26 березня ще один Герой повернувся додому «на щиті». Шепетівська громада знову схилила голови у жалобі, проводжаючи в останню земну дорогу свого земляка, мужнього захисника України, молодшого сержанта Лебедєва Дениса Олеговича.

Денис Лебедєв народився 27 квітня 1996 року в місті Шепетівка у родині Олега Володимировича та Оксани Миколаївни. Мав молодшу сестру Лізу. Велику роль у його вихованні відіграли бабуся Женя та дідусь Юра, які вкладали у нього любов, турботу, повагу до людей та вчили бути чесним і відповідальним. Навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №7, де проявляв наполегливість і відповідальність та захоплювався спортом — футболом та боксом.

Після закінчення 9 класу вступив до Шепетівського бухгалтерського технікуму, де здобував освіту за спеціальністю «Фінанси». Згодом продовжив навчання заочно у Подільському державному аграрно-технічному університеті, де здобув ступінь бакалавра за спеціальністю «Фінанси і кредит».

У 2016-2017 роках Денис пройшов строкову службу в Нацгвардії, після чого працював у рідному місті та за кордоном задля добробуту сім’ї. Разом із дружиною Мариною, з якою вони побралися у 2017 році, виховував двох синів — Даниїла та Євгена.

Денис був надзвичайно турботливим батьком: кожну вільну хвилину присвячував дітям, навчаючи їх сміливості та відповідальності. Він щиро мріяв побудувати власний великий будинок і здійснити мрію дружини — показати їй море. Його життя було сповнене любові до рідних та прагнення подарувати їм щасливе майбутнє.

У цивільному житті Денис працював на «Складі Гусарова» та гуртівні «Гермес», де здобув репутацію надійного й відповідального працівника. Прагнучи забезпечити родину, він також періодично виїздив на роботу за кордон. Напередодні повномасштабного вторгнення 2022 року Денис планував чергову поїздку, проте обрав інший шлях — залишився в Україні та добровольцем став на захист рідної землі.
Військову службу Денис розпочав у місцевій самообороні, згодом боронив країну в лавах 61-ї окремої механізованої бригади на Сумщині, Донеччині та Харківщині. З квітня 2025 року приєднався до 108-го батальйону «Вовки Да Вінчі» (59-та ОШБр) як водій-електрик артилерійської батареї. Побратими знали його як дисциплінованого та надійного воїна, який завжди був готовий прийти на допомогу.

За мужність, відданість та сумлінну службу воїн був нагороджений відзнаками і медалями, серед яких «Ветеран війни», «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України Олександра Сирського, а також відзнака Президента України «За оборону України».

Остання розмова Дениса з рідними відбулася 24 лютого 2026 року — він заспокоював близьких, запевняючи, що все буде добре. Після цього зв’язок обірвався, і протягом місяця родина жевріла надією, поки воїн вважався зниклим безвісти.

На жаль, згодом стало відомо, що саме того дня молодший сержант Денис Лебедєв загинув на Дніпропетровщині внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Він віддав життя за майбутнє своїх дітей та мирну Україну, залишивши по собі пам’ять як про мужнього захисника, надійного побратима та люблячого сім’янина.

Світлий спомин про Дениса Лебедєва назавжди житиме в серцях рідних, друзів та побратимів як приклад справжньої любові до Батьківщини. Він вірив у перемогу та справедливість, до останнього кроку оберігаючи майбутнє своєї країни. Війна забрала люблячого батька, чоловіка та сина, залишивши громаду з невимовним болем, а воїна — у вічній пам’яті Небесного війська. Його життєвий шлях залишиться взірцем гідності та незламної сили духу.

20 лютого, після меморіальних заходів на міському кладовищі та Алеї Слави Героїв, вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні продовжилося у Шепетівському міському будинку культури. Тематична програма «Майдан — територія свободи» була присвячена подвигу учасників Революції Гідності та світлій пам’яті нашого земляка, Героя України Миколи Дзявульського.

У залі зібралися родина Героя, представники міської влади, громадськість та молодь, аби крізь призму мистецтва та спогадів ще раз осмислити події, що змінили хід української історії. Участь у заході взяла заступник міського голови Ольга Петрова.

Під час заходу наголосили на особливій ролі Миколи Дзявульського — вчителя, громадського діяча та воїна духу, який став для Шепетівки уособленням мужності.

Майдан став тією територією, де народилася наша справжня свобода, а Микола Степанович був одним із тих, хто тримав над нею небо. Сьогодні ми бачимо прямий зв’язок між дерев’яними щитами Небесної Сотні та сучасною бронею наших воїнів. Це одна битва за право бути українцями, і ми не маємо права забути.

Програма заходу була наповнена документальними кадрами з лютневих подій 2014 року та творчими номерами, які відтворювали атмосферу боротьби на барикадах. Особливу увагу приділили життєвому шляху Миколи Дзявульського, згадуючи його як людину високих принципів та жертовності.

Захід став ще одним нагадуванням про те, що свобода — це найвища цінність, яка гартувалася в самому центрі Києва і продовжує захищатися на фронті сьогодні.

9 лютого Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу молодого воїна, молодшого сержанта Поліщука Якова Олександровича, командира відділення, командира екіпажу безпілотних авіаційних комплексів, роти безпілотних авіаційних комплексів штурмового батальйону.

Яків Поліщук народився 27 жовтня 1997 року в місті Шепетівка. Мати, Лариса Петрівна, сама виховувала його разом із сестрою Оксаною, прищеплюючи дітям людяність та відповідальність. З дитинства Яків був спокійним і щирим хлопцем, який завдяки своєму вмінню підтримати та розуміти інших завжди мав багато друзів. У загальноосвітній школі №4 його знали як старанного та відповідального учня, на якого можна покластися. Він ніколи не залишався осторонь чужої біди й завжди поспішав на допомогу.

Наполегливий і працьовитий Яків змалку захоплювався технікою, полюбляв лагодити й створювати механізми власноруч, завжди впевнено рухаючись до мети. Після закінчення 9 класів він продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув професію газозварювальника. У дорослому житті багато працював — у столиці, і за кордоном. Шукав можливості, набирався досвіду, прагнув реалізувати себе та забезпечити гідне майбутнє родині.

Керуючись внутрішньою силою та відповідальністю, Яків ще під час строкової служби свідомо обрав шлях воїна, підписавши контракт і продовжив службу в лавах Десантно-штурмових військ у Житомирі.
Доля подарувала Якову щире та глибоке кохання — у соціальних мережах він познайомився зі Світланою, яка стала його натхненням. Перевіривши свої почуття роками, 5 квітня 2025 року пара поєднала долі в офіційному шлюбі, об’єднавши спільні мрії та серця.
5 вересня 2024 року Яків був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив навчання в Рівненській області, згодом — у Франції. Після підготовки виконував бойові завдання на Донецькому та Дніпропетровському напрямках. Він постійно вдосконалював свої знання, прагнув бути максимально корисним побратимам і державі, опанував нову складну спеціальність — оператора безпілотних літальних апаратів. Попри суворі будні війни, Яків залишався людиною великого серця — турботливим сином, люблячим чоловіком і надійним братом.

