24 грудня, напередодні Різдва, на Алеї Пам’яті у Шепетівці відбулася зворушлива церемонія запалення Вифлеємського Вогню Миру.

Пластуни шепетівського осередку Національної скаутської організації України «ПЛАСТ» запалили лампадки від Вифлеємського Вогню та передали їх членам сімей загиблих Героїв, як символ пам’яті, тепла та незламної віри у Перемогу добра над злом.

Родини захисників, які віддали своє життя за мирне та щасливе майбутнє України, керівництво громади, військовослужбовці та містяни поставили лампадки до портретів загиблих воїнів.

У Шепетівці пластуни традиційно поширюють Вогонь Миру серед громади. Цього року особливу увагу було приділено родинам, які втратили своїх близьких у боротьбі за Україну.

Це символ нашої глибокої вдячності та пам’яті про тих, хто віддав найдорожче – своє життя – заради нашої свободи.
Вифлеємський Вогонь Миру – це щорічна скаутська традиція, започаткована в Австрії, яка полягає у поширенні символічного вогню, запаленого на місці народження Ісуса Христа у Вифлеємі. Цей вогонь символізує мир, любов та надію, і його передають з рук в руки по всьому світу, об’єднуючи людей у спільному прагненні до злагоди.

Проклята війна забрала ще одного молодого захисника, нашого земляка, воїна. «На щиті» додому повернувся гранатометник 3 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 2 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону військової частини, солдат Гурбаєв Денис Русланович.

Денис Гурбаєв народився 12 квітня 1997 року у місті Шепетівка. Нелегка доля спіткала нашого Героя ще з самого дитинства, життя підносило гіркі уроки. Батьки відмовились від виховання свого сина і з пелюшок на ноги ставили Дениса бабуся Левченко Алла Іванівна та тітка Левченко Тетяна Анатоліївна. До 7 класу хлопець навчався в Ізяславській школі. Згодом продовжив навчання у Шепетівському пансіоні, де і закінчив 11 класів. Середню спеціальну освіту здобув у Шепетівському професійному ліцеї, отримавши спеціальність штукатура-плиточника.

Попри всі труднощі, юнак завжди з позитивом дивився на цей світ і вірив у краще. Він був веселою, привітною, доброзичливою, світлою людиною з великим, чистим серцем. В його очах були лиш доброта, любов і легкий смуток, навіяний життям.

Не маючи великого достатку, намагався піклуватися та допомагати своїм молодшим – братику Івану, сестричкам Христині та Яні, які також зростали сиротами. Всім рідним та знайомим він назавжди запам’ятається звичайним, простим хлопцем, який любив слухати музику, займатися на турніку та брусах. Молодший брат Іван згадує: «Денис справно володів спортивними знаряддями, виконував різні вправи, був для мене в цьому гарним прикладом».

13 вересня 2024 року Дениса мобілізували на військову службу. Проходив військову підготовку на полігоні у Рівненькій області, згодом був направлений у місто Суми. Востаннє Денис виходив на зв’язок з братом 16 листопада. Загинув воїн 25 листопада 2024 року поблизу населеного пункту погребки суджанського району курської області.

Життя Дениса не було легким і, на жаль, не довгим. Шкода, що невблаганна доля дала йому так мало пожити на світі. Юнак не встиг отримати почесні нагороди, військові звання, та найголовніше покликання кожного чоловіка – відчайдушно боронити рідну землю від ворога, він виконав сповна.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Захисника та поділяємо горе сім’ї. Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

10 грудня начальник Шепетівської районної військової адміністрації Олексій Глушаков, керуючий справами виконавчого комітету Шепетівської міської ради Наталія Білас та заступник начальника Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, підполковник Віталій Гарбарець вручили державні нагороди родинам воїнів,  які загинули під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України у ході російсько-української війни. Їх життя, самовідданість і героїзм завжди будуть прикладом для всіх нас.

Згідно з Указом Президента України від 2 серпня 2024 року №500/2024 орденом «За мужність» III ступеня нагороджено солдата ВОВЧИКА Дмитра Володимировича (посмертно).

ВОВЧИК Дмитро – навідник гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти. Загинув 12 травня 2024 року на Донеччині.
Схиляємо голови перед родинами загиблих. Пам’ятаємо всіх, хто віддав життя за майбутню перемогу.

Герої не вмирають!

Надвечір 5 грудня  у Майстерні Святого Миколая в міському будинку культури, під час  благодійного свята, яке пройшло під патронатом міського голови Віталія Бузиля, панувала казка, яка навіяла наближення зимових святкових днів.

Напередодні Дня святого Миколая за ініціативи міського голови зі святом привітали дітей загиблих воїнів, зниклих безвісти та військовослужбовців, які перебувають у полоні.   Сьогодні так важливо стати помічниками Миколая,  піклуватися про малечу, про тих, хто поруч і тих, хто відзначає це свято, на жаль, без тата.

До діток завітав сам Святий Миколай, разом із помічниками – депутатами Шепетівської міської ради Віктором Фещиним та Сергієм Єсаяном, Святий Миколай вручив кожному маленькому гостю свята солодкі подарунки. Загалом цього дня подарунки отримали 88 дітлахів.

З 4 грудня та у наступні дні у міському будинку культури проходить низка благодійних святкових заходів під патронатом міського голови для дітей, серед яких дітлахи, які відвідують гуртки міського будинку культури, діти військовослужбовців, а також пільгові категорії: діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які опинилися в складних життєвих обставинах.

За участі акторів та творчих колективів будинку культури малюкам було влаштовано справжню зимову мрію, дітлахи брали участь у  розважальних конкурсах, співали й танцювали з казковими персонажами.

22 листопада начальник Шепетівської районної військової адміністрації Олексій Глушаков, секретар Шепетівської міської ради Роман Вознюк та заступник начальника Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, підполковник Віталій Гарбарець вручили державні нагороди родинам загиблих воїнів, присвоєні за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку.

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) відзначено:

• СТЕПИЧА Сергія Валентиновича – матрос, розвідник оператор 3-го  розвідувального відділення, розвідувального взводу. Загинув 31 жовтня 2023 року під час артобстрілу фосфорними боєприпасами поблизу с. Кринки.
• ПАРФЕНЮКА Андрія Володимировича — солдат, стрілець-снайпер 1-го аеромобільного відділення 1-го аеромобільного взводу 2-ї аеромобільної роти аеромобільного батальйону. Загинув 14 березня 2024 року під час виконання бойового завдання  року поблизу населеного пункту Терни, Донецької області.
• ГАЛИЦЬКОГО Олександра Миколайовича — сержант, навідник 1-ї гармати 2-го артилерійського взводу 3-ї артилерійської батареї 1-го артилерійського дивізіону. Загинув 10 червня 2024 року, виявивши стійкість та мужність в бою на Донецькому напрямку.
• ПОЛІЩУКА Миколу Петровича — солдат, водій відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 2-го механізованого батальйону. Загинув 14 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання.

