Схиливши голови у пошані, Шепетівська громада зустріла свого Захисника, що «на щиті», востаннє, повернувся до рідної оселі.

21 листопада 2023 року в бою за Україну загинув розвідник – оператор розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини, солдат Дячук Максим Олександрович.

Максим Дячук народився 28 серпня 1987 року в Шепетівці та був єдиним сином в родині шепетівчан. Хлопець ріс кмітливим та допитливим, цікавився світом і шукав себе. Після закінчення загальноосвітньої школи №2, Максим був призваний на строкову службу, згодом деякий час служив за контрактом. Як і всі люди, він не був народжений для війни і не планував пов’язувати все своє життя з військовою справою.

У 36-річного шепетівчанина було успішне життя та улюблена робота – у садовому центрі, де і зустрів своє кохання – дружину Олену. Разом вони виховували сина Максима. Та війна зруйнувала ще одну щасливу родину.

1 березня 2023 року Максим Дячук був мобілізований до війська і після відповідного навчання у Рівному та Львові його направили на виконання завдань з оборони держави. Багато про службу не розповідав, лише заспокоював дружину, що «все добре…».

Олена згадує: «Максим був дуже чуйним, добрим, веселим, життєрадісним, спокійним, вихованим, відповідальним і завжди першим, хто прийде на допомогу. Чудовим, люблячим чоловіком і гарним батьком…». Він любив рослини і, коли пішов на війну, то просив доглядати за невеличким садом, що посадив біля будинку. Наказував дружині, щоб не забувала підживлювати молоді дерева. Так хотів зберегти та продовжити їх життя, як оберігав  життя своїх рідних.

За спогадами побратимів, Максим був гарним другом, підтримував та допомагав. Він розумів, що на війні час набуває особливого значення. Особливо, коли намагаєшся виграти його у смерті.

Максим Дячук загинув, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, внаслідок наступально-штурмових дій в Донецькій області.

Жахлива неоголошена війна забрала життя ще одного славного воїна. Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

26 жовтня у Шепетівці усією громадою проводжали в останню земну дорогу ще одного Героя –  старшого лейтенанта Яцюка Олександра Петровича, командира інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти, який загинув, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України.

Яцюк Олександр Петрович народився 6 березня 1994 року в селі Пліщин.  З дитинства він був спокійним та товариським хлопчиком, вихованим, чуйним та рішучим. Навчався юнак у рідному селі, а після школи, у 2009 році, вступив до Камянець-Подільського фахового коледжу за спеціальністю «Агрономія». Згодом продовжив навчання у Подільському державному університеті. Під час навчання зустрів своє кохання та згодом одружився.

Олександра не покидала мрія стати військовослужбовцем, тому під час навчання він закінчив кафедру військової підготовки інженерних військ. Зі шкільних років був дуже активним, займався спортом та захоплювався грою на гітарі. Олександру вдавалося усе, за що брався, він був відповідальним, наполегливо йшов до своєї мети та прагнув розвитку й кар’єрного зростання.

З початком повномасштабного вторгнення Олександр, не задумуючись, пішов до військкомату і вже 12 березня 2022 року був мобілізований до війська. Пройшовши навчання, був направлений до інженерних військ, сапером. Під час служби Олександр проявив свої найкращі професійні та людські якості. Рідні та побратими згадують: « Справжній воїн – це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи – захищати рідну землю. Завжди горів тим, що робив, постійне вдосконалення доведення всього початого до ладу – оце все була його тема. Він був крутий армійський спец».

Його поважали, до нього прислухались, він турбувався про побратимів, був добрим порадником та помічником. Олександр був витривалим до перешкод та труднощів,  стійким та відважним під час виконання військових задач.

Загинув Олександр Яцюк 22 жовтня 2023 року при виконанні бойового завдання, звільняючи свою рідну землю від «русского мира». Він ще багато корисного міг би зробити для своєї сім’ї та країни, але, захищаючи нас, він віддав найцінніше – своє молоде життя. Рука російського окупанта забрала в батьків сина, в дружини — чоловіка, у військовослужбовців — побратима та друга, в Батьківщини — сина й воїна.

Висловлюємо співчуття батькам, дружині, сестрі Героя, всім близьким та рідним!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

Продовжується сумний лік найтяжчих втрат.

Повернувся додому “на щиті” Поліщук Микола Петрович – водій відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 2 механізованого батальйону військової частини, солдат, який загинув у бою за Батьківщину 14 жовтня 2023 року, виконуючи бойове завдання.

Микола Поліщук народився 19 грудня 1993 року у місті Шепетівка. Зростав у багатодітній сім’ї та змалечку піклувався про своїх старших сестричок і маму. Сестра Наталя з гордістю згадує брата: «Він завжди захищав мене, хоча був на багато молодший, був справедливим та багато працював, збирав в лісі ягоди, розвантажував вагони, щоб допомогти нам усім». Микола навчався у загальноосвітній школі №2. Був енергійним, фізично розвиненим юнаком, вправно грав у футбол.

Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійного ліцею де здобув професію зварювальника. Згодом працював на будівельних роботах у Києві, Польщі, останнє місце роботи – Львівська область. Працював наполегливо, бо так звик змалечку та твердо знав, що попереду ще багато справ.