Дружину Світлану огорнув ніжністю та підтримкою, ставши їй справжньою опорою. Постійно хвилювався за маму, оберігав її та знаходив потрібні слова навіть на відстані. Племінникам — Саші та Алісі — був прикладом сили й доброти, людиною, поруч з якою було радісно й спокійно.
Сестра Оксана згадує брата як свою найближчу душу, захист та опору, дитинство, яке провели разом та особливий рідний зв’язок й взаємну турботу, які залишалися незмінними з дитинства і до останніх днів. Вона підкреслює, що Яків був надзвичайно надійним і люблячим дядьком її дітям, завжди піклувався про них та вмів зігріти своїм теплом і добротою кожного члена родини.

Яків дуже любив дітей і найбільше мріяв про власних. Особливими стали дні передноворічної відпустки, наповнені теплом родинних зустрічей та тихим щастям бути разом. Уже після від’їзду Якова, Світлана повідомила довгоочікувану новину — він стане батьком. Яків щиро радів звістці про майбутнє батьківство, адже понад усе мріяв про прості та дорогі кожному речі: мирне життя, дитячий сміх у власному домі та майбутнє без війни. Тітка Олена згадує Якова як усміхнену та сильну духом людину, яка жила заради інших, завжди вміла підтримати та ніколи не виказувала власної тривоги, залишаючись для рідних втіленням світла та справедливості.

У п’ятницю, 29 січня, Світлана востаннє отримала від нього коротке повідомлення: «Все добре, йду відпочивати…». 31 січня вона чекала нових звісток, але телефон мовчав.

Згодом надійшла страшна звістка від побратимів — 31 січня 2026 року молодший сержант Поліщук Яків Олександрович загинув у бою на Запорізькому напрямку, мужньо виконавши свій військовий обов’язок. Одногрупниця Дар’я згадує Якова як надзвичайно світлу, добру та щиру людину, яка своєю посмішкою та оптимізмом робила кращим кожен день. За її словами, він був справжнім і талановитим другом, здатним мовчки підставити плече у найважчі хвилини, а світло його доброти назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав.
Гіркі сльози стискають горло… Ще одне життя перерване на злеті… Світла пам’ять про молодого воїна з відкритою посмішкою та рішучим поглядом назавжди залишиться прикладом мужності й вірності українському народу.

Герої не вмирають!

15 січня Шепетівка схиливши голови у скорботі прощалася із солдатом Скрипкою Ігорем Сергійовичем.

Ігор Скрипка народився 28 травня 1997 року у Шепетівці. Саме тут він зростав, навчався у ЗОШ №8 та формувався як особистість. Але справжньою школою життя для нього завжди була його сім’я — фортеця, яку він любив понад усе.

До війни Ігор працював на пилорамі. Він був працьовитою, відповідальною та щирою людиною. У вільний час любив риболовлю та футбол, цінував прості радощі життя. Мріяв про мирне життя для своєї родини та України, хотів повернутися до риболовлі й футбольних зустрічей з друзями. Коли війна продовжувала випалювати українські землі, Ігор не зміг залишатися осторонь.

У 2024 році він свідомо вступив до лав захисників України. Це був непростий час, але його рішення було твердим і зваженим. Ігор проходив службу у 33-й бригади, стрільцем — помічником гранатометника 3-го механізованого відділення, 2-го механізованого взводу, 1-ї механізованої роти, 1-го механізованого батальйону.

Востаннє він виходив на зв’язок 28 листопада 2024 року. З 16 грудня 2024 року офіційно вважався зниклим безвісти в Покровському районі Донецької області.

Ігор був надійною опорою та гордістю мами Наталії. Їхній зв’язок був особливим: у кожному його вчинку відчувалося виховання, засноване на доброті та відповідальності. Мати завжди була тим тихим берегом, куди він повертався думками в найтяжчі хвилини на передовій.

Особливе місце в житті Ігоря займав його брат Максим. Вони були не просто кровно рідними, а справжніми соратниками. Максим був тією людиною, з якою можна було поділитися потаємним, на кого можна було покластися. Цей братерський зв’язок давав Ігорю сили стояти до кінця, знаючи, що вдома є брат, який підтримає маму та подбає про родину.

Коли Ігор приймав рішення йти на війну, перед його очима стояли обличчя племінників — Анни та Євгена. Він не міг допустити, щоб війна вкрала їхнє дитинство. Кожен його вихід на бойове завдання був кроком заради безпеки мами Наталії, підтримки брата Максима та майбутнього маленьких племінників.

Доля підготувала родині Ігоря найважче випробування. Цілий рік він вважався зниклим безвісти. Рік болісного очікування, рік надії. Мама Наталія та брат Максим жили в постійному пошуку, вірячи в диво, вдивляючись у кожне повідомлення, у кожне фото, з надією впізнати рідні риси. Це був рік тиші, яка кричала. Рік, коли час ніби зупинився для всієї родини. Сьогодні невідомість відступила, залишивши по собі глибоку рану.

Ігор повернувся додому «на щиті». Він загинув у бою, виконавши свій обов’язок до кінця. Ігор Скрипка загинув, захищаючи кожного з нас. Він пішов у вічність молодим, залишивши по собі невимовний біль у серці матері, пустку в душі брата та вічну вдячність у пам’яті племінників.

Висловлюємо найщиріші співчуття родині. Жодні слова не вгамують біль втрати, що оселився у серцях близьких. Подвиг Ігоря Скрипки назавжди вписаний в історію нашої громади та всієї України.

Герої не вмирають!

12 січня стало ще одним чорним днем Шепетівської громади. Ще один день війни, яка безжально обірвала життя старшого сержанта Беляка Вадима Вікторовича.

Вадим Беляк народився 20 листопада 1972 року в місті Шепетівка. Його мама, Ольга Федорівна, одна виховувала сина, вкладаючи в нього любов, працелюбність і повагу до родини. Рідних братів і сестер Вадим не мав, але ніколи не відчував самотності. Ольга Федорівна мала трьох сестер, тож Вадим зростав у великій, дружній родині, де було багато двоюрідних братів і сестер. Усі вони підтримували одне одного, трималися разом у радості й у випробуваннях.

