8 травня у Шепетівці проводжали у засвіти головного сержанта Рудніцького Олега Миколайовича.

Олег Рудніцький народився 20 липня 1977 року в селі Богуславка (Приморський край). Коли хлопчику було лише два роки він переїхав до бабусі та тітки до Шепетівки — міста, з яким відтоді було пов’язане все його життя.

Тут він пішов до першого класу загальноосвітньої школи №1 (нині — гімназія №1). Олег був здібним та допитливим учнем: особливо цікавився точними науками — математикою, геометрією та кресленням, мав чудову пам’ять, захоплювався історією і літературою та дуже багато читав. Після дев’ятого класу продовжив навчання у вечірній школі.

У 1996 році Олег Миколайович пройшов строкову службу. Вже тоді він зарекомендував себе як відповідальний, сумлінний та ввічливий, для якого дисципліна і тактовність були невід’ємними рисами характеру.

Після армії Олег здобув професію електрогазозварювальника у ПТУ №20 (нині — професійний ліцей). Свій трудовий шлях розпочав на місцевому заводі культиваторів. Саме у Шепетівці він зустрів кохання свого життя — Юлію, яка стала його вірною супутницею. У 2001 році пара побралася. Певний час родина проживала у Славуті, де Олег працював на комбінаті «Будфарфор», проте у 2007 році вони повернулися до рідного міста.

Разом із дружиною виховували двох дітей: доньку Анастасію та сина Артема. Олег Миколайович працював у «Сварог-Вест Груп» та «Шепетівському райавтодорі», а згодом став майстром-на-всі-руки, виконуючи газозварювальні роботи на замовлення. Його металеві вироби — від воріт до предметів інтер’єру — ставали окрасою багатьох домівок.

Для Олега Миколайовича сім’я завжди була на першому місці. Справжній господар і чуйний батько, він вчив дітей чесності та сили власним прикладом, завжди знаходячи час для підтримки. Його любов проявлялася не у словах, а у вчинках, відповідальності та бажанні захистити спокій близьких.

Дружина Юлія згадує його як надзвичайно добру, щиру та лагідну людину. Олег мав рідкісний хист відчувати рідних без зайвих слів і завжди був готовий відкласти власні справи, щоб прийти на допомогу друзям. Його життя було щоденним вибором на користь доброти, справедливості та турботи про тих, кого він любив.

Найбільшою цінністю для нього були діти — заради їхнього щастя він не шкодував нічого. Олег Миколайович виховував їх власним прикладом, прищеплюючи працьовитість і самостійність. У житті та спілкуванні він був безкомпромісним щодо несправедливості та брехні, залишаючись для сина й доньки непохитною опорою та мудрим порадником.

З перших днів повномасштабного вторгнення Олег Рудніцький не залишився осторонь: спочатку вступив до місцевої «Самооборони», чергував на блокпостах та допомагав із підготовкою засобів захисту. Вже у квітні 2022 року він добровольцем приєднався до лав Сил оборони України.

Бойовий шлях Олега Рудніцького розпочався у 64-му топогеодезичному центрі. За мужність, проявлену на Харківщині та Донеччині, він був нагороджений відзнакою Президента «За оборону України» та грамотою командувача Сил підтримки ЗСУ «За мужність та героїзм».

Після успішної перепідготовки у 2023 році, головний сержант продовжив службу в 21-й окремій механізованій бригаді, виконуючи завдання на Сумщині та в Курській області. Як досвідчений командир, він завжди брав відповідальність за побратимів, залишаючись при цьому турботливим батьком і чоловіком, який ні на мить не припиняв дбати про свою родину.

Навіть на передовій Олег Миколайович оберігав спокій рідних: у розмовах жартував, ділився світлинами фронтових котиків-«квартирантів» та просив дружину не плакати й берегти себе. Він щиро мріяв про повернення додому, до звичних справ на подвір’ї та теплих зустрічей із друзями, якими так дорожив.
Остання розмова з сім’єю відбулася вранці 29 квітня. А вже надвечір, не дочекавшись звичного повідомлення, рідні розпочали пошуки, які завершилися страшною звісткою.

Головний сержант Олег Миколайович Рудніцький, вірний військовій присязі та українському народові, загинув 29 квітня 2026 року під час виконання службових обов’язків у Сумській області внаслідок бойового ураження.

Командування та побратими згадують його як незамінного воїна:

«Це непоправна втрата для нашого батальйону. Олег віддавався справі цілком і повністю. Його поважали за прямоту, справедливість та щиру турботу про бійців. Він виконував завдання на сто відсотків і навіть більше. Нам усім його бракуватиме».

Шепетівська громада схиляє голови у глибокій скорботі. Світла пам’ять про мужнього захисника, доброго батька та вірного сина України назавжди залишиться у наших серцях.
Герої не вмирають!

1 травня Шепетівська громада у глибокій скорботі схилила голови та віддала останню шану земляку — солдату Сацику Богдану Дмитровичу, механіку-водію батальйону навчально-бойового озброєння та техніки, який загинув 1 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.

Богдан Сацик народився 24 березня 1982 року в селищі Гриців в родині Дмитра Артемовича та Лариси Володимирівни. Коли йому було три роки, родина переїхала до Шепетівки. Богдан навчався у школі №4 (нині гімназія №4), де особливо цікавився математикою та історією.

Він зростав активним і товариським, мав багато друзів, захоплювався карате та боротьбою. Особливе місце в його житті займало дозвілля з батьком — вони часто разом їздили на риболовлю. Обіч дитячих захоплень, Богдан завжди залишався позитивною та відкритою до людей людиною.

Ще змалку Богдан мав особливий хист до збирання грибів — за спогадами мами, вони ніби самі «йшли йому до рук». Любив і фізичну працю, зокрема заготівлю дров, що замінювало йому силові тренування.

Після школи юнак здобув фах бухгалтера у Шепетівському сільськогосподарському технікумі. Свій трудовий шлях розпочав у філії «Шепетівська дорожньо-експлуатаційна дільниця», де багато років працювали його батьки. Цьому підприємству Богдан присвятив 15 років життя — з 2001 по 2016 рік.

У 2010 році Богдан зустрів свою майбутню дружину Інну, яка стала йому вірною супутницею та опорою. Разом вони виховували трьох синів: Владислава, Михайла та Артема.