12 липня 2023 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Після проходження навчання був направлений для виконання бойових завдань у Запорізьку область.

У Миколи Петровича залишилася згорьована родина – дружина, діти, сестра та племінники. З дружиною, Марією, були знайомі ще з дитинства. Колись доля їх розвела, проте вони знайшли один одного, побралися, мріяли про щасливе майбутнє, спільне житло та сімейний затишок.

Микола з любов’ю ставився до дітей дружини та своїх племінників, замінив їм тата. Вони разом рибалили, грали у футбол, збирали гриби, раділи життю. Щоразу серце дружини завмирало, коли лунав телефонний дзвінок. І світлішало на душі, коли читала повідомлення: «Доброго ранку…». Від дзвінка і до дзвінка жила родина Поліщуків.

12 жовтня рідні почули голос Миколи востаннє: «Ми йдемо на позиції» …і телефон замовк, як з’ясувалося, назавжди…

Микола Поліщук до останнього свого подиху мужньо виконував військовий обов’язок, воюючи за Україну, її свободу та незалежність, був хорошою людиною, добрим сином, люблячим чоловіком і мужнім воїном-Героєм. Він запам’ятається своїм рідним спокійним, врівноваженим, добрим та щирим, усміхненим та сповненим бажання жити, творити, радіти й любити. Таким, що вислухає та допоможе, підставить міцне чоловіче плече. Микола мріяв про маленьку донечку. Не судилося, клята війна безжалісно забрала найдорожче – життя.

Щиро поділяємо горе родини та висловлюємо співчуття близьким.

Герої не вмирають!

 

Звістка про непоправну втрату прийшла ще до однієї родини нашої громади. 12 жовтня 2023 року виконуючи бойове завдання загинув гранатометник 1 стрілецького відділення, 1 стрілецького взводу, 4 стрілецької роти, 2 стрілецького батальйону, солдат Каплан Віталій Валерійович.

Віталій Каплан народився 20 серпня 1988 року в родині шепетівчан. Зростав веселим хлопчиком, мав багато друзів, він вмів дружити, підтримувати і розвеселити. За приклад мав старшу сестру. Вона згадує: «Він дуже гарно співав, ми любили з ним співати, особливо «Червону руту» і хоча був молодшим я завжди відчувала його захист і турботу».

Після закінчення Шепетівського НВК №3 вступив до Плужненського професійного аграрного ліцею та здобув професію «кухар, офіціант, бармен». Після закінчення ліцею довгий час працював по спеціальності – барменом у рідній Шепетівці, згодом вирушив на роботу в Київ. Віталій ніколи не цурався роботи, наполегливо працював, постійно навчався, опанував нове ремесло і став спеціалістом у своїй справі. У столиці юнак зустрів своє кохання – землячку Яну. Одружився та згодом у молодої сім’ї народився синочок Дмитро, з яким Віталій проводив дуже багато часу та присвячував весь свій вільний час.

З початком повномаштабного вторгнення Віталій відправив сім’ю на батьківщину дружини, на Кам’янеччину. З мамою, яка на той час теж працювала в столиці, повернувся до рідної Шепетівки. І, хоча Віталій не проходив строкової служби за станом здоров’я, твердо вирішив, попри все захистити своїх найрідніших. 1 березня 2022 року він пішов добровольцем до військкомату та вже наступного дня був мобілізований до Збройних сил України. З того часу Віталій неодноразово проходив навчання та підготовку, побував у гарячих точках. «Капрал» – такий позивний мав Віталій, проходив службу у 93 бригаді «Холодний Яр», яку шепетівська громада неодноразово підтримувала.

На жаль, 12 жовтня ворожа міна обірвала життя воїна. Побратим «Зубр» виніс Віталія з поля бою та пізніше написав: «Свою справу робив до кінця, загинув, як герой…»

І справді, він був таким, відповідальним, все робив чітко та виважено… Його турбувало лише, коли закінчиться ця клята війна, яка забрала його з сім’ї, єдиного чоловіка, сина та брата.

Осиротіли його рідні жінки: мама, сестра та дружина. Без міцного батьківського плеча залишився син Дмитро.

Молодий, повний мрій та планів на майбутнє, які, на превеликий жаль, вже не збудуться. Віталій Каплан віддав своє життя за рідну землю, за життя кожного з нас.

Висловлюємо щирі співчуття згорьованій родині, близьким та друзям воїна.

Слава Україні!

Героям слава!

Додому на щиті повернувся Денис Володимирович Пивоварчук, старший солдат, навідник першого кулеметного відділення, кулеметного взводу другої стрілецької роти.

Денис Пивоварчук народився 24 березня 1987 року у селі Червоний Цвіт Шепетівського району, згодом родина переїхала до Шепетівки. Навчався юнак в ЗОШ №8. Після закінчення школи був призваний до лав ЗСУ, а після служби в армії, у 2005 році, хлопець влаштувався в Шепетівську виправну колонію №98 на посаду молодшого інспектора-кінолога служби охорони. Життя підкидало Денису випробування, та він не здавався.

