Цей захід став потужним виявом національної єдності, патріотизму та безмежної вдячності титанам, які в різні епохи виборювали волю України, та Захисникам і Захисницям, які саме зараз стримують російську агресію.

Під час попередньої реєстрації мешканці громади вказували ім’я полеглого Героя, чию пам’ять вони прагнули особисто вшанувати своїм символічним марафоном сили та духу, що додало глибокий особистісний сенс.

Понад сто небайдужих жителів громади — активна молодь, діти разом із батьками, представники громадських організацій, військовослужбовці рятувальники та правоохоронці — зібралися в середмісті Шепетівки на Алеї Слави.

Після хвилини мовчання за тими, хто віддав життя за цілісність Батьківщини та спільного виконання Державного Гімну України, колона рушила у супроводі поліції.

Учасники подолали дистанцію близько 2 кілометрів, що пролягла до пам’ятного знаку жертвам політичних репресій комуністичного тоталітарного режиму (на вулиці Захисників України).
Усіх, хто пройшов цей шлях пам’яті від старту до фінішу, після завершення фізичної дистанції чекала тепла та душевна програма:

У храмі святих мучеників Бориcа і Гліба Української греко-католицької церкви учасників знайомили з ПЛАСТом: місцеві пластуни провели для громади коротку та захопливу презентацію про діяльність своєї скаутської організації.

Усіх присутніх частували ароматним чаєм та смаколиками, що допомогло відновити сили та продовжити спілкування у колі однодумців. Окрім того, захід мав благодійну складову: усі учасники та гості могли зробити донат на підтримку Збройних Сил України, а натомість — отримати особливий вітамінний імбирний чай, який пластуни власноруч виготовляють для наших військовослужбовців на фронт.

Спортивно-патріотична акція відбулася завдяки спільним зусиллям та координації:

• Відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Шепетівської міської ради.
• Шепетівського осередку НСОУ «ПЛАСТ»,

Цей забіг вчергове показав, що Шепетівська громада міцно тримає стрій, пам’ятає свою історію та згуртована навколо найважливіших цінностей — свободи, поваги до захисників та вічної пам’яті про полеглих синів і доньок України.

20 травня Шепетівська громада знову схилила голови у скорботі. Додому «на щиті» повернувся майстер екіпажу безпілотного літального апарата взводу перехоплювачів БПЛА роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону територіальної оборони військової частини солдат Стефанюк Ярослав Андрійович.

Ярослав Стефанюк народився 8 червня 1997 року в селищі Степань Сарненського району Рівненської області у багатодітній родині Тетяни Й Андрія Стефанюків. Зростав у атмосфері любові та підтримки, змалечку вирізнявся добрим, щирим та відкритим характером, був працьовитим і відповідальним.

Після закінчення 11 класів місцевої загальноосвітньої школи Ярослав продовжив навчання у Рівненському технічному коледжі, де здобув професію електрогазозварювальника. З юнацьких років не боявся важкої праці: працював у будівельній сфері в різних містах України та за кордоном. Він завжди прагнув забезпечити гідне майбутнє родини та бути надійною опорою близьким.

У 2018 році Ярослав познайомився із шепетівчанкою Олесею. Спілкування на відстані та романтичні зустрічі переросли у справжнє міцне кохання, і 20 травня 2020 року вони поєднали свої долі у шлюбі. Згодом у молодого подружжя народилося двоє дітей — син Олександр та донечка Ася.
Сім’я стала для Ярослава найбільшим сенсом життя та головним стимулом. Він був надзвичайно турботливим, люблячим батьком, який кожну вільну хвилину присвячував дітям. Працюючи разом із батьком у будівельній сфері, Ярослав невтомно дбав про добробут своєї родини. Він щиро мріяв про власний затишний дім, щасливе майбутнє для сина й доньки, прагнув відкрити їм світ і подарувати найкраще дитинство.