Богдан був синам турботливим батьком і наставником. Вправний господар, він прищеплював хлопцям любов до праці, вчив їх бути справжніми чоловіками. Увесь вільний час родина проводила разом: відпочивали, ходили до лісу чи на риболовлю. Його найбільшим прагненням було виростити синів чесними та працьовитими людьми.

Після смерті батька у 2020 році Богдан став головною опорою матері. Останні роки він працював на місцевій пилорамі, а 2 травня 2024 року був мобілізований до лав ЗСУ. Після підготовки на Яворівському полігоні, як вправний та відповідальний боєць, був направлений на Схід у склад 47-ї окремої механізованої бригади.

Навіть на важкому Покровському напрямку він беріг спокій рідних, запевняючи маму, що досі перебуває на навчанні. У розмовах із синами Богдан завжди давав настанови: добре вчитися і бути підтримкою мамі й бабусі. Він мріяв побачити дітей дорослими, дати їм освіту та влаштувати їхнє майбутнє. Товариська вдача допомагала Богдану швидко знаходити друзів серед побратимів, які цінували його за надійність і щирість.
Зранку 1 липня 2024 року відбулася остання розмова Богдана з дружиною. Він попередив, що виходить на завдання, просив обійняти дітей і пообіцяв зателефонувати пізніше. Проте на зв’язок більше не вийшов.

Вже 4 липня родина отримала сповіщення, що солдат Богдан Сацик зник безвісти під час ворожого штурму на Покровському напрямку. Потягнулися довгі місяці невідомості та пошуків: через Червоний Хрест, Координаційний штаб, соцмережі та запити… Рідні та друзі до останнього плекали надію, що Богдан живий.

Ця надія жила майже два роки, але 27 квітня 2026 року надійшла трагічна звістка — воїн загинув у бою за незалежність України. У пам’яті близьких він назавжди залишиться людиною, в якій гармонійно поєднувалися сила духу та щира доброта.

Він був дбайливим сином і люблячим батьком, який вчив синів тримати слово та берегти рідну землю не красномовством, а власним життям.

Богдан Сацик став прикладом справжньої честі та мужності, з гідністю прийнявши обов’язок захисника, щоб вберегти рідну землю та мирне майбутнє рідних.

Герої не вмирають!

30 квітня додому «на щиті» повернувся солдат Кузнєцов Олександр Олександрович, який, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність загинув 28 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку.

Олександр Кузнєцов народився 2 липня 1983 року в місті Шепетівка. Разом із сестрою Іриною він зростав у люблячій родині Галини Василівни та Олександра Юрійовича. Його юність була позначена важким випробуванням — у 1999 році він втратив батька. Ця подія стала великим ударом загартувала його характер, навчила бути сильним і нести відповідальність за своїх близьких.

Одразу після навчання Олександр присвятив себе роботі: працював на будівництві, згодом — в охороні цукрового заводу. Був сумлінним і надійним, а кожну справу робив заради добробуту сім’ї, яка була для нього головним сенсом життя.

Доленосною стала зустріч із майбутньою дружиною Оленою: випадкове знайомство та прохання провести додому поклали початок щирому коханню. У 2004 році вони побралися, а за рік у них народився син Микола. Олександр був турботливим батьком — виховував сина власним прикладом, прищеплюючи йому чесність і силу духу. Вони були справжніми друзями: разом грали у футбол і завжди підтримували один одного.

Прагнучи забезпечити родину, Олександр багато працював, зокрема і за кордоном. Він був щирою та надзвичайно чуйною людиною, завжди готовою прийти на допомогу. Особливу ніжність і тепло Олександр дарував дітям, завжди знаходячи час для улюблених племінниць — Тетяни та Анни.

Повномасштабне вторгнення докорінно змінило життя родини. У 2023 році син Микола, щойно йому виповнилося 18, підписав контракт із ЗСУ. Олександр не зміг залишитися осторонь — він став до лав захисників, щоб бути поруч. Під час запеклих боїв на Донеччині Олександр отримав поранення та контузії, але мужньо продовжував виконувати свій обов’язок. За мужність та відданість був відзначений нагородами, серед яких медалі «За поранення» та «Учасник бойових дій».

Після операції та реабілітації Олександр знову повернувся у стрій. Навіть коли стан здоров’я вже не дозволяв повною мірою виконувати бойові завдання, він не покинув побратимів, залишаючись для них надійною опорою. У ніч на 28 квітня 2024 року родина востаннє почула його голос. Олександр повідомив, що повернувся з бойового завдання і планує відпочити. Проте вже наступного дня зв’язок із ним обірвався назавжди.

Згодом стало відомо, що вранці 28 квітня підрозділ знову вирушив на завдання. Для родини розпочалися дні болісної невідомості, сповнені тривоги та надії. Олександр довгий час вважався зниклим безвісти, і рідні до останнього вірили в диво… Та, на жаль, підтвердилося найгірше.

Солдат Олександр Кузнєцов загинув 28 квітня 2024 року, до кінця залишившись вірним присязі та обов’язку перед Україною.

Схиляємо голови перед мужністю воїна, який став щитом для своєї родини та всієї країни. Нехай його незламний дух надихає нас бути сильними, відкидати зневіру та триматися разом заради майбутнього вільної України, за яке ми платимо найвищу ціну та втрачаємо найкращих.

23 квітня у Шепетівці проводжали в останню земну дорогу солдата Віктора Каширіна, серце якого зупинилося 12 квітня 2026 року в лікарні на Дніпропетровщині. Він до останнього подиху залишався вірним присязі, виконуючи обов’язки оператора-радіотелефоніста взводу зв’язку танкового батальйону.

Віктор Каширін народився 13 січня 1989 року в Шепетівці у сім’ї Сергія Анатолійовича та Наталії Вікторівни. Навчався у школи – гімназії (нині ліцей №2) та ЗОШ №3 (гімназії №3). З дитинства був активним, захоплювався футболом та любив залізницю, де працював батько. Проте, через любов до тварин, після 9 класу вирішив пов’язати своє життя із сільським господарством, переїхавши в село для роботи у тваринницькій сфері.