Своє кохання – красуню рівнянку Олену юнак зустрів у рідній Шепетівці. Підкорив дівчину своєю рішучістю та наполегливістю. Він був спокійним та виваженим, надійним та турботливим. 17 вересня 2011 року вони одружилися. Подружжя наполегливо працювало, налагоджували своє життя. Денис був гарним господарем, за що не брався – все вдавалося. У 2013 році у родині народився первісток Владислав, в 2014 році – донечка Ольга. Діти були його скарбом, найбільшим досягненням, він ніколи їм нічого не шкодував. У 2014 році, коли фактично почалась війна, він вже тоді знав, що буде до останнього захищати Україну.

З початком повномасштабного вторгнення, Денис, відправивши дружину з дітьми у безпечне місце, вирішив стати на захист Батьківщини. Не вагаючись, 25 лютого 2022 року, зранку вирушив до військкомату, звідки і був мобілізований до лав Збройних сил України. І на війні він був одним із кращих – справжній чоловік, патріот і воїн. Денис був неодноразово відзначений командуванням. За незламність духу, хоробрість, проявлену стійкість та відмінне виконання військового обов’язку, а також вагомий особистий внесок у захист України був нагороджений подякою народного депутата України.

Навіть на війні намагався впорядкувати простір навколо себе, полюбляв готувати, даруючи побратимам відчуття домашнього затишку. Був за друга, брата та батька. Маючи досвід служби, розумів важливість постійного догляду за військовим спорядженням та своїм прикладом надихав товаришів по службі. У пам’яті побратимів назавжди залишиться його щира усмішка.  Оптиміст та мрійник, Денис завжди хотів мати багато дітей. Вже під час війни в родині з’явився ще один син – Дем’ян, маленька копія татка, який знатиме батька лише за світлинами та спогадами найрідніших. Сім’я для Дениса була понад усе. Він мріяв побудувати великий будинок на рідній землі, саме тут – в Шепетівці, виховувати дітей, бавити онуків. Та жорстока війна зруйнувала його майбутнє.

Денис Володимирович Пивоварчук загинув 5 жовтня 2023 року, відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу та незалежність.

Висловлюємо щирі співчуття близьким та рідним Дениса.

Герої не вмирають!

 

На щиті до рідної Шепетівки повернувся солдат Герасимчук Василь Вікторович, номер обслуги механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти військової частини.

Василь Вікторович народився в Шепетівці 3 жовтня 1983 року та був первістком у родині. З дитинства був допитливим та трішки бешкетником. Дуже любив спостерігати, як мама готує різні смаколики, саме вона стала прикладом, який так хотів наслідувати Василь – стати кухарем. Згодом в родині народився ще один син – Руслан, і Василь став надзвичайно відповідальним та турботливим старшим братом. До 9 класу хлопець навчався у школі-ліцей, а згодом продовжив навчання у загальноосвітній школі №6. Юнак був активним, займався плаванням і карате. Після закінчення школи хлопець проходив строкову військову службу у Чернівцях. Згодом вирішив йти за своєю мрією та вступив до Хмельницького кондитерського училища, де отримав спеціальність кухаря-кондитера. Любов до кулінарії та мрія відкрити свою власну справу надихнула хлопця покинути рідне місто й поїхати до Києва, де він наполегливо працював на кухнях різних закладів.

Надзвичайно позитивний, завжди з посмішкою, адже насамперед працював з людьми і це було йому до душі. Часто привозив мамі нові смачні рецепти і ніби помінявшись з нею ролями, тепер він її навчав. Ті, хто куштував його фірмовий борщ, згадують його неперевершений смак.

Та трагічна звістка про смерть батька змусила Василя Вікторовича повернутися в рідне місто. Він не полишав мріяти про власну справу – відкриття кафе чи навіть ресторану, та прийшла війна.

Василь зробив свій вибір, не повідомивши рідних, влітку 2023 року він пішов до військкомату. Про те, що син у лавах Збройних сил України мати дізналась зі світлини, яку він їй надіслав. Саме на ній побачила старшого сина у формі та з незмінною усмішкою. Василь розумів, що має обов’язок захистити свою родину та забезпечити гідне майбутнє своїм маленьким племінникам.

Василь заспокоював маму, часто розповідав, що їм поталанило з командиром, він був йому за батька. Перед загибеллю він написав, що йде на завдання і вийде на зв’язок через декілька днів. Натомість рідні отримали страшну звістку про загибель.

Василь Вікторович Герасимчук загинув 20 вересня 2023 року у Донецької області виконуючи бойове завдання пов’язане із захистом Батьківщини.

Зі слів командира, Василь загинув смертю Героя, адже закрив собою побратимів, віддав найцінніше, що мав – своє життя.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким. Ми поділяємо горе сім’ї та схиляємо голови в глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Героя.

Герої не вмирають!

14 вересня в Шепетівському навчально-виховному комплексі №3 у складі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім. Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою» відбулось відкриття меморіальної дошки випускнику школи – Герою України Володимиру Українцю.

У заході взяли участь міський голова Віталій Бузиль, керуючий справами виконавчого комітету Наталія Білас, родина, однокласники, друзі та побратими воїна, а також військовослужбовці, керівництво, педагоги та учні школи.

Право відкрити дошку пам’яті надали мамі та дружині Володимира.

Освятив меморіальну дошку Протоієрей Православної церкви України Василь Гетьман. Присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять земляка й українських воїнів, та поклали квіти до меморіальної дошки.

