Схиливши голови у пошані, Шепетівська громада зустріла свого Захисника, що «на щиті», востаннє, повернувся до рідної оселі.

21 листопада 2023 року в бою за Україну загинув розвідник – оператор розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини, солдат Дячук Максим Олександрович.

Максим Дячук народився 28 серпня 1987 року в Шепетівці та був єдиним сином в родині шепетівчан. Хлопець ріс кмітливим та допитливим, цікавився світом і шукав себе. Після закінчення загальноосвітньої школи №2, Максим був призваний на строкову службу, згодом деякий час служив за контрактом. Як і всі люди, він не був народжений для війни і не планував пов’язувати все своє життя з військовою справою.

У 36-річного шепетівчанина було успішне життя та улюблена робота – у садовому центрі, де і зустрів своє кохання – дружину Олену. Разом вони виховували сина Максима. Та війна зруйнувала ще одну щасливу родину.

1 березня 2023 року Максим Дячук був мобілізований до війська і після відповідного навчання у Рівному та Львові його направили на виконання завдань з оборони держави. Багато про службу не розповідав, лише заспокоював дружину, що «все добре…».

Олена згадує: «Максим був дуже чуйним, добрим, веселим, життєрадісним, спокійним, вихованим, відповідальним і завжди першим, хто прийде на допомогу. Чудовим, люблячим чоловіком і гарним батьком…». Він любив рослини і, коли пішов на війну, то просив доглядати за невеличким садом, що посадив біля будинку. Наказував дружині, щоб не забувала підживлювати молоді дерева. Так хотів зберегти та продовжити їх життя, як оберігав  життя своїх рідних.

За спогадами побратимів, Максим був гарним другом, підтримував та допомагав. Він розумів, що на війні час набуває особливого значення. Особливо, коли намагаєшся виграти його у смерті.

Максим Дячук загинув, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, внаслідок наступально-штурмових дій в Донецькій області.

Жахлива неоголошена війна забрала життя ще одного славного воїна. Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

26 жовтня у Шепетівці усією громадою проводжали в останню земну дорогу ще одного Героя –  старшого лейтенанта Яцюка Олександра Петровича, командира інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти, який загинув, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України.

Яцюк Олександр Петрович народився 6 березня 1994 року в селі Пліщин.  З дитинства він був спокійним та товариським хлопчиком, вихованим, чуйним та рішучим. Навчався юнак у рідному селі, а після школи, у 2009 році, вступив до Камянець-Подільського фахового коледжу за спеціальністю «Агрономія». Згодом продовжив навчання у Подільському державному університеті. Під час навчання зустрів своє кохання та згодом одружився.

Олександра не покидала мрія стати військовослужбовцем, тому під час навчання він закінчив кафедру військової підготовки інженерних військ. Зі шкільних років був дуже активним, займався спортом та захоплювався грою на гітарі. Олександру вдавалося усе, за що брався, він був відповідальним, наполегливо йшов до своєї мети та прагнув розвитку й кар’єрного зростання.

З початком повномасштабного вторгнення Олександр, не задумуючись, пішов до військкомату і вже 12 березня 2022 року був мобілізований до війська. Пройшовши навчання, був направлений до інженерних військ, сапером. Під час служби Олександр проявив свої найкращі професійні та людські якості. Рідні та побратими згадують: « Справжній воїн – це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи – захищати рідну землю. Завжди горів тим, що робив, постійне вдосконалення доведення всього початого до ладу – оце все була його тема. Він був крутий армійський спец».

Його поважали, до нього прислухались, він турбувався про побратимів, був добрим порадником та помічником. Олександр був витривалим до перешкод та труднощів,  стійким та відважним під час виконання військових задач.

Загинув Олександр Яцюк 22 жовтня 2023 року при виконанні бойового завдання, звільняючи свою рідну землю від «русского мира». Він ще багато корисного міг би зробити для своєї сім’ї та країни, але, захищаючи нас, він віддав найцінніше – своє молоде життя. Рука російського окупанта забрала в батьків сина, в дружини — чоловіка, у військовослужбовців — побратима та друга, в Батьківщини — сина й воїна.

Висловлюємо співчуття батькам, дружині, сестрі Героя, всім близьким та рідним!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

Продовжується сумний лік найтяжчих втрат.

Повернувся додому “на щиті” Поліщук Микола Петрович – водій відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 2 механізованого батальйону військової частини, солдат, який загинув у бою за Батьківщину 14 жовтня 2023 року, виконуючи бойове завдання.

Микола Поліщук народився 19 грудня 1993 року у місті Шепетівка. Зростав у багатодітній сім’ї та змалечку піклувався про своїх старших сестричок і маму. Сестра Наталя з гордістю згадує брата: «Він завжди захищав мене, хоча був на багато молодший, був справедливим та багато працював, збирав в лісі ягоди, розвантажував вагони, щоб допомогти нам усім». Микола навчався у загальноосвітній школі №2. Був енергійним, фізично розвиненим юнаком, вправно грав у футбол.

Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійного ліцею де здобув професію зварювальника. Згодом працював на будівельних роботах у Києві, Польщі, останнє місце роботи – Львівська область. Працював наполегливо, бо так звик змалечку та твердо знав, що попереду ще багато справ.

12 липня 2023 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Після проходження навчання був направлений для виконання бойових завдань у Запорізьку область.

У Миколи Петровича залишилася згорьована родина – дружина, діти, сестра та племінники. З дружиною, Марією, були знайомі ще з дитинства. Колись доля їх розвела, проте вони знайшли один одного, побралися, мріяли про щасливе майбутнє, спільне житло та сімейний затишок.

Микола з любов’ю ставився до дітей дружини та своїх племінників, замінив їм тата. Вони разом рибалили, грали у футбол, збирали гриби, раділи життю. Щоразу серце дружини завмирало, коли лунав телефонний дзвінок. І світлішало на душі, коли читала повідомлення: «Доброго ранку…». Від дзвінка і до дзвінка жила родина Поліщуків.

12 жовтня рідні почули голос Миколи востаннє: «Ми йдемо на позиції» …і телефон замовк, як з’ясувалося, назавжди…

Микола Поліщук до останнього свого подиху мужньо виконував військовий обов’язок, воюючи за Україну, її свободу та незалежність, був хорошою людиною, добрим сином, люблячим чоловіком і мужнім воїном-Героєм. Він запам’ятається своїм рідним спокійним, врівноваженим, добрим та щирим, усміхненим та сповненим бажання жити, творити, радіти й любити. Таким, що вислухає та допоможе, підставить міцне чоловіче плече. Микола мріяв про маленьку донечку. Не судилося, клята війна безжалісно забрала найдорожче – життя.

Щиро поділяємо горе родини та висловлюємо співчуття близьким.

Герої не вмирають!

Звістка про непоправну втрату прийшла ще до однієї родини нашої громади. 12 жовтня 2023 року виконуючи бойове завдання загинув гранатометник 1 стрілецького відділення, 1 стрілецького взводу, 4 стрілецької роти, 2 стрілецького батальйону, солдат Каплан Віталій Валерійович.

Віталій Каплан народився 20 серпня 1988 року в родині шепетівчан. Зростав веселим хлопчиком, мав багато друзів, він вмів дружити, підтримувати і розвеселити. За приклад мав старшу сестру. Вона згадує: «Він дуже гарно співав, ми любили з ним співати, особливо «Червону руту» і хоча був молодшим я завжди відчувала його захист і турботу».

Після закінчення Шепетівського НВК №3 вступив до Плужненського професійного аграрного ліцею та здобув професію «кухар, офіціант, бармен». Після закінчення ліцею довгий час працював по спеціальності – барменом у рідній Шепетівці, згодом вирушив на роботу в Київ. Віталій ніколи не цурався роботи, наполегливо працював, постійно навчався, опанував нове ремесло і став спеціалістом у своїй справі. У столиці юнак зустрів своє кохання – землячку Яну. Одружився та згодом у молодої сім’ї народився синочок Дмитро, з яким Віталій проводив дуже багато часу та присвячував весь свій вільний час.

З початком повномаштабного вторгнення Віталій відправив сім’ю на батьківщину дружини, на Кам’янеччину. З мамою, яка на той час теж працювала в столиці, повернувся до рідної Шепетівки. І, хоча Віталій не проходив строкової служби за станом здоров’я, твердо вирішив, попри все захистити своїх найрідніших. 1 березня 2022 року він пішов добровольцем до військкомату та вже наступного дня був мобілізований до Збройних сил України. З того часу Віталій неодноразово проходив навчання та підготовку, побував у гарячих точках. «Капрал» – такий позивний мав Віталій, проходив службу у 93 бригаді «Холодний Яр», яку шепетівська громада неодноразово підтримувала.

На жаль, 12 жовтня ворожа міна обірвала життя воїна. Побратим «Зубр» виніс Віталія з поля бою та пізніше написав: «Свою справу робив до кінця, загинув, як герой…»

І справді, він був таким, відповідальним, все робив чітко та виважено… Його турбувало лише, коли закінчиться ця клята війна, яка забрала його з сім’ї, єдиного чоловіка, сина та брата.

Осиротіли його рідні жінки: мама, сестра та дружина. Без міцного батьківського плеча залишився син Дмитро.

Молодий, повний мрій та планів на майбутнє, які, на превеликий жаль, вже не збудуться. Віталій Каплан віддав своє життя за рідну землю, за життя кожного з нас.

Висловлюємо щирі співчуття згорьованій родині, близьким та друзям воїна.

Слава Україні!

Героям слава!

Додому на щиті повернувся Денис Володимирович Пивоварчук, старший солдат, навідник першого кулеметного відділення, кулеметного взводу другої стрілецької роти.