Ще під час навчання Віктор створив першу сім’ю та переїхав у село Рябіївка Волочиського району, де у нього народилися доньки Вікторія та Анастасія. Згодом, після розлучення, він повернувся до Шепетівки, працював експедитором і зустрів другу дружину — Інну. Їхній союз став оазою любові: Віктор прийняв доньку дружини як рідну, а її родина щиро полюбила його за доброту та турботливість. Він був щирою сімейною людиною — обожнював шістьох племінників, допомагав сусідам та цінував кожну хвилину, проведену з близькими. Віктор залишився в пам’яті близьких та знайомих як людина з великим серцем та товариської вдачі.

З початком повномасштабного вторгнення, коли чоловік сестри став до лав ЗСУ, Віктор взяв на себе турботу про всю родину. 11 червня 2024 року він і сам отримав повістку і, попри хронічне захворювання, пішов захищати Батьківщину. У складі 155-ї окремої механізованої бригади імені Анни Київської Віктор здобув кваліфікацію спеціаліста зв’язку, після чого розпочав свій бойовий шлях на Східному напрямку.

Під час служби воїна високо оцінювало керівництво – з нагоди Дня військової частини 23 травня 2025 року солдата Віктора Каширіна за самовіддану службу, стійкість, мужність та щоденну працю задля безпеки й оборони нашої держави було відзначено почесною грамотою командира частини.

Остання зустріч із рідними відбулася у лютому 2026 року. Віктор приїхав із подарунками для дружини, проводив час із мамою, дітьми та радів новонародженому онуку Марку. Він із гордістю розповідав про свою службову «ластівку» — автівку, яку оберігав і в якій возив дитячі малюнки як обереги. Подружжя мріяло про власне авто та спільний відпочинок у Карпатах і на морі.

Проте після відпустки стан Віктора різко погіршився через загострення цукрового діабету. Він потрапив до реанімації у Дніпрі, де лікарям вдалося вивести його з коми. Попри важкий криз, після стабілізації стану воїн знайшов у собі сили повернутися до виконання бойових обов’язків.

12 квітня, у вечір Великодня, відбулася остання розмова Віктора з дружиною. Він поспішав, обіцяючи перетелефонувати пізніше. Проте вже вранці родині повідомили трагічну звістку: серце солдата Віктора Каширіна зупинилося. Оператор-радіотелефоніст танкового батальйону помер 12 квітня в лікарні селища Петропавлівка Синельниківського району Дніпропетровської області, до останнього залишаючись вірним обов’язку захисника.

Ця трагічна звістка обірвала чотири роки щасливого сімейного життя, залишивши глибоку пустку в серцях близьких. У світле свято Великодня світ втратив турботливого сина, чоловіка, батька та дідуся. Без захисника залишилася згорьована родина: мама, дружина, сестра, доньки, маленький онук та брат, який також став до лав ЗСУ у квітні 2026 року.

Віктор Каширін без вагань обрав шлях воїна, дбаючи не про себе, а про майбутнє рідної землі. Його життя та служіння стали символом незламності й щирої любові до України.

Три роки рідні зберігали надію на повернення захисника, проте сьогодні довга дорога додому завершується гіркою правдою. 22 квітня 2026 року назавжди до рідного міста повернувся солдат Сергій Олександрович Швець, щоб знайти спокій у землі, яку він захищав.

Сергій Швець народився 13 квітня 1988 року у Шепетівці, в родині Олександра Миколайовича та Ольги Володимирівни. Виховувався разом із братом Віталієм у любові та взаємоповазі, зростаючи спокійним, врівноваженим та щирим хлопцем. Навчався у другій школі, де його пам’ятають як життєрадісного товариша, чиє серце завжди було відкритим для друзів та близьких.

«Для друзів він завжди був просто “Швєк” — це дитяче прізвисько пізніше стало і його бойовим позивним. За понад двадцять років нашої дружби Сергій жодного разу не підвів: ми розуміли одне одного без слів і ніколи не сварилися. Таких справжніх людей важко знайти — він підтримував вчинками, а не словами, і був готовий прийти на допомогу в будь-який час доби», — згадує шкільна подруга та кума Олена.

Попри зовнішню кремезність та брутальність, для близьких Сергій завжди був надійним порадником, з яким було легко і просто залишатися собою. Він щиро любив дітей, а малеча відповідала йому взаємністю — син друзів ще зовсім малим щодня забігав до Сергія на роботу, щоб просто побачитись. Для кращого друга Богдана він став більше ніж кумом — він став братом, з яким пройшли через усі життєві випробування. Це був той рідкісний зв’язок, який не здатні розірвати ні час, ні відстань, ні навіть смерть.

Після школи Сергій розпочав трудовий шлях, переймаючи від батька майстерність з ремонту та фарбування автомобілів. Невдовзі життя принесло йому важкі випробування: передчасну смерть батька, а згодом і старшого брата Віталія. Втративши найближчих чоловіків, Сергій став єдиною опорою для мами, Ользги Володимирівни, і з гідністю взяв на себе всю відповідальність за родину.

У 2011 році Сергій створив сім’ю, а згодом справжньою розрадою та втіхою для нього став син Роман. Повномасштабне вторгнення змінило життя чоловіка: продовжуючи працювати, він щодня бачив наслідки війни на понівечених автівках, які привозили з фронту. Кожен слід від обстрілу чи уламка відгукувався у його серці болем і дедалі більше зміцнював рішення стати на захист країни особисто.
У листопаді 2022 року Сергій зробив свій вибір і став на захист Батьківщини. Після вишколу, у складі 77-ї окремої аеромобільної бригади він виконував бойові завдання на одному з найскладніших напрямків — під Бахмутом. Навіть після поранення та контузії воїн відмовився від тривалого лікування і повернувся до побратимів. Він оберігав спокій матері до останнього, щоразу повторюючи у слухавку: «Мамо, все буде добре».

Остання розмова з близькими відбулася 10 квітня 2023 року, а наступного ранку Сергій залишив голосове повідомлення: «Я вас дуже сильно люблю». Це були його останні слова. Три довгих роки невідомості, пошуків та надії на диво завершилися офіційним сповіщенням: солдат Швець Сергій Олександрович загинув 11 квітня 2023 року поблизу Бахмута внаслідок ворожого танкового обстрілу.

