Назавжди додому повернувся солдат Кузьминчук Юрій Петрович, номер обслуги відділення кулеметного взводу стрілецького батальйону військової частини.

Юрій Петрович Кузьминчук народився 22 листопада 1972 року в с. Заморочення Шепетівського району. Навчався у Городнявській загальноосвітній школі І-III ступенів, де отримав водійські права. Після закінчення школи пішов працювати до місцевого колгоспу трактористом. Орав, сіяв, збирав врожаї. Допомагав родині по господарству.

Коли роботи у колгоспі стало менше,  влаштувався до рідної школи кочегаром. Юрій ніколи не цурався роботи. Та найбільшим його захопленням була техніка. Тому, коли йому випала нагода знову працювати з технікою, він, не задумуючись,  переїхав до села Жилинці у місцеве фермерське господарство «Здобуток». Працював механіком току, а також повернувся за кермо трактора. Попри проблеми зі здоров’ям, Юрій ніколи не скаржився, залюбки виконував різні види робіт на господарстві. Там і зустрів свою долю – дружину Антоніну.   «Бог подарував мені майже одинадцять років безмежного щастя», – згадує вона. Антоніна Францівна готувала обіди для трактористів, а Юрій, коли мав вільну хвилину – допомагав, приносив воду. Одного разу жінка пожартувала «От би мені, Юрчику, такого як ти помічника і додому», а він, глянувши на неї, погодився. Жінка подумала, що чоловік теж жартує, і яке було у неї здивування,  коли наступного дня Юрій прийшов додому, і сказав, що він закохався в неї з першого погляду. На той час Антоніна сама виховувала шістьох дітей. Юрій Петрович всім серцем полюбив дітей Антоніни, разом тішилися онукам. Майже одинадцять років вони всюди та завжди були разом. Юрій ні хвилини не жалкував, про своє рішення. Він щасливо жив і працював, займався господарством,  любив ходити по гриби та рибалити. Дочка Антоніни Ірина згадує, що він любив техніку, навіть самотужки зібрав трактора вдома. Доброта та щирість, чесність та простота Юрія назавжди закарбується в пам’яті тих, хто його знав. Ось так собі жив простий сільський чоловік, трудар землі, але коли 16 квітня 2024 року отримав повістку, не вагаючись, пішов захищати незалежність та територіальну цілісність України.

17 вересня 2024 року, під час мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Красногорівка Покровського району Донецької області солдат Юрій Петрович Кузьминчук віддав найдорожче – своє життя за свою землю, за нас.

Плекаємо надію, що відтепер Юрій вболіває за Україну із засвітів, у лавах Небесної гвардії, підтримує свою родину, своїх побратимів та близьких.

Поділяємо біль родини та щиро молимось разом з вами за світлу душу нашого захисника.

Загинув солдат, як справжній мужній герой, віддав життя за Україну, за рідну Шепетівщину, за нас з вами! Для всіх нас Юрій Петрович був, є і буде прикладом мужності й відваги, гідним оборонцем нашої держави, що загинув за мир, за правду. Він той, хто боронив нашу землю від російського окупанта, виборював нам майбутнє!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

 

Шепетівська громада знову схилила голови перед воїном, який пожертвував своїм життям за нашу свободу. До рідної Шепетівки назавжди повернувся солдат Валігура Володимир Миколайович, навідник 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону військової частини, який без вагань став на захист свої Батьківщини.

Володимир Валігура народився 1 жовтня 1982 року у Шепетівці в сім’ї Миколи Володимировича та Тетяни Миколаївни. Навчався Володимир у загальноосвітній школі №7, а згодом – у загальноосвітній школі №6. Мама, Тетяна Миколаївна, згадує, що він ріс розумним, активним та непосидючим, дуже добрим, гарним помічником своїм батькам. Любив ганяти з друзями у футбол та ходити з татом на риболовлю. Після закінчення школи вступив на навчання у Полонське професійно-технічне училище на спеціальність «водій-механік».

Молодший брат Олександр завжди рівнявся на старшого брата та поділився яскравим спогадом дитинства, коли одного разу вони пішли на прогулянку до лісу і малий Сашко натрапив на змію. У той момент Володимир не злякався, швидко зреагував і врятував брата.

Сусіди, друзі та родина згадують його як доброзичливу та чуйну людину, завжди готову прийти на допомогу. У житті Володимира траплялися перепони та невдачі, але, попри труднощі, він продовжував боротися і шукати своє місце у світі та знайшов духовну опору у вірі. Згодом зустрів майбутню дружину Ольгу, вони одружилися у 2013 році. Через деякий час народився син Олексій. Молода сім’я переїхала жити до Вінниці, Володимир займався власною справою, пов’язаною з його професією водія-механіка, мав шиномонтаж, навчався на курсах у Києві. Згодом доля повертає Володимира у рідне місто.

Тут він підтримував батьків, працював у Шепетівському комбінаті благоустрою та на будівництві фітнес-клуба, допомагав людям. Він був турботливим сином. Коли мама запропонувала виїхати за кордон, Володимир відмовився, щоб не покидати батька-інваліда III групи. Любив робити приємне близьким. Подруга його матері Євгенія згадує, що Володя завжди приходив до неї та, коли бачив, що їй важко на душі, намагався розрадити, поспівчувати, купував морозиво та смаколики.

У квітні 2024 року був мобілізований і без вагань став на захист Батьківщини. Проходив навчання на полігонах Рівненської та Житомирської областей на десантника, отримав сертифікат про закінчення курсу базової загальновійськової підготовки і здобув кваліфікацію спеціаліста 3 класу. Він заслужив свій маруновий берет та пишався цим неймовірно. У цей час йому ще раз вдалося побачитися із сестрою та мамою, які приїхали до нього на Житомирщину. Після завершення навчання потрапив на службу до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаду навідника 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону. Він пишався тим, що служить у славетній бригади, яка стала частиною світової військової історії. Це надихало Володимира на боротьбу. З піднесенням писав рідним «Я захисник свободи і народу своєї країни. Я десантник ЗСУ. Я воїн і складова військового колективу…» Почуття патріотизму росло в ньому з кожним днем.

Родина дуже хвилювалася та підтримувала його, але він їх заспокоював. У війську він потрапив в середовище, де його поважали. Володимир завжди вірив, що обов’язково повернеться, адже має батьківський обов’язок перед своїм дев’ятирічним Олексієм. 9 липня востаннє поспілкувався з сестрою та дружиною, якій прислав повідомлення: «Олечко, обійми Валігурку від мене, на нуль іду, повернуся. Скажи йому хай молиться за мене, а тебе слухається. Поцілував вас». Це були останні слова, які він відправив своїй сім’ї.

10 липня 2024 року солдат Володимир Валігура, вірний військовій присязі, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув в бою за Україну, її свободу та незалежність, поблизу міста Торецьк, Бахмутського району, Донецької області.

До 16 липня рідні не знали про це і писали йому: «Вова, де ти? Напиши… Немає з тобою зв’язку…»

Патріот, щирий серцем, співчутливий, чесний, відданий присязі – ці всі риси, притаманні Володимиру. Шепетівська громада висловлює щирі співчуття всій родині захисника: матері, батькові, сестрі, дружині й сину, а також молодшому брату Олександру, який, на жаль, не зміг сьогодні бути разом з родиною та провести в останню земну дорогу свого дорогого старшого брата.

Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

На щиті до Шепетівки повернувся Герой – Марчук Олександр Васильович, молодший сержант, командир 3 кулеметного відділення кулеметного взводу 3 стрілецької роти військової частини, ще один мужній захисник, який ціною власного життя боронив нас.

Олександра Марчука знали не тільки у Шепетівці, він залишив про себе світлу згадку своїми добрими справами.

Старша донька Юлія з величезним сумом у серці та гордістю пише про тата: «Я точно можу сказати про його якості, які я горда нести в собі. Він йшов по життю з посмішкою, як би важко йому не було. Навіть на його бойовому фото видно, що його очі посміхаються. Він, як бджілка, вперто працював все життя і ніколи не опускав руки, він дуже добрий і совісний і ніколи нікому не відмовляв, хороший батько і мудра людина, цілеспрямований та принциповий, завжди тримав своє слово».