Імена наших земляків, які ціною власного життя боронили Україну від ворога, назавжди вписані в сторінки історії країни.
Герої не вмирають! Вічна слава та подяка!

21 листопада у засвіти Шепетівська громада проводжала молодого воїна, солдата Гриня Юрія Руслановича, номер обслуги взводу протитанкових ракетних комплексів роти ударних протитанкових ракетних комплексів військової частини, який помер від поранень отриманих внаслідок скиду вибухового пристрою з БпЛА в районі Степового Запорізької області. Ще одне життя, обірване на злеті…

Юрій Русланович Гринь народився 8 травня 1998 року у місті Шепетівка. Зростав та виховувався у дружній багатодітній родині. З дитинства мав спокійний урівноважений характер, ладнав з братами, понад усе любив свою наймолодшу сестричку Софію. Навчався у ЗОШ № 8, де закінчив 9 класів. До навчання ставився дуже старанно та відповідально. Подальшу освіту здобував у Шепетівському професійному ліцеї, отримавши ІІ розряд столяра та IV розряд верстатника.

Після закінчення навчання працював монтером колії у Шепетівській колійній машинній станції. У 2018 році проходив строкову службу у Національній Гвардії України у місті Дніпро. Після закінчення служби повернувся у рідне місто та продовжував роботу на залізниці, згодом працював вахтовим методом у Києві.

Мрія пов’язати своє життя з військовою справою зародилася у Юрія ще тоді, коли він перебував у столиці. Він завжди брав участь у військових зборах, які проходили в той час у місті. У листопаді 2021 році підписав контракт зі Збройними силами України.

Службу Юрій проходив у Виноградово у складі 128 протитанкової бригади. На бойові завдання він був направлений у Запорізьку область, також брав участь у боях за Бахмут. Юра дуже серйозно ставився до своїх військових обов’язків. Професійно володів технікою обслуговування протитанкового ракетного комплексу «Стугна», у запеклих боях, на власному досвіді набував уміння. Неодноразово був нагороджений відзнаками за виконання військових завдань та зразкову службу. У пам’яті побратимів він назавжди залишиться, як досвідчений воїн, людина слова, мужності та сили, з добрим, відкритим серцем.

Надзвичайно важко Юрій пережив втрату свого старшого брата Андрія, який, захищаючи батьківщину від ворога, загинув 25 січня 2023 року у населеному пункті Зарічне Донецької області. Це надало ще більшого запалу захиснику та додало ненависті до рашистів.

«Здобути перемогу, знищити всіх ворогів, помститися за брата, відновити територіальну цілісність і з перемогою повернутися додому, побудувати сім’ю і щасливо прожити життя у власному будинку, який він встиг придбати навпроти батьківської хати», – такою заповітною мрією керувався Юрій. Але війна продовжує множити горе.

Молодий, вмотивований, відважний, щирий, справжній. Тепер він навічно у Небесному війську. Юрій не зміг перебороти важкі поранення, отримані внаслідок скиду вибухового пристрою з БпЛа в районі населеного пункту Степове Запорізької області. 11 листопада навіки зупинилося серце молодого Героя – Юрія Руслановича Гриня.

Родина чекала його у відпустку, яку він планував на Новий рік, щоб побути з мамою у її день народження, та не судилось…. Юрій повернувся додому назавжди «на щиті».

Згорьованою залишилася родина, друзі та усі, хто знав відважного воїна. Світла пам’ять про Юрія назавжди залишиться в серцях близьких та знайомих.

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

Пам’ятна дата 21 листопада в Україні об’єднує спогади про дві ключові та доленосні події для кожного українця та новітньої історії України: Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію гідності 2013-2014 років.

З цієї нагоди на міському кладовищі відбувся мітинг та молебень. Представники влади, військовослужбовці, родини загиблих земляків, рятувальники та громадські активісти хвилиною мовчання вшанували Героїв, які віддали життя за Батьківщину та ідеали Гідності й Свободи. Учасники заходу поклали квіти до могил полеглих Захисників та Захисниць та Героя Небесної Сотні Героя України Миколи Дзявульського. Духовенство громади у спільній молитві відслужили молебень за загиблими Героями.

21 листопада ми віддаємо шану патріотизму та мужності громадян, які восени 2004-го й у листопаді 2013-го – лютому 2014 року стали на захист демократичних цінностей, прав та свобод людини й громадянина, національних інтересів та європейського вибору нашої держави.

Сьогодні український народ своєю незламністю, єдністю та силою доводить, що обов’язково настане день коли українці об’єднані в боротьбі за гідність і свободу здобудуть Перемогу.

20 листопада Шепетівська громада знову зустрічала загиблого Героя – інспектора прикордонної служби 2 категорії – водія відділення забезпечення третьої прикордонної застави реактивних систем залпового вогню другого відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки військової частини, сержанта Кондратьєва Олега Геннадійовича.

Кондратьєв Олег Генадїйович народився 4 січня 1973 року у місті Хмельницькому. Лідія Микитівна, мама Олега, сама виховувала єдиного сина. Вона віддавала йому всю свою любов та ласку, навчала порядності та людяності. Шкільні роки пройшли у Хмельницькому. Середню спеціальну освіту та професію водія отримав у Хмельницькому професійно-технічному училищі. Строкову службу проходив в Німеччині, в місті Дрезден.

Потім Олег Геннадійович повернувся у Хмельницький та влаштувався працювати у тролейбусне депо, згодом таксував на власному автомобілі. Був одружений, має доньку Аліну.

Тривалий час чоловік працював за кордоном. На початку повномасштабного вторгнення ворога Олег повернувся до Шепетівки, на батьківщину мами, та відразу ж звернувся до місцевого центру комплектування із бажанням стати до лав Збройних сил України. Проте отримав відстрочку за станом здоров’я. У червні 2023 року був мобілізований, проходив військову підготовку у Хмельницькій області. Захисник отримував схвальні відгуки від командування, ніс службу стійко і мужньо, з честю виконував обов’язок щодо захисту своєї держави. Ніколи ні на що не скаржився. Під час служби був підвищений у званні та став сержантом. У телефонних розмовах, спілкуючись з рідними, завжди запевняв: «Не хвилюйтеся, все добре!». Але свідченням того, що там, де війна, там пекло і горе, було прохання Олега до мами про молитву.

Попри важкі військові будні чоловік завжди залишався оптимістом, був надійним товаришем. А ще володів неабияким талантом: ще в юному віці Олег самотужки опанував грою на гітарі, з якою в цивільному і військовому житті ніколи не розлучався. Його розрадою та великим захопленням були музика та пісні, які він сам писав та виконував.