Денис Пивоварчук народився 24 березня 1987 року у селі Червоний Цвіт Шепетівського району, згодом родина переїхала до Шепетівки. Навчався юнак в ЗОШ №8. Після закінчення школи був призваний до лав ЗСУ, а після служби в армії, у 2005 році, хлопець влаштувався в Шепетівську виправну колонію №98 на посаду молодшого інспектора-кінолога служби охорони. Життя підкидало Денису випробування, та він не здавався.

Своє кохання – красуню рівнянку Олену юнак зустрів у рідній Шепетівці. Підкорив дівчину своєю рішучістю та наполегливістю. Він був спокійним та виваженим, надійним та турботливим. 17 вересня 2011 року вони одружилися. Подружжя наполегливо працювало, налагоджували своє життя. Денис був гарним господарем, за що не брався – все вдавалося. У 2013 році у родині народився первісток Владислав, в 2014 році – донечка Ольга. Діти були його скарбом, найбільшим досягненням, він ніколи їм нічого не шкодував. У 2014 році, коли фактично почалась війна, він вже тоді знав, що буде до останнього захищати Україну.

З початком повномасштабного вторгнення, Денис, відправивши дружину з дітьми у безпечне місце, вирішив стати на захист Батьківщини. Не вагаючись, 25 лютого 2022 року, зранку вирушив до військкомату, звідки і був мобілізований до лав Збройних сил України. І на війні він був одним із кращих – справжній чоловік, патріот і воїн. Денис був неодноразово відзначений командуванням. За незламність духу, хоробрість, проявлену стійкість та відмінне виконання військового обов’язку, а також вагомий особистий внесок у захист України був нагороджений подякою народного депутата України.

Навіть на війні намагався впорядкувати простір навколо себе, полюбляв готувати, даруючи побратимам відчуття домашнього затишку. Був за друга, брата та батька. Маючи досвід служби, розумів важливість постійного догляду за військовим спорядженням та своїм прикладом надихав товаришів по службі. У пам’яті побратимів назавжди залишиться його щира усмішка.  Оптиміст та мрійник, Денис завжди хотів мати багато дітей. Вже під час війни в родині з’явився ще один син – Дем’ян, маленька копія татка, який знатиме батька лише за світлинами та спогадами найрідніших. Сім’я для Дениса була понад усе. Він мріяв побудувати великий будинок на рідній землі, саме тут – в Шепетівці, виховувати дітей, бавити онуків. Та жорстока війна зруйнувала його майбутнє.

Денис Володимирович Пивоварчук загинув 5 жовтня 2023 року, відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу та незалежність.

Висловлюємо щирі співчуття близьким та рідним Дениса.

Герої не вмирають!

На щиті до рідної Шепетівки повернувся солдат Герасимчук Василь Вікторович, номер обслуги механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти військової частини.

Василь Вікторович народився в Шепетівці 3 жовтня 1983 року та був первістком у родині. З дитинства був допитливим та трішки бешкетником. Дуже любив спостерігати, як мама готує різні смаколики, саме вона стала прикладом, який так хотів наслідувати Василь – стати кухарем. Згодом в родині народився ще один син – Руслан, і Василь став надзвичайно відповідальним та турботливим старшим братом. До 9 класу хлопець навчався у школі-ліцей, а згодом продовжив навчання у загальноосвітній школі №6. Юнак був активним, займався плаванням і карате. Після закінчення школи хлопець проходив строкову військову службу у Чернівцях. Згодом вирішив йти за своєю мрією та вступив до Хмельницького кондитерського училища, де отримав спеціальність кухаря-кондитера. Любов до кулінарії та мрія відкрити свою власну справу надихнула хлопця покинути рідне місто й поїхати до Києва, де він наполегливо працював на кухнях різних закладів.

Надзвичайно позитивний, завжди з посмішкою, адже насамперед працював з людьми і це було йому до душі. Часто привозив мамі нові смачні рецепти і ніби помінявшись з нею ролями, тепер він її навчав. Ті, хто куштував його фірмовий борщ, згадують його неперевершений смак.

Та трагічна звістка про смерть батька змусила Василя Вікторовича повернутися в рідне місто. Він не полишав мріяти про власну справу – відкриття кафе чи навіть ресторану, та прийшла війна.

Василь зробив свій вибір, не повідомивши рідних, влітку 2023 року він пішов до військкомату. Про те, що син у лавах Збройних сил України мати дізналась зі світлини, яку він їй надіслав. Саме на ній побачила старшого сина у формі та з незмінною усмішкою. Василь розумів, що має обов’язок захистити свою родину та забезпечити гідне майбутнє своїм маленьким племінникам.

Василь заспокоював маму, часто розповідав, що їм поталанило з командиром, він був йому за батька. Перед загибеллю він написав, що йде на завдання і вийде на зв’язок через декілька днів. Натомість рідні отримали страшну звістку про загибель.

Василь Вікторович Герасимчук загинув 20 вересня 2023 року у Донецької області виконуючи бойове завдання пов’язане із захистом Батьківщини.