У 2024 році на захист Батьківщини, до лав Збройних Сил України, став батько Ярослава — Андрій Стефанюк. У жовтні того ж року був мобілізований і сам Ярослав. Під час проходження військової підготовки на полігоні в Рівненській області родину спіткала важка звістка — його батько зник безвісти під час виконання бойового завдання. Для Ярослава це стало глибоким потрясінням та важким ударом, яке він важко переживав.

Військовий шлях Ярослава Стефанюка розпочався на Харківському напрямку. Він тривалий час захищав Україну в Куп’янському районі, де вперше отримав поранення — опіки другого ступеня. Після відновлення воїна перевели для виконання завдань на південь країни.

Серед бойових товаришів Ярослав отримав позивний «Ґоґа». Попри всі небезпеки, важкі будні та перенесені контузії, він залишався надійним тилом своєї родини, підтримуючи дружину та дітей теплими й життєствердними словами. Своїх побратимів, із якими ділив усі труднощі війни та відповідальність за долю країни, Ярослав вважав своєю другою родиною. Військове братерство та вірність обов’язку були для нього безумовними життєвими цінностями.

10 травня дружина Олеся приїхала провідати чоловіка. Разом вони провели кілька дорогоцінних днів, які стали їхньою останньою зустріччю. Через роботу та подальшу службу Ярослава подружжя часто перебувало у розлуці, тому вони надзвичайно берегли кожну хвилину поруч. Та вже за кілька днів родина отримала страшне повідомлення — солдат Ярослав Андрійович Стефанюк загинув 15 травня 2026 року в Миколаївській області. Його життя обірвалося внаслідок ворожого скиду з БпЛА під час заходу на стартову позицію для виконання бойового завдання. Мужньому захиснику назавжди залишиться 28 років…

Життя Ярослава Стефанюка було сповнене щирої любові до родини, праці та великих планів на майбутнє, які безжально обірвала війна. Шепетівська громада розділяє невимовний біль втрати з рідними Героя та схиляє голови у глибокій скорботі за мужнім Захисником України.
Герої не вмирають!

22 травня у Шепетівці відбудеться патріотичний забіг «Біжу, шаную, пам’ятаю», присвячений Дню Героїв.

Це можливість разом вшанувати пам’ять полеглих Героїв та підтримати Захисників і Захисниць, які сьогодні боронять Україну від російської агресії. Забіг покликаний об’єднати громаду навколо цінностей національної єдності, патріотизму та поваги до історії України.

Як долучитися до забігу?

До участі запрошуємо усіх охочих мешканців громади. Щоб зареєструватися, необхідно надіслати лист на електронну адресу: shep_sms@ukr.net 

У тексті листа обов’язково вкажіть:

• прізвище та ім’я учасника;
• контактний номер телефону;
• прізвище та ім’я Героя, пам’ять якого ви хочете вшанувати своїм забігом.

📍 Старт – 22 травня (п’ятниця) о 14:00 на Алеї Слави
📏 Дистанція – орієнтовно 2 км

Після завершення забігу учасників чекатимуть смаколики від місцевих пластунів та коротка презентація про діяльність скаутської організації.

Забіг організовується за ініціативи Шепетівського осередку НСОУ «ПЛАСТ» спільно з відділом у справах сім’ї, молоді та спорту Шепетівської міської ради.

8 травня у Шепетівці проводжали у засвіти головного сержанта Рудніцького Олега Миколайовича.

Олег Рудніцький народився 20 липня 1977 року в селі Богуславка (Приморський край). Коли хлопчику було лише два роки він переїхав до бабусі та тітки до Шепетівки — міста, з яким відтоді було пов’язане все його життя.

Тут він пішов до першого класу загальноосвітньої школи №1 (нині — гімназія №1). Олег був здібним та допитливим учнем: особливо цікавився точними науками — математикою, геометрією та кресленням, мав чудову пам’ять, захоплювався історією і літературою та дуже багато читав. Після дев’ятого класу продовжив навчання у вечірній школі.