Він до останнього подиху залишався вірним присязі. Сьогодні ми схиляємо голови перед мужністю Героя, чия любов до України виявилася більшою за життя. Його шлях завершився в полум’ї битви, але ім’я назавжди закарбоване в історії нашої незламності.

Герої не вмирають!

20 квітня стало ще одним днем скорботи, співчуття та розпачу для Шепетівської громади. На щиті додому повернувся старший сержант Ткачук Олександр Георгійович.

Олександр Ткачук народився 26 березня 1998 року в селі Михля Ізяславського району. Він виріс у люблячій родині: мама Валентина, тато Георгій, поруч завжди був брат Віктор, з яким згодом пліч-о-пліч проходив військову службу. Сашко зростав активним і веселим хлопчиком, якому все було цікаво. Він любив досліджувати світ і цінував кожну хвилину, проведену з рідними, особливо з двоюрідними сестрами, з якими ділив щасливе дитинство.

Його захоплення були щирими та справжніми: змалку Сашко обожнював техніку, міг годинами вивчати механізми, а згодом — самотужки брався за ремонт. Після закінчення Михлянської школи він здобув професію тракториста-машиніста у Плужненському професійному аграрному ліцеї. У 2017 році Олександр підписав свій перший контракт, розпочавши шлях воїна у складі танкового батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Розпочавши службу механіком-водієм, Олександр досконало, до найменшої деталі вивчив будову танка. Загартувавши характер під час чотирьох ротацій у зоні АТО/ООС, повномасштабне вторгнення він зустрів на Оріхівському напрямку. Вже 31 березня 2022 року, коли їхній танк було підбито, воїн проявив неабияку мужність: зумів вивести машину з-під вогню та евакуювати весь екіпаж.

Згодом були штурми та прямі зіткнення на Херсонщині, а пізніше — виснажливі бої на інших ділянках фронту. У Соледарі, коли ворожий ПТУР уразив їхній танк, Олександр знову продемонстрував майстерність і самовладання: попри пошкодження машини, він вивів її у безпечне місце та організував евакуацію побратимів. Після цих випробувань підрозділ повернувся на Запорізький напрямок.

Наприкінці 2024 року Олександр став командиром танка, здобувши беззаперечний авторитет серед побратимів та командування. Завдяки глибоким знанням і постійному самонавчанню, він залишався головним порадником у технічних питаннях — до нього зверталися за допомогою навіть на командирській посаді, цінуючи його практичний досвід та виняткову фаховість.

За бойові досягнення Олександр був неодноразово відзначений державними та відомчими нагородами, серед яких медалі «За відвагу», «За оборону рідної держави», відзнака за участь у боях на Східному фронті, почесний нагрудний знак «Золотий хрест» та найбільш знакова для гірського штурмовика нагорода — «Срібний едельвейс».

Поза службою Олександр був людиною глибоких сімейних цінностей. У листопаді 2025 року він поєднав долю з коханою Лізою. Разом вони виховували сина Артема та дітей, яких Олександр прийняв у своє серце і любив, як рідних. Сім’я була його головною опорою та джерелом сили: навіть із передової він завжди знаходив можливість підтримати близьких. Дітям він став мудрим наставником і прикладом справжнього чоловіка. Свій спокій Олександр знаходив у риболовлі й мріяв передати це захоплення синові.

Під час відпусток Олександр увесь час присвячував дітям: вони завжди були поруч, допомагаючи йому по господарству. Він любив їх однаково, виховуючи працьовитими та відповідальними. Олександр щиро мріяв про мирне життя на власній садибі, де вирощував би фрукти та овочі для людей. Він хотів створити ферму, наповнену життям і радістю, де відвідувачі могли б відпочити душею та поспілкуватися з тваринами.

Олександр з особливою турботою ставився до тварин, підгодовуючи їх навіть на позиціях. Свого чотирилапого друга — котика Дружка — він знайшов у полі під час боїв. Вірний пухнастик супроводжував воїна всюди, а під час чергової відпустки Олександр привіз його додому, в безпеку. Тепер Дружок живе в родині як живий, теплий спогад.

11 квітня 2026 року життя Олександра обірвалося під час виконання бойового завдання. Він залишився у строю до останнього подиху, виявивши незламну волю та внутрішню силу. Для побратима він був надійним плечем, для родини — непохитною опорою. Олександр не промовляв гучних слів про патріотизм — він просто з честю виконував свій обов’язок, залишаючись вірним присязі, своїй справі та Україні.

Олександр Ткачук не народився для подвигів, але зробив свій свідомий вибір — без зайвих слів і з безмежною любов’ю до рідної землі та родини стати на захист України, перед чим ми низько схиляємо голови.

Герої не вмирають!

9 лютого Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу молодого воїна, молодшого сержанта Поліщука Якова Олександровича, командира відділення, командира екіпажу безпілотних авіаційних комплексів, роти безпілотних авіаційних комплексів штурмового батальйону.

Яків Поліщук народився 27 жовтня 1997 року в місті Шепетівка. Мати, Лариса Петрівна, сама виховувала його разом із сестрою Оксаною, прищеплюючи дітям людяність та відповідальність. З дитинства Яків був спокійним і щирим хлопцем, який завдяки своєму вмінню підтримати та розуміти інших завжди мав багато друзів. У загальноосвітній школі №4 його знали як старанного та відповідального учня, на якого можна покластися. Він ніколи не залишався осторонь чужої біди й завжди поспішав на допомогу.

Наполегливий і працьовитий Яків змалку захоплювався технікою, полюбляв лагодити й створювати механізми власноруч, завжди впевнено рухаючись до мети. Після закінчення 9 класів він продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув професію газозварювальника. У дорослому житті багато працював — у столиці, і за кордоном. Шукав можливості, набирався досвіду, прагнув реалізувати себе та забезпечити гідне майбутнє родині.

