герой

У День Героїв, у Шепетівці попрощались з новітнім борцем за вільну Україну – солдатом Олександром Солодчуком

Шепетівська громада провела у засвіти водія кулеметного відділення кулеметного взводу механізованого батальйону військової частини, солдата Олександра Анатолійовича Солодчука, ще одного хороброго воїна, шепетівчанина, який захищаючи Україну віддав життя.

Народився Олександр Анатолійович 25 червня 1982 року у місті Шепетівка. Зростав у дружній родині, де панувала любов і повага. Навчався у загальноосвітній школі №1, згодом у школі‑пансіоні, де і здобув середню освіту. Після закінчення школи вступив до професійно-технічного училища у с.Гамарня Полонського району, де оволодів професією водія. Трудову діяльність розпочав у Шепетівському водоканалі, де працював в аварійній бригаді з ремонту водопостачання.

Згодом Олександр почав працювати на будівельних об’єктах за кордоном та в Україні, оскільки був майстром на всі руки, все, за що брався, усе в нього було до ладу. У вільний від роботи час займався улюбленою справою – риболовлею. Дуже любив тварин, його домашній улюбленець пес Сігал ще досі чекає на повернення хазяїна.

Зі слів рідних, Олександр був розбитний, розумний, всебічно розвинений, мав багато планів та задумів. Головною мрією було відбудувати батьківську хату. І вона обов’язково здійснилася б, якби не клята війна…

25 жовтня 2023 року Олександр Солодчук був мобілізований на військову службу. Маючи змогу взяти відстрочку по догляду за хворою матір’ю, попри всі умовляння сестри, навідріз відмовився. Сестра згадує його наполегливе твердження: «Я нікуди не буду втікати, ховатися, буду виконувати свій обов’язок». А далі – навчання на Рівненському полігоні, потім гарячі точки – Слов’янськ, Часів Яр та харківський напрямок.

Під час проходження служби Олександр виявив мужність, героїзм, самовіддачу та здобув щиру повагу побратимів. Недарма до нього прив’язався позивний «Кот», Олександр був завжди уважним, сконцентрованим та розсудливим, усі завжди прислухалися до його порад.

Побратими жартували: «Такого кота, як цей кіт, немає ні у кого». Це була людина слова і честі. Він ніколи ні в кого нічого не просив, якщо ж йому допомагали – віддячував сторицею.

Життєва зірка нашого захисника згасла 17 травня 2024 року.

Солодчук Олександр Анатолійович буде похований на кладовищі у рідному місті, як Герой, поряд з батьком. Така була його воля, так він заповідав перед кожним виходом на завдання. У воїна залишилась сестра Ольга та тринадцятирічний син Дмитро.

Війна забирає не просто наших відважних оборонців, вона забирає рідних, друзів, побратимів, тих, з ким ще вчора разом мріяли про перемогу та будували плани на майбутнє. Тепер вони залишаються пекучим болем і світлим спомином у наших серцях.

Шепетівська громада поділяє з родиною Героя цю гірку втрату.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

У Шепетівці попрощались з бойовим медиком Олексієм Владюком

Шепетівська громада провела в останню земну дорогу ще одного славного українського воїна, нашого земляка сержанта Шепетівського 88 батальйону ТРО Олексія Юрійовича Владюка, який пожертвував своїм спокоєм, полишив своє звичне життя заради миру.

Олексій Юрійович Владюк народився 21 вересня 1977 року у селищі Антоніни Красилівського району, дитинство та юність пройшли в Шепетівці. Олексій навчався в загальноосвітній школі №7, ріс спокійним та допитливим. Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійно-технічного училища №20 та отримав професію маляра-штукатура. Після строкової служби у десантних військах ЗСУ юнак повернувся до рідного міста.

Олексій був працьовитим і невтомним, чоловіком, якому піддавалась будь-яка робота, хоч її у його житті було чимало. У 2000 році чоловік познайомився з майбутньою дружиною – красунею Наталею, та не мав сумнівів, що вона – його доля. Створивши сім’ю, в мирі й злагоді виховували двійко дівчаток – Марію та Поліну. Олексій безмежно любив донечок, намагався проводити з ними багато часу. Вони не сиділи вдома, він так хотів показати їм весь світ, возив на різні екскурсії й прогулянки. Цінував кожну хвилину у колі найрідніших. Та повномасштабне вторгнення ворога змінило все.

Від початку війни Олексій готовий був захищати незалежність своєї держави. Він дуже любив життя, у нього було багато планів та мрій, але російське вторгнення на рідну землю стерпіти не зміг. З перших днів, покинувши роботу водія шепетівської станції екстреної медичної допомоги, приєднався до Шепетівського 88 батальйону ТРО. Службу проходив у 2 взводі 2 роти батальйону – медиком. Тримав оборону Бахмуту та Лиману. Двічі був поранений, за стійкість та мужність мав відзнаки й нагороди. Усі, хто знав Олексія – рідні, друзі, товариші по службі, командири – говорять про Олексія як про надзвичайно добру людину, щиру, відверту, оптимістичну, він дуже любив свою Батьківщину. А побратими любили його – завжди спокійного, розсудливого, незворушного навіть у бою, і надзвичайно працьовитого. В його очах завжди був спокій та впевненість, а в словах та діях завжди можна було отримати допомогу та підтримку. Олексій був принциповою, ініціативною людиною, здобув авторитет серед друзів та знайомих. Був чудовим чоловіком, батьком, сином, братом, вірним та надійним товаришем. Олексій трагічно загинув, його серце не витримало та зупинилось 21 квітня 2024 року.

Ми втрачаємо наших Героїв… Олексій став янголом охоронцем для своїх дівчаток, в кожному їхньому подиху, в кожному ударі серця житиме вічна пам’ять про нього. Олексій Владюк не побоявся, не сховався, а вступив у запеклий бій за Україну, заради її майбутнього і майбутнього її дітей.

Звістка про смерть Олексія ранила не одне серце. Мрії, цілі та бажання – стільки всього не встиг він зробити…

Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Батько люблячої родини та взірець мужності й патріотизму: у Шепетівці прощалися зі снайпером Андрієм Парфенюком

 «На щиті», з війни до рідної Шепетівки повернувся стрілець-снайпер 1 аеромобільного відділення 1 аеромобільного взводу 2 аеромобільної роти аеромобільного батальйону солдат Парфенюк Андрій Володимирович, який пожертвував своїм спокоєм, полишив своє звичне життя заради миру!

Андрій Володимирович народився у Шепетівці 27 лютого 1979 року. Його батько був ліквідатором наслідків на Чорнобильській АЕС, а мати працювала на залізниці. Хлопець навчався в шепетівській школі-пансіоні, навчався гарно, особливо любив читати. Вроджене прагнення до справедливості втілилося у бажання стати поліцейським. У 1996 році хлопець на відмінно закінчив школу, і здавалося, що перед ним відкриваються всі можливості, проте, доля розпорядилася інакше. Через підірване здоров’я рано пішли з життя батьки та хлопець залишився сам, без підтримки. Але Андрій не зламався, його міцний характер та внутрішній стрижень проявилися вже тоді й стали запорукою його становлення як особистості.