Народився Марчук Олександр Васильович 11 липня 1971 року у селі Водички Білогірського району Хмельницької області. Був найстаршим серед дітей у сім’ї. Тато, Василь Олексійович, рано пішов з життя, тому ще зовсім юному Сашкові довелося бути справжнім помічником мамі, Ганні Василівні, та опорою меншим братикові й сестричці. Він змалечку доглядав за домашньою худобою, городиною та виконував всю чоловічу роботу по господарству. Вісім класів закінчив у Сушівецькій ЗОШ І-II ступенів, середню освіту здобув у Ямпільській ЗОШ І-III ступенів. У Шепетівському професійно-технічному училищі №20 отримав спеціальність «токар-фрезерувальник».

Свою трудову діяльність розпочав на Шепетівському заводі культиваторів. Згодом була строкова служба у прикордонних військах (Туркменія – Іран), у військовому квитку зазначено «прикордонник-снайпер». Неодноразово нагороджений за сумлінну службу. Після армії повернувся працювати на завод культиваторів.

Шепетівка для Олександра стала рідною. Одного вечора, на дискотеці, він з першого погляду і назавжди закохався у красуню Олену. «Це було взаємне кохання з першого погляду, – згадує дружина, – кохання впродовж 31 року спільного щасливого сімейного життя…».

Після народження доньки Юлії, Олександр задля добробуту сім’ї дев’ять років працював за кордоном. «Він тяжко працював, – продовжує згадувати дружина,- добивався всього сам, придбали квартиру, автомобіль. А коли народилася менша донька Яна, Саша залишив заробітки. Працював багато, було чимало замовлень, бо був майстром на всі руки, усе вмів, усе знав, як зробити до ладу і водночас був незамінним помічником в домашньому господарстві. Допомагав виховувати донечок, готував смачні страви. А ще Сашуня, так я його називала, а він мене завжди не інакше, як моя Лєнуся, був романтиком та турботливим чоловіком. Приготувати щоранку каву – це для нього було святе і зовсім неважко. У нас в житті було дві важливі дати, навіть важливіші за дні наших народжень. Це 5 липня – день нашого знайомства та 30 січня – дата одруження. Ці свята ми відзначали удвох і завжди – подарунки, романтична вечеря та квіти. Саша навіть дарував мені квіти, коли був на сході країни. Побачить гарні квіти в покинутих будинках, або десь у полі сфотографує і перекидає мені на телефон.

Він радів кожній здійсненій мрії дітей. Юля, старша донька, стала власницею грумінг-салону в м. Рівне, любов до тварин у неї саме від тата. Молодша, Яна, обрала професію графічного дизайнера».

Здавалося все йшло за планом: робота, сім’я, діти стали «на ноги», будують майбутнє…здавалося б жити і радіти… якби не 24 лютого 2022 року. Саме ця дата змінила все в долі Олександра. Вже 25 лютого 2022 року о 8 годині ранку Марчук Олександр Васильович стояв з речами біля військкомату і був призначений в роту охорони Шепетівського ТЦК, де і отримав позивний «Блютуз».

Велика ненависть, жага помсти рашистам ще більше загострилися, коли 5 квітня від отриманих поранень у Запоріжжі померла його племінниця і похресниця – старший лейтенант, офіцер-психолог Ольга Тимошенко. Він говорив: «Оля завжди зі мною, я помщуся». Дочекавшись 40 днів від дня смерті за похресницею, Саша 3 червня вирушає на військову перепідготовку в Кам’янець-Подільський район. Потім два місяці його бригада тримала оборону аеропорту в Жулянах. А потім, зразу ж, коли потрібно було замінити захисників у Пісках Донецької області, не роздумуючи, один з перших – на передову. Родині нічого не сказав, тільки потім натякнув про Піски, згодом – оборона Ізюма.

В Балаклеї отримав поранення, лікувався в госпіталі та повернувся в стрій. Друге поранення, підлікувався і знову – на нуль. Добрий, чесний, вихований, стриманий, розсудливий, відмінник, приклад для багатьох. Сильний духом і тілом, він завжди тримав себе у формі, займався спортом, навіть будучи травмованим. Прив’язував руку до турніка і підтягувався нарівні з молодшими побратимами. Завжди був в перших рядах, йшов заради молодих життів. «Я вже прожив трохи, нехай і молоді поживуть», – з повним розумінням слів говорив Саша. Він готував вишукані страви та пригощав своїх побратимів. Ще Олександр дуже любив тварин, відрами варив та носив їжу для безпритульних котів і собак. Говорив: «Йду погодувати дітей». У домашній галереї лишилося відео на згадку, як Саша лежить в окопі на завданні і годує синичок.

Він ніколи не зупинявся на досягнутому. З 21 лютого по 10 квітня пройшов навчання у місті Миколаєві та один з 30 на «відмінно» закінчив курс підготовки командирів відділень.

Миколаїв став місцем останньої зустрічі Олександра з дружиною, коли Олена привезла необхідне військове обладнання для бригади чоловіка. Він мріяв про відпустку, зібратися усією сім’єю, розрізати великого солодкого кавуна і скуштувати холодного морозива. Мріяв…

«Я йду на завдання, мене не буде на зв’язку, не хвилюйтесь», – сповістив Саша родину. Нажаль, на зв’язок він так і не вийшов.

Марчук Олександр Васильович – молодший сержант, командир З кулеметного відділення кулеметного взводу 3 стрілецької роти військової частини загинув 2 липня 2024 року при виконанні бойового завдання. Загинув відважний воїн, справжній патріот, що з перших днів війни добровольцем пішов до війська, щоб долучитись до захисту рідної землі, свого дому та близьких людей.

Доблесть — поняття моральної свідомості й категорія етики, що розуміє вищу душевну мужність, стійкість, шляхетність, високу властивість душі, вищу чесноту, великодушність, самопожертву тощо. «Тут кожне слово про Олександра», – написала дружина. Твердженням цього є те, що за період служби захисника неодноразово відзначали державними та відомчими нагородами. Зокрема медалями «Хрест доблесті», «Захисник Рідної Землі», нагрудний знак «Ветеран війни». Справедливий, з безмежною вірою в Перемогу, таким ми запам’ятаємо Олександра Марчука. Він мав неперевершене вміння долати темряву й віднаходити світло, там де його вже не видно, щиро ділився ним з друзями і це внутрішнє світло зігрівало усіх. На жаль, небеса забирають найкращих.

Олександр прийшов в військо з цивільного життя та прагнув одного – звільнити Україну від окупантів та вибороти мирне, щасливе майбутнє для своєї родини та усієї України. Понад усе бажав миру та найшвидшого повернення додому, до своїх рідних. Та не судилося… Герой віддав власне життя за нас із вами, за наш спокій і незалежність. Він буде прикладом мужності, патріотизму, відданості, героїзму для всіх поколінь.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

4 липня Шепетівська громада назавжди прощалася із солдатом Ставнійчуком Олександром Олексійовичем, гранатометником відділення охорони, взводу охорони, роти охорони, батальйону охорони військової частини, який віддав своє життя за Україну, залишаючись вірним військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, під час ведення бойових дій на території Донецької області. Він захищав Україну від початку широкомасштабного вторгнення. Олександр 854 дні зі зброєю в руках боронив нас з вами.

Народився Ставнійчук Олександр Олексійович 7 серпня 1979 року в містечку Погребище Вінницької області, де на той час працювали батьки воїна – Олексій Володимирович та Валентина Мілентіївна. Коли Сашкові виповнилося три роки, родина, придбавши житло у Шепетівці, повернулася на малу Батьківщину.

Навчався юнак у загальноосвітній школі №1. Зі слів мами, хлопець був рухливий, швидкий, водночас дуже відповідальний, завжди допомагав їй, приглядав за меншим братиком Юрком, для якого був беззаперечним авторитетом.

Після дев’ятого класу Олександр продовжив навчання у Шепетівському професійно-технічному училищі за спеціальністю «штукатур, плиточник-облицювальник». Після закінчення училища проходив строкову службу у місті Костопіль Рівненської області, потім в Острозі. Повернувшись додому, працював на будівництві. Коли у 2014 році росія анексувала Кримі частково захопила Донецьку та Луганську області, юнак без вагань став на захист Батьківщини. Брав участь в боях під Дебальцевим, виходив з побратимами з оточення. Мамі про те, що тоді довелося пережити, ніколи не розповідав, лише якось в розмові згадав, що нічого у своєму житті не їв смачнішого за окраєць теплого хліба, яким поділилися наші військові, до яких хлопці вийшли з оточення. Про його військову звитягу розказують нагороди. Олександр Олексійович був нагороджений медалями «Учасник АТО», «За участь в антитерористичній операції», «Ветеран війни. Учасник бойових дій».