Мама та рідні згадують його як людину, яка завжди випромінювала радість і дарувала тепло своїм близьким. Його усмішка, голос, доброта залишаться з ними назавжди. Олег Геннадійович був люблячим сином, добрим, ніжним, турботливим батьком. Донька Аліна, згадуючи тата, каже: «Ми з татом завжди підтримували зв’язок. Він був добрий, ніколи не сварився, не засмучувався, завжди посміхався, був чуйний і відвертий, сильний і добрий, вдячний і турботливий, завжди готовий прийти на допомогу».

Олег мріяв після війни повернутися до рідного міста, в Шепетівку, обійняти матусю, доньку, усіх рідних. Хотів придбати власний будинок, насолоджуватися життям, відбудовувати зранену країну та залишитися в лавах її захисників. Але війна вбиває життя і людські мрії.

10 листопада 2024 року мама, Лідія Микитівна отримала останнє повідомлення від сина: «Все добре, дякую Богу і Вам…»

12 листопада 2024 року ворожий безпілотник обірвав життя сержанта Кондратьева Олега Геннадійовича в районі села Піщане Харківської області. Лишилася недоспіваною пісня, недописаною остання мелодія, недожиті роки.

Без люблячого єдиного сина залишилася старенька мати, без турботливого батька – донька, без вірного товариша – побратими, без мужнього захисника – ненька-Україна. Він загинув за Україну. Загинув, щоб ми жили.

Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!

1000-й день третього року повномасштабного вторгнення десятилітньої війни…

«На щиті», після довгих місяців пошуків та очікування, повернувся солдат Корнійчук Максим Григорович, сапер 1 саперного відділення 2 інженерно-саперного взводу 1 інженерно-саперної роти військової частини.

Максим Корнійчук народився в Шепетівці 21 березня 2004 року. Був старшим сином в родині Антоніни Олександрівни та Григорія Григоровича. Також мав молодшого брата Романа. В дитинстві Максим відвідував садочок «Дзвіночок», до першого класу пішов в загальноосвітню школу І-ІІІ ст. №1. Тато згадує: «Він був, як вітер… згусток енергії, активний, непосидючий, але все робив до толку…». Захоплювався футболом, відвідував Шепетівську спортивну школу, брав участь у змаганнях. Після закінчення 9 класу Максим вирішив вступити до вищого професійного училища №4 м.Хмельницького на спеціальність «слюсар-автозварювальник». Він захоплювався технікою, автомобілі – це була його пристрасть. Проте, повномасштабна війна кардинально змінила плани юнака.

Хоч Максиму ще не було і 18, але він твердо вирішив, що хоче воювати. Юнак неодноразово ходив до місцевого центру комплектування, та через вік йому відмовляли. Батьки просили Максима почекати, та він буквально рвався у бій. 9 травня 2023 року Максим підписав контракт зі Збройними силами України та був направлений на проходження служби до військової частини А 7024 у місті Млинів, Рівненської області. Згодом був направлений на навчання у 169 навчальний центр імені Князя Ярослава Мудрого в селищі Десна Чернігівської області. Також, з 18 травня по 21 червня 2023 року проходив підготовку у Великій Британії та отримав спеціальність стрілець ІІІ класу. Максиму подобалось те, що він робить, він всіма силами намагався допомогти своєму підрозділу, шукав будь-які можливості і, завдяки йому, підрозділ отримав 2 пікапи від Австралійського благодійного фонду. Бойовий шлях нашого Героя почався восени 2023, коли його направили для виконання бойових завдань до Херсонської області.

Згодом брав участь у боях за місто Бахмут. Спілкуючись з рідними, завжди казав: «все буде добре…». Навесні 2024 року Максим був на ротації. Та в червні його з побратимами знову направили в зону бойових дій, в Харківську область. Там він отримав новий позивний «Ахіллес». Батько пригадує: «Війна змінила його, він став справжнім воїном». А побратими розповідали, що Максим був дуже мужнім на свій вік, він завжди йшов вперед, не відмовлявся від роботи». А ще юнак був дуже добрим, чуйним, його любили діти, він легко знаходив до них підхід. Дуже любив свої маленьких племінниць Варю та Юлю. Ще одним підтвердженням його чуйності та доброти було те, що якось він зателефонував батькам і повідомив, що відтепер у нього з’явився новий друг – песик Нік. Максим не міг покинути собаку там, у горнилі війни, та забрав з собою. Ділився з батьками фото та відео свого улюбленця.

Востаннє Максим спілкувався з родиною ввечері 7 серпня 2024 року, розповідав, що все у нього добре і він вже лягає спати. Хлопець не хотів, щоб рідні хвилювались, а далі зв’язок з ним зник. Батьки забили на сполох та почали пошуки. У вересні вони отримали сповіщення про те, що їх син зник безвісти. Три місяці страшного очікування, пошуків та надії на те, що Максим живий. Та нажаль…

Загинув Максим Корнійчук 8 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Глибоке Харківського району Харківської області, внаслідок підриву вибухового пристрою, скинутого з FPV дрона.

Родина втратила свою кровинку, свого Максика, друзі втратили крутого товариша. Пес Нік втратив господаря, але віднайшов нову люблячу родину, адже батьки мають відтепер розраду – чорного в білу крапочку друга зі сходу, якого прихистив Максим.

Ніби послання батькам, залишив Максим коротке відео на власному телефоні. Прогулюючись рідним містом, він записав свої думки на камеру: «Воювати – це мій вибір, я розумію, куди я йду, мені не байдуже. Я розумію, що можу загинути, але я думаю, що так зробив би кожен…».

Енергія Максима запалювала оточуючих, а його мужність залишила глибокий слід у наших серцях.

Максим Корнійчук був з когорти мужніх. Ми маємо обов’язок перед світлою пам’яттю Максима, перед світлою пам’яттю всіх воїнів, що поклали життя у цій боротьбі за мир і волю.

Слава Україні!

16 листопада у Шепетівці прощалися з оператором відділення радіоелектронної боротьби з безпілотними літальними апаратами 1 штурмового батальйону військової частини, солдатом Дідуком Андрієм Валерійовичем – мужнім воїном з гарячим серцем, який виборював право на життя та свободу України ціною власного життя.

Народився Дідук Андрій Валерійович 25 листопада 2003 року в місті Шепетівка. Андрій був молодшим сином в сім’ї, зростав, як і усі, непосидючим, допитливим, іноді збитошним хлопчиком. До 9 класу навчався у місцевій ЗОШ №1 та продовжив навчання у Навчально-виховному комплексі школа-гімназія №5. Середню спеціальну освіту отримав у Шепетівському сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку. Війна увійшла в коротке життя Андрія, коли він був ще студентом.