Керуючись внутрішньою силою та відповідальністю, Яків ще під час строкової служби свідомо обрав шлях воїна, підписавши контракт і продовжив службу в лавах Десантно-штурмових військ у Житомирі.
Доля подарувала Якову щире та глибоке кохання — у соціальних мережах він познайомився зі Світланою, яка стала його натхненням. Перевіривши свої почуття роками, 5 квітня 2025 року пара поєднала долі в офіційному шлюбі, об’єднавши спільні мрії та серця.
5 вересня 2024 року Яків був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив навчання в Рівненській області, згодом — у Франції. Після підготовки виконував бойові завдання на Донецькому та Дніпропетровському напрямках. Він постійно вдосконалював свої знання, прагнув бути максимально корисним побратимам і державі, опанував нову складну спеціальність — оператора безпілотних літальних апаратів. Попри суворі будні війни, Яків залишався людиною великого серця — турботливим сином, люблячим чоловіком і надійним братом.

Дружину Світлану огорнув ніжністю та підтримкою, ставши їй справжньою опорою. Постійно хвилювався за маму, оберігав її та знаходив потрібні слова навіть на відстані. Племінникам — Саші та Алісі — був прикладом сили й доброти, людиною, поруч з якою було радісно й спокійно.
Сестра Оксана згадує брата як свою найближчу душу, захист та опору, дитинство, яке провели разом та особливий рідний зв’язок й взаємну турботу, які залишалися незмінними з дитинства і до останніх днів. Вона підкреслює, що Яків був надзвичайно надійним і люблячим дядьком її дітям, завжди піклувався про них та вмів зігріти своїм теплом і добротою кожного члена родини.

Яків дуже любив дітей і найбільше мріяв про власних. Особливими стали дні передноворічної відпустки, наповнені теплом родинних зустрічей та тихим щастям бути разом. Уже після від’їзду Якова, Світлана повідомила довгоочікувану новину — він стане батьком. Яків щиро радів звістці про майбутнє батьківство, адже понад усе мріяв про прості та дорогі кожному речі: мирне життя, дитячий сміх у власному домі та майбутнє без війни. Тітка Олена згадує Якова як усміхнену та сильну духом людину, яка жила заради інших, завжди вміла підтримати та ніколи не виказувала власної тривоги, залишаючись для рідних втіленням світла та справедливості.

У п’ятницю, 29 січня, Світлана востаннє отримала від нього коротке повідомлення: «Все добре, йду відпочивати…». 31 січня вона чекала нових звісток, але телефон мовчав.

Згодом надійшла страшна звістка від побратимів — 31 січня 2026 року молодший сержант Поліщук Яків Олександрович загинув у бою на Запорізькому напрямку, мужньо виконавши свій військовий обов’язок. Одногрупниця Дар’я згадує Якова як надзвичайно світлу, добру та щиру людину, яка своєю посмішкою та оптимізмом робила кращим кожен день. За її словами, він був справжнім і талановитим другом, здатним мовчки підставити плече у найважчі хвилини, а світло його доброти назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав.
Гіркі сльози стискають горло… Ще одне життя перерване на злеті… Світла пам’ять про молодого воїна з відкритою посмішкою та рішучим поглядом назавжди залишиться прикладом мужності й вірності українському народу.

Герої не вмирають!

15 січня Шепетівка схиливши голови у скорботі прощалася із солдатом Скрипкою Ігорем Сергійовичем.

Ігор Скрипка народився 28 травня 1997 року у Шепетівці. Саме тут він зростав, навчався у ЗОШ №8 та формувався як особистість. Але справжньою школою життя для нього завжди була його сім’я — фортеця, яку він любив понад усе.

До війни Ігор працював на пилорамі. Він був працьовитою, відповідальною та щирою людиною. У вільний час любив риболовлю та футбол, цінував прості радощі життя. Мріяв про мирне життя для своєї родини та України, хотів повернутися до риболовлі й футбольних зустрічей з друзями. Коли війна продовжувала випалювати українські землі, Ігор не зміг залишатися осторонь.

У 2024 році він свідомо вступив до лав захисників України. Це був непростий час, але його рішення було твердим і зваженим. Ігор проходив службу у 33-й бригади, стрільцем — помічником гранатометника 3-го механізованого відділення, 2-го механізованого взводу, 1-ї механізованої роти, 1-го механізованого батальйону.

Востаннє він виходив на зв’язок 28 листопада 2024 року. З 16 грудня 2024 року офіційно вважався зниклим безвісти в Покровському районі Донецької області.

Ігор був надійною опорою та гордістю мами Наталії. Їхній зв’язок був особливим: у кожному його вчинку відчувалося виховання, засноване на доброті та відповідальності. Мати завжди була тим тихим берегом, куди він повертався думками в найтяжчі хвилини на передовій.

Особливе місце в житті Ігоря займав його брат Максим. Вони були не просто кровно рідними, а справжніми соратниками. Максим був тією людиною, з якою можна було поділитися потаємним, на кого можна було покластися. Цей братерський зв’язок давав Ігорю сили стояти до кінця, знаючи, що вдома є брат, який підтримає маму та подбає про родину.

Коли Ігор приймав рішення йти на війну, перед його очима стояли обличчя племінників — Анни та Євгена. Він не міг допустити, щоб війна вкрала їхнє дитинство. Кожен його вихід на бойове завдання був кроком заради безпеки мами Наталії, підтримки брата Максима та майбутнього маленьких племінників.

Доля підготувала родині Ігоря найважче випробування. Цілий рік він вважався зниклим безвісти. Рік болісного очікування, рік надії. Мама Наталія та брат Максим жили в постійному пошуку, вірячи в диво, вдивляючись у кожне повідомлення, у кожне фото, з надією впізнати рідні риси. Це був рік тиші, яка кричала. Рік, коли час ніби зупинився для всієї родини. Сьогодні невідомість відступила, залишивши по собі глибоку рану.

Ігор повернувся додому «на щиті». Він загинув у бою, виконавши свій обов’язок до кінця. Ігор Скрипка загинув, захищаючи кожного з нас. Він пішов у вічність молодим, залишивши по собі невимовний біль у серці матері, пустку в душі брата та вічну вдячність у пам’яті племінників.

Висловлюємо найщиріші співчуття родині. Жодні слова не вгамують біль втрати, що оселився у серцях близьких. Подвиг Ігоря Скрипки назавжди вписаний в історію нашої громади та всієї України.

Герої не вмирають!

12 січня стало ще одним чорним днем Шепетівської громади. Ще один день війни, яка безжально обірвала життя старшого сержанта Беляка Вадима Вікторовича.