У 1996 році Олег Миколайович пройшов строкову службу. Вже тоді він зарекомендував себе як відповідальний, сумлінний та ввічливий, для якого дисципліна і тактовність були невід’ємними рисами характеру.

Після армії Олег здобув професію електрогазозварювальника у ПТУ №20 (нині — професійний ліцей). Свій трудовий шлях розпочав на місцевому заводі культиваторів. Саме у Шепетівці він зустрів кохання свого життя — Юлію, яка стала його вірною супутницею. У 2001 році пара побралася. Певний час родина проживала у Славуті, де Олег працював на комбінаті «Будфарфор», проте у 2007 році вони повернулися до рідного міста.

Разом із дружиною виховували двох дітей: доньку Анастасію та сина Артема. Олег Миколайович працював у «Сварог-Вест Груп» та «Шепетівському райавтодорі», а згодом став майстром-на-всі-руки, виконуючи газозварювальні роботи на замовлення. Його металеві вироби — від воріт до предметів інтер’єру — ставали окрасою багатьох домівок.

Для Олега Миколайовича сім’я завжди була на першому місці. Справжній господар і чуйний батько, він вчив дітей чесності та сили власним прикладом, завжди знаходячи час для підтримки. Його любов проявлялася не у словах, а у вчинках, відповідальності та бажанні захистити спокій близьких.

Дружина Юлія згадує його як надзвичайно добру, щиру та лагідну людину. Олег мав рідкісний хист відчувати рідних без зайвих слів і завжди був готовий відкласти власні справи, щоб прийти на допомогу друзям. Його життя було щоденним вибором на користь доброти, справедливості та турботи про тих, кого він любив.

Найбільшою цінністю для нього були діти — заради їхнього щастя він не шкодував нічого. Олег Миколайович виховував їх власним прикладом, прищеплюючи працьовитість і самостійність. У житті та спілкуванні він був безкомпромісним щодо несправедливості та брехні, залишаючись для сина й доньки непохитною опорою та мудрим порадником.

З перших днів повномасштабного вторгнення Олег Рудніцький не залишився осторонь: спочатку вступив до місцевої «Самооборони», чергував на блокпостах та допомагав із підготовкою засобів захисту. Вже у квітні 2022 року він добровольцем приєднався до лав Сил оборони України.

Бойовий шлях Олега Рудніцького розпочався у 64-му топогеодезичному центрі. За мужність, проявлену на Харківщині та Донеччині, він був нагороджений відзнакою Президента «За оборону України» та грамотою командувача Сил підтримки ЗСУ «За мужність та героїзм».

Після успішної перепідготовки у 2023 році, головний сержант продовжив службу в 21-й окремій механізованій бригаді, виконуючи завдання на Сумщині та в Курській області. Як досвідчений командир, він завжди брав відповідальність за побратимів, залишаючись при цьому турботливим батьком і чоловіком, який ні на мить не припиняв дбати про свою родину.

Навіть на передовій Олег Миколайович оберігав спокій рідних: у розмовах жартував, ділився світлинами фронтових котиків-«квартирантів» та просив дружину не плакати й берегти себе. Він щиро мріяв про повернення додому, до звичних справ на подвір’ї та теплих зустрічей із друзями, якими так дорожив.
Остання розмова з сім’єю відбулася вранці 29 квітня. А вже надвечір, не дочекавшись звичного повідомлення, рідні розпочали пошуки, які завершилися страшною звісткою.

Головний сержант Олег Миколайович Рудніцький, вірний військовій присязі та українському народові, загинув 29 квітня 2026 року під час виконання службових обов’язків у Сумській області внаслідок бойового ураження.

Командування та побратими згадують його як незамінного воїна:

«Це непоправна втрата для нашого батальйону. Олег віддавався справі цілком і повністю. Його поважали за прямоту, справедливість та щиру турботу про бійців. Він виконував завдання на сто відсотків і навіть більше. Нам усім його бракуватиме».