Щоб почати будувати своє життя, Андрій влаштувався працювати на цегельний завод, де зустрів майбутню дружину Нелю. Молода сім’я виховувала донечку Марину, а згодом з’явився син Владислав. Щоб забезпечити родину, Андрій Володимирович вирушив до Києва та працював на будівництві. Так розпочався шлях його професійного зростання: від простого штукатура до майстра-будівельника.

Зарекомендувавши себе першокласним спеціалістом, чоловік отримує запрошення долучитися до масштабного проекту – зведення котеджного містечка «Зелена поляна» в м.Бровари, де в результаті було побудовано цілу вулицю будинків. Андрій Володимирович радів, що його робота приносить людям щастя, адже завжди працював сумлінно, «на совість». Він постійно навчав своїх дітей: «Потрібно робити для людей як для себе. Тоді все зроблене тобою добро повернеться до тебе сторицею». Так і було, йому радо допомагали, бо знали, що Андрій хороша і порядна людина.

Зводячи будинки для людей чоловік плекав заповітну мрію про власне житло для сім’ї. Він прагнув, щоб його рідні були усім забезпечені, щоб діти зростали в достатку та обов’язково здобули вищу освіту, яку так і не вдалося отримати йому. У 2021 році мрія про власний будинок збулась.

Андрій Володимирович і надалі працював в Броварах. Родина готувалась до весілля доньки, але відсвяткувати цю подію в колі сім’ї не вдалося, світлі плани порушив клятий ворог.

Повномасштабне вторгнення застало чоловіка на роботі. Андрій Володимирович приєднався до Київської територіальної оборони, а через місяць після деокупації Київщини, він повернувся у Шепетівку та пішов добровольцем. Проходив службу у рідному місті, згодом у Житомирі.

Після підготовки, разом зі своїм підрозділом воював на Куп’янському напрямку, згодом в Авдіївці, де був до останніх днів оборони міста. Після виходу з Авдіївки переведений під Мар’янку. Звідки воїна направляють на курси підготовки снайперів, адже він влучно стріляв.

Ще у юному віці, навчаючись в школі, неодноразово брав участь та перемагав у змаганнях зі стрільби. Навчання Андрій Володимирович пройшов на відмінно й отримавши сертифікат був зарахований на посаду стрільця-снайпера свого підрозділу. Воїн постійно вдосконалював свої навички і як сертифікований фахівець проводив інструктажі побратимам, яким завжди був готовий допомогти. Побратими кажуть, що Андрій Володимирович був надзвичайною людиною, взірцем мужності, мудрості та патріотизму.

Захищаючи нашу Батьківщину на Лиманському напрямку, чоловік навіть заспокоював рідних, що там набагато спокійніше ніж під Мар’янкою. Говорив дружині та дітям, що коли повернеться додому, то обов’язково поїдуть всі сім’єю рибалити на своє місце. Донька Марина згадує: «Тато зажди виконував свої обіцянки. Він був для нас взірцем у всьому, кожен його приїзд чи то з роботи, чи зі служби був для нас святом. Він своєю щирістю і добротою ніби освітлював все навколо, постійно оберігав нас, огортав своєю турботою, з ним ми почували себе в безпеці. Мого чоловіка прийняв за рідного сина». Андрій Володимирович був дружині міцною опорою, подружжя прожило в шлюбі 23 роки щасливих роки.

Він завжди коли йшов на виконання бойового завдання казав рідним, щоб не хвилювалися. 11 березня Андрій Володимирович встиг привітати доньку з днем народження, а згодом написав у спільному чаті: «Я іду на три дні, іду старшим групи. Буду мати можливість – дам вам знати. Не хвилюйтесь».

Це було останнє спілкування з рідними. Під час виконання бойового завдання, внаслідок артилерійського обстрілу, 14 березня 2024 року воїн загинув, виконавши свій громадянський обов’язок до кінця, захищаючи Батьківщину зі зброєю в руках.

Андрій Володимирович Парфенюк назавжди залишиться у пам’яті сміливим і відвертим чоловіком, добрим й працьовитим, завжди сповненим оптимізму та готовим допомогти – взірцем гідного громадянина України. У наших серцях, у нашій пам’яті навічно залишиться незламним Героєм, люблячим чоловіком і батьком для своєї родини, безстрашним воїном України.

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

БФ «Діти Героїв» допомагає дітям, які втратили батьків внаслідок війни

З кінця 2023 року Департамент соціального захисту населення Хмельницької області та Служба у справах дітей розпочали співпрацю з Благодійним Фондом «Діти Героїв».

Ця співпраця надає можливість постраждалим родинам отримати необхідну допомогу, морально-психологічну підтримку,  стабілізувати  стан дітей, допомогти дітям соціалізуватись задля побудови майбутнього у вільній Україні.

Фонд допомагає дітям, які втратили одного чи обох батьків внаслідок військових дій російської федерації з 24 лютого 2022 року. Фонд надає дітям та опікунам психологічну, юридичну, фінансову допомогу, надає можливості взяти участь в освітніх програмах, відпочити у дитячих санаторіях/таборах, отримати медичну допомогу, продукти харчування, одяг, взуття та багато чого іншого.

В нашій області фонд опікується близько 400 дітьми, яким надає постійну підтримку. В разі, якщо Вас це зацікавило, то надаємо Вам доступ до заявки фонду. Більша частина питань в заявці містить питання щодо потреб Вашої родини, решта стосується анкетних даних. Ви будете мати змогу вказати конкретні потреби Вашої родини, які фонд буде намагатися забезпечувати.

Посилання на тайпформу з питаннями: https://form.typeform.com/to/pcqTH3nw

Додаткову інформацію про фонд Ви можете почитати на їхньому сайті https://childrenheroes.org/  або на їхній сторінці у Фейсбуці: https://www.facebook.com/ChildrenofHeroes/?locale=uk_UA

Приєднавшись до  фонду, діти, які втратили одного чи обох батьків, можуть долучитись до наступних програм допомоги:

  1. Екстрена допомога: надання юридичної підтримки, фінансової допомоги в скрутному становищі.
  2. Психологічна підтримка: індивідуальні та групові психологічні консультації, консультації психіатра, психологічна реабілітація дітей та опікунів в таборах й санаторіях.
  3. Медична підтримка – консультації та кваліфікована допомога лікарів в медичних клініках, медичне страхування, можливість проведення аналізів та досліджень в лабораторіях, надання чи відшкодування вартості медикаментів.
  4. Освітні програми – курси іноземної мови, додаткові заняття з загальноосвітніх дисциплін, курси з підготовки до школи, підтримка при вступі до ВУЗів, надання ґаджетів для онлайн навчання, канцелярських наборів тощо.
  5. Заходи з соціалізації дітей та опікунів – розвиваючі, творчі й спортивні заходи, відпочинок дітей в літніх таборах.

Критерії, за якими діти можуть доєднатися до фонду:

 Рекомендуємо Вам подати заявку на реєстрацію дитини/дітей у Благодійному Фонді «Діти Героїв», щоб долучитись до програм допомоги, які потребує Ваша родина. 

У Шепетівці попрощались з юним захисником Максимом Яремчуком

Шепетівська громада прощається з молодим Воїном, старшим водієм 3-го розвідувального взводу розвідки спеціального оперативного призначення, старшим солдатом Максимом Михайловичем Яремчуком.

Народився Максим Яремчук 13 червня 2003 року. Він був старшим сином в багатодітній родині шепетівчан, Лариси та Михайла Яремчуків. Окрім Максима, в родині виховується ще четверо братів.