Вадим Беляк народився 20 листопада 1972 року в місті Шепетівка. Його мама, Ольга Федорівна, одна виховувала сина, вкладаючи в нього любов, працелюбність і повагу до родини. Рідних братів і сестер Вадим не мав, але ніколи не відчував самотності. Ольга Федорівна мала трьох сестер, тож Вадим зростав у великій, дружній родині, де було багато двоюрідних братів і сестер. Усі вони підтримували одне одного, трималися разом у радості й у випробуваннях.

Навчався Вадим у загальноосвітній школі №3. Він добре вчився, був допитливим і творчим: любив малювати, захоплювався історією, багато читав. Учителі згадували його як спокійного, вихованого й відповідального учня. Після закінчення школи Вадим вступив до Київського професійно-технічного училища, де здобув спеціальність газоелектрозварювальника. Згодом пройшов строкову військову службу в навчальному центрі «Десна», що загартувала його характер і навчила витримки. Повернувшись до Києва, працював за фахом у будівельній сфері.

У 1995 році одружився з коханою Оксаною, а у 1997 році в родині народився син Олег. Вадим був працьовитим і відповідальним, їздив на заробітки, завжди дбав про добробут родини. Згодом він повернувся до рідної Шепетівки, жив разом із мамою, працював за спеціальністю на одному з підприємств міста. У повсякденному житті Вадим мав прості, але щирі захоплення: дуже любив футбол, був палким уболівальником, сам грав і збирав колекцію футбольних карток улюблених команд.

7 листопада 2023 року Вадима було мобілізовано до лав Збройних сил України. За п’ять днів після мобілізації серце його матері, Ольги Федорівни, не витримало переживань за сина. У цей складний час поруч були рідні — хрещена мати, тітка, брати й сестри, які підтримували його й не залишали наодинці з болем.

Вадим свідомо став на захист Батьківщини. На рішення воїна боротися до кінця вплинула й загибель двоюрідного брата Олександра Юрчука, який віддав своє життя за Україну у грудні 2022 року.

Цей подвиг назавжди закарбувався в серці чоловіка. Батьки Олександра — рідна тітка Вадима, Людмила Федорівна, та Володимир Юхимович Юрчуки — тривалий час проживали на окупованій території Херсонщини. Лише в серпні 2023 року їм вдалося виїхати й оселитися в Шепетівці, поруч із рідними. Для Вадима та всієї родини це було непросте, але важливе повернення — до своїх і до безпеки.

У складі евакуаційної бригади Вадим рятував життя та техніку на Херсонщині, Сумщині та Курщині. Побратими згадують його як надійного, врівноваженого воїна та людину честі, на яку завжди можна було покластися.

У розмовах із рідними воїн залишався стриманим. Він не любив тривожити близьких, запевняв, що все добре, казав, що з побратимами вони — як одна сім’я. Наприкінці жовтня 2025 року Вадиму вперше за два роки вдалося приїхати у відпустку. Родина зробила для нього особливий подарунок — відремонтувала батьківський дім. Він був щиро зворушений і безмежно вдячний за цю турботу. У ті дні Вадим ділився з тіткою Валентиною Федорівною простою мрією — власноруч відбудувати мамину альтанку, яка з часом занепала, щоб знову збирати там усю родину, як колись.

29 грудня, напередодні Нового року, Вадим востаннє спілкувався з ріднею. Запевняв, що все добре, просив не хвилюватися, розповів, що його перевели на Миколаївщину, і пообіцяв привітати рідних у новорічну ніч. Та доля розпорядилася інакше…

31 грудня 2025 року серце Вадима Беляка зупинилося. Його шлях продовжується в наступному поколінні. Син Вадима — Олег — прийняв рішення стати на захист України, приєднався до лав Збройних сил України, гідно продовжуючи справу батька.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та побратимам. Вадим Беляк назавжди залишиться в серцях усіх, хто його знав.

8 січня додому на щиті повернувся солдат Калінін Олександр Володимирович, який до останнього подиху залишався вірним військовій присязі.

Олександр Калінін народився 14 лютого 1979 року у місті Шепетівка. Зростав у сім’ї, де з ранніх років прищеплювали повагу до праці, чесність і підтримку одне одного. Батьки — Марія Микитівна та Володимир Федорович — виховували його в любові й відповідальності, а поруч завжди був старший брат Сергій. Навчався у загальноосвітній школі №6. Ще в юнацькі роки проявив інтерес до техніки — опановував автомобільну справу на міжшкільному виробничому комбінаті, де здобув водійські права. Після закінчення навчання пройшов строкову військову службу, яка загартувала характер і зміцнила відчуття відповідальності.

Повернувшись до цивільного життя, Олександр шукав свій шлях, працював, набирався досвіду. Згодом одружився з Вітою, з якою дружив ще зі шкільних років. Їх об’єднала щирість, довіра й бажання будувати сім’ю. Олександр започаткував власну справу — займався прийманням брухту, працював з автомобілями, не боявся важкої роботи.

1 січня 2000 року в родині народилася донька Олександра. Вона стала його найбільшою гордістю і сенсом життя. Щоб забезпечити родину, Олександр їздив на заробітки, багато працював, завжди дбав про близьких.

У повсякденному житті він знаходив радість у простих речах: любив риболовлю, відпочинок на природі, із задоволенням робив домашні закрутки, ділився з рідними теплом і турботою. Доньці він був добрим і справедливим батьком. Вона згадує його з любов’ю та ніжністю — як навчав веслувати на річці біля дому, як терпляче пояснював, підтримував і був поруч. Ці спогади назавжди залишаться у її серці.

У травні 2024 року Олександр Володимирович свідомо ухвалив рішення стати на захист України та приєднався до лав Збройних сил України. Він не шукав виправдань і не відступив — зробив вибір серцем.

19 липня 2024 року Олександр Калінін загинув у Бахмутському районі Донецької області. Півтора року донька жила в очікуванні звістки про батька — з надією, молитвою і вірою… Олександр Володимирович назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів і земляків як люблячий батько, надійний чоловік, добра й справедлива людина, яка віддала своє життя за Україну.

Сьогодні ми схиляємо голови у глибокій скорботі та вдячності.

Герої не вмирають!