Зі слів друзів та близьких, чоловік був дуже принциповим, чесним, відвертим та справедливим. Він безмежно любив Україну, тому вже у перший день повномасштабного вторгнення росії на територію України, не вагаючись, став на захист рідної країни. Рідним сказав: «Я маю бойовий досвід. Саме такі як я зараз повинні бути першими в строю». За цей період Олександру Олексійовичу довелося побувати в багатьох гарячих точках. На запитання мами: «Де ти синку зараз?», віджартовувався, що об’їздив уже всю Україну. Лише в коротких розмовах розповідав веселі історії про нових чотирилапих друзів, Олександр дуже любив тварин і вони відчували це. Жодного слова про війну та про бої. Наші воїни, щодня ризикуючи життям, звільняють клаптик за клаптиком рідну землю, а в короткі хвилини тиші заспокоюють рідних та близьких, що все буде добре і всі обов’язково повернуться додому. Та війна і смерть невблаганні, вони забирають найкращих.

Загинув солдат Ставнійчук Олександр Олексійович 26 червня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини у складі військової частини на території Донецької області. Його служба в армії була не лише обов’язком, а й вираженням його патріотизму та любові до України.

Шепетівська громада висловлює співчуття родині та поділяє це непоправне горе. Ми завжди будемо пам’ятати відважного воїна та його внесок у захист нашої країни.
Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!

Громада в жалобі, схиливши низько голови, востаннє, на рідній землі зустріла навідника 1 гармати 2 артилерійського взводу З артилерійської батареї 1 артилерійського дивізіону, сержанта Олександра Галицького, який героїчно загинув 10 червня 2024 року.

Галицький Олександр Миколайович народився 9 вересня 1978 року в селі Вербівці Шепетівського району. Саша виховувався та зростав у дружній багатодітній сім’ї Галицьких Миколи Миколайовича та Любові Іванівни. Серед чотирьох братів він був наймолодшим. У 1995 році закінчив Вишневецьку ЗОШ. Ще зі шкільних років займався спортом, багато часу проводив на спортивному майданчику, грав у теніс. Після школи продовжив навчання у Шепетівському професійно-технічному училищі №20, здобувши спеціальність «Електромонтер по обслуговуванню електрообладнання», електрик III розряду.

У 1998 році призваний на строкову військову службу у місто Дніпро. Після служби повернувся в Шепетівку та з 2002 року працював на Державному підприємстві «Шепетівський лісгосп» оператором лінії. Завжди справедливий, позитивний, оптимістично налаштований. Пропрацював у галузі понад 20 років. Неодноразово був відзначений адміністрацією підприємства та обласним керівництвом. Як бригадир, користувався повагою та авторитетом у колег, був активним учасником волейбольної команди підприємства.

У 2003 році поєднав свою долю з Людмилою, яку безмежно любив і цінував. Згодом родина поповнилася двома чудовими дітками: старшим сином Назаром, 2004 року народження та молодшим – Нестором, 2008. Людмила згадує: «Саша дуже тішився хлопчиками, він з дитинства виховував у дітей почуття патріотизму до країни. Наші діти змалку з гордістю носили вишиванку і пишались, що вони українці». Найбільшою нагородою і вдячністю за виховання дітей для Олександра стало те, що старший син Назар став курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Він пишався, що син обрав професію справжнього чоловіка.

Свідченням свідомого патріотизму, величезної любові до країни нашого Героя став той факт, що Олександр Миколайович, маючи статус обмежено придатного до служби за станом здоров’я, ще до повномасштабного вторгнення росії, відчуваючи небезпеку, яка наближалася, за власним бажанням 1 лютого 2022 року вирішив пройти військову підготовку у 184 навчальному центрі у Львівській області для подальшого вступу у лави Збройних Сил України. Дружина згадує його слова: «Син у нас навчається на військового, а я буду сидіти і чекати?». Перші відлуння війни він відчув, коли агресор випустив десятки ракет по Яворівському полігоні. Завдячуючи сміливості та рішучості Олександра, 80% особового складу було врятовано. А далі – тривалі, важкі бойові будні: оборона Херсона й Лимана. Після звільнення Херсона – знову оборонний напрямок – Куп’янськ. Саме там Олександр отримав важкі травми, лікувався в Харківському, згодом в Полтавському шпиталі та знову  повернувся на фронт. У березні 2023 року був переведений до складу третьої артилерійської батареї першого артилерійського дивізіону 45 окремої артилерійської бригади на посаду навідника далекобійної артилерії М777. Потрапивши в підрозділ, виконував бойові завдання на напрямку Донецької області місто Бахмут, підтримуючи вогнем артилерії механізовані підрозділи.

Олександр – людина з великої літери, він ніколи не давав собі розслаблятися. Навіть у відпустці завжди тримав себе у формі, займався спортом, займався господарством. Родині, друзям, колегам та побратимам він назавжди запам’ятається добрим, щирим, світлим, готовим завжди прийти на допомогу.

Галицький Олександр Миколайович, навідник 1 гармати 2 артилерійського взводу 3 артилерійської батареї 1 артилерійського дивізіону героїчно загинув 10 червня 2024 року, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність в бою на Донецькому напрямку.

Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 2 січня 2024 року, Олександра Миколайовича відзначено почесним нагрудним знаком «Золотий хрест».

Захисник віддав усе за вільну Україну та мир, віддав своє життя, маючи ще багато планів та нездійснених мрій.

У цю гірку хвилину висловлюємо глибокі співчуття рідним та близьким захисника, який поклав своє життя, оберігаючи кожного з нас.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада, стоячи на колінах, провела в останню земну дорогу Шахова Богдана Анатолійовича, нашого земляка, оператора 2 відділення безпілотних авіаційних комплексів 4 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини, який героїчно загинув у бою з російськими загарбниками, захищаючи свою землю, нашу рідну Україну.

Богдан Анатолійович Шахов народився 26 лютого 1998 року в Шепетівці. Мама Тетяна згадує, що вони зі старшим братом Романом росли, як і всі хлопчиська, хоч і сварились, але один за одного були горою. Навчався Богдан у загальноосвітній школі №7, після закінчення 9 класів, у 2013 році, продовжив навчання у Шепетівському профільному ліцеї       за спеціальністю «столяр».

Богдан був працелюбним хлопцем, разом з братом допомагали матері по господарству, доглядали за дачною ділянкою, опікувалися хворою бабусею поки мама була на роботі. Після закінчення ліцею Богдан вирішив обрати військову спеціальність та підписав контракт з 8 полком спеціального призначення, що базується у Хмельницькому.

За роки служби пройшов багато профільних курсів та навчань, зокрема опанував спеціальність  оператора БпЛА. Був учасником бойових дій, брав участь у боях у Донецькій та Луганській областях. Часто приїздив додому, допомагав мамі та займався улюбленою справою – був ді-джеєм в одному з клубів Шепетівки. Там і познайомився з майбутньою дружиною – Анастасією. Спочатку спілкувались онлайн, адже Богдан був на службі. У 2020 році, зрозумівши, що не можуть один без одного, вирішили поєднати свої долі та одружились. Жили та працювали у Хмельницькому. Богдан, після закінчення служби влаштувався за професією та працював на виробництві меблів. Після початку повномасштабної війни подружжя вирішило повернутись до рідного міста. Тут, відсвяткувавши 26 лютого свій 24 день народження, Богдан пішов у військкомат добровольцем. Він розумів, що має досвід та можливість захистити найрідніших. Його розподілили до однієї зі військових частин міста. У складі військ протиповітряної оборони проходив службу у Старокостянтинові, Ладижині та на Харківщині. Цьогоріч був переведений до 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Ще з часів АТО мав позивний Детройт (Detroit). На запитання, чому саме Детройт сміявся і казав, як місто в США. Йому подобалось у війську – це було його, він легко опановував нові навички, був відповідальним та працелюбним.

Богдан дуже чекав закінчення війни, мав багато планів в цивільному житті. Ще до повномасштабного вторгнення, він вирішив здобути вищу освіту та у 2019 році вступив до Луцького національного технічного університету на спеціальність «Туризм». У 2022 році здобув ступінь бакалавра.