Навчався Вадим у загальноосвітній школі №3. Він добре вчився, був допитливим і творчим: любив малювати, захоплювався історією, багато читав. Учителі згадували його як спокійного, вихованого й відповідального учня. Після закінчення школи Вадим вступив до Київського професійно-технічного училища, де здобув спеціальність газоелектрозварювальника. Згодом пройшов строкову військову службу в навчальному центрі «Десна», що загартувала його характер і навчила витримки. Повернувшись до Києва, працював за фахом у будівельній сфері.

У 1995 році одружився з коханою Оксаною, а у 1997 році в родині народився син Олег. Вадим був працьовитим і відповідальним, їздив на заробітки, завжди дбав про добробут родини. Згодом він повернувся до рідної Шепетівки, жив разом із мамою, працював за спеціальністю на одному з підприємств міста. У повсякденному житті Вадим мав прості, але щирі захоплення: дуже любив футбол, був палким уболівальником, сам грав і збирав колекцію футбольних карток улюблених команд.

7 листопада 2023 року Вадима було мобілізовано до лав Збройних сил України. За п’ять днів після мобілізації серце його матері, Ольги Федорівни, не витримало переживань за сина. У цей складний час поруч були рідні — хрещена мати, тітка, брати й сестри, які підтримували його й не залишали наодинці з болем.

Вадим свідомо став на захист Батьківщини. На рішення воїна боротися до кінця вплинула й загибель двоюрідного брата Олександра Юрчука, який віддав своє життя за Україну у грудні 2022 року.

Цей подвиг назавжди закарбувався в серці чоловіка. Батьки Олександра — рідна тітка Вадима, Людмила Федорівна, та Володимир Юхимович Юрчуки — тривалий час проживали на окупованій території Херсонщини. Лише в серпні 2023 року їм вдалося виїхати й оселитися в Шепетівці, поруч із рідними. Для Вадима та всієї родини це було непросте, але важливе повернення — до своїх і до безпеки.

У складі евакуаційної бригади Вадим рятував життя та техніку на Херсонщині, Сумщині та Курщині. Побратими згадують його як надійного, врівноваженого воїна та людину честі, на яку завжди можна було покластися.

У розмовах із рідними воїн залишався стриманим. Він не любив тривожити близьких, запевняв, що все добре, казав, що з побратимами вони — як одна сім’я. Наприкінці жовтня 2025 року Вадиму вперше за два роки вдалося приїхати у відпустку. Родина зробила для нього особливий подарунок — відремонтувала батьківський дім. Він був щиро зворушений і безмежно вдячний за цю турботу. У ті дні Вадим ділився з тіткою Валентиною Федорівною простою мрією — власноруч відбудувати мамину альтанку, яка з часом занепала, щоб знову збирати там усю родину, як колись.

29 грудня, напередодні Нового року, Вадим востаннє спілкувався з ріднею. Запевняв, що все добре, просив не хвилюватися, розповів, що його перевели на Миколаївщину, і пообіцяв привітати рідних у новорічну ніч. Та доля розпорядилася інакше…

31 грудня 2025 року серце Вадима Беляка зупинилося. Його шлях продовжується в наступному поколінні. Син Вадима — Олег — прийняв рішення стати на захист України, приєднався до лав Збройних сил України, гідно продовжуючи справу батька.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та побратимам. Вадим Беляк назавжди залишиться в серцях усіх, хто його знав.

8 січня додому на щиті повернувся солдат Калінін Олександр Володимирович, який до останнього подиху залишався вірним військовій присязі.

Олександр Калінін народився 14 лютого 1979 року у місті Шепетівка. Зростав у сім’ї, де з ранніх років прищеплювали повагу до праці, чесність і підтримку одне одного. Батьки — Марія Микитівна та Володимир Федорович — виховували його в любові й відповідальності, а поруч завжди був старший брат Сергій. Навчався у загальноосвітній школі №6. Ще в юнацькі роки проявив інтерес до техніки — опановував автомобільну справу на міжшкільному виробничому комбінаті, де здобув водійські права. Після закінчення навчання пройшов строкову військову службу, яка загартувала характер і зміцнила відчуття відповідальності.

Повернувшись до цивільного життя, Олександр шукав свій шлях, працював, набирався досвіду. Згодом одружився з Вітою, з якою дружив ще зі шкільних років. Їх об’єднала щирість, довіра й бажання будувати сім’ю. Олександр започаткував власну справу — займався прийманням брухту, працював з автомобілями, не боявся важкої роботи.

1 січня 2000 року в родині народилася донька Олександра. Вона стала його найбільшою гордістю і сенсом життя. Щоб забезпечити родину, Олександр їздив на заробітки, багато працював, завжди дбав про близьких.

У повсякденному житті він знаходив радість у простих речах: любив риболовлю, відпочинок на природі, із задоволенням робив домашні закрутки, ділився з рідними теплом і турботою. Доньці він був добрим і справедливим батьком. Вона згадує його з любов’ю та ніжністю — як навчав веслувати на річці біля дому, як терпляче пояснював, підтримував і був поруч. Ці спогади назавжди залишаться у її серці.

У травні 2024 року Олександр Володимирович свідомо ухвалив рішення стати на захист України та приєднався до лав Збройних сил України. Він не шукав виправдань і не відступив — зробив вибір серцем.

19 липня 2024 року Олександр Калінін загинув у Бахмутському районі Донецької області. Півтора року донька жила в очікуванні звістки про батька — з надією, молитвою і вірою… Олександр Володимирович назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів і земляків як люблячий батько, надійний чоловік, добра й справедлива людина, яка віддала своє життя за Україну.

Сьогодні ми схиляємо голови у глибокій скорботі та вдячності.

Герої не вмирають!

30 грудня над Шепетівкою знову тінь пекучого болю втрати: громада прощається зі своїм воїном… В останню земну дорогу проводжають старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича.

Андрій Мартинюк народився 31 травня 1985 року в Шепетівці у родині Людмили та Олександра. У сім’ї він був старшим сином, мав молодшого брата Дмитра, якого щиро любив і завжди оберігав. З дитячих років Андрій рано пізнав відповідальність і ціну життєвих випробувань. Навчався у загальноосвітній школі №8. Його дитинство не було легким, але саме воно сформувало риси характеру, які згодом визначали його як людину: чесність, справедливість, принциповість і вміння тримати слово. Андрій не любив гучних слів — він діяв. Після закінчення 9 класів пішов працювати, згодом виїжджав на заробітки, намагаючись знайти своє місце в житті. Він не уникав труднощів і ніколи не здавався. Життя неодноразово випробовувало його на міцність.