30 грудня над Шепетівкою знову тінь пекучого болю втрати: громада прощається зі своїм воїном… В останню земну дорогу проводжають старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича.

Андрій Мартинюк народився 31 травня 1985 року в Шепетівці у родині Людмили та Олександра. У сім’ї він був старшим сином, мав молодшого брата Дмитра, якого щиро любив і завжди оберігав. З дитячих років Андрій рано пізнав відповідальність і ціну життєвих випробувань. Навчався у загальноосвітній школі №8. Його дитинство не було легким, але саме воно сформувало риси характеру, які згодом визначали його як людину: чесність, справедливість, принциповість і вміння тримати слово. Андрій не любив гучних слів — він діяв. Після закінчення 9 класів пішов працювати, згодом виїжджав на заробітки, намагаючись знайти своє місце в житті. Він не уникав труднощів і ніколи не здавався. Життя неодноразово випробовувало його на міцність.

Після втрати батьків єдиною ріднею для Андрія залишилися двоюрідні сестри. Найболючішим ударом стала смерть молодшого брата Дмитра. Та навіть переживши ці втрати, він знаходив у собі сили йти далі, не втрачаючи людяності та внутрішньої гідності. Андрій був батьком трьох дітей – сина Дмитра й доньок Анни та Анастасії. Він щиро хотів для них мирного майбутнього — без страху, війни й втрат, у вільній та безпечній Україні.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації чоловік не залишився осторонь. Керуючись почуттям справедливості та відповідальності, він пішов до військкомату. Спершу отримав відмову через наявність трьох неповнолітніх дітей, однак не відмовився від свого рішення.

У квітні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив навчання на Житомирщині, сумлінно опановував військову справу. Згодом Андрій виконував бойові завдання на сході України. Він був чесним і справедливим у службі, надійним побратимом, людиною, якій довіряли. Під час бойових дій зазнав поранення, проходив лікування, але повернувся до строю. Він жив надією на зустріч із рідними, планував приїхати у відпустку напередодні новорічних свят… Та доля розпорядилася інакше.

22 грудня 2025 року трагічно обірвалося життя мужнього Захисника України, старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, номер обслуги 3-го відділення зенітного ракетного взводу 3-го механізованого батальйону.

Ми маємо завжди пам’ятати всіх наших оборонців, які загинули в цій страшній війні, пам’ятати старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, який не вагаючись став на захист держави.

У часи, коли світло бореться з темрявою, особливо важливо залишатися єдиними, триматися разом і не втрачати віри одне в одного.

Слава Збройним силам України!

Слава Україні!

1 грудня Шепетівська громада об’єдналась, щоб вшанувати світлу пам’ять солдата Габінета Дмитра Володимировича, стрільця-снайпера 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону, який загинув мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну.

Дмитро Габінет народився 13 вересня 1979 року в Шепетівці в родині Світлани Іванівни та Володимира Феліксовича. У нього було два брати — Ігор та Віктор. Дитинство Дмитра пройшло в селі Серединці, на батьківщині його батьків, де він часто допомагав бабусям та дідусям по господарству, доглядав за тваринами, саджав город і навчився цінувати працю та турботу про рідних. Змалку він вирізнявся допитливістю й активністю — Дмитру було цікаво все навколо, від природи до книжок про космос і міфологію, від точних наук до садівництва. Навчався в загальноосвітній школі №5, після закінчення 10 класів вступив до Грицівського ПТУ, де здобув професію кухаря. Після навчання була армія, проходив службу в Національній гвардії — спершу в місті Охтирка на Сумщині, а згодом був переведений до Одеси.

Після повернення до рідного міста деякий час працював за професією, а згодом — на меблевій фабриці. Саме там у 2002 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. У 2005 році вони одружилися, і Дмитро став турботливим батьком для доньки Тетяни – Марії.  Дмитро був дуже різнобічною людиною: багато читав, цікавився різними темами, завжди прагнув дізнаватися щось нове.

У 2006 році він закінчив заочно Житомирський агротехнічний коледж за спеціальністю «агрономія». Того ж року у родині народилася друга донька — Владислава. У 2007 році Дмитро почав працювати на Шепетівському деревообробному комбінаті верстатником. Пізніше разом із дружиною вони працювали на меблевих підприємствах у Славуті та Ізяславі, а згодом повернулися до рідного міста на місцеву меблеву фабрику.

З початком повномасштабного вторгнення Дмитро підписав контракт із підрозділом територіальної оборони, але через стан здоров’я службу не продовжував, працюючи за мирною професією. У липні 2024 року його мобілізували. Спершу він проходив навчання, а потім служив на півдні та сході країни. У грудні 2024 року повернувся додому на лікування, а згодом – знову  на службу на Сумщину. Побратими відгукувалися про Дмитра лише з повагою — він завжди був активним, любив порядок, не міг сидіти на місці. Мав позивний «Масік». Дмитро цінував кожну можливість спілкування з родиною, навіть на короткі хвилини.

28 жовтня подружжя відзначило 20 років спільного життя, а 31 жовтня Дмитро довго розмовляв  з дружиною по телефону, що було нетипово через брак часу.  А вже З листопада Тетяні повідомили, що Дмитро  зник безвісти, і лише 21 листопада найстрашніше підтвердилось… Дмитро Габінет, відданий військовій присязі та українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув 3 листопада 2025 року.

Дмитро був гарним і турботливим батьком, люблячим сином та чоловіком. Мріяв про мирне майбутнє  для своїх двох онуків — Владислава та Дем’яна.

Пам’ять про Дмитра Габінета назавжди залишиться в наших серцях. Пам’ятаймо його життя, доброту, турботу, відданість українському народу та його жертовний подвиг, який є ціною нашого миру та свободи.
Герої не вмирають!

25 листопада Шепетівська громада у пошані схилила голови перед земляком, Кондратюком Володимиром Петровичем, стрільцем-помічником гранатометника 2 десантно-штурмового відділення 1 десантно-штормового взводу 4 десантно-штурмової роти 1 десантно- штурмового батальйону, який, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув у бою за Україну 11 серпня 2024 року в курській області.