40-річний підполковник із Шепетівки, Володимир Українець, загинув 29 листопада 2022 року у російсько-українській війні, під час виконання бойового завдання в результаті масованого авіаційного, артилерійського обстрілу та неодноразового прямого влучання в закриту позицію.

За сумлінну службу, Володимир Українцець  був відзначений керівництвом Служби Безпеки України та регіональних управлінь грамотами, подяками та медалями, нагороджений нагрудним знаком «Учасник бойових дій». 8 липня 2023 року підполковнику Володимиру Володимировичу Українцю присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота зірка» (посмертно).

Герої не вмирають!

На щиті додому повернувся ще один новітній Герой Небесного війська – Рой Володимир Ігорович – стрілець номер обслуги 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 1 аеромобільної роти 1 аеромобільного батальйону військової частини, який загинув 6 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності України.

Народився Рой Володимир Ігорович 24 лютого 1998 року у місті Шепетівка. Навчався у загальноосвітній школі № 4. Класний керівник Шеремета Сергій Арнольдович згадує: «Спогади про Володимира лише світлі. Коли батьки вперше привели його до школи, запам’яталися по-дитячому добрі, допитливі очі. А ще Володя був дуже добрим та щирим хлопчиком. Неможливо забути його милу дитячу усмішку, якою він ніби осяював клас. Він любив своїх однокласників, вчителів, завжди прагнув спілкування. Його дотепні жарти, виступи на Новорічних вечорах та КВК смішили всіх до сліз.» Відкритим, простим, товариським та завжди готовим прийти на допомогу запам’ятали його вчителі та однокласники.

З дитинства у Володимира була мрія – працювати на залізниці і юнак рішуче йшов до цієї мети. Після закінчення Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту, у квітні 2017 року, розпочав свою трудову діяльність на посаді слюсаря з ремонту рухомого складу 3 розряду ремонтно-вагонного депо Шепетівка. З 2018 по 2021 рік Володимир працював на посаді помічника машиніста дизель-поїзда локомотивного депо Тернопіль, а з 2021 року по березень 2023 року – монтером колії лінійно-виконробської дільниці по розряду структурного підрозділу Козятинська колійна машинна станція акціонерного товариства «Укрзалізниця».

3 16 березня 2023 року Володимир працює на посаді помічник машиніста тепловоза локомотивного депо Шепетівка.

Колеги згадують: «Володимир був висококваліфікованим, технічно грамотним та відповідальним працівником, не зважаючи на свій юний вік користувався повагою та авторитетом в колективі. Любив жартувати».

У травні 2023 року Володимир Рой був мобілізований до Збройних сил України. З 30 травня по 3 липня проходив «Базову загальновійськову підготовку» в рамках Операції ІНТЕРФЛЕКС на території Великої Британії, після чого був направлений на схід нашої країни.

У Героя залишилися батьки й старший брат. Світлі, чисті спогади про Володимира та його щира усмішка назавжди залишаться в пам’яті рідних, друзів та колег.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

 

Сєньков Віталій Юрійович народився 5 лютого 1987 року у місті Шепетівка. Навчався хлопець у Шепетівській загальноосвітній школі №6. Класний керівник Ніна Іванівна Ніщук згадує: «Віталій був тихим, спокійним, ввічливим, товариським хлопцем. Завжди позитивний і дуже відповідальний».

Після закінчення школи працював на Цукровому комбінаті. Юнак рано втратив батьків, йому рано довелося подорослішати, самому приймаючи важливі рішення та власноруч прокладаючи свою стежину.

У 2014 році був призваний до війська та півтора року проходив службу в зоні АТО. 18 вересня 2022 року був мобілізований на військову службу та призначений навідником 3 штурмового відділення 2 штурмового взводу 3 штурмової роти 2 штурмового батальйону.

Все життя Віталій був доброзичливим, спокійним та завжди готовим допомогти друзям. Понад усе любив свою сім’ю. У Віталія залишилася дружина Руслана, з якою спільно виховували п’ятирічну доньку Маргариту та дев’ятирічний син Данилко.

26 серпня 2023 року, вірний військовій присязі, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України, Сєньков Віталій Юрійович загинув біля населеного пункту Бахмут Донецької області.

У пам’яті рідних Віталій залишився порядним, люблячим сім’янином, турботливим батьком, який мріяв про щасливу родину та мирне майбутнє, заради якого країна і веде боротьбу на лінії фронту й в тилу, заради цього гинуть найкращі.

Віталій Сєньков пішов боронити Батьківщину та віддав своє життя, щоб ми могли жити тут і зараз, кожного дня. І наш священний обов’язок – пам’ятати про його жертву та жертву його сім’ї.

Уся громада в цей гіркий час висловлює щирі співчуття родині, близьким та друзям.
Слава Україні!
Героям слава!

Сьогодні Шепетівська громада з невимовним болем та сумом навколішки зустріла свого героя – Сергія Анатолійовича Перебейноса, який поклав життя у бою з окупантами 22 липня 2023 року.