Після втрати батьків єдиною ріднею для Андрія залишилися двоюрідні сестри. Найболючішим ударом стала смерть молодшого брата Дмитра. Та навіть переживши ці втрати, він знаходив у собі сили йти далі, не втрачаючи людяності та внутрішньої гідності. Андрій був батьком трьох дітей – сина Дмитра й доньок Анни та Анастасії. Він щиро хотів для них мирного майбутнього — без страху, війни й втрат, у вільній та безпечній Україні.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації чоловік не залишився осторонь. Керуючись почуттям справедливості та відповідальності, він пішов до військкомату. Спершу отримав відмову через наявність трьох неповнолітніх дітей, однак не відмовився від свого рішення.

У квітні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив навчання на Житомирщині, сумлінно опановував військову справу. Згодом Андрій виконував бойові завдання на сході України. Він був чесним і справедливим у службі, надійним побратимом, людиною, якій довіряли. Під час бойових дій зазнав поранення, проходив лікування, але повернувся до строю. Він жив надією на зустріч із рідними, планував приїхати у відпустку напередодні новорічних свят… Та доля розпорядилася інакше.

22 грудня 2025 року трагічно обірвалося життя мужнього Захисника України, старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, номер обслуги 3-го відділення зенітного ракетного взводу 3-го механізованого батальйону.

Ми маємо завжди пам’ятати всіх наших оборонців, які загинули в цій страшній війні, пам’ятати старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, який не вагаючись став на захист держави.

У часи, коли світло бореться з темрявою, особливо важливо залишатися єдиними, триматися разом і не втрачати віри одне в одного.

Слава Збройним силам України!

Слава Україні!

Напередодні Різдва Христового шепетівська громада зібралася у місці особливої сили та болю — на Алеї Пам’яті, щоб прийняти з рук пластунів символ надії та вшанувати тих, хто подарував нам можливість зустрічати це свято у вільній країні.

24 грудня на Алеї Пам’яті у Шепетівці відбулася традиційна церемонія передачі Вифлеємського вогню миру. Пластуни шепетівського осередку Національної скаутської організації України «ПЛАСТ» доставили до меморіалу загиблих Героїв Вифлеємський вогонь миру — символ єдності, незламності та вічного життя.

Важливою частиною заходів із поширення Вифлеємського світла стала передача вогню родинам наших захисників безпосередньо на Алеї Пам’яті. У руках матерів, дружин та дітей полеглих воїнів замиготіли маленькі вогники — як знак того, що пам’ять про їхніх рідних житиме вічно, а громада розділяє їхній біль втрати.

«Цей вогонь — це не просто традиція. Це знак подяки, яку ми принесли тим, хто тримає для нас небо. Сьогодні ми передаємо це світло сім’ям, чиї близькі стали нашими ангелами-охоронцями», — зазначають представники шепетівського «Пласту».

До акції долучилися десятки містян, керівництво громади, військовослужбовці та представники місцевого самоврядування. Разом вони встановили запалені лампадки біля портретів загиблих земляків.
Вифлеємський Вогонь Миру — це міжнародна щорічна скаутська акція. Вогонь, запалений у Вифлеємі, долає тисячі кілометрів і кордонів, щоб потрапити до кожного храму, лікарні та оселі як символ любові та добра. Для українців сьогодні цей вогонь має ще й глибоке значення незламності духу в боротьбі за свою землю.

За участі заступника міського голови Галини Безкоровайної у Шепетівці відбулась церемонія вручення державних нагород родинам військовослужбовців, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. Начальник Шепетівської РВА Олексій Глушаков вручив державні нагороди родинам загиблих Захисників.

Згідно з Указами Президента України орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагороджено:

• сержанта ДВОРНІЦЬКОГО Михайла Сергійовича.
• молодшого сержанта ЛУКАНЯ Владислава Володимировича.
• старшого солдата ГНАТИШИНА Олександра Володимировича.

Відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Комбатанський хрест» (посмертно) нагороджено

• солдата МАКСИМЧУКА Олександра Миколайовича.

Світла пам’ять і вічна шана нашим Захисникам.

Слава Героям України!

5 грудня 2025 року у Державній установі «Шепетівська виправна колонія №98» відбулася зворушлива та важлива подія — відкриття Меморіальної зали шани, присвяченої співробітникам закладу, які стали на захист України від ворога та віддали найцінніше — своє життя за Батьківщину.

Участь у заході взяли родини загиблих воїнів, духовенство, представники Центру комплектування, керівництво та особовий склад ДУ «Шепетівська виправна колонія №98», а також заступник міського голови Галина Безкоровайна, яка від імені громади висловила глибоку вдячність та шану полеглим Героям.

«Сьогодні ми схиляємо голови перед мужністю та самопожертвою наших захисників. Вони були не лише працівниками колонії, але й справжніми патріотами, які без вагань стали на оборону нашої держави. Їхній подвиг назавжди залишиться в наших серцях та історії міста», — зазначила Галина Безкоровайна.

У Меморіальній залі увічнили:

• Андрощука Анатолія Володимировича 31.03.1977-29.07.2018
• Піддубного Анатолія Михайловича 14.12 1968-13.03.2022
• Конончука Сергія Васильовича 17.07.1980-29.11.2022
• Бойко Богдана Олександровича 13.04.1990-11.04.2024
• Андрощука Олександра Івановича 16.05 1980-13.05.2024
• Пивоварчука Дениса Володимировича 24.03.1987-5.10.2023
• Кіндера Олександра Валерійовича 11.09.1989-27.12.2023
• Філюса Сергія Івановича 29.06.1976-18.03.2024
• Гордого Олександра Віталійовича 03.12 1992-20.10.2024
• Кравченка Ігоря Юрійовича 11.04.1995 15.02.2025
• Оніщука Олександра Петровича 26.06.1982-02.07.2024
• Перебейноса Сергія Анатолійовича 23.08.1983-22.07.2023
• Кравченко Тараса Вікторовича 05.05.1990-19.10.2024

Меморіальна зала стане постійним нагадуванням про високу ціну, яку доводиться платити за свободу, та про незламність духу українських воїнів, зокрема й тих, хто ніс службу в пенітенціарній системі та став до лав Збройних Сил України, щоб на полі бою боронити її від ворога.

1 грудня Шепетівська громада об’єдналась, щоб вшанувати світлу пам’ять солдата Габінета Дмитра Володимировича, стрільця-снайпера 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону, який загинув мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну.

Дмитро Габінет народився 13 вересня 1979 року в Шепетівці в родині Світлани Іванівни та Володимира Феліксовича. У нього було два брати — Ігор та Віктор. Дитинство Дмитра пройшло в селі Серединці, на батьківщині його батьків, де він часто допомагав бабусям та дідусям по господарству, доглядав за тваринами, саджав город і навчився цінувати працю та турботу про рідних. Змалку він вирізнявся допитливістю й активністю — Дмитру було цікаво все навколо, від природи до книжок про космос і міфологію, від точних наук до садівництва. Навчався в загальноосвітній школі №5, після закінчення 10 класів вступив до Грицівського ПТУ, де здобув професію кухаря. Після навчання була армія, проходив службу в Національній гвардії — спершу в місті Охтирка на Сумщині, а згодом був переведений до Одеси.