Зі слів командира, Василь загинув смертю Героя, адже закрив собою побратимів, віддав найцінніше, що мав – своє життя.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким. Ми поділяємо горе сім’ї та схиляємо голови в глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Героя.

Герої не вмирають!

На щиті додому повернувся ще один новітній Герой Небесного війська – Рой Володимир Ігорович – стрілець номер обслуги 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 1 аеромобільної роти 1 аеромобільного батальйону військової частини, який загинув 6 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності України.

Народився Рой Володимир Ігорович 24 лютого 1998 року у місті Шепетівка. Навчався у загальноосвітній школі № 4. Класний керівник Шеремета Сергій Арнольдович згадує: «Спогади про Володимира лише світлі. Коли батьки вперше привели його до школи, запам’яталися по-дитячому добрі, допитливі очі. А ще Володя був дуже добрим та щирим хлопчиком. Неможливо забути його милу дитячу усмішку, якою він ніби осяював клас. Він любив своїх однокласників, вчителів, завжди прагнув спілкування. Його дотепні жарти, виступи на Новорічних вечорах та КВК смішили всіх до сліз.» Відкритим, простим, товариським та завжди готовим прийти на допомогу запам’ятали його вчителі та однокласники.

З дитинства у Володимира була мрія – працювати на залізниці і юнак рішуче йшов до цієї мети. Після закінчення Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту, у квітні 2017 року, розпочав свою трудову діяльність на посаді слюсаря з ремонту рухомого складу 3 розряду ремонтно-вагонного депо Шепетівка. З 2018 по 2021 рік Володимир працював на посаді помічника машиніста дизель-поїзда локомотивного депо Тернопіль, а з 2021 року по березень 2023 року – монтером колії лінійно-виконробської дільниці по розряду структурного підрозділу Козятинська колійна машинна станція акціонерного товариства «Укрзалізниця».

3 16 березня 2023 року Володимир працює на посаді помічник машиніста тепловоза локомотивного депо Шепетівка.

Колеги згадують: «Володимир був висококваліфікованим, технічно грамотним та відповідальним працівником, не зважаючи на свій юний вік користувався повагою та авторитетом в колективі. Любив жартувати».

У травні 2023 року Володимир Рой був мобілізований до Збройних сил України. З 30 травня по 3 липня проходив «Базову загальновійськову підготовку» в рамках Операції ІНТЕРФЛЕКС на території Великої Британії, після чого був направлений на схід нашої країни.

У Героя залишилися батьки й старший брат. Світлі, чисті спогади про Володимира та його щира усмішка назавжди залишаться в пам’яті рідних, друзів та колег.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Сєньков Віталій Юрійович народився 5 лютого 1987 року у місті Шепетівка. Навчався хлопець у Шепетівській загальноосвітній школі №6. Класний керівник Ніна Іванівна Ніщук згадує: «Віталій був тихим, спокійним, ввічливим, товариським хлопцем. Завжди позитивний і дуже відповідальний».

Після закінчення школи працював на Цукровому комбінаті. Юнак рано втратив батьків, йому рано довелося подорослішати, самому приймаючи важливі рішення та власноруч прокладаючи свою стежину.

У 2014 році був призваний до війська та півтора року проходив службу в зоні АТО. 18 вересня 2022 року був мобілізований на військову службу та призначений навідником 3 штурмового відділення 2 штурмового взводу 3 штурмової роти 2 штурмового батальйону.

Все життя Віталій був доброзичливим, спокійним та завжди готовим допомогти друзям. Понад усе любив свою сім’ю. У Віталія залишилася дружина Руслана, з якою спільно виховували п’ятирічну доньку Маргариту та дев’ятирічний син Данилко.

26 серпня 2023 року, вірний військовій присязі, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України, Сєньков Віталій Юрійович загинув біля населеного пункту Бахмут Донецької області.

У пам’яті рідних Віталій залишився порядним, люблячим сім’янином, турботливим батьком, який мріяв про щасливу родину та мирне майбутнє, заради якого країна і веде боротьбу на лінії фронту й в тилу, заради цього гинуть найкращі.

Віталій Сєньков пішов боронити Батьківщину та віддав своє життя, щоб ми могли жити тут і зараз, кожного дня. І наш священний обов’язок – пам’ятати про його жертву та жертву його сім’ї.

Уся громада в цей гіркий час висловлює щирі співчуття родині, близьким та друзям.
Слава Україні!
Героям слава!

Сьогодні Шепетівська громада з невимовним болем та сумом навколішки зустріла свого героя – Сергія Анатолійовича Перебейноса, який поклав життя у бою з окупантами 22 липня 2023 року.

Сергій Перебейнос народився 23 серпня 1983 року у Шепетівці. З дитинства Сергій був допитливим хлопчиком, мав сильний характер та не зупинявся на досягнутому. Навчався у загальноосвітній школі №6. Ще у шкільні роки Сергій починає займатися важкою атлетикою, відтоді спорт став невіддільною частиною його життя. Після закінчення у 2000 році школи Сергій вступає до Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Та у 2001 році був призваний на строкову службу, яку проходив у Староконстянтинові. Після служби хлопець вирушає до Києва та влаштовується на роботу охоронцем. Весь цей час він не перестає вдосконалюватись та постійно займається спортом. У 2008 році юнак вступає до Міжрегіональної академії управління персоналом – здобуває рівень бакалавра за спеціальністю «Менеджер безпеки».