Сергій Перебейнос народився 23 серпня 1983 року у Шепетівці. З дитинства Сергій був допитливим хлопчиком, мав сильний характер та не зупинявся на досягнутому. Навчався у загальноосвітній школі №6. Ще у шкільні роки Сергій починає займатися важкою атлетикою, відтоді спорт став невіддільною частиною його життя. Після закінчення у 2000 році школи Сергій вступає до Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Та у 2001 році був призваний на строкову службу, яку проходив у Староконстянтинові. Після служби хлопець вирушає до Києва та влаштовується на роботу охоронцем. Весь цей час він не перестає вдосконалюватись та постійно займається спортом. У 2008 році юнак вступає до Міжрегіональної академії управління персоналом – здобуває рівень бакалавра за спеціальністю «Менеджер безпеки».

Ще під час навчання він працював начальником служби охорони на державному підприємстві «Санаторій Конча-Заспа». У 2014 році він повертається у рідне місто, тут знаходить своє кохання та у 2015 році одружується. У тому ж році у подружжя народжується донечка Валерія, а в червні 2020 року – син Кирил. Сергій власноруч робив ремонт, добудовував та розширював будинок, який вони придбали.

Він не боявся роботи, якщо чогось не знав – вчився, також не полишав свого захоплення спортом, зібрав вдома все спорядження та невпинно тренувався. Його власний рекорд – це підняття гирі 16 кг 50 разів. У 2016 році став переможцем у міському турнірі «Богатир Шепетівки», отримав диплом за популяризацію здорового способу життя, гартування тіла й духу та за активну участь у спортивному житті міста. Навіть за кордоном, в Угорщині, куди вирушив на заробітки, він тренувався. Натхнення йому додала зустріч з кумиром – Василем Вірастюком.

Коли в лютому 2022 року в Україні почалось повномасштабне вторгнення, Сергій перебував в Угорщині. Він одразу вирішив повернутись та вирушив у військкомат добровольцем. Довгий шлях навчань, підвищення кваліфікації за кордоном, знову навчання і Сергій вирушає на фронт. «Козак» – такий позивний він отримав недарма, адже як тільки вирішив піти захищати країну почав відрощувати «оселедця», як символ приналежності до когорти українських героїв. Це додало йому впевненості, що він робить вірний крок…

Після Перемоги він мріяв продовжити службу в збройних Силах України, адже відчував, що саме це його покликання. Сергій став командиром роти, турботливим, справедливим, вірним присязі та побратимам.

22 липня в районі населеного пункту Лиман перший, Харківської області ворожий артобстріл обірвав молоде життя патріота України, свідомого громадянина, чуйної людини, яка любила, будувала дім, виховувала дітей.

Висловлюємо щирі співчуття близьким і рідним.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Захисник України, Герой – Роман Олександрович Радченко народився 22 грудня 1998 року. Він став первістком у родині шепетівчан Надії та Олександра. Роман ріс життєрадісним та допитливим хлопчиком, впевненим у собі, він точно знав, чого хоче. Юнак закінчив Шепетівський навчально-виховний комплекс №1 та, не вагаючись, вступив до Шепетівського медичного училища на спеціальність “лікувальна справа”. Вже тоді він знав, що його покликання – допомагати людям.

Закінчивши у 2018 році медичний заклад у Шепетівці, юнак вирушив у столицю. Та не продовжувати навчання, а працювати, не цурався роботи і розумів важливість того, що робить. Спочатку працював у неврологічному відділені Київської міської клінічної лікарні №4, згодом в одному з ковідних шпиталів під час пандемії.

Та не лише роботою жив юнак. Разом з молодшим братом Сергієм розвивали власний Ютюб-канал та проводили прямі трансляції. Ще одним захопленням Романа був паркур. Хлопець дуже любив життя і намагався жити на повну, насолоджуватися та заряджати цим оптимізмом всіх навкруги. Рідні згадують, що він завжди був цікавим співрозмовником, начитаний, ерудований, душа компанії – розважаючи друзів, показував фокуси з гральними картами та сам їх вигадував. Просто підходив до людей в парку знайомився і розважав, показуючи спритність рук.

У перші дні повномасштабної війни сам пішов до військкомату і був призваний на військову службу. Майже рік він працював у різних польових шпиталях, а 21 лютого 2023 року за власним бажанням був переведений в 3 окрему штурмову бригаду «Азов». Молодий та досвідчений не по роках медик, виконував бойові задачі нарівні з побратимами. Роман постійно навчався та вдосконалював свої знання, підвищував кваліфікацію на професійних вишколах.

«Він був справжнім другом – згадують побратими – в нас не було ще настільки близького за духом брата, служити з ним – це справжня честь, він залишиться у наших серцях назавжди…».

Добрий, оптимістичний, справедливий, відповідальний, чесний. Цікава і творча особистість, Воїн Світла, люблячий син, і турботливий брат… Він будував свої плани на майбутнє, вдихав кожну мить життя, мріяв…

Та мріям не судилося здійснитись… Жорстока війна розділила життя родини на «до» та «після». 12 липня 2023 року ворог відібрав молоде життя Романа поблизу Бахмуту Донецької області. Ця фортеця для нього стала останньою…

Висловлюємо співчуття родині у важку годину скорботи.

Герої не вмирають!