Після повернення до рідного міста деякий час працював за професією, а згодом — на меблевій фабриці. Саме там у 2002 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. У 2005 році вони одружилися, і Дмитро став турботливим батьком для доньки Тетяни – Марії.  Дмитро був дуже різнобічною людиною: багато читав, цікавився різними темами, завжди прагнув дізнаватися щось нове.

У 2006 році він закінчив заочно Житомирський агротехнічний коледж за спеціальністю «агрономія». Того ж року у родині народилася друга донька — Владислава. У 2007 році Дмитро почав працювати на Шепетівському деревообробному комбінаті верстатником. Пізніше разом із дружиною вони працювали на меблевих підприємствах у Славуті та Ізяславі, а згодом повернулися до рідного міста на місцеву меблеву фабрику.

З початком повномасштабного вторгнення Дмитро підписав контракт із підрозділом територіальної оборони, але через стан здоров’я службу не продовжував, працюючи за мирною професією. У липні 2024 року його мобілізували. Спершу він проходив навчання, а потім служив на півдні та сході країни. У грудні 2024 року повернувся додому на лікування, а згодом – знову  на службу на Сумщину. Побратими відгукувалися про Дмитра лише з повагою — він завжди був активним, любив порядок, не міг сидіти на місці. Мав позивний «Масік». Дмитро цінував кожну можливість спілкування з родиною, навіть на короткі хвилини.

28 жовтня подружжя відзначило 20 років спільного життя, а 31 жовтня Дмитро довго розмовляв  з дружиною по телефону, що було нетипово через брак часу.  А вже З листопада Тетяні повідомили, що Дмитро  зник безвісти, і лише 21 листопада найстрашніше підтвердилось… Дмитро Габінет, відданий військовій присязі та українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув 3 листопада 2025 року.

Дмитро був гарним і турботливим батьком, люблячим сином та чоловіком. Мріяв про мирне майбутнє  для своїх двох онуків — Владислава та Дем’яна.

Пам’ять про Дмитра Габінета назавжди залишиться в наших серцях. Пам’ятаймо його життя, доброту, турботу, відданість українському народу та його жертовний подвиг, який є ціною нашого миру та свободи.
Герої не вмирають!

25 листопада Шепетівська громада у пошані схилила голови перед земляком, Кондратюком Володимиром Петровичем, стрільцем-помічником гранатометника 2 десантно-штурмового відділення 1 десантно-штормового взводу 4 десантно-штурмової роти 1 десантно- штурмового батальйону, який, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув у бою за Україну 11 серпня 2024 року в курській області.

Володимир Кондратюк народився 26 липня 1977 року в місті Шепетівка в родині робітників — Петра Семеновича та Броніслави Іванівни. Мав старшу сестру Валентину. Навчався у загальноосвітній школі №8, а після 9 класу вступив до Плужненського СПТУ, де здобув професію тракториста-комбайнера.

Після навчання проходив строкову службу на Львівщині, у місті Яворів, у складі десантних військ. Брав участь у військовому конфлікті в Югославії, де отримав дві контузії. Повернувшись до цивільного життя, Володимир продовжив освіту у Вінницькому транспортному фаховому коледжі та здобув спеціальність стропальника.

Після завершення навчання повернувся до рідного міста, працював на залізниці у складі бригади відновлювального поїзда. Згодом працював у приватному підприємстві «Житлофонд», та за кордоном. На початку 2000-х років зустрів свою любов — Елу. Вони повінчалися та протягом понад 20 років крокували пліч-о-пліч. Разом виховали двох синів — Ернеста та Дмитра. Родина була для Володимира найбільшою цінністю. Він був затятим рибалкою, любив «тихе полювання» – походи по гриби, подорожі та відпочинок на природі. Щороку родина їздила до моря — щоразу у нове місце, аби показати дітям більше світу. Володимир навчав синів усьому, що вмів сам, своїм прикладом. Понад усе він мріяв дати дітям гідне майбутнє.

Дружина згадує: «Він був романтиком. Часто дарував квіти — йшов з роботи й приносив букет, будь-який, головне – щоб порадувати. Він був моєю половинкою, ми все робили разом — працювали, відпочивали…». Володимир був спокійною, неконфліктною людиною, умів домовлятися, цінував щирі розмови, любив душевні компанії. Порядний, чесний, добрий — нікому не відмовляв у допомозі. Мав багато друзів, бо вмів зберігати людяність за будь-яких обставин.

26 квітня 2024 року Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив навчання у Рівному та Житомирі, а згодом був направлений на виконання бойових завдань на Сумщину. Завжди, коли мав можливість, виходив на зв’язок із дружиною. Казав, що все добре, щоб не тривожити родину.

Останній його дзвінок був 11 серпня 2024 року. Він попросив вибачення, ніби попрощався, пообіцяв ще зателефонувати синам — але більше на зв’язок не вийшов. Згодом родині повідомили, що Володимир зник безвісти. Почалися довгі місяці пошуку і виснажливого чекання. Надія жевріла до останнього. Старший син мріяв, що батько повернеться на його весілля — не хотів святкувати без нього… Але не судилося… Володимир Кондратюк загинув 11 серпня 2024 року на полі бою в кореневському районі курської області.

Він віддав життя за Україну, за свою родину, за майбутнє, у яке так вірив. Ми не маємо права забути Володимира Кондратюка та усіх Новітніх Героїв. Ціна їхніх життів – ціна добрих ранків і спокійних днів у тилу.

Герої не вмирають!

Не залишилося нікого, кого б не зачепила велика війна. Родич, друг чи колега на фронті, поранення, втрата, вступ до війська — війна стосується кожного.

Важке, невимовне горе й пекучий біль знову увірвалися у серце Шепетівської громади…

24 листопада додому «на щиті» повернувся наш земляк, оператор безпілотних літальних апаратів 1 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 2 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів мотопіхотного батальйону, солдат Чапалюк Валентин Віталійович.

Валентин Чапалюк народився 15 травня 2000 року. Дитинство проходило в селі Мокіївці Шепетівського району. Зростав Валентин в багатодітній сім’ї, був найстаршим. Довгий час мама, Зоя Михайлівна, одна виховувала Валентина та його молодшу сестричку Юлію, а бабуся Тамара та дідусь Микола допомагали в усьому. Валентин дуже любив свою матусю та бабусю, а покійного дідуся згадував з великою шаною, адже він замінив йому батька, навчав всьому по господарству.