Ще під час навчання він працював начальником служби охорони на державному підприємстві «Санаторій Конча-Заспа». У 2014 році він повертається у рідне місто, тут знаходить своє кохання та у 2015 році одружується. У тому ж році у подружжя народжується донечка Валерія, а в червні 2020 року – син Кирил. Сергій власноруч робив ремонт, добудовував та розширював будинок, який вони придбали.

Він не боявся роботи, якщо чогось не знав – вчився, також не полишав свого захоплення спортом, зібрав вдома все спорядження та невпинно тренувався. Його власний рекорд – це підняття гирі 16 кг 50 разів. У 2016 році став переможцем у міському турнірі «Богатир Шепетівки», отримав диплом за популяризацію здорового способу життя, гартування тіла й духу та за активну участь у спортивному житті міста. Навіть за кордоном, в Угорщині, куди вирушив на заробітки, він тренувався. Натхнення йому додала зустріч з кумиром – Василем Вірастюком.

Коли в лютому 2022 року в Україні почалось повномасштабне вторгнення, Сергій перебував в Угорщині. Він одразу вирішив повернутись та вирушив у військкомат добровольцем. Довгий шлях навчань, підвищення кваліфікації за кордоном, знову навчання і Сергій вирушає на фронт. «Козак» – такий позивний він отримав недарма, адже як тільки вирішив піти захищати країну почав відрощувати «оселедця», як символ приналежності до когорти українських героїв. Це додало йому впевненості, що він робить вірний крок…

Після Перемоги він мріяв продовжити службу в збройних Силах України, адже відчував, що саме це його покликання. Сергій став командиром роти, турботливим, справедливим, вірним присязі та побратимам.

22 липня в районі населеного пункту Лиман перший, Харківської області ворожий артобстріл обірвав молоде життя патріота України, свідомого громадянина, чуйної людини, яка любила, будувала дім, виховувала дітей.

Висловлюємо щирі співчуття близьким і рідним.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Захисник України, Герой – Роман Олександрович Радченко народився 22 грудня 1998 року. Він став первістком у родині шепетівчан Надії та Олександра. Роман ріс життєрадісним та допитливим хлопчиком, впевненим у собі, він точно знав, чого хоче. Юнак закінчив Шепетівський навчально-виховний комплекс №1 та, не вагаючись, вступив до Шепетівського медичного училища на спеціальність “лікувальна справа”. Вже тоді він знав, що його покликання – допомагати людям.

Закінчивши у 2018 році медичний заклад у Шепетівці, юнак вирушив у столицю. Та не продовжувати навчання, а працювати, не цурався роботи і розумів важливість того, що робить. Спочатку працював у неврологічному відділені Київської міської клінічної лікарні №4, згодом в одному з ковідних шпиталів під час пандемії.

Та не лише роботою жив юнак. Разом з молодшим братом Сергієм розвивали власний Ютюб-канал та проводили прямі трансляції. Ще одним захопленням Романа був паркур. Хлопець дуже любив життя і намагався жити на повну, насолоджуватися та заряджати цим оптимізмом всіх навкруги. Рідні згадують, що він завжди був цікавим співрозмовником, начитаний, ерудований, душа компанії – розважаючи друзів, показував фокуси з гральними картами та сам їх вигадував. Просто підходив до людей в парку знайомився і розважав, показуючи спритність рук.

У перші дні повномасштабної війни сам пішов до військкомату і був призваний на військову службу. Майже рік він працював у різних польових шпиталях, а 21 лютого 2023 року за власним бажанням був переведений в 3 окрему штурмову бригаду «Азов». Молодий та досвідчений не по роках медик, виконував бойові задачі нарівні з побратимами. Роман постійно навчався та вдосконалював свої знання, підвищував кваліфікацію на професійних вишколах.

«Він був справжнім другом – згадують побратими – в нас не було ще настільки близького за духом брата, служити з ним – це справжня честь, він залишиться у наших серцях назавжди…».

Добрий, оптимістичний, справедливий, відповідальний, чесний. Цікава і творча особистість, Воїн Світла, люблячий син, і турботливий брат… Він будував свої плани на майбутнє, вдихав кожну мить життя, мріяв…

Та мріям не судилося здійснитись… Жорстока війна розділила життя родини на «до» та «після». 12 липня 2023 року ворог відібрав молоде життя Романа поблизу Бахмуту Донецької області. Ця фортеця для нього стала останньою…

Висловлюємо співчуття родині у важку годину скорботи.

Герої не вмирають!