З перших днів повномасштабного вторгнення ворога юнак, не задумуючись, вступив до лав самооборони. Дуже серйозно, з великою відповідальністю ставився до своїх обов’язків – виходив на блокпости та вулиці на чергування. Це, мабуть, і мотивувало Андрія обрати для себе непростий шлях воїна-захисника. Попри свій молодий вік, він прийняв рішення боронити свою землю зі зброєю в руках. Юнак наполегливо готувався до вступу у лави 3-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. У серпні 2023 року його мрія здійснилася – він пройшов відбір і підписав контракт. Андрій був направлений на навчання у 169 навчальний центр ім. Князя Ярослава Мудрого в селищі Десна Чернігівської області. Бійці, що були пліч-о-пліч з Андрієм на фронті, казали: «Сміливий хлопець, веселун, вірний друг та побратим». Військова честь і гідність були для нього понад усе, він завжди називав речі своїми іменами й ніколи не лукавив.

Андрій любив життя. Фізично підготовлений і статний, він завжди намагався бути лідером, сильним та цілеспрямованим. У серцях його однокласників та друзів живуть про нього гарні, світлі, теплі спогади, адже за все своє життя жодного разу не заплямував себе поганим чи негідним вчинком. Мав добру, ніжну душу, в якій вистачало любові й співчуття до всіх. Часто спілкувався зі старшим братом Артемом, любив свою племінницю Софійку.

Андрій планував відпустку на 28 листопада та з нетерпінням чекав зустрічі з родиною та друзями. Востаннє написав батькам, Валентині Володимирівні та Валерію Миколайовичу, 11 листопада ввечері: «Все добре». Андрій вже повертався із завдання, коли ворожий дрон обірвав його земну дорогу.

Загинув Андрій Дідук 12 листопада 2024 року біля Новоєгорівки Сватівського району Луганської області.

Нічим не розрадити рідних та близьких воїна, загиблого у пеклі війни. Ми втратили світлу людину, щирого і вірного побратима, одного із кращих синів України!

Поділяємо скорботу згорьованої родини та у цей тяжкий час висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та побратимам Героя.

Герої не вмирають!
Слава Україні!

14 листопада Шепетівська громада знову об’єднана спільним горем. «На щиті» з війни повернувся в рідну Плесну гранатометник 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини старший солдат Шикерук Микола Вікторович – безстрашний воїн, який воював у надважких умовах та за нашу свободу заплатив страшну ціну – він віддав життя заради виживання України.

Народився Микола Вікторович Шикерук 21 жовтня 1998 року в с. Плесна, у працелюбній сільській родині Віктора Миколайовича та Тамари Леонідівни. Був другою дитиною у сім’ї, мав старшу сестру Аліну. Батько любив своїх дітей однаково, але син для чоловіка – це щось особливе. Певно тому Коля з дитинства любив техніку та проводив майже увесь свій час з татом на роботі, в машині на колгоспних полях, між тракторами та комбайнами.

У 2005 році хлопець пішов до першого класу Плесенської ЗОШ І-III ст. Зі шкільних років зацікавився спортом: футболом, волейболом, баскетболом та бігом. Після закінчення школи, у 2016 році, вступив на навчання до Нетішинського училища за спеціальністю «Електрогазозварювальник». По завершенню навчання, у 2018 році, був призваний на строкову службу. Зважаючи на фізичну підготовку, був зарахований до Національної Гвардії України. Прослуживши півтора року у війську, повернувся додому і майже одразу поїхав у Київ працювати у сфері озеленення. Про спорт він не забував, додавши до своїх улюблених дисциплін ще й силові вправи. Микола, повертаючись у Плесну, завжди допомагав батькам по господарству, а у вільний час любив відпочивати з рідними та друзями, був душею компанії, людина-посмішка. Його ніхто і ніколи не бачив засмученим, він умів усім підняти настрій. В нього було чимало планів на майбутнє.

Повномасштабне вторгнення росії на територію України змінило його життя зі звичного та мирного на тривожне, сповнене небезпеки. Війна застала Миколу у рідному селі і він одразу, не вагаючись, вступив до добровольчого формування для оборони нашої країни. У липні 2022 року – мобілізований до лав ЗСУ. На службу був направлений знову ж до Національної Гвардії, але у червні 2023 року – переведений до 3-ї Окремої штурмової бригади, де виконував бойові завдання надзвичайної складності. «Щоразу виходячи з поля бою, він не забував про бойових товаришів. Він врятував багато життів. Але і в цих смертельно небезпечних умовах зберігав посмішку, у будь-якій важкій ситуації завжди знаходив позитив», – згадують його побратими. «Він був крилатий, невиправний оптиміст і життєлюб. З таких, як він, мабуть, Всеволод Нестайко писав своїх Тореадорів. Здавалося, доля прихильна до нього в усьому», – поділилася спогадами директорка Плесенської гімназії Тетяна Капелюх.

Востаннє рідні чули голос Миколи 26 березня 2024 року. Він зателефонував та повідомив, що йде працювати і перетелефонує згодом, адже 27 березня мав привітати сестричку з днем народження. Та замість вітань рідні отримали страшну звістку, що виконуючи бойове завдання, Микола зник безвісти.

З того злощасного дня почався важкий відлік днів без найріднішого… Найстрашніше – це завжди прокручувати, наче стару плівку у голові останню телефонну розмову і думати про слова, які не були сказані, про вдячність, про дружбу, про підтримку. Промінчик надії для рідних жеврів  довгих 7 місяців, вони до останнього сподівалися знову зустріти та обійняти свою кровиночку… Їм не вистачило часу набутися разом: «Колі майже ніколи не було вдома: навчання, армія, робота та війна», – пригадує батько. Але один дзвінок обірвав усі надії, мрії та сподівання. Родина отримала найстрашнішу звістку про те, що їх син, брат – старший солдат Шикерук Микола Вікторович загинув 27 березня 2024 року у бою поблизу Семенівки Покровського району Донецької області, мужньо виконавши свій обов’язок.

Так і не збулася його найзаповітніша мрія про велику, щасливу сім’ю, про світле майбутнє. Страшна війна розпорядилась інакше, не судилося Миколі обмінятися обручками з Софією, яка мріяла стати його дружиною. В скорботі залишилися батьки, сестра, племінники, бабуся та уся велика родина.

Шепетівська громада висловлює співчуття родині та поділяє це непоправне горе. Ми завжди будемо пам’ятати відважного воїна та його внесок у захист нашої країни.

Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!

8 листопада Шепетівська громада знову зустрічала на колінах полеглого на війні воїна – гранатометника 3 десантно-штурмового відділення 3-го десантно-штурмового взводу 3 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону військової частини, солдата Шкабару Олександра Володимировича.