Шепетівська громада схиляє голови у глибокій скорботі. Світла пам’ять про мужнього захисника, доброго батька та вірного сина України назавжди залишиться у наших серцях.
Герої не вмирають!

4 травня Шепетівська громада, схиливши голови, зустріла свого Захисника — оператора БПЛА інженерно-саперної роти Олега Лізанця.

Олег Лізанець народився 29 січня 1990 року в Шепетівці. Як старший син Світлани Феодосіївни та Вадима Емільйовича, він зростав опорою та прикладом для молодших брата Романа й сестри Каріни. Саме в родині закладався той сильний характер і відповідальність, які згодом стали його визначальними рисами характеру.

Відкритий, життєрадісний та енергійний, Олег легко гуртував навколо себе людей. Захоплювався спортом: боксом, легкою атлетикою та стрільбою. Після 9 класу НВК №3 здобув професію столяра у Шепетівському професійному ліцеї. Проте, покликання захищати державу стало вирішальним: він обрав військовий шлях, підписавши контракт зі Збройними Силами України, та проходив службу в Очакові на посаді старшого матроса.

Після завершення служби Олег повернувся до цивільного життя, зберігши військову дисципліну та відповідальність. Працював інструктором у Шепетівській виправній колонії, був надійним колегою та професіоналом. Захоплювався автомобілями, цінував рух і свободу. Проте війна не залишила його осторонь: у 2015 році він став на захист України в силах АТО, виконуючи бойові завдання на Донеччині.

Саме в цей час Олег зустрів свою майбутню дружину Ірину. У 2017 році вони поєднали долі, створивши міцну й щасливу сім’ю, де він завжди був надійним плечем і турботливою підтримкою. Тяжким випробуванням для родини стала смерть батька у 2020 році. Як старший син, Олег без вагань взяв на себе відповідальність за сім’ю, ставши головною опорою матері, братові й сестрі.

Тому, коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, його вибір був миттєвим. У перший же день він прийшов до військкомату, бо захист рідних і Батьківщини був для нього питанням честі.

Отримавши підготовку сапера-мінера в інженерних військах, Олег виконував бойові завдання на Харківщині. Він постійно вдосконалювався, прагнучи бути максимально ефективним у справі захисту країни.

Навіть у найважчих умовах Олег залишався турботливим сином і чоловіком, а у 2024 році доля подарувала йому найбільше щастя — народження сина Тимофія. Попри болісну розлуку з родиною та бажання бачити перші кроки сина, він усвідомлював: його місце там, де виборюється майбутнє його дитини. Олег продовжував службу, не зупиняючись у розвитку заради безпеки своєї сім’ї та країни.

На початку 2026 року Олег опанував новий фах — став оператором БПЛА. Його професіоналізм цінували побратими та командування, а за сумлінну службу воїн був відзначений високими відомчими нагородами, зокрема відзнаками Міністра оборони України «Золотий тризуб» та «Хрест доблесті». Навіть під час коротких відпусток він залишався на зв’язку з фронтом, допомагаючи та консультуючи товаришів. Олег чітко знав ціну свободи й усвідомлено виконував свій обов’язок.

Особливим був зв’язок Олега з молодшим братом Романом, який також став на захист України. Їх єднала не лише кров, а й спільний шлях воїна та готовність завжди підставити плече один одному. Останні розмови з братом та рідними назавжди залишаться для них найдорожчим спогадом.
27 квітня Олег востаннє розмовляв із дружиною, обіцяючи скоро обійняти сина. Наступного дня він у довго спілкувався з мамою, повідомивши, що вирушає на завдання. Після цього зв’язок обірвався назавжди.

Старший солдат Лізанець Олег Вадимович, вірний військовій присязі, мужньо виконавши свій обов’язок, загинув 28 квітня 2026 року під час бойового завдання у Харківській області. Його життя обірвалося в бою за волю та незалежність України.