«На щиті» повернувся син, чоловік, захисник…
12 липня 2023 року мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність загинув шепетівчанин, стрілець-помічник гранатометника 2 аеромобільної роти аеромобільного батальйону солдат Савчук Олександр Сергійович.
Народився Олександр Савчук 30 жовтня 1988 року. За приклад мав старшого брата Дмитра. Юнак закінчив Шепетівську загальноосвітню школу 1-3 ступенів №8.
Близькі згадують, що з молодих років Олександр багато працював, мав золоті руки, був дуже майстровитим, за що б не брався, все робив уміло і по-господарськи. Запам’ятався усім добропорядним, ввічливим, цінував чесність, дружбу, був добрим і веселим парубком, душею компанії, вірним другом, гарним сусідом та активним жителем громади. Сусіди згадують: «Сашко був завзятим до роботи, не цурався різної. Допомагав матері по господарству, завжди був привітним та не відмовляв, коли просили допомогти. Хоч доля частенько випробовувала на міцність, та він не здавався…».
Олександр був призваний на військову службу 24 квітня 2023 року Шепетівським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Хмельницької області.
12 липня поблизу населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області Олександр Савчук поклав своє життя, щоб ми з вами мали можливість жити як вільні люди.
Щирі співчуття близьким і рідним!
Слава Україні!
Героям слава!

Велике горе об’єднало мешканців громади, які зібралися, щоб провести в останню земну дорогу нашого земляка – Юр’єва Дмитра Олександровича, який приєднався до Небесного воїнства.
Народився Дмитро Юр’єв 19 липня 1990 року в м. Шепетівка. Сім’я та друзі згадують, що із самого малечку він був дуже швидкий і допитливий, добрий, із загостреним відчуттям справедливості, був товариським та мав багато друзів.
Коли хлопцю виповнилося 9 років, помер батько, Дмитро важко переживав втрату.Після закінчення школи Дмитро навчався в Хмельницькому професійно-технічному училищі, потім закінчив Шепетівський фаховий коледж закладу вищої освіти «Подільський державний університет».
Працюючи за кордоном, юнак познайомився з дівчиною із Миколаєва – Олександрою, та у 2018 році молоді люди побралися. У них народилися двійнята – донечка Мілана та син Артем.
Коли почалось повномасштабне вторгнення Дмитро був на роботі в Польщі. Не вагаючись, найняв таксі з Гжевська, доїхав до кордону, і за декілька днів був у Шепетівці в військкоматі. Пішовши добровольцем, був направлений в логістичний батальйон, який займався забезпеченням боєприпасами. Згодом за власним бажанням був переведений в 128 гірсько-штурмовий батальйон, та призначений на посаду солдата, номер обслуги гранатометного відділення взводу роти вогневої підтримки.
Вкінці 2022 року під час артилерійського обстрілу під Бахмутом був контужений, лікувався в Дніпропетровську в госпіталі, та вважав, що це не серйозна хвороба і весь час поривався на передову, до своїх побратимів.
«Франц», такий позивний був у Дмитра Юр’єва, нічого не боявся, не ховався, завжди думав про інших, – кажуть побратими.
Життя воїна обірвалося 22 червня 2023 року внаслідок раптової смерті на позиціях у Запорізькій області.
Дмитро Юр’єв назавжди залишиться у нашій пам’яті справжнім воїном та патріотом – захисником своєї Батьківщини.
Герої не вмирають!
Слава Україні!

19 червня 2023 року на території Луганщини, внаслідок обстрілу противником зі ствольної артилерії вогневої позиції, загинув в бою наш земляк, шепетівчанин, молодший сержант Несваволь Юрій Іванович, оператор протитанкового відділення ФАГОТ протитанкового взводу роти вогневої підтримки, отримавши множинні осколкові поранення, не сумісні з життям.
Юрій Несваволь народився у Шепетівці 15 липня  1978 року. У 1985 році пішов до першого класу Шепетівської загально – освітньої школи №7 імені Натана Рибака. В старших класах юнак перейшов навчатися до школи-ліцею, після закінчення якої здобував професію зварювальника у Шепетівському  професійному ліцеї.
Коли Юрію було 18, а його молодшій сестрі – 16 років, вони втратили маму. Юрій на той час служив в лавах ЗСУ, був надійною опорою сестрі. Він завжди знаходив потрібні слова, щоб підтримати сестру, підбадьорити та вселити впевненість.
Після повернення з строкової служби, Юрій Іванович працював у Шепетівській виправній колонії №98, а потім в Шепетівському лісовому господарстві.
У Юрія Несваволя залишилася згорьована сім’я: дружина – Тетяна, дочка Віка – 18 років та син Віталій – 19 років. Родина згадує Юрія як спокійного, врівноваженого, доброго та люблячого.
З перших днів повномасштабного вторгнення Юрій, під час мобілізації, був  призваний на військову службу оператором протитанкового відділення ФАГОТ протитанкового взводу роти  вогневої підтримки.
Побратими пам’ятатимуть загиблого воїна як людину з великим серцем та щирою, доброю душею. Вони завжди зверталися до нього за порадами, він як ніхто інший досконало знав весь особовий склад.
Щирі співчуття близьким і рідним!
Слава Україні!
Героям слава!