Батьківську турботу юнак відчув, коли йому виповнилося 14 років, від свого вітчима — Сергія Володимировича Школуна, який з 2014 року також захищає нашу країну. Валентин дуже тішився появі наймолодшої сестрички Злати і охоче приділяв їй багато уваги.

Після закінчення 11 класу Мокіївської загально­освітньої школи навчався у Шепетівському професійному ліцеї й отримав спеціальність електрогазозварювальника. З юних років Валентин мав пристрасть до техніки — із захопленням ремонтував, майстрував і вдосконалював усе, що потрапляло до рук. Згодом юнак опанував усі водійські категорії.

Свій трудовий шлях розпочав на Шепетівському цукровому заводі. Потім працював за кордоном. Після повернення в Україну, у 2020 році, вирішив вступити до війська, підписав контракт та був направлений у навчальний центр Десна та був розподілений в одну з військових частин Шепетівки.

У 2021 році Валентин одружився з красунею Наталією. Їхні романтичні стосунки визрівали ще від порогу юності. У 2023 році у молодої пари народився синочок Денис. Мрія Валентина збулася, адже він так хотів сина…

Наталя ділиться: «Валентин дуже любив Дениса, понад усе чекав його народження. У вільний час приділяв багато уваги малюку, а мені завжди допомагав по господарству. За характером був спокійним, врівноваженим, мовчазним, цілеспрямованим. Він поспішав жити, у його руках все горіло, те, що він задумав, зразу ж втілював».

Невдовзі після одруження молода сім’я придбала власну квартиру, але так і не вдалося її обжити. Чоловік багато працював, а Наталя змушена була переїхати до батьків у Судилків. У листопаді 2023 року Валентин був направлений в Житомир, у 82 десантно-штурмову бригаду. Згодом продовжив службу в 60-й окремій механізованій бригаді оператором БПЛА на Лиманському напрямку.

15 листопада Валентин повідомив дружині, що їде на завдання та запевнив, що все буде добре, він обов’язково повернеться. Проте сталося найгірше…

Чапалюк Валентин Віталійович загинув 16 листопада 2025 року, під час виконання обов’язків військової служби, внаслідок удару ворожого FPV-дрону в Краматорському районі Донецької області.

Валентин вже ніколи не обійме рідних, не відчує тепла сімейного дому, не порадіє дитячій усмішці сина — усе це залишилося лише у пам’яті родини. Згадка про воїна житиме, вона буде світитися тихим вогником у спогадах друзів, у розповідях рідних, у серці сина.

Герої не вмирають!

19 листопада у скорботному мовчанні Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу мужнього воїна Михайла Миколайовича Павлушка.

Народився Михайло Павлушко 28 березня 1978 року у Владивостоці в сім’ї військовослужбовця Миколи Федоровича та Надії Іванівни. Тато ніс службу на підводному човні у званні мічмана.

У родині, де виховувались двоє синів, старший Микола та молодший – Михайло, панувала повага та дисципліна. Мама згадує, що Михайло ріс енергійним, цілеспрямованим та кмітливим хлопцем, який цінував батьківську любов.

У 1982 році, після демобілізації зі служби батька, родина переїхала до Шепетівки. Михайло навчався та здобув середню освіту у загальноосвітній школі №5. У 1993 році він вступив до Шепетівського професійного технічного училища №20, де здобув фах будівельника.

З 1996 по 1998 рік проходив строкову службу у лавах Національної Гвардії України. Після закінчення служби він вступив до Плужненського СПТУ №33 та отримав ще одну професію – водія. Саме тоді, у студентські роки, він зустрів свою долю, майбутню дружину Оксану, з якою пов’язав своє життя.

«Він був не такий, як усі. Він був щирий, добрий, справжній. Я знала: якщо він попереду, то я позаду, якщо на його вустах з’явилась посмішка, все буде добре, він – моя сила і опора. А ще Михайло був дуже уважним і романтичним. Хоч куди б закидала його доля, він завжди вітав зі святами, обов’язково надсилав квіти», – з тугою у серці згадує про коханого Оксана Петрівна.

Ще зі студентських років товариші називали Михайла Апостолом — за спокійну вдачу, доброту, мудрість та характерну зовнішність, бо ще змолоду чоловік носив бороду. Згодом це прізвисько стало його бойовим позивним.

У 2000 році у подружжя народився первісток – Артур. Щоб забезпечити добробут сім’ї Михайло працював на будівництві за кордоном. Згодом повернувся в Україну і з 2006 року влаштувався таксистом у службу «Авто Захід». З 2012 по 2019 рік продовжив свій трудовий шлях торговим працівником у фірмі «Гермес Оболонь». «Чесний, приязний, веселий, з чудовим почуттям гумору, завжди вмів підтримати та допомогти слушною порадою»,- саме так відгукуються колеги та друзі про Михайла.

2019 рік став особливим для сім’ї Павлушко – на світ з’явився другий синочок – Макар. Його батьківська любов до синів була безмежною. Старшого Артура з гордістю називав чемпіоном, адже хлопець був чемпіоном України з боксу, а Макарчика – своїм ведмедиком.

Після народження молодшого сина доля знову закинула Михайла за кордон. Саме там його застала звістка про початок повномасштабного вторгнення ворога в Україну. Попри всі прохання дружини Михайло відмовився залишатися у Польщі. «Я ховатися не буду. Син воює і я піду», – він прийняв тверде рішення і повернувся додому. Щоб підтримати старшого сина Артура, який з 2020 року підписав контракт і проходив службу у військовій частині м.Шепетівка, 5 травня 2022 року Михайло добровольцем мобілізувався до тієї ж частини на посаду водія.

На початку жовтня 2024 року у родині Павлушків відбулася знаменна подія – старший син Артур одружився. Невістка Анастасія стала справжньою донькою, про яку так мріяв Михайло.

9 жовтня 2024 року Михайло Миколайович був направлений на Запорізький напрямок, а 28 жовтня 2024 року – переведений у військову піхотну частину гранатометником. З 16 січня 2025 року бойова частина виконувала завдання в Донецькій області, мужньо тримаючи свій рубіж.

З 16 лютого зв’язок з чоловіком був втрачений. Воїна було внесено до списку зниклих безвісти. Довгих 9 місяців родина жила в надії, промовляючи його ім’я, як молитву, під час мирних акцій на підтримку зниклих безвісти. 6 листопада, у свій день народження, дружина замість квітів від коханого отримала страшну звістку про загибель чоловіка.

Дзвінок сповістив, що Павлушко Михайло Миколайович, старший водій 1 мотопіхотного відділення 2 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону загинув 16 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання в Донецькій області.

Пам’ять про Павлушка Михайла Миколайовича житиме в серцях родини та друзів. Шепетівська громада висловлює щирі співчуття рідним, друзям та побратимам загиблого Захисника.
Герої не вмирють!