 

«На щиті» повернувся син, чоловік, захисник…
12 липня 2023 року мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність загинув шепетівчанин, стрілець-помічник гранатометника 2 аеромобільної роти аеромобільного батальйону солдат Савчук Олександр Сергійович.
Народився Олександр Савчук 30 жовтня 1988 року. За приклад мав старшого брата Дмитра. Юнак закінчив Шепетівську загальноосвітню школу 1-3 ступенів №8.
Близькі згадують, що з молодих років Олександр багато працював, мав золоті руки, був дуже майстровитим, за що б не брався, все робив уміло і по-господарськи. Запам’ятався усім добропорядним, ввічливим, цінував чесність, дружбу, був добрим і веселим парубком, душею компанії, вірним другом, гарним сусідом та активним жителем громади. Сусіди згадують: «Сашко був завзятим до роботи, не цурався різної. Допомагав матері по господарству, завжди був привітним та не відмовляв, коли просили допомогти. Хоч доля частенько випробовувала на міцність, та він не здавався…».
Олександр був призваний на військову службу 24 квітня 2023 року Шепетівським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Хмельницької області.
12 липня поблизу населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області Олександр Савчук поклав своє життя, щоб ми з вами мали можливість жити як вільні люди.
Щирі співчуття близьким і рідним!
Слава Україні!
Героям слава!

Велике горе об’єднало мешканців громади, які зібралися, щоб провести в останню земну дорогу нашого земляка – Юр’єва Дмитра Олександровича, який приєднався до Небесного воїнства.
Народився Дмитро Юр’єв 19 липня 1990 року в м. Шепетівка. Сім’я та друзі згадують, що із самого малечку він був дуже швидкий і допитливий, добрий, із загостреним відчуттям справедливості, був товариським та мав багато друзів.
Коли хлопцю виповнилося 9 років, помер батько, Дмитро важко переживав втрату.Після закінчення школи Дмитро навчався в Хмельницькому професійно-технічному училищі, потім закінчив Шепетівський фаховий коледж закладу вищої освіти «Подільський державний університет».
Працюючи за кордоном, юнак познайомився з дівчиною із Миколаєва – Олександрою, та у 2018 році молоді люди побралися. У них народилися двійнята – донечка Мілана та син Артем.
Коли почалось повномасштабне вторгнення Дмитро був на роботі в Польщі. Не вагаючись, найняв таксі з Гжевська, доїхав до кордону, і за декілька днів був у Шепетівці в військкоматі. Пішовши добровольцем, був направлений в логістичний батальйон, який займався забезпеченням боєприпасами. Згодом за власним бажанням був переведений в 128 гірсько-штурмовий батальйон, та призначений на посаду солдата, номер обслуги гранатометного відділення взводу роти вогневої підтримки.
Вкінці 2022 року під час артилерійського обстрілу під Бахмутом був контужений, лікувався в Дніпропетровську в госпіталі, та вважав, що це не серйозна хвороба і весь час поривався на передову, до своїх побратимів.
«Франц», такий позивний був у Дмитра Юр’єва, нічого не боявся, не ховався, завжди думав про інших, – кажуть побратими.
Життя воїна обірвалося 22 червня 2023 року внаслідок раптової смерті на позиціях у Запорізькій області.
Дмитро Юр’єв назавжди залишиться у нашій пам’яті справжнім воїном та патріотом – захисником своєї Батьківщини.
Герої не вмирають!
Слава Україні!

19 червня 2023 року на території Луганщини, внаслідок обстрілу противником зі ствольної артилерії вогневої позиції, загинув в бою наш земляк, шепетівчанин, молодший сержант Несваволь Юрій Іванович, оператор протитанкового відділення ФАГОТ протитанкового взводу роти вогневої підтримки, отримавши множинні осколкові поранення, не сумісні з життям.
Юрій Несваволь народився у Шепетівці 15 липня  1978 року. У 1985 році пішов до першого класу Шепетівської загально – освітньої школи №7 імені Натана Рибака. В старших класах юнак перейшов навчатися до школи-ліцею, після закінчення якої здобував професію зварювальника у Шепетівському  професійному ліцеї.
Коли Юрію було 18, а його молодшій сестрі – 16 років, вони втратили маму. Юрій на той час служив в лавах ЗСУ, був надійною опорою сестрі. Він завжди знаходив потрібні слова, щоб підтримати сестру, підбадьорити та вселити впевненість.
Після повернення з строкової служби, Юрій Іванович працював у Шепетівській виправній колонії №98, а потім в Шепетівському лісовому господарстві.
У Юрія Несваволя залишилася згорьована сім’я: дружина – Тетяна, дочка Віка – 18 років та син Віталій – 19 років. Родина згадує Юрія як спокійного, врівноваженого, доброго та люблячого.
З перших днів повномасштабного вторгнення Юрій, під час мобілізації, був  призваний на військову службу оператором протитанкового відділення ФАГОТ протитанкового взводу роти  вогневої підтримки.
Побратими пам’ятатимуть загиблого воїна як людину з великим серцем та щирою, доброю душею. Вони завжди зверталися до нього за порадами, він як ніхто інший досконало знав весь особовий склад.
Щирі співчуття близьким і рідним!
Слава Україні!
Героям слава!