Навчався Максим в Шепетівському навчально-виховному комплексі №3 у складі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. ім. Натана Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою». Після 9 класу обрав військовий напрям підготовки. Хлопчина був вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком, який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та дозвілля з однолітками. Спокійним і доброзичливим запам’ятали його вчителі й однокласники, зі слів наставників – Максим був хорошим другом.

Закінчивши школу, юнак вступив до Хмельницького національного університету на факультет «Економіки та управління». У вересні 2021 року був призваний на строкову службу до Національної Гвардії України. Служба давалася юнакові легко, він знав, що зробив правильний вибір.

З початком повномасштабного вторгнення Максим, разом з побратимами, стає на захист Києва, бере участь у розмінуваннях звільнених від загарбників територій. Згодом переходить на службу до бригади швидкого реагування Національної гвардії України «Рубіж». Максим разом з побратимами наближав той день, коли для України зі сходу вставатиме лише сонце, а не орки з темряви. Попри свій юний вік – 20 років, цей мужній та самовідданий захисник, як ніхто розумів важливість внеску в перемогу кожного з нас. Він був витривалим, вправно володів зброєю та постійно вдосконалював свої навички. Мав неймовірне почуття гумору та був надзвичайно цікавим співрозмовником.

Справжній патріот, цікавився військовою справою та мрів пов’язати з цим своє життя. За свій світлий, сонячний характер отримав позивний «Ред». Побратими згадують: «Ми ніколи не боялись покластись на «Реда», бо були впевнені в ньому».

Максим був хорошим сином, надійними товаришем, уважним до рідних та близьких, часто тішив молодших братів подарунками й смаколиками. “Він був особливою дитиною. Надзвичайно ніжним, люблячим, співчутливим та добрим. Мав багато друзів, яких завжди підтримував, він умів вислухати, заспокоїти й розрадити. Завжди допомагав нам, часто робив сюрпризи молодшим братам, любив дивувати нас, дарувати подарунки. Він був просто надзвичайний” – розповідає мама Лариса.

Максим завжди був готовий прийти на допомогу іншим, багато допомагав побратимам, військовим, що вирушали на передову, та волонтерам, часто віддавав свій одяг та амуніцію, щоб спорядити інших бійців.

Для нас всіх він назавжди залишиться взірцем хоробрості та стійкості. Тим, хто був небайдужим до долі України, хто мріяв про краще майбутнє і світлий, мирний завтрашній день.

Загинув Максим Михайлович Яремчук 7 березня 2024 року. Всім, хто знав Максима, важко повірити в цю втрату. Він завжди був щирою, відкритою, приязною людиною та понад усе любив життя і багато хотів встигнути, але війна стала цьому на заваді, не давши здійснитись юнацьким мріям.

Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Повернувся на щиті: у Шепетівці попрощалися із  солдатом Андрієм Кравчуком 

У Шепетівській громаді – знову траурні стрічки. «На щиті» до рідної Шепетівки повернувся солдат Кравчук Андрій Анатолійович, кулеметник 3 піхотного відділення 2 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини, який загинув у бою проти окупантів.

Народився Андрій Кравчук у місті Шепетівка 14 лютого 1981 року. Батько, Анатолій Євдокимович, працював будівельником, мама, Віра Леонідівна – на Шепетівському деревообробному комбінаті. В сім’ї виховувалось п’ятеро дітей. Молодший брат Андрія, Руслан згадує: «Між нами різниця – два роки, тому ми були дуже дружні. Правда, часом чубилися, як хлопчаки, але один за одного стояли горою, Андрій завжди мене захищав. У нашому дворі він мав багато друзів».

Андрій Кравчук навчався у загальноосвітній школі №7. Коли хлопцеві було 12 років, помирає батько і Андрієві довелося, як старшому чоловікові в сім’ї, взяти на себе чоловічі обов’язки. Він допомагав мамі, став її надійним плечем. Після закінчення школи юнак проходив строкову службу в м.Умань Черкаської області. Відслуживши, повернувся додому, працював будівельником та піклувався про маму. Старша сестра Діна розказує: «Коли я овдовіла, Андрій завжди був поруч, підтримував, допомагав по господарству. Він був надійним і відповідальним».

Андрій Кравчук був мобілізований на військову службу 16 жовтня 2023 року. Захищав нашу Батьківщину в Запорізькій області, був кулеметником 3 піхотного відділення 2 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини.

Загинув Кравчук Андрій Анатолійович 26 лютого 2024 року, мужньо виконавши військовий обов’язок, внаслідок застосування противником БпЛА типу «камікадзе», отримавши поранення, не сумісне з життям.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Захисника. Ми поділяємо горе сім’ї та схиляємо голови в глибокій скорботі. Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Молоде життя обірвалось на злеті: Ярослав Свєшніков поповнив небесне військо

Знову жахлива, незворотна трагедія вразила всю нашу громаду, чергова чорна звістка, від якої стискається від болю серце та сковує тіло.

Шепетівська громада попрощалася з гранатометником 3 штурмового відділення З штурмового взводу 1 штурмової роти 1 штурмового батальйону військової частини, солдатом Свєшніковим Ярославом Володимировичем, що повернувся навіки до рідної домівки.

Ярослав Свєшніков народився 11 жовтня 1996 року в місті Шепетівка. На превеликий жаль, із самого дитинства доля Ярослава була нелегкою, адже батьки залишилися осторонь. Змалечку його виховувала бабуся Марія Сидорівна, яка замінила маму.

Ярослав ріс, як звичайний хлопчик – непосидючим та жвавим. Але було у нього одне захоплення, він мав талант до малювання, особливо гарно малював ікони. Охоче з бабусею відвідував церкву та мріяв стати священником. Після смерті бабусі, опікуном стала тітка – Антоніна Олександрівна. Шкільні роки проходили у Шепетівській школі – пансіоні, згодом у Головчинецькій школі-інтернаті.

У 2012 році Ярослав повернувся до рідного міста та продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, здобуваючи професію «Столяр. Верстатник деревообробних верстатів». Соціальний педагог Олена Олегівна згадує хлопчину, як сміливого та наполегливого борця за справедливість.

Шлях воїна для Ярослава розпочався із Майдану у 2014 році. Революція гідності стала переломним періодом в долі хлопця. Ще у сімнадцять років він наполегливо рвався в зону проведення антитерористичної операції, але його не брали. Потрапити на передову Ярославу вдалося після досягнення 18 років, у добровольчий Український корпус «Правий сектор», у 8 окремий батальйон «Аратта». Бойове хрещення отримав в ході боїв під Донецьким аеропортом та у селищі Піски.

Ярослав проявив свій бойовий характер, наполегливо йшов до своєї мети – служити в елітних військах. У 2017 році підписав контракт з 8 окремим полком спеціального призначення міста Хмельницького. Брав участь в обороні під Маріуполем. Завершивши службу за контрактом, шукав себе у цивільному житті, разом з друзями працював на будівництві в Київській області.

Другий контракт підписав з 9 окремим мотопіхотним батальйоном 59 окремої мотопіхотної бригади сухопутних військ України.