Близькі згадують, що Бодя був дуже добрим та сонячним юнаком, зовсім не конфліктним, позитивним та легким у спілкуванні. Мав захоплення – колекціонував іграшкові моделі машин. Богдан мріяв навчитися грати на гітарі та на 25-річчя, від рідних, у подарунок отримав омріяний інструмент. Його щастю не було меж.

У відрядження приїздив не часто, але кожного разу намагався все встигнути й провести час з найріднішими. Востаннє Богдан приїздив додому в кінці травня на день народження дружини. 6 днів довгоочікуваної відпустки він провів з рідними, близькими та друзями. Навідався до мами, щоб допомогти по господарству, запевнив, що наступного разу допоможе підготуватися до зими. А потім знову став у стрій, вирушив на завдання на Схід. Востаннє спілкувався з дружиною телефоном 2 червня ввечері. За кілька годин зв’язок з ним зник.

Загинув Богдан Шахов 2 червня 2024 року, виявивши стійкість та мужність у бою за батьківщину, під час виконання бойового завдання в ході ведення бойових дій на Донецькому напрямку.

У пам’яті всіх, хто знав Богдана, назавжди залишиться його світлий, добрий, щирий та доброзичливий образ. Ми низько схиляємо голови у глибокій жалобі й висловлюємо щирі співчуття згорьованій родині, близьким та побратимам воїна.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада провела у засвіти водія кулеметного відділення кулеметного взводу механізованого батальйону військової частини, солдата Олександра Анатолійовича Солодчука, ще одного хороброго воїна, шепетівчанина, який захищаючи Україну віддав життя.

Народився Олександр Анатолійович 25 червня 1982 року у місті Шепетівка. Зростав у дружній родині, де панувала любов і повага. Навчався у загальноосвітній школі №1, згодом у школі‑пансіоні, де і здобув середню освіту. Після закінчення школи вступив до професійно-технічного училища у с.Гамарня Полонського району, де оволодів професією водія. Трудову діяльність розпочав у Шепетівському водоканалі, де працював в аварійній бригаді з ремонту водопостачання.

Згодом Олександр почав працювати на будівельних об’єктах за кордоном та в Україні, оскільки був майстром на всі руки, все, за що брався, усе в нього було до ладу. У вільний від роботи час займався улюбленою справою – риболовлею. Дуже любив тварин, його домашній улюбленець пес Сігал ще досі чекає на повернення хазяїна.

Зі слів рідних, Олександр був розбитний, розумний, всебічно розвинений, мав багато планів та задумів. Головною мрією було відбудувати батьківську хату. І вона обов’язково здійснилася б, якби не клята війна…

25 жовтня 2023 року Олександр Солодчук був мобілізований на військову службу. Маючи змогу взяти відстрочку по догляду за хворою матір’ю, попри всі умовляння сестри, навідріз відмовився. Сестра згадує його наполегливе твердження: «Я нікуди не буду втікати, ховатися, буду виконувати свій обов’язок». А далі – навчання на Рівненському полігоні, потім гарячі точки – Слов’янськ, Часів Яр та харківський напрямок.

Під час проходження служби Олександр виявив мужність, героїзм, самовіддачу та здобув щиру повагу побратимів. Недарма до нього прив’язався позивний «Кот», Олександр був завжди уважним, сконцентрованим та розсудливим, усі завжди прислухалися до його порад.

Побратими жартували: «Такого кота, як цей кіт, немає ні у кого». Це була людина слова і честі. Він ніколи ні в кого нічого не просив, якщо ж йому допомагали – віддячував сторицею.

Життєва зірка нашого захисника згасла 17 травня 2024 року.

Солодчук Олександр Анатолійович буде похований на кладовищі у рідному місті, як Герой, поряд з батьком. Така була його воля, так він заповідав перед кожним виходом на завдання. У воїна залишилась сестра Ольга та тринадцятирічний син Дмитро.

Війна забирає не просто наших відважних оборонців, вона забирає рідних, друзів, побратимів, тих, з ким ще вчора разом мріяли про перемогу та будували плани на майбутнє. Тепер вони залишаються пекучим болем і світлим спомином у наших серцях.

Шепетівська громада поділяє з родиною Героя цю гірку втрату.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада провела в останню земну дорогу ще одного славного українського воїна, нашого земляка сержанта Шепетівського 88 батальйону ТРО Олексія Юрійовича Владюка, який пожертвував своїм спокоєм, полишив своє звичне життя заради миру.

Олексій Юрійович Владюк народився 21 вересня 1977 року у селищі Антоніни Красилівського району, дитинство та юність пройшли в Шепетівці. Олексій навчався в загальноосвітній школі №7, ріс спокійним та допитливим. Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійно-технічного училища №20 та отримав професію маляра-штукатура. Після строкової служби у десантних військах ЗСУ юнак повернувся до рідного міста.

Олексій був працьовитим і невтомним, чоловіком, якому піддавалась будь-яка робота, хоч її у його житті було чимало. У 2000 році чоловік познайомився з майбутньою дружиною – красунею Наталею, та не мав сумнівів, що вона – його доля. Створивши сім’ю, в мирі й злагоді виховували двійко дівчаток – Марію та Поліну. Олексій безмежно любив донечок, намагався проводити з ними багато часу. Вони не сиділи вдома, він так хотів показати їм весь світ, возив на різні екскурсії й прогулянки. Цінував кожну хвилину у колі найрідніших. Та повномасштабне вторгнення ворога змінило все.

Від початку війни Олексій готовий був захищати незалежність своєї держави. Він дуже любив життя, у нього було багато планів та мрій, але російське вторгнення на рідну землю стерпіти не зміг. З перших днів, покинувши роботу водія шепетівської станції екстреної медичної допомоги, приєднався до Шепетівського 88 батальйону ТРО. Службу проходив у 2 взводі 2 роти батальйону – медиком. Тримав оборону Бахмуту та Лиману. Двічі був поранений, за стійкість та мужність мав відзнаки й нагороди. Усі, хто знав Олексія – рідні, друзі, товариші по службі, командири – говорять про Олексія як про надзвичайно добру людину, щиру, відверту, оптимістичну, він дуже любив свою Батьківщину. А побратими любили його – завжди спокійного, розсудливого, незворушного навіть у бою, і надзвичайно працьовитого. В його очах завжди був спокій та впевненість, а в словах та діях завжди можна було отримати допомогу та підтримку. Олексій був принциповою, ініціативною людиною, здобув авторитет серед друзів та знайомих. Був чудовим чоловіком, батьком, сином, братом, вірним та надійним товаришем. Олексій трагічно загинув, його серце не витримало та зупинилось 21 квітня 2024 року.

Ми втрачаємо наших Героїв… Олексій став янголом охоронцем для своїх дівчаток, в кожному їхньому подиху, в кожному ударі серця житиме вічна пам’ять про нього. Олексій Владюк не побоявся, не сховався, а вступив у запеклий бій за Україну, заради її майбутнього і майбутнього її дітей.

Звістка про смерть Олексія ранила не одне серце. Мрії, цілі та бажання – стільки всього не встиг він зробити…

Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

 «На щиті», з війни до рідної Шепетівки повернувся стрілець-снайпер 1 аеромобільного відділення 1 аеромобільного взводу 2 аеромобільної роти аеромобільного батальйону солдат Парфенюк Андрій Володимирович, який пожертвував своїм спокоєм, полишив своє звичне життя заради миру!

Андрій Володимирович народився у Шепетівці 27 лютого 1979 року. Його батько був ліквідатором наслідків на Чорнобильській АЕС, а мати працювала на залізниці. Хлопець навчався в шепетівській школі-пансіоні, навчався гарно, особливо любив читати. Вроджене прагнення до справедливості втілилося у бажання стати поліцейським. У 1996 році хлопець на відмінно закінчив школу, і здавалося, що перед ним відкриваються всі можливості, проте, доля розпорядилася інакше. Через підірване здоров’я рано пішли з життя батьки та хлопець залишився сам, без підтримки. Але Андрій не зламався, його міцний характер та внутрішній стрижень проявилися вже тоді й стали запорукою його становлення як особистості.

Щоб почати будувати своє життя, Андрій влаштувався працювати на цегельний завод, де зустрів майбутню дружину Нелю. Молода сім’я виховувала донечку Марину, а згодом з’явився син Владислав. Щоб забезпечити родину, Андрій Володимирович вирушив до Києва та працював на будівництві. Так розпочався шлях його професійного зростання: від простого штукатура до майстра-будівельника.