14 червня у селі Плесна Шепетівської міської територіальної громади відбулось урочисте відкриття меморіальної дошки Олійнику Валерію Валерійовичу – воїну, який поліг під час російсько-української війни. Дошку встановили на фасаді Плесенської гімназії – рідної школи захисника.
Участь у заході взяли заступник міського голови Галина Безкоровайна, староста Плесенського округу Людмила Ємець, родина воїна, освітяни, колектив та учні Плесенської гімназії, громада села.
Звертаючись до присутніх, заступник міського голови Галина Безкоровайна відзначила подвиг і мужність земляка, подякувала батькам за те, що виховали гідного сина України, педагогам школи, що сіяли зерна людяності, порядності й патріотизму, братам Валерія, що стали на захист нашої Батьківщини. Галина Безкоровайна наголосила, що ми маємо берегти в наших серцях пам’ять про таких захисників, як Валерій, тоді Україна буде жити й здобуде перемогу в цій несправедливій кровопролитній війні.
Право відкрити дошку пам’яті Герою надали його племінниці – випускниці школи Вікторії Олійник та брату Валерія Олексію.
Валерій Олійник народився 27 вересня 1992 р. в селі Жилинці. Крім нього в сім’ї виховувалися ще четверо синів. Середню освіту хлопець здобував у Плесенській загальноосвітній школі. По закінченню школи юнак вступив до Севастопольського вищого професійного училища №1.
У 2011 році був призваний до Збройних Сил України у військову частину в Ялті. Після закінчення служби працював в поліції в Києві.
З початком повномасштабного вторгнення російської федерації Валерій Олійник, не вагаючись, став на захист Батьківщини, 9 квітня 2022 р.  був мобілізований гранатометником другого відділення другого взводу.
13 серпня 2022 р. в населеному пункті Піски, Донецької області під час артилерійського обстрілу отримав поранення, несумісні з життям. 22 серпня 2022 року Шепетівка провела Героя в останню земну дорогу.
Герої не вмирають!

13 червня міський голова Віталій Бузиль разом зі старшим лейтенантом 36 окремої бригади морської піхоти Владиславом Казміруком, під час урочистого відкриття Алеї Пам’яті, вручив рідним загиблих Героїв відзнаки «Почесного громадянина Шепетівської міської територіальної громади», присвоєні посмертно.
– Сьогодні у нашій громаді було відкрито Алею Пам’яті. Це місце, яке стане меморіалом спогадів, смутку та гордості за подвиг наших земляків. Ми зібралися у колі їх родин та близьких, щоб ще раз вшанувати тих, хто віддав своє життя за Батьківщину, подякувати уклінно. Важко і болісно вручати посвідчення Почесних громадян посмертно, важко бачити сльози рідних. Але громада пам’ятає! Цінує! – зазначив міський голова Віталій Бузиль.
Керівництво міста, родини загиблих воїнів, військовослужбовці, освітяни, духовенство та громада зібралися, щоб разом віддати  шану незламній мужності, хоробрості, силі, відвазі та жертовності наших земляків.
За значний особистий внесок у захист суверенітету і територіальної цілісності Української держави, утвердження української національної свідомості, за активну громадянську позицію, мужність та відвагу звання «Почесного громадянина Шепетівської міської територіальної громади» присвоєно:
·        Олійнику Валерію Валерійовичу
·        Д`якову Дмитру Юрійовичу
·        Афанасіядє Графу Леонідовичу
·        Сивоконюку Віктору Васильовичу
·        Касимову Юрію Камільовичу
·        Смереці Сергію Валентиновичу
·        Плахову Руслану Миколайовичу
·        Пахольчуку Володимиру Володимировичу
·        Швачку Олександру Миколайовичу
·        Дягілеву Андрію Сергійовичу
·        Мульку  Віталію Миколайовичу
·        Козиняку Сергію Андрійовичу
·        Українцю Володимиру Володимировичу
·        Кушніру Сергію Олександровичу
·        Юрчуку Олександру Володимировичу
·        Кіндюку Артему Миколайовичу
·        Бородію Валентину Володимировичу
·        Гриню Андрію Руслановичу
·        Бугайчуку Андрію Сергійовичу
·        Ковтонюку Олександру Андрійовичу
·        Фурману Денису Андрійовичу
·        Сторожуку Богдану Олександровичу
·        Шкорбатюку Миколі Володимировичу
·        Сороці Сергію Леонідовичу
Імена усіх загиблих земляків навіки викарбувані у наших серцях та назавжди залишаться на Алеї Пам’яті:
• Дзявульський Микола Степанович
• Ляшенко Ігор Вікторович
• Давидов Ярослав Олегович
• Коваль Максим Олександрович
• Драчук Валентин Вікторович
• Кревогубець Ярослав Іванович
• Кашлаков Василь Олегович
• Тимошишин Олександр Андрійович
• Біленький Андрій Михайлович
• Шевчук Володимир Віталійович
• Андрощук Анатолій Володимирович
• Слободян Олександр Іванович
• Монах Богдан Олегович
• Холодов Віктор Миколайович
• Піддубний Анатолій Михайлович
• Корчевський Ігор Ростиславович
• Слісарчук Артем Олександрович
• Демків Богдан Володимирович
• Печонка Микола Миколайович
• Тимошенко Ольга Юріївна
• Глушко Олег Борисович
• Годованюк Сергій Володимирович
• Орловський Назар Вікторович
• Савіцький Борис Борисович
• Олійник Валерій Валерійович
• Д`яков Дмитро Юрійович
• Афанасіядє Граф Леонідович
• Сивоконюк Віктор Васильович
• Касимов Юрій Камільович
• Смерека Сергій Валентинович
• Плахов Руслан Миколайович
• Пахольчук Володимир Володимирович
• Швачко Олександр Миколайович
• Дягілев Андрій Сергійович
• Мулько Віталій Миколайович
• Козиняк Сергій Андрійович
• Українець Володимир Володимирович
• Кушнір Сергій Олександрович
• Юрчук Олександр Володимирович
• Кіндюк Артем Миколайович
• Бородій Валентин Володимирович
• Гринь Андрій Русланович
• Бугайчук Андрій Сергійович
• Ковтонюк Олександр Андрійович
• Фурман Денис Андрійович
• Сторожук Богдан Олександрович
• Шкорбатюк Микола Володимирович
• Сорока Сергій Леонідович
Слава Україні!
Герої не вмирають!