З початком повномасштабного вторгнення пішов до територіального центру комплектування добровольцем. Серце Ярослава палало праведним гнівом від несправедливого вторгнення російської нечисті. Мужній воїн з неабияким бойовим досвідом, загартований в боях, готовий боротися за справедливість, отримав запрошення до 3 окремої штурмової бригади сухопутних військ Збройних сил України. І знову на передовій, у самому пеклі війни. Він не ховався за чиїмись спинами – справжній патріот, надійний побратим, незламний Воїн, відданий військовій присязі.

Подруга Юлія згадує Ярослава, як позитивного, щирого й доброго. В її пам’яті залишились світлі спогади про ту радість та гордість, якою Ярослав з нею поділився, коли у нього з’явився свій власний куточок, адже міська рада виділила йому квартиру, де він планував побудувати своє нове щасливе життя.

Ярослав понад усе цінував справжню дружбу, тому так важко переніс загибель свого друга та побратима – Графа Афанасіядє. Друга, з яким він починав свій короткий, але героїчний шлях, друга, з яким ділив свої погляди та уподобання, з яким мріяв зустрітися та дочекатися перемоги. Вони обов’язково зустрінуться та дочекаються, але, нажаль, вже у Небесному війську.

Кум та побратим Юрій Єфімов згадує Ярослава усміхненим, веселим, енергійним, завжди оптимістичним. Він планував жити далі, будувати своє майбутнє. «В мене все добре. Мені тут подобається. Коли закінчиться війна, я підпишу контракт і буду служити далі. Ну все, потрібно готуватися до штурму», – остання переписка друзів і останній штурм Ярослава.

Свєшніков Ярослав Володимирович загинув на Донецькому напрямку 16 лютого 2024 року, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України. У Героя залишилася дев’ятирічна донька Ангеліна.

Його відвага та мужність, проявлені у ході бойових дій, були визнані командуванням на державному рівні. Указом Президента України №284 від 29.04.22 року нагороджений орденом за мужність III ступеня, коли під час протиповітряного бою противник здійснив пряме влучання по позиціях наших військових. Ярослав у цей час здійснював наземну оборону обслуги, яка вела бій. З палаючої самохідної вогневої установки воїн витягнув особовий склад бойової машини, яка була уражена. Також нагороджений орденом «За заслуги», медалями «За поранення», «Відвага та честь», «За гідність та патріотизм», «Захиснику Маріуполя», нагрудним знаком «Кров за Україну».

Він був звичайним хлопчиною, якого пошматувала сирітська доля. Виріс без батьківської опіки, материнської любові й ласки. Він мав велике серце, яке билося в грудях справжнього воїна, він став на захист Батьківщини та віддав найцінніше – власне життя за кожного з нас. Такою високою і страшною є ціна нашої свободи. Ярослав гідно пройшов свій тернистий шлях життя.

Він загинув за нас. Біль стискає серце… Молоде життя обірвалось на злеті. Хлопець не встиг здійснити омріяні плани. Натомість, душа Ярослава поповнила небесне військо ангелів, які освячують таку жадану для всіх українців незалежність та свободу.

Висловлюємо співчуття родині, близьким та побратимам у важку годину скорботи.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

У Шепетівці вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні

У цей день у Києві на вулиці Інститутській силовики розстрілювали учасників мирного протесту. Сьогодні на міському кладовищі шепетівчани вшанували хвилиною мовчання пам’ять Героїв Небесної Сотні і українських воїнів, які загинули в ході війни на Сході нашої держави.

Далі священослужителі громади провели панахиду за загиблими Героями. Після цього відбулась церемонія покладання квітів до місця поховання Героя України Миколи Дзявульського, чиє життя обірвалось цього ж дня рівно 10 років тому, та могил військовослужбовців, які загинули у ході проведення антитерористичної операції, операції об’єднаних сил та російсько-української війни.

Міські заходи до Дня Героїв Небесної Сотні продовжаться в міському будинку культури, де відбудеться вечір пам’яті.

Продовжується страшний лік найтяжчих втрат: після півтора року пошуків і сподівань у Шепетівці попрощались зі старшим сержантом В’ячеславом Левковичем

Сьогодні велике горе знову зібрало громаду, щоб вшанувати та попрощатися з шепетівчанином, головним сержантом стрілецької роти військової частини, старшим сержантом В’ячеславом Миколайовичем Левковичем, ще одним воїном, який віддав своє життя, захищаючи Україну.

В’ячеслав Левкович народився 16 серпня 1979 року у Шепетівці. Навчався у загальноосвітній школі №5. Він був добрим, сміливим і веселим, з дитинства мав багато друзів, любив рибалити та грати у футбол. Саме тому після 9 класу батьки переводять В’ячеслава до Шепетівської спеціалізованої школи-інтернату, де хлопець долучається до шкільної футбольної команди та бере активну участь у спортивному житті міста. Після закінчення школи юнак вирішив пов’язати своє життя з медициною.

Закінчивши курси масажу у Хмельницькому, В’ячеслав повернувся до рідного міста та працював в кабінеті масажу в консультативно-діагностичній поліклініці Шепетівської багатопрофільної лікарні. Юнака призивають на строкову службу, яку він проходить у прикордонних військах у Раві-Руській, що на Львівщині. Мама, Ніна Інокентіївна, згадує: «Командир його хвалив, все питав, хто його навчив так смачно готувати. А він любив цю справу, був гарним кухарем». В’ячеслав хотів залишитись на Львівщині, та родина переконала його повернутись у рідне місто. Тут він деякий час працював на одному з місцевих підприємств.

Близькі згадують В’ячеслава щирим і справжнім, він умів підтримати, підбадьорити та запевнити, що все добре, у будь-якій ситуації. До нього завжди можна було прийти з важким серцем за порадою, а вийти з посмішкою та легкістю на душі. Він був щедрою людиною, іноді міг віддати останнє, ні на мить не шкодуючи. Умів посміхатися очима, збирав навколо себе людей та завжди влучно жартував.

До лав Збройних сил України став ще у 2014 році, віддано захищав суверенітет України в зоні проведення антитерористичної операції. Воював мужньо і самовіддано, має декілька нагород. Серед них — Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції», «Захисник України», «Ветеран війни – учасник бойових дій».

У 2016 році В’ячеслав демобілізувався, повернувся до цивільного життя та вирушив на роботу за кордон. Але знову повертається до рідного міста. З перших днів повномасштабного вторгнення росії, В’ячеслав Миколайович, маючи неабиякий бойовий досвід, не міг просто сидіти вдома. Не вагаючись, зранку 24 лютого вирушає до місцевого центру комплектування та стає на захист рідної держави. І він не міг вчинити інакше. Адже в нього підростає його гордість – син Владислав, для якого батько хотів бути взірцем. В’ячеслав проходив службу на посаді головного сержанта стрілецького взводу стрілецької роти військової частини. В’ячеслав Левкович стримував ворога на Херсонському напрямку. П’ять місяців відмінної служби, гарячих бойових буднів, молитов рідних і важкого очікування.

Та в липні 2022 року зв’язок з В’ячеславом обірвався. Майже півтора року рідні шукали та чекали на звістку про свого захисника, сподіваючись на диво. Та дива не сталося… Загинув Левкович В’ячеслав Миколайович орієнтовно 27 липня 2022 року від множинних ушкоджень, отриманих під час виконання завдання у районі населеного пункту Високопілля Бериславського району Херсонської області.

Страшну ціну платить український народ за свою свободу. Тому ми не маємо права схибити, щоб жертва наших Героїв, нашого земляка В’ячеслава не була даремною.