Зарекомендувавши себе першокласним спеціалістом, чоловік отримує запрошення долучитися до масштабного проекту – зведення котеджного містечка «Зелена поляна» в м.Бровари, де в результаті було побудовано цілу вулицю будинків. Андрій Володимирович радів, що його робота приносить людям щастя, адже завжди працював сумлінно, «на совість». Він постійно навчав своїх дітей: «Потрібно робити для людей як для себе. Тоді все зроблене тобою добро повернеться до тебе сторицею». Так і було, йому радо допомагали, бо знали, що Андрій хороша і порядна людина.

Зводячи будинки для людей чоловік плекав заповітну мрію про власне житло для сім’ї. Він прагнув, щоб його рідні були усім забезпечені, щоб діти зростали в достатку та обов’язково здобули вищу освіту, яку так і не вдалося отримати йому. У 2021 році мрія про власний будинок збулась.

Андрій Володимирович і надалі працював в Броварах. Родина готувалась до весілля доньки, але відсвяткувати цю подію в колі сім’ї не вдалося, світлі плани порушив клятий ворог.

Повномасштабне вторгнення застало чоловіка на роботі. Андрій Володимирович приєднався до Київської територіальної оборони, а через місяць після деокупації Київщини, він повернувся у Шепетівку та пішов добровольцем. Проходив службу у рідному місті, згодом у Житомирі.

Після підготовки, разом зі своїм підрозділом воював на Куп’янському напрямку, згодом в Авдіївці, де був до останніх днів оборони міста. Після виходу з Авдіївки переведений під Мар’янку. Звідки воїна направляють на курси підготовки снайперів, адже він влучно стріляв.

Ще у юному віці, навчаючись в школі, неодноразово брав участь та перемагав у змаганнях зі стрільби. Навчання Андрій Володимирович пройшов на відмінно й отримавши сертифікат був зарахований на посаду стрільця-снайпера свого підрозділу. Воїн постійно вдосконалював свої навички і як сертифікований фахівець проводив інструктажі побратимам, яким завжди був готовий допомогти. Побратими кажуть, що Андрій Володимирович був надзвичайною людиною, взірцем мужності, мудрості та патріотизму.

Захищаючи нашу Батьківщину на Лиманському напрямку, чоловік навіть заспокоював рідних, що там набагато спокійніше ніж під Мар’янкою. Говорив дружині та дітям, що коли повернеться додому, то обов’язково поїдуть всі сім’єю рибалити на своє місце. Донька Марина згадує: «Тато зажди виконував свої обіцянки. Він був для нас взірцем у всьому, кожен його приїзд чи то з роботи, чи зі служби був для нас святом. Він своєю щирістю і добротою ніби освітлював все навколо, постійно оберігав нас, огортав своєю турботою, з ним ми почували себе в безпеці. Мого чоловіка прийняв за рідного сина». Андрій Володимирович був дружині міцною опорою, подружжя прожило в шлюбі 23 роки щасливих роки.

Він завжди коли йшов на виконання бойового завдання казав рідним, щоб не хвилювалися. 11 березня Андрій Володимирович встиг привітати доньку з днем народження, а згодом написав у спільному чаті: «Я іду на три дні, іду старшим групи. Буду мати можливість – дам вам знати. Не хвилюйтесь».

Це було останнє спілкування з рідними. Під час виконання бойового завдання, внаслідок артилерійського обстрілу, 14 березня 2024 року воїн загинув, виконавши свій громадянський обов’язок до кінця, захищаючи Батьківщину зі зброєю в руках.

Андрій Володимирович Парфенюк назавжди залишиться у пам’яті сміливим і відвертим чоловіком, добрим й працьовитим, завжди сповненим оптимізму та готовим допомогти – взірцем гідного громадянина України. У наших серцях, у нашій пам’яті навічно залишиться незламним Героєм, люблячим чоловіком і батьком для своєї родини, безстрашним воїном України.

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

Шепетівська громада прощається з молодим Воїном, старшим водієм 3-го розвідувального взводу розвідки спеціального оперативного призначення, старшим солдатом Максимом Михайловичем Яремчуком.

Народився Максим Яремчук 13 червня 2003 року. Він був старшим сином в багатодітній родині шепетівчан, Лариси та Михайла Яремчуків. Окрім Максима, в родині виховується ще четверо братів.

Навчався Максим в Шепетівському навчально-виховному комплексі №3 у складі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. ім. Натана Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою». Після 9 класу обрав військовий напрям підготовки. Хлопчина був вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком, який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та дозвілля з однолітками. Спокійним і доброзичливим запам’ятали його вчителі й однокласники, зі слів наставників – Максим був хорошим другом.

Закінчивши школу, юнак вступив до Хмельницького національного університету на факультет «Економіки та управління». У вересні 2021 року був призваний на строкову службу до Національної Гвардії України. Служба давалася юнакові легко, він знав, що зробив правильний вибір.

З початком повномасштабного вторгнення Максим, разом з побратимами, стає на захист Києва, бере участь у розмінуваннях звільнених від загарбників територій. Згодом переходить на службу до бригади швидкого реагування Національної гвардії України «Рубіж». Максим разом з побратимами наближав той день, коли для України зі сходу вставатиме лише сонце, а не орки з темряви. Попри свій юний вік – 20 років, цей мужній та самовідданий захисник, як ніхто розумів важливість внеску в перемогу кожного з нас. Він був витривалим, вправно володів зброєю та постійно вдосконалював свої навички. Мав неймовірне почуття гумору та був надзвичайно цікавим співрозмовником.

Справжній патріот, цікавився військовою справою та мрів пов’язати з цим своє життя. За свій світлий, сонячний характер отримав позивний «Ред». Побратими згадують: «Ми ніколи не боялись покластись на «Реда», бо були впевнені в ньому».

Максим був хорошим сином, надійними товаришем, уважним до рідних та близьких, часто тішив молодших братів подарунками й смаколиками. “Він був особливою дитиною. Надзвичайно ніжним, люблячим, співчутливим та добрим. Мав багато друзів, яких завжди підтримував, він умів вислухати, заспокоїти й розрадити. Завжди допомагав нам, часто робив сюрпризи молодшим братам, любив дивувати нас, дарувати подарунки. Він був просто надзвичайний” – розповідає мама Лариса.

Максим завжди був готовий прийти на допомогу іншим, багато допомагав побратимам, військовим, що вирушали на передову, та волонтерам, часто віддавав свій одяг та амуніцію, щоб спорядити інших бійців.

Для нас всіх він назавжди залишиться взірцем хоробрості та стійкості. Тим, хто був небайдужим до долі України, хто мріяв про краще майбутнє і світлий, мирний завтрашній день.

Загинув Максим Михайлович Яремчук 7 березня 2024 року. Всім, хто знав Максима, важко повірити в цю втрату. Він завжди був щирою, відкритою, приязною людиною та понад усе любив життя і багато хотів встигнути, але війна стала цьому на заваді, не давши здійснитись юнацьким мріям.

Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

У Шепетівській громаді – знову траурні стрічки. «На щиті» до рідної Шепетівки повернувся солдат Кравчук Андрій Анатолійович, кулеметник 3 піхотного відділення 2 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини, який загинув у бою проти окупантів.

Народився Андрій Кравчук у місті Шепетівка 14 лютого 1981 року. Батько, Анатолій Євдокимович, працював будівельником, мама, Віра Леонідівна – на Шепетівському деревообробному комбінаті. В сім’ї виховувалось п’ятеро дітей. Молодший брат Андрія, Руслан згадує: «Між нами різниця – два роки, тому ми були дуже дружні. Правда, часом чубилися, як хлопчаки, але один за одного стояли горою, Андрій завжди мене захищав. У нашому дворі він мав багато друзів».

Андрій Кравчук навчався у загальноосвітній школі №7. Коли хлопцеві було 12 років, помирає батько і Андрієві довелося, як старшому чоловікові в сім’ї, взяти на себе чоловічі обов’язки. Він допомагав мамі, став її надійним плечем. Після закінчення школи юнак проходив строкову службу в м.Умань Черкаської області. Відслуживши, повернувся додому, працював будівельником та піклувався про маму. Старша сестра Діна розказує: «Коли я овдовіла, Андрій завжди був поруч, підтримував, допомагав по господарству. Він був надійним і відповідальним».

Андрій Кравчук був мобілізований на військову службу 16 жовтня 2023 року. Захищав нашу Батьківщину в Запорізькій області, був кулеметником 3 піхотного відділення 2 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини.