Шкабара Олександр Володимирович народився 14 жовтня 1974 року у родині військовослужбовця. У багатодітній родині був другою дитиною серед двох сестричок та братика. Зростав вихованим, чемним та відповідальним хлопчиком. Батьки зі спокійною душею могли доручати Олександру доглядати за молодшими братиком та сестричкою, виконувати домашні справи. З дитинства захоплювався технікою і після здобуття загальної середньої освіти юнак вступив до Шепетівського професійно-технічного училища та опанував професію слюсаря. У 18 років проходив строкову службу у повітряно-десантних військах. Після служби розпочав підприємницьку діяльність, згодом працював будівельником за кордоном. Після повернення до рідного міста працював у фірмі СТЕКО. Сестра Вероніка з великою шаною до брата згадує: «Він був надійними працівником, людиною зі щирим серцем та невгамовною душею, мав золоті руки. А ще Саша залишиться у нашій пам’яті вірним другом. У його товаристві час минав непомітно, адже у брата була здатність розсмішити будь-кого. З ним було весело та надійно».

9 липня 2013 року Олександр пов’язав своє життя з коханою жінкою – Іриною. Через рік у подружжя народився син Марк. На все життя у дитячій пам’яті тато залишиться мудрою людиною з просвітленою душею, сміливим та з почуттям гумору. Все найкраще він віддавав людям і, насамперед, родині та сину. Був романтиком, дружина згадує: «Любив мені дарувати троянди, хоча знав, що я квіти не люблю. Був доброзичливим і щедрим, завжди підтримував усіх у тяжку хвилину, мріяв про наше щасливе майбутнє, хотів з’єднати наші душі у єдине ціле, взявши шлюб перед Богом». Все б обов’язково відбулося б, якби не клята війна…

Олександр, виконуючи обов’язок захисника Батьківщини, став до лав Збройний сил України влітку 2024 року. Навчання проходив у м. Житомир. За час проходження військової служби зарекомендував себе з позитивної сторони. До своїх обов’язків ставився відповідально, користувався авторитетом серед побратимів. Намагався підтримувати бойових товаришів, розділяв  проблеми ближніх. Стійко переносив труднощі, пов’язані зі службою. Рідні щоразу з тривогою очікували на звісточку від Олександра. А він за будь-якої можливості намагався дати про себе знати.

Як грім серед ясного неба, родина Героя отримала страшну звістку про те, що 28 жовтня 2024 року, поблизу населеного пункту Погребки Суджанського району Курської області, внаслідок мінометного обстрілу, Олександр загинув.

Неможливо знайти слова, щоб передати біль від ще однієї непоправної втрати – вона неспівмірна ні з чим. Ніхто не розрадить вбиту горем матір, сестер та брата, дружину, яка більше не пригорнеться до люблячого серця, та сина, що не отримає більше мудрої батьківської поради.

У наших серцях та в пам’яті усіх наступних поколінь Олександр Шкабара назавжди залишиться Героєм, який поклав своє життя за волю України. А його ім’я викарбуване на скрижалях історії визвольної боротьби українського народу проти російського окупанта. Схиляємо голови перед пам’яттю Героя – гідного сина незламного українського народу.

Висловлюємо співчуття згорьованій родині, всім близьким та рідним!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

6 листопада Шепетівка знову прощалася із полеглим на війні Захисником, який сплатив страшну ціну за наше мирне життя.

Після понад року страшного очікування, «на щиті» додому повертається ще один Герой – солдат Федчук Михайло Анатолійович, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 2 механізованого відділення 3 механізованого взводу 1 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини.

Федчук Михайло Анатолійович народився 18 січня 1985 року в родині шепетівчан Валентини Миколаївни та Анатолія Олександровича. Мав старшого брата Олександра. Ріс хлопець допитливим та завзятим. Часто допомагав батькам по господарству. «Він не цурався роботи, завжди приходив на допомогу, на нього можна було покластися», – згадує двоюрідна сестра Леся.

Навчався юнак в загальноосвітній школі №4. Після закінчення 9 класів продовжив навчання в Шепетівському професійному ліцеї, опанувавши професію електрика. Далі була строкова служба, яку юнак проходив у військовій частині неподалік Шепетівки. Після служби Михайло почав працювати на будівництві, постійно вдосконалював свої професійні навички, навчався новому та здобував авторитет серед колег. Життя неодноразово випробовувало Михайла на стійкість, та він не здавався.

З початком повномасштабного вторгнення чоловік повернувся до рідного міста. Спочатку був мобілізований старший брат Михайла – Олександр, згодом і Михайло йде до місцевого центру комплектування та соціальної підтримки. Та, з огляду на те, що працюючи на будівництві, він мав важку травму ноги, його не мобілізують. Михайло не здавався, попри всю складну ситуацію і усвідомлення трагічності, що відбувається, поставив державу на перше місце. Поставив на перше місце захист своєї громади, захист нас із вами.

У 2023 році Михайла все ж мобілізують до лав Збройних Сил України. Пройшовши відповідне навчання, чоловік був направлений на виконання бойових завдань в Харківську область. Та стара травма далася взнаки, Михайло лікується, проходить реабілітацію та згодом знову повертається до війська. 16 серпня 2023 року він востаннє телефонує матері, повідомляє, що вирушає на завдання. Відтоді рідні більше його не чули. 1 рік та 3 місяці Михайло вважався зниклим безвісти… 15 місяців очікування та пошуків. Вся родина жила надією та докладала максимум зусиль, щоб почути або побачити свою кровинку. Та не судилось…

20 серпня 2023 року неподалік населеного пункту Петропавлівка Куп’янського району Харківської області Михайло загинув. Віддав своє життя, виконуючи обов’язок, який обрав свідомо і з честю.

Михайло Федчук приєднався до Небесного воїнства, а його героїчний вчинок завжди залишатиметься у нашій пам’яті та серцях.

Слава Україні!

Ще одна непоправна втрата для нашої громади. 15 жовтня 2024 року у кровопролитній війні з росією, при виконанні бойового завдання у Покровському районі Донецької області, загинув водій-радіотелефоніст 1 штурмового взводу 2 штурмової роти військової частини, солдат Папаш Андрій Іванович.

Андрій Іванович Папаш народився 19 листопада 1979 року у Шепетівці. Був старшим сином в родині, мав сестру Оксану та брата Івана. Закінчив загальноосвітню школу №2. Після цього Андрія було призвано на строкову службу, яку він проходив в Білій Церкві. Повернувшись у рідне місто, юнак вступив на навчання до Шепетівського професійного ліцею на спеціальність «електрогазозварювальник», а після закінчення навчання почав працювати в ПАТ «ШепетівкаГаз». Одного разу Андрій через спільних друзів познайомився з Ганною. У 2009 році молоді люди одружилися. Разом виховували двійко діток: доньку Іванну та сина Романа. Андрій завжди турбувався про родину, намагався дати їм найкраще, багато працював. Наказував дітям гарно вчитись, адже знав, що це важливо для їхнього майбутнього.

Рідні та колеги згадують Андрія як цілеспрямовану, добру та чесну людину. Згадують, що мав добре серце, наповнене любов’ю до своїх близьких і Батьківщини. Андрій залишив незабутній слід в спогадах кожного, кому пощастило його знати. Люблячий син і справедливий батько для своїх дітей, надійна опора для коханої дружини, добрий сім’янин і поважний господар.