Шепетівська громада висловлює співчуття родині та поділяє це непоправне горе. Світла та вічна пам’ять, нашому Герою!

Герої не вмирають!

З болем у серці Шепетівська громада прощалася з Героєм –  Олегом Даниленком

У Шепетівці провели в останню земну дорогу старшого солдата Даниленка Олега Сергійовича, старшого оператора розвідувального відділення розвідувального взводу, який до останнього боронив Батьківщину від ворога та віддав життя за кожного з нас.

Олег Даниленко народився 10 листопада 1989 року в селі Коханівка, де і провів свої дитячі та юнацькі роки. У школі його згадують, як непосидючого, активного, кмітливого, допитливого хлопчика зі щирою, доброю посмішкою на обличчі. Високий на зріст, зі спортивною статурою, був попереду усіх не тільки на уроках фізкультури, а й завжди першим приходив на допомогу, не чекаючи, коли попросять. Мав відзнаки за гарне навчання та спортивні досягнення. Меншому братику Дмитру був не тільки другом та порадником, а й прикладом для наслідування. Олег мав багато захоплень, одне з них – риболовля. В дитинстві полюбляв ловити рибу з татом, це захоплення проніс через все життя. І навіть на війні знаходив для цього час.

Після закінчення у 2007 році Великокаленецької ЗОШ навчався у Шепетівському сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку за спеціальністю бухгалтер. Згодом продовжив навчання у Подільському державному аграрно-технічному університеті. Строкову службу Олег пройшов в десантно-штурмових військах у місті Хмельницький. Після закінчення служби працював будівельником за кордоном.

Незадовго до повномасштабного вторгнення повернувся на Батьківщину. А в страшний для усіх нас день, 24 лютого, вирішив виконати свій громадянський обов’язок – захистити рідну землю. І вже 25 лютого 2022 року, не вагаючись, пішов до Шепетівського центру комплектування та соціальної підтримки і добровільно вступив до лав територіальної оборони. Коли батько, Сергій Тимофійович, який тоді працював за кордоном, дізнався – підтримав Олега.

Після навчання Олег проходив службу у батальйоні, який охороняв аеропорт Жуляни, пізніше продовжив службу у гарячій точці на Запорізькому напрямку.

Олег був справжнім патріотом. Після неодноразових контузій, часто недолікованих, він  повертався в стрій. Рідні зі сльозами на очах та одночасно з гордістю згадують його слова: «Як я залишу хлопців? Як вони там, без мене? Їх не буде кому змінити!». Так, він був справжнім другом побратимам!»

У війську отримав позивний «Партизан». Відповідальний, товариський, веселий, життєрадісний, міг завжди підняти настрій і знайти вихід із будь-якої ситуації, він був тим, про кого згадуєш завжди із повагою та усмішкою на обличчі», – розповідають побратими Олега. В пам’яті рідних завжди залишиться нездійсненна мрія Олега – створити сім’ю й стати батьком. Ці плани мали здійснитися після війни, так він сподівався… Але підступна війна краде все… Виконуючи бойове завдання, 5 січня 2024 року, в Запорізькій області, Олег загинув.

Йдуть у засвіти найкращі. Олег був тим, хто не боявся стати на захист України. Його служба в ЗСУ була не лише зобов’язанням, а й виявом його патріотизму та любові до України.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та побратимам загиблого.

Слава Україні!

Героям слава!

Шепетівська громада провела в останню земну дорогу солдата Романа Ряжських

Шепетівська громада зустріла свого Захисника, який «на щиті» повернувся до рідної оселі.

Ряжських Роман Вікторович народився на Покрову, 14.10.1996 року. Ріс кмітливим та розумним хлопчиком. Добряк, але зі сталевим характером… Мама Оксана Євгенівна згадує : «мене викликали до школи…бувало… та він не ліз першим, але вмів за себе постояти!». Роман виріс без тата, батько помер, коли він був ще маленький.

Роман відвідував місцевий дошкільний заклад «Дюймовочка», а згодом став учнем ліцею у м. Шепетівка. Шкільне життя юнака було насиченим, він мав багато захоплень, з дитинства полюбляв читати, захоплювався футболом та був активним учасником шкільних заходів. Роман вмів дружити, відчував людей та знаходив спільну мову з кожним. Юнак був чудовим учнем, вірним товаришем, гарною людиною. Закінчивши у 2014 році школу, хлопець вирішив вступати до Львова у Національний університет ім. І.Франка на факультет журналістики. Попри великий конкурс, юнака помітили, і згодом, після творчого конкурсу та співбесіди з деканом, Роман став студентом кафедри журналістики одного з найпрестижніших вишів країни. Якщо Роман ставив ціль, він обов’язково її досягав. Грав у університетській футбольній команді, допомагав тренувати молодь. Його зовнішність, логіку та інтелектуальні здібності оцінили та він взяв участь у кастингу на проект «Супермодель по-українськи», де отримав лідерство у своїй команді, але як він сам зізнавався, це було не його. Закінчивши у 2019 році магістратуру, він проходив строкову службу у Президентському Полку в Києві. Після служби юнак залишається в столиці та йде працювати за професією на український молодіжний розважальний телеканал «НЛО».

З початком повномасштабної війни Роман вирішує вступити до територіальної оборони. Він не міг стояти осторонь. Роман починає багато працювати, підтримувати родину. Він був гарним спеціалістом, займався бренд-журналістикою та мав багато клієнтів, що цінували його за професіоналізм та особливий підхід до роботи. Одного разу, прогулюючись парком з мамою, Роман зізнався їй, що вирішив піти добровольцем. Вважав, що не може просто сидіти… «Якщо всі чоловіки в країні не візьмуться за зброю… то України просто не буде» Мати, хоч як не було важко, прийняла вибір свого сина, і у вересні 2023 року Роман пішов добровольцем.

Студентська родина підтримала юнака та, організувавши на журфаці «СирникФест» та «Вечір кіно», допомогли зібрати кошти на купівлю необхідної амуніції. Студенти, друзі, колеги по роботі, замовники допомагали та завжди хвилювались, запитували, чим ще допомогти й чекали Романа для продовження співпраці.

Спочатку була підготовка у Житомирській області, згодом його направили на навчання до Польщі. Після повернення юнак потрапив до 95 окремої десантно-штурмової бригади та відправився захищати країну на Донецькому напрямку. Командування характеризувало Романа, як відповідального, вмотивованого та професійного військового. Він справді був гарним товаришем, мав авторитет серед побратимів, підтримував усіх, був надійним плечем. Пішов на війну зі словами: «Я відчуваю, що я на своєму місці…». Роман казав мамі: «Я хочу, щоб ти спокійно спала…». Та відтоді мама не могла спати, знаючи, що її єдиний син виборює у нерівному бою кожен клаптик рідної землі.

Востаннє Роман спілкувався з мамою 29 грудня. Зробив сюрприз, відправив кур’єром розкішний букет квітів та солодощі. Романтик зі сталевим характером…

Повідомив що відправляється на бойове завдання і зв’яжеться з нею одразу після повернення. Попередив, що зв’язку не буде щонайменше 10 днів. Та материнське серце відчувало, що щось не так… Віднайшовши контакти командира, почула: «вашого сина важко поранено…»

6 січня 2024 року у Дніпровській обласній клінічній лікарні імені Мечнікова, солдат Ряжських Роман Вікторович, навідник 2 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону військової частини, помер після лікування від важкого поранення внаслідок артилерійського обстрілу у Донецькій області.