Загинув Кравчук Андрій Анатолійович 26 лютого 2024 року, мужньо виконавши військовий обов’язок, внаслідок застосування противником БпЛА типу «камікадзе», отримавши поранення, не сумісне з життям.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Захисника. Ми поділяємо горе сім’ї та схиляємо голови в глибокій скорботі. Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Знову жахлива, незворотна трагедія вразила всю нашу громаду, чергова чорна звістка, від якої стискається від болю серце та сковує тіло.

Шепетівська громада попрощалася з гранатометником 3 штурмового відділення З штурмового взводу 1 штурмової роти 1 штурмового батальйону військової частини, солдатом Свєшніковим Ярославом Володимировичем, що повернувся навіки до рідної домівки.

Ярослав Свєшніков народився 11 жовтня 1996 року в місті Шепетівка. На превеликий жаль, із самого дитинства доля Ярослава була нелегкою, адже батьки залишилися осторонь. Змалечку його виховувала бабуся Марія Сидорівна, яка замінила маму.

Ярослав ріс, як звичайний хлопчик – непосидючим та жвавим. Але було у нього одне захоплення, він мав талант до малювання, особливо гарно малював ікони. Охоче з бабусею відвідував церкву та мріяв стати священником. Після смерті бабусі, опікуном стала тітка – Антоніна Олександрівна. Шкільні роки проходили у Шепетівській школі – пансіоні, згодом у Головчинецькій школі-інтернаті.

У 2012 році Ярослав повернувся до рідного міста та продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, здобуваючи професію «Столяр. Верстатник деревообробних верстатів». Соціальний педагог Олена Олегівна згадує хлопчину, як сміливого та наполегливого борця за справедливість.

Шлях воїна для Ярослава розпочався із Майдану у 2014 році. Революція гідності стала переломним періодом в долі хлопця. Ще у сімнадцять років він наполегливо рвався в зону проведення антитерористичної операції, але його не брали. Потрапити на передову Ярославу вдалося після досягнення 18 років, у добровольчий Український корпус «Правий сектор», у 8 окремий батальйон «Аратта». Бойове хрещення отримав в ході боїв під Донецьким аеропортом та у селищі Піски.

Ярослав проявив свій бойовий характер, наполегливо йшов до своєї мети – служити в елітних військах. У 2017 році підписав контракт з 8 окремим полком спеціального призначення міста Хмельницького. Брав участь в обороні під Маріуполем. Завершивши службу за контрактом, шукав себе у цивільному житті, разом з друзями працював на будівництві в Київській області.

Другий контракт підписав з 9 окремим мотопіхотним батальйоном 59 окремої мотопіхотної бригади сухопутних військ України.

З початком повномасштабного вторгнення пішов до територіального центру комплектування добровольцем. Серце Ярослава палало праведним гнівом від несправедливого вторгнення російської нечисті. Мужній воїн з неабияким бойовим досвідом, загартований в боях, готовий боротися за справедливість, отримав запрошення до 3 окремої штурмової бригади сухопутних військ Збройних сил України. І знову на передовій, у самому пеклі війни. Він не ховався за чиїмись спинами – справжній патріот, надійний побратим, незламний Воїн, відданий військовій присязі.

Подруга Юлія згадує Ярослава, як позитивного, щирого й доброго. В її пам’яті залишились світлі спогади про ту радість та гордість, якою Ярослав з нею поділився, коли у нього з’явився свій власний куточок, адже міська рада виділила йому квартиру, де він планував побудувати своє нове щасливе життя.

Ярослав понад усе цінував справжню дружбу, тому так важко переніс загибель свого друга та побратима – Графа Афанасіядє. Друга, з яким він починав свій короткий, але героїчний шлях, друга, з яким ділив свої погляди та уподобання, з яким мріяв зустрітися та дочекатися перемоги. Вони обов’язково зустрінуться та дочекаються, але, нажаль, вже у Небесному війську.

Кум та побратим Юрій Єфімов згадує Ярослава усміхненим, веселим, енергійним, завжди оптимістичним. Він планував жити далі, будувати своє майбутнє. «В мене все добре. Мені тут подобається. Коли закінчиться війна, я підпишу контракт і буду служити далі. Ну все, потрібно готуватися до штурму», – остання переписка друзів і останній штурм Ярослава.

Свєшніков Ярослав Володимирович загинув на Донецькому напрямку 16 лютого 2024 року, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України. У Героя залишилася дев’ятирічна донька Ангеліна.

Його відвага та мужність, проявлені у ході бойових дій, були визнані командуванням на державному рівні. Указом Президента України №284 від 29.04.22 року нагороджений орденом за мужність III ступеня, коли під час протиповітряного бою противник здійснив пряме влучання по позиціях наших військових. Ярослав у цей час здійснював наземну оборону обслуги, яка вела бій. З палаючої самохідної вогневої установки воїн витягнув особовий склад бойової машини, яка була уражена. Також нагороджений орденом «За заслуги», медалями «За поранення», «Відвага та честь», «За гідність та патріотизм», «Захиснику Маріуполя», нагрудним знаком «Кров за Україну».

Він був звичайним хлопчиною, якого пошматувала сирітська доля. Виріс без батьківської опіки, материнської любові й ласки. Він мав велике серце, яке билося в грудях справжнього воїна, він став на захист Батьківщини та віддав найцінніше – власне життя за кожного з нас. Такою високою і страшною є ціна нашої свободи. Ярослав гідно пройшов свій тернистий шлях життя.

Він загинув за нас. Біль стискає серце… Молоде життя обірвалось на злеті. Хлопець не встиг здійснити омріяні плани. Натомість, душа Ярослава поповнила небесне військо ангелів, які освячують таку жадану для всіх українців незалежність та свободу.

Висловлюємо співчуття родині, близьким та побратимам у важку годину скорботи.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Сьогодні велике горе знову зібрало громаду, щоб вшанувати та попрощатися з шепетівчанином, головним сержантом стрілецької роти військової частини, старшим сержантом В’ячеславом Миколайовичем Левковичем, ще одним воїном, який віддав своє життя, захищаючи Україну.

В’ячеслав Левкович народився 16 серпня 1979 року у Шепетівці. Навчався у загальноосвітній школі №5. Він був добрим, сміливим і веселим, з дитинства мав багато друзів, любив рибалити та грати у футбол. Саме тому після 9 класу батьки переводять В’ячеслава до Шепетівської спеціалізованої школи-інтернату, де хлопець долучається до шкільної футбольної команди та бере активну участь у спортивному житті міста. Після закінчення школи юнак вирішив пов’язати своє життя з медициною.

Закінчивши курси масажу у Хмельницькому, В’ячеслав повернувся до рідного міста та працював в кабінеті масажу в консультативно-діагностичній поліклініці Шепетівської багатопрофільної лікарні. Юнака призивають на строкову службу, яку він проходить у прикордонних військах у Раві-Руській, що на Львівщині. Мама, Ніна Інокентіївна, згадує: «Командир його хвалив, все питав, хто його навчив так смачно готувати. А він любив цю справу, був гарним кухарем». В’ячеслав хотів залишитись на Львівщині, та родина переконала його повернутись у рідне місто. Тут він деякий час працював на одному з місцевих підприємств.

Близькі згадують В’ячеслава щирим і справжнім, він умів підтримати, підбадьорити та запевнити, що все добре, у будь-якій ситуації. До нього завжди можна було прийти з важким серцем за порадою, а вийти з посмішкою та легкістю на душі. Він був щедрою людиною, іноді міг віддати останнє, ні на мить не шкодуючи. Умів посміхатися очима, збирав навколо себе людей та завжди влучно жартував.

До лав Збройних сил України став ще у 2014 році, віддано захищав суверенітет України в зоні проведення антитерористичної операції. Воював мужньо і самовіддано, має декілька нагород. Серед них — Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції», «Захисник України», «Ветеран війни – учасник бойових дій».

У 2016 році В’ячеслав демобілізувався, повернувся до цивільного життя та вирушив на роботу за кордон. Але знову повертається до рідного міста. З перших днів повномасштабного вторгнення росії, В’ячеслав Миколайович, маючи неабиякий бойовий досвід, не міг просто сидіти вдома. Не вагаючись, зранку 24 лютого вирушає до місцевого центру комплектування та стає на захист рідної держави. І він не міг вчинити інакше. Адже в нього підростає його гордість – син Владислав, для якого батько хотів бути взірцем. В’ячеслав проходив службу на посаді головного сержанта стрілецького взводу стрілецької роти військової частини. В’ячеслав Левкович стримував ворога на Херсонському напрямку. П’ять місяців відмінної служби, гарячих бойових буднів, молитов рідних і важкого очікування.