У Шепетівській громаді відбулася щорічна акція з висадження Дубового гаю пам’яті Захисників та Захисниць українського народу. Така ініціатива вже котрий рік поспіль об’єднує родини полеглих Героїв, ветеранів, представників громадськості та всіх, хто береже пам’ять про тих, хто віддав життя за свободу України.

Дубовий гай — це не просто символ. Це місце сили, де кожен дуб нагадуватиме про конкретне ім’я, доленосну історію, велику жертву кожного Героя. Це простір підтримки і згуртованості, де родини, об’єднані спільним горем, можуть відчути, що вони не самі, а громада – поруч.

Акцію традиційно підтримали: виконавчий комітет міської ради, Шепетівська філія Всеукраїнської ГО “Об’єднання матерів і дружин Захисників України” та працівники філії “Шепетівське лісове господарство” ДП “Ліси України”, які допомогли з організацією та висадкою дерев.

Громада висловлює щиру подяку всім, хто долучився. Дерева пам’яті зростатимуть разом із нашою шаною та вдячністю — стійко, реально, назавжди.

14 листопада Шепетівська громада прощалася із полеглим у бою старшим солдатом Цибульським Володимиром Ігоровичем, який до останнього подиху мужньо боронив рідну землю, але ворожий дрон обірвав його молоде життя.

Володимир Цибульський народився 27 січня 2000 року в місті Шепетівка. Виховували хлопця батько — Ігор Володимирович та бабуся Ніна. У родині підростала ще сестричка Олена, з якою Володимир був дуже близьким. Навчався Володимир у загальноосвітній школі №8. Ще з дитинства юнак мріяв стати військовим.

Після закінчення 9 класів Володимир продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув спеціальність газозварювальника. Любив техніку, машини, різні механізми — із захопленням розбирав і збирав деталі, шукав, як зробити краще й надійніше.

У 18 років юнак вирішив здійснити давню мрію — пов’язати своє життя з військом. Підписав контракт і почав службу в одній із військових частин Тернополя. Служба йому подобалася — він був дисциплінованим, відповідальним і вмотивованим воїном. З початком повномасштабного вторгнення Володимир не вагався: продовжив контракт і став на захист Батьківщини у складі 44-ї окремої артилерійської бригади. Побратими знали Володимира під позивним «Вуд» — спокійний, врівноважений і твердий у рішеннях, він завжди залишався опорою для своїх. Відповідально ставився до кожного завдання, ретельно добирав спорядження, завжди дбав про безпеку побратимів.

Володимир мріяв про родину, про мирне життя, про те, щоб відремонтувати й відбудувати батьківський будинок. Але завжди говорив, що поки триває війна, не може дозволити собі щастя, знаючи, що ворог продовжує нести біль на українську землю.

У серпні 2024 року з життя пішов батько Володимира. Через службу син не зміг приїхати на похорон, але заповів, щоб, коли настане його час, поховали його поряд із батьком.

6 листопада юнак востаннє спілкувався з рідними — розповідав, що змінює місце дислокації, та, як завжди, не вдавався у деталі, беріг близьких від тривог. Через кілька днів родина отримала страшну звістку: 7 листопада 2025 року Володимир Цибульський загинув в Запорізькій області, унаслідок ворожого удару з використанням FРV-дрона.

Йому було лише 25… Він жив із вірою, служив із честю і загинув, боронячи рідну землю. Його земний шлях обірвався занадто рано, але душа продовжує жити — у спогадах, у вічності… Після загибелі Володимира у великому смутку залишилися найрідніші — сестра Олена та її маленька донечка… Не менш близькими для нього була родина дядька Володимира, з якими юнак підтримував теплі, довірливі стосунки. Для них він був не просто племінником, а другом, порадником і гордістю роду. У серцях рідних і близьких Володимир назавжди залишиться добрим, світлим і щирим — таким пам’ятатимуть усі, хто мав щастя його знати.

Ні з чим не зрівняти горе, смуток і біль від втрати найріднішої людини, які лягли на плечі рідних… Від імені усієї громади висловлюємо щирі співчуття родині Воїна Світла. В цей гіркий час поділяємо це страшне горе та схиляємо голову в глибокій скорботі. Нехай світлі спогади про Володимира завжди будуть сильнішими за смерть…

Герої не вмирають!

23 жовтня відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на фасаді Шепетівської дитячої музичної школи, на честь її талановитого випускника та мужнього захисника — командира танку, сержанта Всеволода Олександровича Шабадаха.
У заході взяли участь родина, однокласники, друзі та побратими воїна, керівництво громади, а також педагоги та учні школи.

Право відкрити дошку пам’яті надали мамі Всеволода.

Освятив меморіальну дошку Протоієрей Православної церкви України Василь Гетьман. Присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять полеглого захисника й українських воїнів, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Шепетівська громада вшанувала пам’ять воїна, який, як колись написали його колеги, мав особливий дар світитися зсередини, був «художником з освітлення» Рівненської обласної філармонії, а тепер його світло залишилося в наших серцях назавжди… https://scanned.page/p/Vgn8sA

Всеволод Шабадах, який народився 27 жовтня 1988 року у Харкові, більшу частину життя провів у Шепетівці. Він навчався у ЗОШ №1 та паралельно здобував освіту у музичній школі — спочатку по класу фортепіано та вокалу, а згодом захопився барабанами, що стало справою його життя. Закінчивши Рівненський гуманітарний університет, він працював викладачем та об’їздив пів світу як музикант оркестру.

Попри численні пропозиції залишитися за кордоном, Всеволод залишався відданим Україні, кажучи, що не зможе жити без «запаху України». Його патріотизм був непохитний: у 2014 році він відмовився працювати у провідному російському оркестрі, а пізніше принципово не ступав на землю країни-агресора.

Шлях Воїна:

Всеволод Шабадах одним із перших став на захист Батьківщини. 28 лютого 2022 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил. Пройшовши шлях від постачання боєприпасів до передової та навчання в навчальному центрі, він отримав звання сержанта і був призначений командиром танку 41-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Головний сержант Всеволод Шабадах загинув 24 березня 2025 року на Сумському напрямку, виконуючи бойове завдання.

Пам’ятна дошка, відкрита на фасаді рідної музичної школи, стане постійним нагадуванням про його талант, мужність та найвищу ціну, яку він заплатив за свободу та мир. Світла пам’ять про Героя назавжди житиме у серці громади.

23 жовтня Шепетівка знову проводжала земляка в останню земну дорогу. Головний сержант Розборський Володимир Валерійович віддав своє життя за те, щоб його діти не знали жахіть війни і жили під мирним небом.