Висловлюємо співчуття родині та близьким Романа. Сумуємо разом із вами, низько схиляємо голови у скорботі.

Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!

 

Шепетівська громада схилила голови у скорботі за воїном Сергієм Степичем

І знову Шепетівська громада на колінах й зі сльозами на очах зустріла загиблого Героя, матроса Степича Сергія Валентиновича, розвідника-оператора 3 розвідувального відділення розвідувального взводу військової частини.

Сергій Валентинович Степич народився 8.04.1984 року у Шепетівці в родині військового. Йому було 39. В 1990 році пішов навчатися у місцеву загальноосвітню школу №7, яку закінчив 2002 році. Зі слів батька, Валентина Вікторовича він був жвавим та непосидючим хлопцем.

Після школи Сергій проходив строкову службу в Одеській області. Під час служби в армії брав участь у розмінуванні складів у Новобогданівці. Сергій був здібним хлопцем, багато йому вдавалось з першого разу. Повернувшись до рідної Шепетівки, не сидів склавши руки, працював на приватному підприємстві ремонтуючи паливну апаратуру. Роботящий, доброзичливий та позитивний. Його роботу цінували.

Влітку 2023 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спочатку було навчанння у Рівненській області, згодом за розподілом потрапив у морську піхоту до Одеської області.

Він був тим, хто клаптик за клаптиком звільняв лівий берег Дніпра від нечисті, що полонила країну. Він був розвідником, тому йшов перший.

Після одного з бойових завдань родина втратила зв’язок з Сергієм на довгих 10 днів. Страх, переживання, відчай… Та на 11 день коротке повідомлення «Живий…». Востаннє телефонував мамі Ларисі Леонідівні 29 жовтня 2023 року. А вже 31 жовтня, під час ворожого артобстрілу фосфорними боєприпасами поблизу населеного пункту Кринки Херсонської області, гідно виконавши свій військовий обов’язок, Сергій Степич загинув, віддавши своє молоде життя за нас, за нашу свободу, за незалежність і територіальну цілісність України.

Цей мужній воїн ціною власного життя захищав українську землю, він виборював право нашої нації бути вільною.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада прощалась з капітаном Володимиром Харчишиним

Знову жахлива, незворотна трагедія вразила всю нашу громаду. Війна вбила ще одного хороброго і відважного захисника, начальника інженерної служби, капітана Харчишина Володимира Володимировича, який все своє життя до останнього подиху присвятив військовій службі, служінню Україні. На першому місці в нього були підлеглі, його побратими.

Народився Володимир Харчишин 4 листопада 1977 року у Шепетівці. Навчався у загальноосвітній школі № 5. Юнак мав багато захоплень, йому подобалося малювати, тому закінчив Шепетівську художню школу. Активно займався спортом, дуже любив тварин, цікавився різною технікою, особливо мотоциклами, любив сам майструвати та вдосконалювати її.

Закінчивши у 1994 році школу вступив до Житомирського військового інституту радіоелектроніки імені Сергія Корольова.

Після закінчення у 1999 році закладу поступив на службу у військову частину на посаду старшого помічника 1-го відділу зберігання радіолокаційного озброєння За період служби був відзначений міністерством оборони України: у 2006 році – медаллю «За сумлінну службу III ступеня», 2010 році – медаллю «За сумлінну службу II ступеня», у 2011 році – медаллю «За особисті досягнення II ступеня». Товариші по службі згадують Володимира Володимировича як висококваліфікованого спеціаліста, хорошу й порядну людину. З 2014 року був учасником антитерористичної операції. З 2015 року по лютий 2017 року – у складі оперативно-тактичного угрупування «Луганськ», а у 2017 році в Донецькій області. У вересні 2017 року був звільнений в запас, закінчивши службу на посаді капітана, інженера відділу зберігання ракет арсеналу озброєння Збройних сил України.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир Володимирович повернувся до війська, щоб боронити рідний край.

З червня 2022 року Володимир Харчишин виконував військовий обов’язок на півдні, в Запорізькій області. Кожного дня старенька мама, Людмила Яківна, чекала телефонного дзвінка, щоб почути, що все добре. Ось і 1 грудня син зателефонував і сказав «Мамо, не хвилюйся, я не надовго… пізніше передзвоню…» Вже не передзвонив….

Загинув наш земляк, начальник інженерної служби, капітан Харчишин Володимир Володимирович 1 грудня 2023 року в Запорізькій області., мужньо виконавши військовий обов’язок, захищаючи незалежність України.

Висловлюємо співчуття родині у важку годину скорботи.

Герої не вмирають!

 

Шепетівська громада провела у засвіти загиблого захисника Віталія Захарова

Шепетівська громада з невимовним болем та сумом, навколішки зустріла свого героя – солдата Захарова Віталія Володимировича, гранатометника 1 механізованого відділення 1 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини, який поклав життя за Україну у бою з окупантами.

Народився Віталій Захаров 23 червня 1974 року у родині шепетівчан. Юнак ріс спокійним та добрим, цінував дружбу та справедливість, мав творчу душу та, як і всі хлопчаки, був трішки бешкетником. Віталій писав вірші, часто читав їх мамі, гарно малював, ліпив оригінальні прикраси з пластиліну. Мати вчила, що будь-яка справа вирішується не силою, а розмовою.

Після закінчення місцевої загальноосвітньої школи №1 Віталій вступив до Київського індустріального коледжу, обравши будівельну спеціальність. Йому подобалось будувати та створювати щось нове, він розумів, що це – його. Після строкової служби, яку Віталій проходив в Криму, юнак продовжив навчання. Закінчивши коледж з червоним дипломом вирішує залишитись в столиці та започатковує свою невеличку справу з дизайну та виготовлення візитівок. Життя у столиці стало лише початком його професійного шляху. Згодом Віталій повертається у рідне місто. Маючи необхідні знання та вправні золоті руки, він починає нову сторінку та реалізовує себе у будівельній сфері. Віталій Володимирович багато працює, подорожує країною, працює у різних містах, набираючись досвіду.

З початком повномасштабного вторгнення він розуміє, що потрібен своїй країні та повертається у рідне місто. Мати Героя Валентина Йосипівна згадує, що Віталій з дитинства усвідомлював себе українцем. Він не міг стояти осторонь. Спочатку долучається до територіальної оборони, а 5 липня 2023 р. вступає до лав Збройних Сил України. Спочатку було навчання у різних куточках країни, а потім і гарячі точки на лінії зіткнення. Під час виконання одного з бойових завдань Віталій Захаров отримав контузію серця, лікувався, та знову повернувся у стрій. Його побратими згадують, що він був справжнім воїном, вірним другом, людиною слова та мужності, зразком незламності та вірності своїй країні. Для Віталія Володимировича справедливість і честь були завжди на першому місці. Він з честю боронив Україну, мріяв про Перемогу і робив усе для того, щоб гідно протистояти ворогу.

16 грудня 2023 року Захаров Віталій Володимирович загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку, в результаті атаки FPV-дроном, отримавши поранення, несумісні з життям.

Захищаючи право на наше безпечне життя, не шкодуючи, віддав власне.