Та в липні 2022 року зв’язок з В’ячеславом обірвався. Майже півтора року рідні шукали та чекали на звістку про свого захисника, сподіваючись на диво. Та дива не сталося… Загинув Левкович В’ячеслав Миколайович орієнтовно 27 липня 2022 року від множинних ушкоджень, отриманих під час виконання завдання у районі населеного пункту Високопілля Бериславського району Херсонської області.

Страшну ціну платить український народ за свою свободу. Тому ми не маємо права схибити, щоб жертва наших Героїв, нашого земляка В’ячеслава не була даремною.

Шепетівська громада висловлює співчуття родині та поділяє це непоправне горе. Світла та вічна пам’ять, нашому Герою!

Герої не вмирають!

У Шепетівці провели в останню земну дорогу старшого солдата Даниленка Олега Сергійовича, старшого оператора розвідувального відділення розвідувального взводу, який до останнього боронив Батьківщину від ворога та віддав життя за кожного з нас.

Олег Даниленко народився 10 листопада 1989 року в селі Коханівка, де і провів свої дитячі та юнацькі роки. У школі його згадують, як непосидючого, активного, кмітливого, допитливого хлопчика зі щирою, доброю посмішкою на обличчі. Високий на зріст, зі спортивною статурою, був попереду усіх не тільки на уроках фізкультури, а й завжди першим приходив на допомогу, не чекаючи, коли попросять. Мав відзнаки за гарне навчання та спортивні досягнення. Меншому братику Дмитру був не тільки другом та порадником, а й прикладом для наслідування. Олег мав багато захоплень, одне з них – риболовля. В дитинстві полюбляв ловити рибу з татом, це захоплення проніс через все життя. І навіть на війні знаходив для цього час.

Після закінчення у 2007 році Великокаленецької ЗОШ навчався у Шепетівському сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку за спеціальністю бухгалтер. Згодом продовжив навчання у Подільському державному аграрно-технічному університеті. Строкову службу Олег пройшов в десантно-штурмових військах у місті Хмельницький. Після закінчення служби працював будівельником за кордоном.

Незадовго до повномасштабного вторгнення повернувся на Батьківщину. А в страшний для усіх нас день, 24 лютого, вирішив виконати свій громадянський обов’язок – захистити рідну землю. І вже 25 лютого 2022 року, не вагаючись, пішов до Шепетівського центру комплектування та соціальної підтримки і добровільно вступив до лав територіальної оборони. Коли батько, Сергій Тимофійович, який тоді працював за кордоном, дізнався – підтримав Олега.

Після навчання Олег проходив службу у батальйоні, який охороняв аеропорт Жуляни, пізніше продовжив службу у гарячій точці на Запорізькому напрямку.

Олег був справжнім патріотом. Після неодноразових контузій, часто недолікованих, він  повертався в стрій. Рідні зі сльозами на очах та одночасно з гордістю згадують його слова: «Як я залишу хлопців? Як вони там, без мене? Їх не буде кому змінити!». Так, він був справжнім другом побратимам!»

У війську отримав позивний «Партизан». Відповідальний, товариський, веселий, життєрадісний, міг завжди підняти настрій і знайти вихід із будь-якої ситуації, він був тим, про кого згадуєш завжди із повагою та усмішкою на обличчі», – розповідають побратими Олега. В пам’яті рідних завжди залишиться нездійсненна мрія Олега – створити сім’ю й стати батьком. Ці плани мали здійснитися після війни, так він сподівався… Але підступна війна краде все… Виконуючи бойове завдання, 5 січня 2024 року, в Запорізькій області, Олег загинув.

Йдуть у засвіти найкращі. Олег був тим, хто не боявся стати на захист України. Його служба в ЗСУ була не лише зобов’язанням, а й виявом його патріотизму та любові до України.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та побратимам загиблого.

Слава Україні!

Героям слава!

Шепетівська громада зустріла свого Захисника, який «на щиті» повернувся до рідної оселі.

Ряжських Роман Вікторович народився на Покрову, 14.10.1996 року. Ріс кмітливим та розумним хлопчиком. Добряк, але зі сталевим характером… Мама Оксана Євгенівна згадує : «мене викликали до школи…бувало… та він не ліз першим, але вмів за себе постояти!». Роман виріс без тата, батько помер, коли він був ще маленький.

Роман відвідував місцевий дошкільний заклад «Дюймовочка», а згодом став учнем ліцею у м. Шепетівка. Шкільне життя юнака було насиченим, він мав багато захоплень, з дитинства полюбляв читати, захоплювався футболом та був активним учасником шкільних заходів. Роман вмів дружити, відчував людей та знаходив спільну мову з кожним. Юнак був чудовим учнем, вірним товаришем, гарною людиною. Закінчивши у 2014 році школу, хлопець вирішив вступати до Львова у Національний університет ім. І.Франка на факультет журналістики. Попри великий конкурс, юнака помітили, і згодом, після творчого конкурсу та співбесіди з деканом, Роман став студентом кафедри журналістики одного з найпрестижніших вишів країни. Якщо Роман ставив ціль, він обов’язково її досягав. Грав у університетській футбольній команді, допомагав тренувати молодь. Його зовнішність, логіку та інтелектуальні здібності оцінили та він взяв участь у кастингу на проект «Супермодель по-українськи», де отримав лідерство у своїй команді, але як він сам зізнавався, це було не його. Закінчивши у 2019 році магістратуру, він проходив строкову службу у Президентському Полку в Києві. Після служби юнак залишається в столиці та йде працювати за професією на український молодіжний розважальний телеканал «НЛО».

З початком повномасштабної війни Роман вирішує вступити до територіальної оборони. Він не міг стояти осторонь. Роман починає багато працювати, підтримувати родину. Він був гарним спеціалістом, займався бренд-журналістикою та мав багато клієнтів, що цінували його за професіоналізм та особливий підхід до роботи. Одного разу, прогулюючись парком з мамою, Роман зізнався їй, що вирішив піти добровольцем. Вважав, що не може просто сидіти… «Якщо всі чоловіки в країні не візьмуться за зброю… то України просто не буде» Мати, хоч як не було важко, прийняла вибір свого сина, і у вересні 2023 року Роман пішов добровольцем.

Студентська родина підтримала юнака та, організувавши на журфаці «СирникФест» та «Вечір кіно», допомогли зібрати кошти на купівлю необхідної амуніції. Студенти, друзі, колеги по роботі, замовники допомагали та завжди хвилювались, запитували, чим ще допомогти й чекали Романа для продовження співпраці.

Спочатку була підготовка у Житомирській області, згодом його направили на навчання до Польщі. Після повернення юнак потрапив до 95 окремої десантно-штурмової бригади та відправився захищати країну на Донецькому напрямку. Командування характеризувало Романа, як відповідального, вмотивованого та професійного військового. Він справді був гарним товаришем, мав авторитет серед побратимів, підтримував усіх, був надійним плечем. Пішов на війну зі словами: «Я відчуваю, що я на своєму місці…». Роман казав мамі: «Я хочу, щоб ти спокійно спала…». Та відтоді мама не могла спати, знаючи, що її єдиний син виборює у нерівному бою кожен клаптик рідної землі.

Востаннє Роман спілкувався з мамою 29 грудня. Зробив сюрприз, відправив кур’єром розкішний букет квітів та солодощі. Романтик зі сталевим характером…

Повідомив що відправляється на бойове завдання і зв’яжеться з нею одразу після повернення. Попередив, що зв’язку не буде щонайменше 10 днів. Та материнське серце відчувало, що щось не так… Віднайшовши контакти командира, почула: «вашого сина важко поранено…»

6 січня 2024 року у Дніпровській обласній клінічній лікарні імені Мечнікова, солдат Ряжських Роман Вікторович, навідник 2 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону військової частини, помер після лікування від важкого поранення внаслідок артилерійського обстрілу у Донецькій області.

Висловлюємо співчуття родині та близьким Романа. Сумуємо разом із вами, низько схиляємо голови у скорботі.

Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!