Жорстока війна обірвала життя воїна – вірного сина своєї землі, люблячого батька та справжнього Героя, який був надійною опорою кожному, хто його знав, який понад усе мріяв виховувати сина у вільній країні. Керуючись принципом «Я вмію… Я знаю… То хто, як не я?», Олег зробив свій свідомий вибір і не відступив. Громада схиляє голови у глибокій шані перед його подвигом.

Герої не вмирають!

1 травня Шепетівська громада у глибокій скорботі схилила голови та віддала останню шану земляку — солдату Сацику Богдану Дмитровичу, механіку-водію батальйону навчально-бойового озброєння та техніки, який загинув 1 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.

Богдан Сацик народився 24 березня 1982 року в селищі Гриців в родині Дмитра Артемовича та Лариси Володимирівни. Коли йому було три роки, родина переїхала до Шепетівки. Богдан навчався у школі №4 (нині гімназія №4), де особливо цікавився математикою та історією.

Він зростав активним і товариським, мав багато друзів, захоплювався карате та боротьбою. Особливе місце в його житті займало дозвілля з батьком — вони часто разом їздили на риболовлю. Обіч дитячих захоплень, Богдан завжди залишався позитивною та відкритою до людей людиною.

Ще змалку Богдан мав особливий хист до збирання грибів — за спогадами мами, вони ніби самі «йшли йому до рук». Любив і фізичну працю, зокрема заготівлю дров, що замінювало йому силові тренування.

Після школи юнак здобув фах бухгалтера у Шепетівському сільськогосподарському технікумі. Свій трудовий шлях розпочав у філії «Шепетівська дорожньо-експлуатаційна дільниця», де багато років працювали його батьки. Цьому підприємству Богдан присвятив 15 років життя — з 2001 по 2016 рік.

У 2010 році Богдан зустрів свою майбутню дружину Інну, яка стала йому вірною супутницею та опорою. Разом вони виховували трьох синів: Владислава, Михайла та Артема.

Богдан був синам турботливим батьком і наставником. Вправний господар, він прищеплював хлопцям любов до праці, вчив їх бути справжніми чоловіками. Увесь вільний час родина проводила разом: відпочивали, ходили до лісу чи на риболовлю. Його найбільшим прагненням було виростити синів чесними та працьовитими людьми.

Після смерті батька у 2020 році Богдан став головною опорою матері. Останні роки він працював на місцевій пилорамі, а 2 травня 2024 року був мобілізований до лав ЗСУ. Після підготовки на Яворівському полігоні, як вправний та відповідальний боєць, був направлений на Схід у склад 47-ї окремої механізованої бригади.

Навіть на важкому Покровському напрямку він беріг спокій рідних, запевняючи маму, що досі перебуває на навчанні. У розмовах із синами Богдан завжди давав настанови: добре вчитися і бути підтримкою мамі й бабусі. Він мріяв побачити дітей дорослими, дати їм освіту та влаштувати їхнє майбутнє. Товариська вдача допомагала Богдану швидко знаходити друзів серед побратимів, які цінували його за надійність і щирість.
Зранку 1 липня 2024 року відбулася остання розмова Богдана з дружиною. Він попередив, що виходить на завдання, просив обійняти дітей і пообіцяв зателефонувати пізніше. Проте на зв’язок більше не вийшов.

Вже 4 липня родина отримала сповіщення, що солдат Богдан Сацик зник безвісти під час ворожого штурму на Покровському напрямку. Потягнулися довгі місяці невідомості та пошуків: через Червоний Хрест, Координаційний штаб, соцмережі та запити… Рідні та друзі до останнього плекали надію, що Богдан живий.

Ця надія жила майже два роки, але 27 квітня 2026 року надійшла трагічна звістка — воїн загинув у бою за незалежність України. У пам’яті близьких він назавжди залишиться людиною, в якій гармонійно поєднувалися сила духу та щира доброта.