Андрій був веселим та доброзичливим, ніколи та нікому не відмовляв у допомозі, його любили й поважали. Він будував плани на майбутнє, але, на жаль, кривава війна все змінила.

Чоловік не міг залишатись осторонь, і в липні 2024 року пішов до військкомату та був мобілізований до Збройних сил України. Потім була 28-денна підготовка у Львові. Після закінчення терміну навчання та набуття необхідних навичок чоловіка направили на службу в Донецьку область для виконання визначених завдань. Брав участь у пекельних боях на сході країни. Мав поранення, але повернувся до побратимів, став у стрій, сміливо захищаючи кожного з нас.

«Він придбав парадну форму, вже коли був на передовій, готувався до параду на честь Перемоги…», – згадує дружина. Проте, на жаль, не дочекався… Андрій був патріотом, справжнім українцем, але клята війна не обирає…

5 жовтня Андрій востаннє телефонував дружині, але зв’язок був поганий. Ввечері написав, що йде на завдання. Останнє…

Життя хорошої людини, мужнього воїна, патріота України обірвалося 15 жовтня 2024 року. Загинув Андрій Іванович під час виконання бойового завдання поблизу Новогродівки Покровського району Донецької області. Йому було лише 44, і він загинув заради інших, задля спокою і миру на нашій землі.

Гинуть найкращі! Андрій був найкращим сином, другом, батьком та чоловіком, професіоналом своєї справи, вірним присязі. Він цінував життя та понад усе любив Батьківщину.

Біль туги й жалю розриває серця, громада віддає на небо ще одного свого сина. І немає від цього болю ні ліків, ні зцілень.

Дякуймо кожному захиснику та кожній захисниці рідної землі та будьмо гідними їх!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Знову у скорботному мовчанні громада прощалася з Героєм, командиром 2 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти, військової частини  Атуліним Борисом Амангільдайовичем, казахом за національністю з великим серцем патріота – українця, який 25 років пропрацював у галузі культури та пішов захищати Україну і загинув, до кінця виконуючи свій патріотичний та моральний обов’язок.

Атулін Борис Амангільдайович народився 2 липня 1970 року у селищі Кривояр, Ровенського району Саратовської обл. в багатодітній сім’ї. В ранньому дитинстві нашого Героя спіткало велике горе. В автокатастрофі загинули його батьки і всіх дітей на виховання забрав дядько. «Нас всіх разом було дев’ятеро, велика дружна родина, свій міні-садочок», – жартував Борис, згадуючи дитинство. У 1977 році він пішов у перший клас Кривоярської середньої школи, яку закінчив у 1987 році. Після закінчення школи працював трактористом у радгоспі «Кривоярський». З грудня 1988 року по листопад 1990 року – служба в армії. Під час військової служби познайомився з дівчиною з України. Жанна проходила виробничу практику в хлібопекарні, а юнак випікав хліб для військової частини. Молоді люди покохали одне одного, в листопаді 1990 року – побралися.

Ще деякий час, по закінченню строкової служби, працював автокранівником та в 1991 році молода сім’я переїхала на батьківщину дружини, в село Жилинці Шепетівського району. У травні 1992 року чоловік влаштувався працювати трактористом у колгосп ім. Лесі Українки у с.Плесна на Шепетівщині. Родина поповнилась двома чарівними донечками – Аллою, яка народилася в 1995 році, та в 1998 році – Марійкою.

Доброго, веселого, життєрадісного чоловіка, дотепного гумориста, який міг розвеселити будь-кого, в травні 1999 року запрошують очолити Вовківецький сільський будинок культури. Працюючи на цій посаді, Борис розумів, що йому не вистачає знань, тому вступив до Кам’янець-Подільського училища культури на спеціальність «Народна художня творчість», яке з відзнакою закінчив у 2003 році та здобув кваліфікацію організатора культурно-дозвіллєвої діяльності, організатора театралізованих народних свят і обрядів.

Борис Амангільдайович любив мистецьке ремесло, був обдарованим і талановитим, мав прекрасні вокальні дані, обожнював українську пісню, був учасником вокального колективу «Гомін» Судилківського сільського будинку культури, акомпанував на гармоніці, а ще був неперевершеним у читанні українського гумору. Колеги згадують, що колектив працівників культури Судилківської територіальної громади був одним організмом: ділили разом творчі будні, разом працювали, планували, організовували, разом допомагали військовим. «З ним було легко і цікаво у спілкуванні, у роботі та під час відпочинку»,- згадує колега, Валентина Галімська.

Кожен, хто знав і любив Бориса, тяжко й боляче переживають втрату, та рани в серцях його дітей — найглибші. Вони згадують тата, як найкращого друга, порадника та наставника. «Він був дуже добрий, завжди піклувався про нас з сестрою, – згадує менша донька Марія,- перевіряв та допомагав виконувати домашнє завдання, прищеплював любов до музики, завдячуючи йому я закінчила музичну школу та училище культури. А ще він заповідав нам цінувати кожен день, завжди залишатися людьми – добрими та щирими».

17 серпня 2024 року Борис Атулін був мобілізований, був командиром 2 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти. Свідченням людини з великим серцем є і те, що Борис щодня в соцмережах, вже на передовій, бажав своїм друзям доброго ранку і спокійної ночі. «Цінуйте тих, хто присвячує вам свій час, адже вони віддають, те, чого ніколи не зможуть повернути назад…», – це останній допис Бориса, який так любив людей і життя, мріяв про мир та чисте небо над Україною.

Загинув воїн 14 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання між позиціями в районі населеного пункту Новоандріївка, Пологівського району, Запорізької області після здійснення комбінованого вогневого впливу із застосуванням мінометного вогню та скидів з БПЛА ворога.

Борис Атулін умів підтримати та зігріти у хвилини печалі, смутку, а ще він щиро радів щастю та досягненням інших людей. Він не просто на словах любив Україну, а жив нею і пішов захищати її ціною свого життя.

Висловлюємо щирі співчуття родині та всім близьким відважного Захисника.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

29 жовтня Шепетівська громада, схиливши голови та ставши на коліна, знову зустрічала полеглого воїна, радіотелефоніста 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини, солдата Кравченка Тараса Вікторовича – воїна світла, який щодня йшов під кулі та снаряди, у важких боях знищував російських окупантів та звільняв захоплені ворогом території.

Кравченко Тарас Вікторович народився 5 травня 1990 року в м.Шепетівка. Був пізньою дитиною, мав старшу на 10 років сестру Світлану. Часто жартував: «Свєта, як друга мама». Навчався Тарас у загальноосвітній школі №4. Юнак полюбляв спорт, особливо – важку атлетику. Тренери пророкували йому велике спортивне майбутнє. Тарас був розумним, енергійним‚ добрим хлопцем з великим серцем‚ завжди був готовий допомогти. Коли Тарас навчався в 11 класі, в родину прийшла біда – помер батько. Юнак враз подорослішав та взяв на себе обов’язки голови родини. Щоб підтримати сім’ю, після школи в нічні зміни працював на пилорамі.