 

І знову Шепетівська громада на колінах й зі сльозами на очах зустріла загиблого Героя, матроса Степича Сергія Валентиновича, розвідника-оператора 3 розвідувального відділення розвідувального взводу військової частини.

Сергій Валентинович Степич народився 8.04.1984 року у Шепетівці в родині військового. Йому було 39. В 1990 році пішов навчатися у місцеву загальноосвітню школу №7, яку закінчив 2002 році. Зі слів батька, Валентина Вікторовича він був жвавим та непосидючим хлопцем.

Після школи Сергій проходив строкову службу в Одеській області. Під час служби в армії брав участь у розмінуванні складів у Новобогданівці. Сергій був здібним хлопцем, багато йому вдавалось з першого разу. Повернувшись до рідної Шепетівки, не сидів склавши руки, працював на приватному підприємстві ремонтуючи паливну апаратуру. Роботящий, доброзичливий та позитивний. Його роботу цінували.

Влітку 2023 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спочатку було навчанння у Рівненській області, згодом за розподілом потрапив у морську піхоту до Одеської області.

Він був тим, хто клаптик за клаптиком звільняв лівий берег Дніпра від нечисті, що полонила країну. Він був розвідником, тому йшов перший.

Після одного з бойових завдань родина втратила зв’язок з Сергієм на довгих 10 днів. Страх, переживання, відчай… Та на 11 день коротке повідомлення «Живий…». Востаннє телефонував мамі Ларисі Леонідівні 29 жовтня 2023 року. А вже 31 жовтня, під час ворожого артобстрілу фосфорними боєприпасами поблизу населеного пункту Кринки Херсонської області, гідно виконавши свій військовий обов’язок, Сергій Степич загинув, віддавши своє молоде життя за нас, за нашу свободу, за незалежність і територіальну цілісність України.

Цей мужній воїн ціною власного життя захищав українську землю, він виборював право нашої нації бути вільною.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Знову жахлива, незворотна трагедія вразила всю нашу громаду. Війна вбила ще одного хороброго і відважного захисника, начальника інженерної служби, капітана Харчишина Володимира Володимировича, який все своє життя до останнього подиху присвятив військовій службі, служінню Україні. На першому місці в нього були підлеглі, його побратими.

Народився Володимир Харчишин 4 листопада 1977 року у Шепетівці. Навчався у загальноосвітній школі № 5. Юнак мав багато захоплень, йому подобалося малювати, тому закінчив Шепетівську художню школу. Активно займався спортом, дуже любив тварин, цікавився різною технікою, особливо мотоциклами, любив сам майструвати та вдосконалювати її.

Закінчивши у 1994 році школу вступив до Житомирського військового інституту радіоелектроніки імені Сергія Корольова.

Після закінчення у 1999 році закладу поступив на службу у військову частину на посаду старшого помічника 1-го відділу зберігання радіолокаційного озброєння За період служби був відзначений міністерством оборони України: у 2006 році – медаллю «За сумлінну службу III ступеня», 2010 році – медаллю «За сумлінну службу II ступеня», у 2011 році – медаллю «За особисті досягнення II ступеня». Товариші по службі згадують Володимира Володимировича як висококваліфікованого спеціаліста, хорошу й порядну людину. З 2014 року був учасником антитерористичної операції. З 2015 року по лютий 2017 року – у складі оперативно-тактичного угрупування «Луганськ», а у 2017 році в Донецькій області. У вересні 2017 року був звільнений в запас, закінчивши службу на посаді капітана, інженера відділу зберігання ракет арсеналу озброєння Збройних сил України.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир Володимирович повернувся до війська, щоб боронити рідний край.

З червня 2022 року Володимир Харчишин виконував військовий обов’язок на півдні, в Запорізькій області. Кожного дня старенька мама, Людмила Яківна, чекала телефонного дзвінка, щоб почути, що все добре. Ось і 1 грудня син зателефонував і сказав «Мамо, не хвилюйся, я не надовго… пізніше передзвоню…» Вже не передзвонив….

Загинув наш земляк, начальник інженерної служби, капітан Харчишин Володимир Володимирович 1 грудня 2023 року в Запорізькій області., мужньо виконавши військовий обов’язок, захищаючи незалежність України.

Висловлюємо співчуття родині у важку годину скорботи.

Герої не вмирають!

 

Шепетівська громада з невимовним болем та сумом, навколішки зустріла свого героя – солдата Захарова Віталія Володимировича, гранатометника 1 механізованого відділення 1 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини, який поклав життя за Україну у бою з окупантами.

Народився Віталій Захаров 23 червня 1974 року у родині шепетівчан. Юнак ріс спокійним та добрим, цінував дружбу та справедливість, мав творчу душу та, як і всі хлопчаки, був трішки бешкетником. Віталій писав вірші, часто читав їх мамі, гарно малював, ліпив оригінальні прикраси з пластиліну. Мати вчила, що будь-яка справа вирішується не силою, а розмовою.

Після закінчення місцевої загальноосвітньої школи №1 Віталій вступив до Київського індустріального коледжу, обравши будівельну спеціальність. Йому подобалось будувати та створювати щось нове, він розумів, що це – його. Після строкової служби, яку Віталій проходив в Криму, юнак продовжив навчання. Закінчивши коледж з червоним дипломом вирішує залишитись в столиці та започатковує свою невеличку справу з дизайну та виготовлення візитівок. Життя у столиці стало лише початком його професійного шляху. Згодом Віталій повертається у рідне місто. Маючи необхідні знання та вправні золоті руки, він починає нову сторінку та реалізовує себе у будівельній сфері. Віталій Володимирович багато працює, подорожує країною, працює у різних містах, набираючись досвіду.

З початком повномасштабного вторгнення він розуміє, що потрібен своїй країні та повертається у рідне місто. Мати Героя Валентина Йосипівна згадує, що Віталій з дитинства усвідомлював себе українцем. Він не міг стояти осторонь. Спочатку долучається до територіальної оборони, а 5 липня 2023 р. вступає до лав Збройних Сил України. Спочатку було навчання у різних куточках країни, а потім і гарячі точки на лінії зіткнення. Під час виконання одного з бойових завдань Віталій Захаров отримав контузію серця, лікувався, та знову повернувся у стрій. Його побратими згадують, що він був справжнім воїном, вірним другом, людиною слова та мужності, зразком незламності та вірності своїй країні. Для Віталія Володимировича справедливість і честь були завжди на першому місці. Він з честю боронив Україну, мріяв про Перемогу і робив усе для того, щоб гідно протистояти ворогу.

16 грудня 2023 року Захаров Віталій Володимирович загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку, в результаті атаки FPV-дроном, отримавши поранення, несумісні з життям.

Захищаючи право на наше безпечне життя, не шкодуючи, віддав власне.

Уся громада в цей гіркий час висловлює щирі співчуття родині, близьким та друзям.

Слава Україні!

Героям слава!

Востаннє до рідної домівки «на щиті» повернувся солдат Середюк Андрій Миколайович,  номер обслуги 1 мотопіхотного взводу 1 мотопіхотної роти військової частини.           

Йому було 24. Молодий юнак, майже дитина з душею героя – воїна.

Після закінчення шепетівської загальноосвітньої школи №1 Андрій обрав для себе технічний напрям. Навчання продовжив у Шепетівському професійному ліцеї, обравши спеціальність столяра, що йому вдавалося. Згодом юнак проходив строкову службу у Запоріжжі. Армія загартувала його. І хоч у школі згадують його сором’язливим та скромним, та це був справжній українець зі сильним характером. За приклад він мав старшого брата Дмитра, який без вагань пов’язав своє життя з військовою справою й боронить Україну.

А потім було 24 лютого 2022 року. І вже 26 лютого хлопець був у лавах Збройних сил України, у рядах захисників. Службу проходив у рідному місті, та з часом зрозумів, що може та хоче більше і згодом був направлений ближче до лінії зіткнення.

«Мамо, все добре», – час від часу читала короткі повідомлення його мама і від того на крапельку ставало легше. Лише на крапельку. Бо не знала, що із сином вже наступної миті там, на війні.

А потім настав кінець…Кінець цього достойного насиченого барвистого молодого й красивого життя. Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну на Донецькому напрямку, Середюк Андрій Миколайович загинув 14 грудня 2023 року.

Висловлюємо співчуття батькам, всім близьким та рідним відважного та відданого захисника своєї країни!

Герої не вмирають!

Слава Україні!