Уся громада в цей гіркий час висловлює щирі співчуття родині, близьким та друзям.

Слава Україні!

Героям слава!

У Шепетівці усією громадою проводжали в останню земну дорогу мужнього воїна – Андрія Середюка

Востаннє до рідної домівки «на щиті» повернувся солдат Середюк Андрій Миколайович,  номер обслуги 1 мотопіхотного взводу 1 мотопіхотної роти військової частини.           

Йому було 24. Молодий юнак, майже дитина з душею героя – воїна.

Після закінчення шепетівської загальноосвітньої школи №1 Андрій обрав для себе технічний напрям. Навчання продовжив у Шепетівському професійному ліцеї, обравши спеціальність столяра, що йому вдавалося. Згодом юнак проходив строкову службу у Запоріжжі. Армія загартувала його. І хоч у школі згадують його сором’язливим та скромним, та це був справжній українець зі сильним характером. За приклад він мав старшого брата Дмитра, який без вагань пов’язав своє життя з військовою справою й боронить Україну.

А потім було 24 лютого 2022 року. І вже 26 лютого хлопець був у лавах Збройних сил України, у рядах захисників. Службу проходив у рідному місті, та з часом зрозумів, що може та хоче більше і згодом був направлений ближче до лінії зіткнення.

«Мамо, все добре», – час від часу читала короткі повідомлення його мама і від того на крапельку ставало легше. Лише на крапельку. Бо не знала, що із сином вже наступної миті там, на війні.

А потім настав кінець…Кінець цього достойного насиченого барвистого молодого й красивого життя. Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну на Донецькому напрямку, Середюк Андрій Миколайович загинув 14 грудня 2023 року.

Висловлюємо співчуття батькам, всім близьким та рідним відважного та відданого захисника своєї країни!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада попрощалась із загиблим воїном Максимом Дячуком

Схиливши голови у пошані, Шепетівська громада зустріла свого Захисника, що «на щиті», востаннє, повернувся до рідної оселі.

21 листопада 2023 року в бою за Україну загинув розвідник – оператор розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини, солдат Дячук Максим Олександрович.

Максим Дячук народився 28 серпня 1987 року в Шепетівці та був єдиним сином в родині шепетівчан. Хлопець ріс кмітливим та допитливим, цікавився світом і шукав себе. Після закінчення загальноосвітньої школи №2, Максим був призваний на строкову службу, згодом деякий час служив за контрактом. Як і всі люди, він не був народжений для війни і не планував пов’язувати все своє життя з військовою справою.

У 36-річного шепетівчанина було успішне життя та улюблена робота – у садовому центрі, де і зустрів своє кохання – дружину Олену. Разом вони виховували сина Максима. Та війна зруйнувала ще одну щасливу родину.

1 березня 2023 року Максим Дячук був мобілізований до війська і після відповідного навчання у Рівному та Львові його направили на виконання завдань з оборони держави. Багато про службу не розповідав, лише заспокоював дружину, що «все добре…».

Олена згадує: «Максим був дуже чуйним, добрим, веселим, життєрадісним, спокійним, вихованим, відповідальним і завжди першим, хто прийде на допомогу. Чудовим, люблячим чоловіком і гарним батьком…». Він любив рослини і, коли пішов на війну, то просив доглядати за невеличким садом, що посадив біля будинку. Наказував дружині, щоб не забувала підживлювати молоді дерева. Так хотів зберегти та продовжити їх життя, як оберігав  життя своїх рідних.

За спогадами побратимів, Максим був гарним другом, підтримував та допомагав. Він розумів, що на війні час набуває особливого значення. Особливо, коли намагаєшся виграти його у смерті.

Максим Дячук загинув, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, внаслідок наступально-штурмових дій в Донецькій області.

Жахлива неоголошена війна забрала життя ще одного славного воїна. Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

У Шепетівці усією громадою прощалися зі старшим лейтенантом Олександром Яцюком

26 жовтня у Шепетівці усією громадою проводжали в останню земну дорогу ще одного Героя –  старшого лейтенанта Яцюка Олександра Петровича, командира інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти, який загинув, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України.

Яцюк Олександр Петрович народився 6 березня 1994 року в селі Пліщин.  З дитинства він був спокійним та товариським хлопчиком, вихованим, чуйним та рішучим. Навчався юнак у рідному селі, а після школи, у 2009 році, вступив до Камянець-Подільського фахового коледжу за спеціальністю «Агрономія». Згодом продовжив навчання у Подільському державному університеті. Під час навчання зустрів своє кохання та згодом одружився.

Олександра не покидала мрія стати військовослужбовцем, тому під час навчання він закінчив кафедру військової підготовки інженерних військ. Зі шкільних років був дуже активним, займався спортом та захоплювався грою на гітарі. Олександру вдавалося усе, за що брався, він був відповідальним, наполегливо йшов до своєї мети та прагнув розвитку й кар’єрного зростання.

З початком повномасштабного вторгнення Олександр, не задумуючись, пішов до військкомату і вже 12 березня 2022 року був мобілізований до війська. Пройшовши навчання, був направлений до інженерних військ, сапером. Під час служби Олександр проявив свої найкращі професійні та людські якості. Рідні та побратими згадують: « Справжній воїн – це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи – захищати рідну землю. Завжди горів тим, що робив, постійне вдосконалення доведення всього початого до ладу – оце все була його тема. Він був крутий армійський спец».

Його поважали, до нього прислухались, він турбувався про побратимів, був добрим порадником та помічником. Олександр був витривалим до перешкод та труднощів,  стійким та відважним під час виконання військових задач.

Загинув Олександр Яцюк 22 жовтня 2023 року при виконанні бойового завдання, звільняючи свою рідну землю від «русского мира». Він ще багато корисного міг би зробити для своєї сім’ї та країни, але, захищаючи нас, він віддав найцінніше – своє молоде життя. Рука російського окупанта забрала в батьків сина, в дружини — чоловіка, у військовослужбовців — побратима та друга, в Батьківщини — сина й воїна.

Висловлюємо співчуття батькам, дружині, сестрі Героя, всім близьким та рідним!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

І небо проливає сльози: Шепетівська громада попрощалась із загиблим воїном Миколою Поліщуком

Продовжується сумний лік найтяжчих втрат.

Повернувся додому “на щиті” Поліщук Микола Петрович – водій відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 2 механізованого батальйону військової частини, солдат, який загинув у бою за Батьківщину 14 жовтня 2023 року, виконуючи бойове завдання.

Микола Поліщук народився 19 грудня 1993 року у місті Шепетівка. Зростав у багатодітній сім’ї та змалечку піклувався про своїх старших сестричок і маму. Сестра Наталя з гордістю згадує брата: «Він завжди захищав мене, хоча був на багато молодший, був справедливим та багато працював, збирав в лісі ягоди, розвантажував вагони, щоб допомогти нам усім». Микола навчався у загальноосвітній школі №2. Був енергійним, фізично розвиненим юнаком, вправно грав у футбол.

Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійного ліцею де здобув професію зварювальника. Згодом працював на будівельних роботах у Києві, Польщі, останнє місце роботи – Львівська область. Працював наполегливо, бо так звик змалечку та твердо знав, що попереду ще багато справ.

12 липня 2023 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Після проходження навчання був направлений для виконання бойових завдань у Запорізьку область.