29 травня начальник Шепетівської районної військової адміністрації Олексій Глушаков разом із заступником міського голови Галиною Безкоровайною та заступником начальника Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, підполковником Віталієм Гарбарцем, передали державні нагороди родинам загиблих Героїв з Шепетівського району.
Згідно Указу Президента України №886/2022 від 23 грудня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі — штаб-сержанта Плахова Руслана Миколайовича нагороджено орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).
Згідно Указу Президента України №78/2023 від 14 лютого 2023 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі — старшого солдата Гуцулюка Олександра Володимировича нагороджено орденом «За мужність» ІII ступеня (посмертно).
Герої не вмирають! Вічна слава та подяка!

З нагоди Дня Героїв у міському будинку культури, за участі заступника міського голови Галини Безкоровайної відбувся просвітницький захід для учнів загальноосвітніх закладів міста.
Звертаючись до присутніх, Галина Безкоровайна зауважила, що сьогодні день Героїв різних епох, зокрема сучасних, які у 21-му столітті боронять суверенітет і незалежність України, коли ворог вступив на нашу землю, а також наголосила, що як би нам важко не було, ми здобудемо перемогу, ми здобудемо волю для нашої країни.

Школярам розповіли про історію виникнення Дня Героїв, встановленого на честь борців за волю України доби Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, тих, хто самовіддано й жертовно боровся за українську державу у XX столітті – воїнів армії Української народної республіки, Української Галицької армії, членів Організації українських націоналістів, воїнів Української повстанської армії… А також усіх героїв, які відстоювали й відстоюють незалежність України на полях битв сучасної російсько-української війни.

Чому саме 23 травня? У травні за суперечливих обставин загинув ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський. 23 травня 1938-го та 25 травня 1926 року були вбиті лідери українського визвольного руху Євген Коновалець та Симон Петлюра.

Героїв потрібно памʼятати, пишатися ними та віддавати належну шану.

28 квітня 2023 року під час ведення оборонного бою мотопіхотним батальйоном в районі населеного пункту Бахмут Донецької області, отримавши поранення, несумісні з життям, загинув Сергій Леонідович Сорока, номер обслуги 2 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону.

Народився Сергій Леонідович 2 листопада 1971 року в Шепетівці. Навчався в ЗОШ №4, середню технічну освіту здобув у Шепетівському професійному коледжі, згодом працював на заводі культиваторів налагоджувачем ЧПУ.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації Сергій Леонідович, не вагаючись, став на захист Батьківщини. Був призваний Шепетівським районним територіальним центром комплектації та соціальних послуг Хмельницької області 7 квітня 2022 року. Спочатку захищав країну на Сумщині, потім тримав оборону в Бахмуті.

Побратими згадують, що Сергій Леонідович був стриманий в емоціях, сконцентрований, кожну вільну хвилину використовував для чогось важливого – почистити зброю, доповнити аптечку, переглянути амуніцію.

У чоловіка залишилися мати – Тамара Іванівна, батько – Леонід Володимирович, молодший брат Дмитро. Один з чотирьох дітей загиблого Героя, син Іван, також зараз знаходиться на передовій.
Це спільне горе, біль для нас усіх…

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

Ім’я Артема Олександровича Слісарчука назавжди залишиться викарбуваним на сторінках історії нашої громади. Його юне життя, поруч із десятками наших земляків, забрала російсько-українська війна. 26 квітня 2022 року Шепетівка провела Героя в останню земну дорогу.

Сьогодні ж у Шепетівському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-III ступенів – гімназія» відбувся мітинг з нагоди відкриття меморіальної дошки Артему Олександровичу Слісарчуку – шепетівчанину, Герою України, який загинув у російсько-українській війні, під час виконання бойового завдання. Участь у заході взяли міський голова Віталій Бузиль, заступник міського голови Галина Безкоровайна, родина воїна, керівництво, а також педагоги та учні школи.

Право відкрити дошку пам’яті надали міському голові Віталію Бузилю та Аллі Анатоліївні — мамі Артема. Освятив меморіальну дошку Протоієрей Православної церкви України Василь Гетьман. Присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять українських воїнів, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Артема Слісарчука було відзначено орденом «Золота зірка», посмертно. Звання присвоєно указом Президента за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та вірність військовій присязі. Найвищу державну нагороду вручив рідним Артема особисто Презедент України Володимир Зеленський на Софійській площі у Києві 24 лютого 2023 року.