Він був дбайливим сином і люблячим батьком, який вчив синів тримати слово та берегти рідну землю не красномовством, а власним життям.

Богдан Сацик став прикладом справжньої честі та мужності, з гідністю прийнявши обов’язок захисника, щоб вберегти рідну землю та мирне майбутнє рідних.

Герої не вмирають!

30 квітня додому «на щиті» повернувся солдат Кузнєцов Олександр Олександрович, який, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність загинув 28 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку.

Олександр Кузнєцов народився 2 липня 1983 року в місті Шепетівка. Разом із сестрою Іриною він зростав у люблячій родині Галини Василівни та Олександра Юрійовича. Його юність була позначена важким випробуванням — у 1999 році він втратив батька. Ця подія стала великим ударом загартувала його характер, навчила бути сильним і нести відповідальність за своїх близьких.

Одразу після навчання Олександр присвятив себе роботі: працював на будівництві, згодом — в охороні цукрового заводу. Був сумлінним і надійним, а кожну справу робив заради добробуту сім’ї, яка була для нього головним сенсом життя.

Доленосною стала зустріч із майбутньою дружиною Оленою: випадкове знайомство та прохання провести додому поклали початок щирому коханню. У 2004 році вони побралися, а за рік у них народився син Микола. Олександр був турботливим батьком — виховував сина власним прикладом, прищеплюючи йому чесність і силу духу. Вони були справжніми друзями: разом грали у футбол і завжди підтримували один одного.

Прагнучи забезпечити родину, Олександр багато працював, зокрема і за кордоном. Він був щирою та надзвичайно чуйною людиною, завжди готовою прийти на допомогу. Особливу ніжність і тепло Олександр дарував дітям, завжди знаходячи час для улюблених племінниць — Тетяни та Анни.

Повномасштабне вторгнення докорінно змінило життя родини. У 2023 році син Микола, щойно йому виповнилося 18, підписав контракт із ЗСУ. Олександр не зміг залишитися осторонь — він став до лав захисників, щоб бути поруч. Під час запеклих боїв на Донеччині Олександр отримав поранення та контузії, але мужньо продовжував виконувати свій обов’язок. За мужність та відданість був відзначений нагородами, серед яких медалі «За поранення» та «Учасник бойових дій».

Після операції та реабілітації Олександр знову повернувся у стрій. Навіть коли стан здоров’я вже не дозволяв повною мірою виконувати бойові завдання, він не покинув побратимів, залишаючись для них надійною опорою. У ніч на 28 квітня 2024 року родина востаннє почула його голос. Олександр повідомив, що повернувся з бойового завдання і планує відпочити. Проте вже наступного дня зв’язок із ним обірвався назавжди.

Згодом стало відомо, що вранці 28 квітня підрозділ знову вирушив на завдання. Для родини розпочалися дні болісної невідомості, сповнені тривоги та надії. Олександр довгий час вважався зниклим безвісти, і рідні до останнього вірили в диво… Та, на жаль, підтвердилося найгірше.

Солдат Олександр Кузнєцов загинув 28 квітня 2024 року, до кінця залишившись вірним присязі та обов’язку перед Україною.

Схиляємо голови перед мужністю воїна, який став щитом для своєї родини та всієї країни. Нехай його незламний дух надихає нас бути сильними, відкидати зневіру та триматися разом заради майбутнього вільної України, за яке ми платимо найвищу ціну та втрачаємо найкращих.

20 квітня стало ще одним днем скорботи, співчуття та розпачу для Шепетівської громади. На щиті додому повернувся старший сержант Ткачук Олександр Георгійович.

Олександр Ткачук народився 26 березня 1998 року в селі Михля Ізяславського району. Він виріс у люблячій родині: мама Валентина, тато Георгій, поруч завжди був брат Віктор, з яким згодом пліч-о-пліч проходив військову службу. Сашко зростав активним і веселим хлопчиком, якому все було цікаво. Він любив досліджувати світ і цінував кожну хвилину, проведену з рідними, особливо з двоюрідними сестрами, з якими ділив щасливе дитинство.