28 квітня 2023 року під час ведення оборонного бою мотопіхотним батальйоном в районі населеного пункту Бахмут Донецької області, отримавши поранення, несумісні з життям, загинув Сергій Леонідович Сорока, номер обслуги 2 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону.

Народився Сергій Леонідович 2 листопада 1971 року в Шепетівці. Навчався в ЗОШ №4, середню технічну освіту здобув у Шепетівському професійному коледжі, згодом працював на заводі культиваторів налагоджувачем ЧПУ.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації Сергій Леонідович, не вагаючись, став на захист Батьківщини. Був призваний Шепетівським районним територіальним центром комплектації та соціальних послуг Хмельницької області 7 квітня 2022 року. Спочатку захищав країну на Сумщині, потім тримав оборону в Бахмуті.

Побратими згадують, що Сергій Леонідович був стриманий в емоціях, сконцентрований, кожну вільну хвилину використовував для чогось важливого – почистити зброю, доповнити аптечку, переглянути амуніцію.

У чоловіка залишилися мати – Тамара Іванівна, батько – Леонід Володимирович, молодший брат Дмитро. Один з чотирьох дітей загиблого Героя, син Іван, також зараз знаходиться на передовій.
Це спільне горе, біль для нас усіх…

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

2 квітня 2023 року під час виконання завдань із забезпечення заходів національної оборони, відсічі збройної агресії ворога загинув зі зброєю в руках за нашу незалежність та свободу ще один наш земляк – командир 1 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 3 стрілецької роти, старший солдат Фурман Денис Андрійович.

Народився юнак 26 березня 2000 року в с.Пліщин. У 2006 році пішов у 1 клас, під час навчання зарекомендував себе старанним, здібним та вихованим учнем. Денис був активним у житті школи, мав добру фізичну підготовку, брав участь у спортивних змаганнях та здобував перемогу на різних рівнях. Користувався заслуженим авторитетом серед учнів школи та вчителів. Закінчив школу у 2017 році та вступив на навчання у Березнівський лісотехнічний коледж. Після закінчення коледжу працював у Романівському лісництві Шепетівського району.

З перших днів війни він, не задумуючись, пішов на фронт, став на захист своєї Батьківщини. Герой був призваний на військову службу 26 лютого 2022 року.

Загинув командир першого стрілецького відділення третього стрілецького взводу третьої стрілецької роти, старший солдат Фурман Денис Андрійович, отримавши поранення, не сумісні з життям, 2 квітня 2023 року, перебуваючи на виконанні бойового завдання, на вогневій позиції в межах Луганської області, внаслідок мінометного обстрілу противником.

На момент загибелі Герою російсько-української війни Денису Фурману виповнилося лише 23 роки. Активний, життєрадісний, світлий юнак, який ще тільки починав будувати свої плани на життя, вдихав кожну його мить на повні груди, радував своїх близьких та друзів, мріяв, любив…
Щирі співчуття близьким і рідним!
Слава Україні!
Героям слава!

Герой, захисник України – Афанасіядє Граф Леонідович загинув у Харківській області 9 вересня 2022 року під час ракетного обстрілу.

Народився Граф Афанасіядє 18 листопада 1983 року в м. Коростень Житомирської обл. У вересні 1991 року пішов у 1 клас Шепетівської школи № 8, згодом навчався у Шепетівському пансіоні. У 2006 році закінчив Шепетівський професійний ліцей, здобувши професію електрогазозварника. Графа Леонідовича знало чимало людей. З багатьма був знайомий з часів Майдану.

Граф був активним учасником Революції Гідності. Там, на Майдані, був поранений. Після одужання вирушив боронити державу на Сході. 9 липня 2015 року був мобілізований,    по жовтень 2016 року. Військову службу проходив на посаді стрілець-помічник гранатометника. У лютому 2018 року він укладає контракт на проходження військової служби у ЗСУ та був призначений на посаду номер обслуги зенітно-артилерійського взводу, згодом – навідник у тій же частині. З червня 2019 – стрілець-зенітник ракетного взводу, а у квітні 2020 року Граф Леонідович служить стрільцем-помічником гранатометника у тих же військах.

Граф Леонідович брав участь в Антитерористичній операції в Донецькій і Луганській областях, в операції об’єднаних сил. У квітні 2022 року був призваний в 36-й окремий стрілецький батальйон. Отримав контузію та лікувався у госпіталі. Одразу після одужання знову пішов на передову.

Родина, друзі та побратими згадують Графа Леонідовича як надзвичайно добру, надійну, дисципліновану й відповідальну людину, на нього завжди можна було покластися.

Сумуємо та підтримуємо рідних у важку годину скорботи.

Герої не вмирають!