Після закінчення школи юнак вступив до Шепетівського професійного ліцею та здобув спеціальність «електрогазозварювальник». Далі була строкова служба в місті Хмельницькому, в десантних військах. Після завершення служби Тарас повернувся до рідного міста та працював у Шепетівській виправній колонії №98 на посаді старшого інспектора з озброєння. Юнак не зупинявся на досягнутому – заочно навчався у Чернігівському юридичному коледжі та отримав диплом юриста. Пропрацювавши в колонії 9 років та 5 місяців, Тарас звільнився за власним бажанням.

Доля підкидала нові випробування родині Тараса: тяжка хвороба забирала сили та здоров’я мами. Разом із сестрою Світланою він доглядав хвору матір. У цей час, щоб підтримати родину, чоловік вирушив на роботу до столиці та почав працювати на будівництві. Незважаючи на усі зусилля родини, хвороба матері прогресувала… Тарас важко переживав смерть найріднішої. «Сестричко, я завжди піклуватимусь про тебе, адже нас тепер тільки двоє», – згадує його слова сестра Світлана. Він завжди був захисником сестрі, племінниці й хрещениці Зорянки.

Війна змінила і так не просте життя Тараса Кравченка. Товариський, добрий, ініціативний, завжди усміхнений, він любив життя і рідну Україну, в іншому випадку не взяв би до рук зброю і не пішов би добровольцем.

Спочатку він став на захист рідного міста у лавах самооборони, проте вже 26 квітня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України та проходив службу в одній з військових частин міста. 30 березня 2024 року Тарас був направлений на виконання бойових завдань у Харківську область. Він завжди намагався бути на зв’язку з рідними, а коли не міг, то передавав вісточку через побратимів. Востаннє він був на зв’язку 11 жовтня, написав сестрі: «Бережіть себе, мої любі дівчатка». Потім була тривожна тиша і 18 жовтня від побратимів Світлана отримала довгоочікувану звістку, що «все добре».

Тарас хотів багато ще зробити в цьому житті, адже вдома на нього чекали двоє діток: донечка Єва та син Матвій, старша сестра Світлана та племінниця Зорянка. Та, на превеликий жаль, всі плани обірвалися.

Чоловік прийняв свій останній бій 19 жовтня 2024 року у Чугуївському районі Харківської області. За словами побратимів, він загинув миттєво від ворожої кулі. Тарас до останніх хвилин свого життя залишився вірним військовій присязі та українському народу.

Біль страшної втрати та гіркі сльози увірвалися до оселі ще одного шепетівчанина, Кравченка Тараса Вікторовича – Герой повернувся “на щиті”. Схиляємо голови у скорботі перед світлою пам’яттю Героя. Шепетівська громада поділяє горе родини, близьких і побратимів воїна.

Війна в розпалі, ми живемо у війні. Завдання кожного з нас – робити все для підтримки наших воїнів. Кожен з них – наше життя, наше майбутнє і майбутнє нашої України.

Слава Збройним силам України!
Слава Україні!

26 жовтня Шепетівську громаду знову об’єднало горе болючої втрати. У Шепетівці проводжали в останню земну дорогу загиблого земляка, воїна, Героя, який за свободу України заплатив найдорожчим – власним життям.

«На щиті» додому повернувся старший солдат Гордий Олександр Віталійович, кулеметник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону.

Олександр Віталійович Гордий народився 3 грудня 1992 року у с. Скала-Подільська Чортківського району Тернопільської області в родині військового прапорщика Віталія Олександровича та бухгалтера Марії Сергіївни. Його старша сестра Людмила згадує: «Ми були дуже дружні. Сашко був безмежно добрим, щирим і безкорисним». Коли хлопцю виповнилося 12 років, родина переїхала до Шепетівки, адже тут проживали рідні по маминій лінії. Олександр навчався у школі-гімназії №5. Навчання давалось йому легко, він швидко адаптувався та знайшов багато друзів. Після закінчення школи юнак отримав водійські права та був призваний на строкову службу.

Спочатку службу проходив у Білій Церкві, потім був направлений до навчального центру «Десна». З технікою Олександр був на «ти», бувало, розповідав сестрі Людмилі: «Не хвилюйся, мені тут добре, я один з найкращих водіїв».

Після служби в армії юнак повернувся до Шепетівки та працював у Шепетівській виправній колонії №98 командиром відділення відомчої пожежної охорони. Саме там, на роботі, у 2019 році він знайомиться з майбутньою дружиною Іриною. Хоч життя і підкидало випробування, та молоді люди впевнено йшли пліч-о-пліч разом. Олександр з Іриною ростили та виховували трьох синів – Володимира, Артема та Максима. Придбали та облаштовували власний будинок.

Пропрацювавши у Шепетівський виправній колонії 10 років та 1 день, Олександр звільняється за власним бажанням та за 8 днів до повномасштабного вторгнення, 16 лютого 2022 року подає документи до 28-ї окремої механізованої бригади імені «Лицарів Зимового Походу», що дислокувалась у Чорноморську. Так розпочався бойовий шлях нашого Героя. За цей період він брав участь у запеклих боях на Херсонському напрямку та у звільненні правобережжя Херсонщини. Потім був направлений до Донецької області. Його мужність і відвага здобули повагу та прихильність усіх, хто мав честь бути поруч з ним на полі бою. Олександр був відважним воїном, який боровся за справедливість і правду. Він був доброю, дуже позитивною людиною, душею компанії.  Побратими його пам’ятатимуть, як щирого, відповідального, працьовитого, завжди готового допомогти та підтримати. А ще наш Герой дуже любив свою сім’ю. Він завжди рвався додому, адже там його чекали рідні: батьки, сестра з племінницями, кохана дружина та сини. Сашко був хорошим братом, завжди підтримував сестру Людмилу, чоловік якої – Олександр Тимошишин загинув у 2016 році під Артемівськом.

Він безмежно кохав дружину і дітей, щоразу дуже чекав зустрічі з ними. Вирвавшись у відпустку всього на три дні, у травні 2024 року Олександр та Ірина повінчались. «Саша був найкращий, справжній романтик, усі спогади що збереглися в моєму серці – яскраві, бо час проведений з ним був дійсно неоціненний», – згадує дружина. Він дуже любив проводити час з хлопцями, ганяти м’яча, просто гуляти. Олександр ніколи не втрачав надії на кращі часи.

В розмовах з дружиною планували чергову довгоочікувану відпустку, хотіли поїхати з дітьми на відпочинок. Клята війна перекреслила всі плани й мрії. Повертаючись з чергового завдання, він востаннє написав дружині «Все добре. Кохаю тебе…».