Володимир Розборський народився 21 квітня 1978 року у місті Вінниця, у родині Валерія Станіславовича та Марії Альгімантасівни. Володимир мав сестру Марію та брата Олега. З дитинства проявляв неабияку допитливість, щирість і творчі здібності. Навчався у Вінницькій загальноосвітній школі №18, де зарекомендував себе як активний і товариський учень. Юний Володимир мав багато захоплень: відвідував гурток альпіністів, займався танцями у народному ансамблі танцю «Барвінок», грав на гітарі та співав — мав гарний, теплий голос. Писав вірші, які навіть друкували у місцевій газеті.

Після закінчення школи Володимир вступив до професійно-технічного училища №7 у Вінниці, де здобув спеціальність маляра- штукатура 3-го розряду.

У 1996-1998 роках проходив строкову військову службу у Львівській області. Саме тоді сформувався його характер — відповідальний, витривалий, мужній. Після служби юнак повернувся до рідного міста, де почав працювати за спеціальністю.

На початку 2000-х Володимир переїхав до Шепетівки, де розпочав новий етап свого життя. Тут він познайомився з Наталею, з якою згодом створив сім’ю. Разом вони виховували двох дітей — доньку Катерину та сина Мирослава. Чоловік мав також сина від першого шлюбу — Дмитра, який зараз захищає Україну в лавах Збройних Сил.

За професією Володимир був будівельником, справжнім майстром своєї справи. Працював якісно й сумлінно, тому був знаним і шанованим серед колег та містян. Дружина з любов’ю згадує: «У його руках усе горіло… Все, за що брався — усе виходило ідеально». Він власноруч ремонтував свій будинок, облаштовував майстерню, мав безліч планів і мрій — усе для добробуту своєї родини.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік, без вагань, став до лав захисників України. Завдяки гарній військовій підготовці був відправлений до Рівненської області, де служив інструктором у навчальному центрі. Згодом брав участь у бойових відрядженнях на схід, де займався будівництвом бліндажів та облаштуванням доріг. Пізніше Володимира перевели ближче до бойових позицій, де він виконував вже бойові завдання. Мав позивний «Смайлик» — за добрий характер, почуття гумору й уміння підтримати побратимів навіть у найважчі хвилини. Він був справедливим, відвертим і щирим, не терпів фальші. Міг і пожурити, і пожартувати і, коли мав настрій – смачно нагодувати товаришів. Під час служби Володимир отримав декілька контузій, проте щоразу повертався до строю. Коли приїздив у відпустку або на лікування, любив бувати на малій батьківщині дружини — у селі Марківці. Там, серед природи й рідних людей, він знаходив спокій для душі.

Багато часу проводив з дітьми: навчав сина керувати автомобіле, мріяв про їхнє щасливе майбутнє.

Останній раз Володимир виходив на зв’язок із родиною 9 грудня 2024 року, повідомивши, що вирушає на завдання. Потім зв’язок обірвався… Рідні шукали будь-яку звістку — через побратимів, волонтерів, соціальні мережі.

17 грудня надійшло повідомлення, що Володимир Розборський зник безвісти. Надія не згасала ні на мить, але згодом з’ясувалося: воїн загинув 14 грудня 2024 року, виконуючи бойове завдання у Суджанському районі Курської області.

Як і заповідав Захисник, прощалися з ним під трек групи «Скорпіонс», творчістю якої він захоплювався.

Душа Володимира Розборського відійшла у вічність, залишивши на землі світло любові, мужності й доброти. Наш обов’язок – щоб це світло не згасало, а жило у наших серцях, та пам’ятати всіх, хто віддав життя за Україну.

Герої не вмирають!

Знову біль, що не має меж, стискає серця. Знову війна безжально вириває з наших рядів найдорожчих.

20 жовтня у Шепетівці до лав Небесного війська громада проводжала старшого солдата Вільгоцького Юрія Олександровича.

Юрій Вільгоцький народився 15 червня 1983 року в місті Шепетівка, у родині військового Олександра Володимировича та Ірини Вікторівни. Зростав разом із молодшою сестрою Вікторією в дружній і люблячій родині. Приклад батька-військового з дитинства виховував у ньому почуття обов’язку, мужність і любов до Батьківщини. Навчався у Шепетівській школі-гімназії №5. Юрій був активним, товариським і кмітливим хлопцем, охоче брав участь у шкільному житті, виступав у КВК, мав багато друзів. Його вирізняли сила характеру, щирість, добрий гумор і вміння підтримати у будь-якій ситуації.

Після закінчення школи проходив строкову службу у рідному місті, у складі однієї з військових частин. Згодом працював на автозаправці, нафтобазі. У 2010 році влаштувався до компанії «Сварог» охоронцем. Не зупиняючись на досягнутому, здобув освіту судномеханіка в Одеському мореходному коледжі. Після цього переїхав до Чернівецької області, де працював за спеціальністю у туристичному комплексі «Услад», обслуговуючи за водною технікою.

У 2011 році Юрій одружився з Ольгою. У подружжя народилися двоє дітей — син Олександр і донечка Софійка.

Він був турботливим чоловіком і чудовим батьком. Дуже любив своїх дітей — кожну вільну хвилину, особливо під час відпусток, проводив із ними. Разом грали, гуляли, спілкувалися — ці миті були для нього найціннішими.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Юрій, без вагань, став на захист України. 2 березня 2022 року він добровільно пішов служити до Збройних Сил України. Про службу рідним багато не розповідав — оберігав їх від тривог і тяжких подробиць фронтового життя. Навіть на війні залишався людяним і добрим. Під час служби він прихистив песика, якого назвав Дюком. Згодом попросив батьків приїхати та забрати собаку. Відтоді Дюк живе вдома, поруч із мамою, ніби частинка Юриної душі, що залишилася з родиною.

У грудні 2024 року родина зазнала болючого удару — помер батько, Олександр Володимирович. Юрій приїхав у коротку відпустку попрощатися з рідною людиною, після чого повернувся на фронт. Юрій глибоко та важко переживав втрату батька, який був для нього прикладом мужності, порядності та сили духу.

У січні 2025 року Юрій перебував на Донецькому напрямку. Наступні вісім місяців рідні чекали бодай якоїсь звістки. Від 28 січня 2025 року Юрій вважався безвісти зниклим…

9 жовтня 2025 року родина отримала офіційне повідомлення про його загибель. Старший солдат Вільгоцький Юрій Олександрович відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну її свободу та незалежність загинув 28 січня 2025 року у Волноваському районі Донецької області.

Світла пам’ять про Юрія назавжди житиме у серцях всіх, хто його знав. Він залишив по собі добрий слід — у спогадах, у дитячих усмішках, у вдячності людей, заради яких стояв до останнього подиху.

Герої не вмирають!