Олександр Андрійович Ковтонюк загинув 15 березня 2023 року під час ворожого артилерійського обстрілу у ході виконання бойового завдання біля міста Кремінна Сєверодонецького району Луганської області.
Народився Олександр 7 березня 1997 року. Середню освіту здобував спочатку у Навчально-виховному комплексі №3, а згодом – у Навчально-виховному комплексі №1. З перших днів навчання та у шкільні роки Олександр був дуже старанним і відповідальним, добре вчився та був відмінником. Його згадують як привітного і справедливого, рішучого і принципового, хто завжди захищав слабших. Юнак брав активну участь в житті школи, займався легкою атлетикою, був головою центру «Спорт та здоров’я» та любив точні науки. Після закінчення школи Олександр вступив до Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя.
21 вересня 2021 року був призваний на військову службу за контрактом. Після двох місяців навчання зарахований у склад 95 окремої десантної штурмової бригади солдатом номеру обслуги артилерійського розрахунку артилерійського взводу артилерійської батареї. За час проходження військової служби зарекомендував себе дисциплінованим та відповідальним військовослужбовцем.
Проявляв мудре розуміння справжніх цінностей та підтримував моральний дух у підрозділі. Мав високе почуття відповідальності й відданості Батьківщині. Усі, хто знав Олександра, назавжди збережуть у пам’яті його щиру посмішку, добрий гумор, відкрите світові і людям серце.
Щирі співчуття близьким і рідним!
Слава Україні!
Героям слава!

Велике горе об’єднало мешканців громади, які зібралися, щоб провести в останню путь нашого земляка, військовослужбовця Збройних Сил України – Андрія Гриня.

Гринь Андрій Русланович народився 14 грудня 1993 року у м. Шепетівка. У 2000 році юнак пішов до 1 класу загальноосвітньої школи І-III ступенів №8. Ще у юному віці, коли пішов з життя батько, Андрій став прикладом для трьох молодших братів та сестри, був їм за батька.

Після 9 класу вступив до Шепетівського професійного ліцею за спеціальністю радіомеханік з обслуговування та ремонту радіотелевізійної апаратури, який закінчив у 2012 році. З лютого 2018 року Андрій починає працювати на залізниці. Спочатку – монтером колії виробничого підрозділу Шепетівська колійна машинна станція, згодом, з травня 2018 року – монтером колії виробничого підрозділу Київська дистанція колії. В січні 2022 року Андрій Русланович повертається до рідного міста та продовжує роботу на залізниці монтером колії виробничого підрозділу Шепетівська дистанція колії.

У шлюбі, разом з дружиною Дариною, Андрій Гринь виховував сина Тимура та донечку Віру.

З початком повномасштабної війни, з рідними братами вирішують стати на захист Батьківщини та йдуть добровольцями. Андрій був сильний духом та справедливий. Призваний на службу 28 лютого 2022 року солдатом номер обслуги два, самохідного артилерійського взводу третьої самохідної артилерійської батареї першого самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи.

Побратими його згадують, як людину із добрим серцем і відкритою душею.

Загинув Андрій Русланович Гринь 25 січня 2023 року в районі населеного пункту Зарічне, що в Лиманському районі Донецької області.

Розділяємо гірку втрату разом з родиною та близькими.

Герої не вмирають!

Активний, життєрадісний, світлий юнак, який ще тільки починав будувати свої плани на життя, вдихав кожну його мить на повні груди, радував своїх близьких та друзів, мріяв та любив…

Народився Валентин Володимирович Бородій 12 березня 1995 року в місті Рівне. У ранньому віці разом з родиною переїздить до Шепетівки, де і провів своє дитинство та юність.

У молодших класах навчався в школі-гімназії №5, згодом перевівся до загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1.

Юнак брав активну участь у змаганнях зі стрільби, займав призові місця, був учасником команди Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл Джура», займався вільною боротьбою. Був призером України з панкратіону.

Після школи закінчив Національну академію внутрішніх справ, після чого працював в Національній поліції інспектором-криміналістом. Валентин був відповідальним у роботі, гарним спеціалістом, розумним, талановитим та здібним.

Життям Валентин крокував не один, а з надійним тилом – дружиною Дариною, з якою познайомились ще у школі. Майже 10 років разом, понад 6 років у шлюбі.

З перших днів війни Валентин Бородій пішов до війська добровольцем, був зарахований стрільцем-санітаром гірсько-штурмової роти. Він брав участь у боях за Сєверодонецьк та Лисичанськ, рятував життя побратимів, виводив підрозділи з найгарячіших точок без втрат, його професійністю захоплювались.

Зі спогадів побратимів: «Валік був хорошим товаришем та другом, він завжди міг допомогти побратимам і ділом і порадою, був розумним хлопцем і досвідченим не на свої роки. Здавалося, Валентин має відповіді на всі питання».

Він був незламною людиною і пам’ять про нього залишиться також незламною.

Загинув Валентин Володимирович 18 січня поблизу населеного пункту Роздолівка Донецької області.

Країна втратила свого патріота, невтішна родина – люблячого чоловіка, брата, суспільство – справжнього громадянина.