Олександр загинув 20 жовтня 2024 року біля населеного пункту Озарянівка Бахмутського району Донецької області, віддано та мужньо захищаючи рідну землю.

Важко уявити, що доводиться пройти матері, яка втратила сина. Як жити далі сестрі, яка не вірить до кінця в загибель рідного брата та у відчаї пише: «ти був моїм промінчиком сонця, моїм Сашулькою». Як змиритися з втратою молодій дружині, котра дуже любила свого чоловіка, як втішити синів, які більше ніколи не скажуть: «Тату!». Їм тепер всім потрібно вчитись жити без нього.

Олександр, не вагаючись, став на захист своєї Батьківщини, мужньо захищав цілісність і незалежність України. Понад усе бажав миру та найшвидшого повернення додому, до своїх рідних. Олександр приєднався до лав Небесного Війська, воїн віддав власне життя за нас із вами, за наш спокій і незалежність!

Олександр був відважним воїном – солдатом з душею.  Частиною світлого воїнства – нової незалежної нації, яка народилася, постала у війні за незалежність України, яка має творити свою незалежну культуру та історію.

Герої не вмирають!
Слава Україні!

Горе і пекучий біль знову прийшли у нашу громаду. На «щиті» з поля бою до рідного краю повернувся ще один наш земляк, старший солдат Скаржинець Сергій Володимирович, оператор 2 відділення протитанкових ракетних комплексів взводу протитанкових ракетних комплексів 2 механізованого батальйону військової частини.

Сергій Володимирович Скаржинець народився 16 грудня 1986 року на Рівненщині у селі Рудня, в сім’ї працівників місцевого колгоспу: мати Наталія Захарівна працювала у ланці, а батько Володимир Максимович – комбайнером. Сергій був старшим братом сестрі Оксані та брату Максиму. Після закінчення у 2004 році Людинської загальноосвітньої школи І-III ступенів, навчався в автошколі ДОТСААФ, де отримав права водіння усіх категорій. Рідні згадують про його любов до техніки. Автомобілі з дитинства вабили хлопця, адже його дитинство проходило у батька в колгоспному гаражі, де стояло багато різної техніки: автомобілі, комбайни й автобус. У гаражі він крутив все, тому і не дивно, що дитяче захоплення переросло у професійну діяльність.

Після навчання Сергій проходив строкову службу в аеромобільних військах у місті Вінниця. Склав присягу 28 травня 2005 р. та отримав звання старший солдат. Наказом командира військової частини А2656, в якій юнак продовжив службу, від 22 липня 2005 року йому була присвоєна кваліфікація водія 3 класу. Також його як майстра, який може відремонтувати будь-яку техніку, призначили керувати військовим гаражем частини, де він відповідав за 15 машин. Після служби в армії хлопець повернувся у рідне село та одразу влаштувався працювати водієм в колгосп рідної Рудні.

У 2007 році Сергій переїхав у місто Хмельницький. Там він працював на фірмі КТК «Транс» водієм великовантажних автомобілів. Також це місто стало важливим в його особистому житті. Саме у Хмельницькому юнак зустрів свою кохану дружину Наталію, з якою вони взяли шлюб у 2011 році. Згодом у подружжя народилося дві донечки – Тетяна та Леся.

За час роботи у фірмі він став не тільки висококласним водієм фур, але й першокласним майстром з їх ремонту та обслуговування. Сергій став отримувати багато пропозицій роботи за кордоном, але завжди відмовлявся – не хотів полишати рідний край, батьків та рідних. Жив за принципом – де народився там і згодився. Був гарним сім’янином, безмежно любив дружину та дітей, старався забезпечити своїм близьким добробут та затишок, любив, щоб усе було гарно.

Але всі мрії та плани зруйнувала війна. 2 травня 2023 року чоловік отримав повістку. Найкращий чоловік дружині Наталії, дбайливий батько двох доньок – дванадцятирічної Тані та восьмирічної Лесі, чуйний син та старший брат – в одну мить став Героєм та прикладом палкого служіння Батьківщині для всіх нас. Він одразу з’явився в ТЦК, вирушив на фахову підготовку на рівненський полігон. Там був разом зі своїм братом Максимом, якого мобілізували місяцем раніше, а розподілення отримав до 33-ї окремої механізованої бригади, де був призначений на посаду старшого водія та виконував бойові завдання на машині «газон».

16 червня 2023 року отримав першу контузію під час мінометного обстрілу в районі Мала Токмачка на Запорізькому напрямку, 27 жовтня того ж року поранення шиї та вуха в районі села Роботине через скид дрона-камікадзе, внаслідок чого втратив слух на одне вухо. Після лікування та реабілітації знову повертається на службу. 13 лютого 2024 року знову був поранений: на цей раз постраждали права рука та ліва нога. Попри все, через чотири місяці безперервної реабілітації воїн знову повернувся в стрій на посаду оператора протитанкових ракетних комплексів.

Дружина та рідні просили його перевестися в якусь тилову частину, адже він отримав статус обмежено придатного, але Сергій сказав сім’ї, що не може покинути побратимів та важливу роботу, яку виконує. Чоловік ніколи не жалівся і не розповідав як йому ведеться, чи тяжко, чи страшно. У нього завжди було «все добре», але дружина вже по інтонації знала коли дійсно добре, а коли все-таки халепа.

26 вересня 2024 року Сергій, після невеличкої відпустки, поїхав на службу зі словами: «Хто як не я? Хто там буде?» та переживав за своїх бойових друзів: «Льоню треба поміняти».

20 жовтня, в неділю о 21.58 дружина отримала від нього останнє «все добре»…

21 жовтня в місті Курахове на Донецькому напрямку під час артилерійського обстрілу були уражені позиції, на яких знаходився він та його побратими. Від травм несумісних з життям Сергій помер на руках своїх побратимів.

Чоловік мріяв повернутися з війни у мирне життя, разом з дружиною та доньками поїхати на сімейний відпочинок у Карпати, а також замовити велике сімейне фото на полотні.

Тепер лише спільні світлини будуть нагадувати про щасливе життя разом, а рідний батьківський образ назавжди залишиться у пам’яті доньок, як яскравий взірець доброти та людяності, мужності та героїзму.

Відданість і самопожертва Сергія є для усіх нас прикладом гідної боротьби за нашу незалежність.

Від кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини, чи Україна і надалі буде незалежною державою.

Вічна пам’ять воїну!

Слава Україні!

25 жовтня начальник Шепетівської районної військової адміністрації Олексій Глушаков разом секретарем Шепетівської міської ради Романом Вознюком та начальником Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, полковником Сергієм Царуком, вручили державні нагороди родинам загиблих Героїв.

• солдат РОЙ Володимир Ігорович
• солдат РЯЖСЬКИХ Роман Вікторович
• солдат ШИМАНЮК Андрій Сергійович

Герої не вмирають! Вічна слава та подяка!