Його захоплення були щирими та справжніми: змалку Сашко обожнював техніку, міг годинами вивчати механізми, а згодом — самотужки брався за ремонт. Після закінчення Михлянської школи він здобув професію тракториста-машиніста у Плужненському професійному аграрному ліцеї. У 2017 році Олександр підписав свій перший контракт, розпочавши шлях воїна у складі танкового батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Розпочавши службу механіком-водієм, Олександр досконало, до найменшої деталі вивчив будову танка. Загартувавши характер під час чотирьох ротацій у зоні АТО/ООС, повномасштабне вторгнення він зустрів на Оріхівському напрямку. Вже 31 березня 2022 року, коли їхній танк було підбито, воїн проявив неабияку мужність: зумів вивести машину з-під вогню та евакуювати весь екіпаж.

Згодом були штурми та прямі зіткнення на Херсонщині, а пізніше — виснажливі бої на інших ділянках фронту. У Соледарі, коли ворожий ПТУР уразив їхній танк, Олександр знову продемонстрував майстерність і самовладання: попри пошкодження машини, він вивів її у безпечне місце та організував евакуацію побратимів. Після цих випробувань підрозділ повернувся на Запорізький напрямок.

Наприкінці 2024 року Олександр став командиром танка, здобувши беззаперечний авторитет серед побратимів та командування. Завдяки глибоким знанням і постійному самонавчанню, він залишався головним порадником у технічних питаннях — до нього зверталися за допомогою навіть на командирській посаді, цінуючи його практичний досвід та виняткову фаховість.

За бойові досягнення Олександр був неодноразово відзначений державними та відомчими нагородами, серед яких медалі «За відвагу», «За оборону рідної держави», відзнака за участь у боях на Східному фронті, почесний нагрудний знак «Золотий хрест» та найбільш знакова для гірського штурмовика нагорода — «Срібний едельвейс».

Поза службою Олександр був людиною глибоких сімейних цінностей. У листопаді 2025 року він поєднав долю з коханою Лізою. Разом вони виховували сина Артема та дітей, яких Олександр прийняв у своє серце і любив, як рідних. Сім’я була його головною опорою та джерелом сили: навіть із передової він завжди знаходив можливість підтримати близьких. Дітям він став мудрим наставником і прикладом справжнього чоловіка. Свій спокій Олександр знаходив у риболовлі й мріяв передати це захоплення синові.

Під час відпусток Олександр увесь час присвячував дітям: вони завжди були поруч, допомагаючи йому по господарству. Він любив їх однаково, виховуючи працьовитими та відповідальними. Олександр щиро мріяв про мирне життя на власній садибі, де вирощував би фрукти та овочі для людей. Він хотів створити ферму, наповнену життям і радістю, де відвідувачі могли б відпочити душею та поспілкуватися з тваринами.

Олександр з особливою турботою ставився до тварин, підгодовуючи їх навіть на позиціях. Свого чотирилапого друга — котика Дружка — він знайшов у полі під час боїв. Вірний пухнастик супроводжував воїна всюди, а під час чергової відпустки Олександр привіз його додому, в безпеку. Тепер Дружок живе в родині як живий, теплий спогад.

11 квітня 2026 року життя Олександра обірвалося під час виконання бойового завдання. Він залишився у строю до останнього подиху, виявивши незламну волю та внутрішню силу. Для побратима він був надійним плечем, для родини — непохитною опорою. Олександр не промовляв гучних слів про патріотизм — він просто з честю виконував свій обов’язок, залишаючись вірним присязі, своїй справі та Україні.

Олександр Ткачук не народився для подвигів, але зробив свій свідомий вибір — без зайвих слів і з безмежною любов’ю до рідної землі та родини стати на захист України, перед чим ми низько схиляємо голови.

Герої не вмирають!