У Миколи Петровича залишилася згорьована родина – дружина, діти, сестра та племінники. З дружиною, Марією, були знайомі ще з дитинства. Колись доля їх розвела, проте вони знайшли один одного, побралися, мріяли про щасливе майбутнє, спільне житло та сімейний затишок.

Микола з любов’ю ставився до дітей дружини та своїх племінників, замінив їм тата. Вони разом рибалили, грали у футбол, збирали гриби, раділи життю. Щоразу серце дружини завмирало, коли лунав телефонний дзвінок. І світлішало на душі, коли читала повідомлення: «Доброго ранку…». Від дзвінка і до дзвінка жила родина Поліщуків.

12 жовтня рідні почули голос Миколи востаннє: «Ми йдемо на позиції» …і телефон замовк, як з’ясувалося, назавжди…

Микола Поліщук до останнього свого подиху мужньо виконував військовий обов’язок, воюючи за Україну, її свободу та незалежність, був хорошою людиною, добрим сином, люблячим чоловіком і мужнім воїном-Героєм. Він запам’ятається своїм рідним спокійним, врівноваженим, добрим та щирим, усміхненим та сповненим бажання жити, творити, радіти й любити. Таким, що вислухає та допоможе, підставить міцне чоловіче плече. Микола мріяв про маленьку донечку. Не судилося, клята війна безжалісно забрала найдорожче – життя.

Щиро поділяємо горе родини та висловлюємо співчуття близьким.

Герої не вмирають!

 

Шепетівська громада схилила голови у глибокій скорботі за загиблим воїном Віталієм Капланом

Звістка про непоправну втрату прийшла ще до однієї родини нашої громади. 12 жовтня 2023 року виконуючи бойове завдання загинув гранатометник 1 стрілецького відділення, 1 стрілецького взводу, 4 стрілецької роти, 2 стрілецького батальйону, солдат Каплан Віталій Валерійович.

Віталій Каплан народився 20 серпня 1988 року в родині шепетівчан. Зростав веселим хлопчиком, мав багато друзів, він вмів дружити, підтримувати і розвеселити. За приклад мав старшу сестру. Вона згадує: «Він дуже гарно співав, ми любили з ним співати, особливо «Червону руту» і хоча був молодшим я завжди відчувала його захист і турботу».

Після закінчення Шепетівського НВК №3 вступив до Плужненського професійного аграрного ліцею та здобув професію «кухар, офіціант, бармен». Після закінчення ліцею довгий час працював по спеціальності – барменом у рідній Шепетівці, згодом вирушив на роботу в Київ. Віталій ніколи не цурався роботи, наполегливо працював, постійно навчався, опанував нове ремесло і став спеціалістом у своїй справі. У столиці юнак зустрів своє кохання – землячку Яну. Одружився та згодом у молодої сім’ї народився синочок Дмитро, з яким Віталій проводив дуже багато часу та присвячував весь свій вільний час.

З початком повномаштабного вторгнення Віталій відправив сім’ю на батьківщину дружини, на Кам’янеччину. З мамою, яка на той час теж працювала в столиці, повернувся до рідної Шепетівки. І, хоча Віталій не проходив строкової служби за станом здоров’я, твердо вирішив, попри все захистити своїх найрідніших. 1 березня 2022 року він пішов добровольцем до військкомату та вже наступного дня був мобілізований до Збройних сил України. З того часу Віталій неодноразово проходив навчання та підготовку, побував у гарячих точках. «Капрал» – такий позивний мав Віталій, проходив службу у 93 бригаді «Холодний Яр», яку шепетівська громада неодноразово підтримувала.

На жаль, 12 жовтня ворожа міна обірвала життя воїна. Побратим «Зубр» виніс Віталія з поля бою та пізніше написав: «Свою справу робив до кінця, загинув, як герой…»

І справді, він був таким, відповідальним, все робив чітко та виважено… Його турбувало лише, коли закінчиться ця клята війна, яка забрала його з сім’ї, єдиного чоловіка, сина та брата.

Осиротіли його рідні жінки: мама, сестра та дружина. Без міцного батьківського плеча залишився син Дмитро.

Молодий, повний мрій та планів на майбутнє, які, на превеликий жаль, вже не збудуться. Віталій Каплан віддав своє життя за рідну землю, за життя кожного з нас.

Висловлюємо щирі співчуття згорьованій родині, близьким та друзям воїна.

Слава Україні!

Героям слава!

Шепетівська громада провела в останню земну дорогу ще одного полеглого захисника України – Дениса Пивоварчука

Додому на щиті повернувся Денис Володимирович Пивоварчук, старший солдат, навідник першого кулеметного відділення, кулеметного взводу другої стрілецької роти.

Денис Пивоварчук народився 24 березня 1987 року у селі Червоний Цвіт Шепетівського району, згодом родина переїхала до Шепетівки. Навчався юнак в ЗОШ №8. Після закінчення школи був призваний до лав ЗСУ, а після служби в армії, у 2005 році, хлопець влаштувався в Шепетівську виправну колонію №98 на посаду молодшого інспектора-кінолога служби охорони. Життя підкидало Денису випробування, та він не здавався.

Своє кохання – красуню рівнянку Олену юнак зустрів у рідній Шепетівці. Підкорив дівчину своєю рішучістю та наполегливістю. Він був спокійним та виваженим, надійним та турботливим. 17 вересня 2011 року вони одружилися. Подружжя наполегливо працювало, налагоджували своє життя. Денис був гарним господарем, за що не брався – все вдавалося. У 2013 році у родині народився первісток Владислав, в 2014 році – донечка Ольга. Діти були його скарбом, найбільшим досягненням, він ніколи їм нічого не шкодував. У 2014 році, коли фактично почалась війна, він вже тоді знав, що буде до останнього захищати Україну.

З початком повномасштабного вторгнення, Денис, відправивши дружину з дітьми у безпечне місце, вирішив стати на захист Батьківщини. Не вагаючись, 25 лютого 2022 року, зранку вирушив до військкомату, звідки і був мобілізований до лав Збройних сил України. І на війні він був одним із кращих – справжній чоловік, патріот і воїн. Денис був неодноразово відзначений командуванням. За незламність духу, хоробрість, проявлену стійкість та відмінне виконання військового обов’язку, а також вагомий особистий внесок у захист України був нагороджений подякою народного депутата України.

Навіть на війні намагався впорядкувати простір навколо себе, полюбляв готувати, даруючи побратимам відчуття домашнього затишку. Був за друга, брата та батька. Маючи досвід служби, розумів важливість постійного догляду за військовим спорядженням та своїм прикладом надихав товаришів по службі. У пам’яті побратимів назавжди залишиться його щира усмішка.  Оптиміст та мрійник, Денис завжди хотів мати багато дітей. Вже під час війни в родині з’явився ще один син – Дем’ян, маленька копія татка, який знатиме батька лише за світлинами та спогадами найрідніших. Сім’я для Дениса була понад усе. Він мріяв побудувати великий будинок на рідній землі, саме тут – в Шепетівці, виховувати дітей, бавити онуків. Та жорстока війна зруйнувала його майбутнє.

Денис Володимирович Пивоварчук загинув 5 жовтня 2023 року, відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу та незалежність.

Висловлюємо щирі співчуття близьким та рідним Дениса.

Герої не вмирають!