Володимир Кондратюк народився 26 липня 1977 року в місті Шепетівка в родині робітників — Петра Семеновича та Броніслави Іванівни. Мав старшу сестру Валентину. Навчався у загальноосвітній школі №8, а після 9 класу вступив до Плужненського СПТУ, де здобув професію тракториста-комбайнера.

Після навчання проходив строкову службу на Львівщині, у місті Яворів, у складі десантних військ. Брав участь у військовому конфлікті в Югославії, де отримав дві контузії. Повернувшись до цивільного життя, Володимир продовжив освіту у Вінницькому транспортному фаховому коледжі та здобув спеціальність стропальника.

Після завершення навчання повернувся до рідного міста, працював на залізниці у складі бригади відновлювального поїзда. Згодом працював у приватному підприємстві «Житлофонд», та за кордоном. На початку 2000-х років зустрів свою любов — Елу. Вони повінчалися та протягом понад 20 років крокували пліч-о-пліч. Разом виховали двох синів — Ернеста та Дмитра. Родина була для Володимира найбільшою цінністю. Він був затятим рибалкою, любив «тихе полювання» – походи по гриби, подорожі та відпочинок на природі. Щороку родина їздила до моря — щоразу у нове місце, аби показати дітям більше світу. Володимир навчав синів усьому, що вмів сам, своїм прикладом. Понад усе він мріяв дати дітям гідне майбутнє.

Дружина згадує: «Він був романтиком. Часто дарував квіти — йшов з роботи й приносив букет, будь-який, головне – щоб порадувати. Він був моєю половинкою, ми все робили разом — працювали, відпочивали…». Володимир був спокійною, неконфліктною людиною, умів домовлятися, цінував щирі розмови, любив душевні компанії. Порядний, чесний, добрий — нікому не відмовляв у допомозі. Мав багато друзів, бо вмів зберігати людяність за будь-яких обставин.

26 квітня 2024 року Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив навчання у Рівному та Житомирі, а згодом був направлений на виконання бойових завдань на Сумщину. Завжди, коли мав можливість, виходив на зв’язок із дружиною. Казав, що все добре, щоб не тривожити родину.

Останній його дзвінок був 11 серпня 2024 року. Він попросив вибачення, ніби попрощався, пообіцяв ще зателефонувати синам — але більше на зв’язок не вийшов. Згодом родині повідомили, що Володимир зник безвісти. Почалися довгі місяці пошуку і виснажливого чекання. Надія жевріла до останнього. Старший син мріяв, що батько повернеться на його весілля — не хотів святкувати без нього… Але не судилося… Володимир Кондратюк загинув 11 серпня 2024 року на полі бою в кореневському районі курської області.

Він віддав життя за Україну, за свою родину, за майбутнє, у яке так вірив. Ми не маємо права забути Володимира Кондратюка та усіх Новітніх Героїв. Ціна їхніх життів – ціна добрих ранків і спокійних днів у тилу.

Герої не вмирають!

Не залишилося нікого, кого б не зачепила велика війна. Родич, друг чи колега на фронті, поранення, втрата, вступ до війська — війна стосується кожного.

Важке, невимовне горе й пекучий біль знову увірвалися у серце Шепетівської громади…

24 листопада додому «на щиті» повернувся наш земляк, оператор безпілотних літальних апаратів 1 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 2 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів мотопіхотного батальйону, солдат Чапалюк Валентин Віталійович.

Валентин Чапалюк народився 15 травня 2000 року. Дитинство проходило в селі Мокіївці Шепетівського району. Зростав Валентин в багатодітній сім’ї, був найстаршим. Довгий час мама, Зоя Михайлівна, одна виховувала Валентина та його молодшу сестричку Юлію, а бабуся Тамара та дідусь Микола допомагали в усьому. Валентин дуже любив свою матусю та бабусю, а покійного дідуся згадував з великою шаною, адже він замінив йому батька, навчав всьому по господарству.

Батьківську турботу юнак відчув, коли йому виповнилося 14 років, від свого вітчима — Сергія Володимировича Школуна, який з 2014 року також захищає нашу країну. Валентин дуже тішився появі наймолодшої сестрички Злати і охоче приділяв їй багато уваги.

Після закінчення 11 класу Мокіївської загально­освітньої школи навчався у Шепетівському професійному ліцеї й отримав спеціальність електрогазозварювальника. З юних років Валентин мав пристрасть до техніки — із захопленням ремонтував, майстрував і вдосконалював усе, що потрапляло до рук. Згодом юнак опанував усі водійські категорії.

Свій трудовий шлях розпочав на Шепетівському цукровому заводі. Потім працював за кордоном. Після повернення в Україну, у 2020 році, вирішив вступити до війська, підписав контракт та був направлений у навчальний центр Десна та був розподілений в одну з військових частин Шепетівки.

У 2021 році Валентин одружився з красунею Наталією. Їхні романтичні стосунки визрівали ще від порогу юності. У 2023 році у молодої пари народився синочок Денис. Мрія Валентина збулася, адже він так хотів сина…

Наталя ділиться: «Валентин дуже любив Дениса, понад усе чекав його народження. У вільний час приділяв багато уваги малюку, а мені завжди допомагав по господарству. За характером був спокійним, врівноваженим, мовчазним, цілеспрямованим. Він поспішав жити, у його руках все горіло, те, що він задумав, зразу ж втілював».

Невдовзі після одруження молода сім’я придбала власну квартиру, але так і не вдалося її обжити. Чоловік багато працював, а Наталя змушена була переїхати до батьків у Судилків. У листопаді 2023 року Валентин був направлений в Житомир, у 82 десантно-штурмову бригаду. Згодом продовжив службу в 60-й окремій механізованій бригаді оператором БПЛА на Лиманському напрямку.

15 листопада Валентин повідомив дружині, що їде на завдання та запевнив, що все буде добре, він обов’язково повернеться. Проте сталося найгірше…

Чапалюк Валентин Віталійович загинув 16 листопада 2025 року, під час виконання обов’язків військової служби, внаслідок удару ворожого FPV-дрону в Краматорському районі Донецької області.

Валентин вже ніколи не обійме рідних, не відчує тепла сімейного дому, не порадіє дитячій усмішці сина — усе це залишилося лише у пам’яті родини. Згадка про воїна житиме, вона буде світитися тихим вогником у спогадах друзів, у розповідях рідних, у серці сина.

Герої не вмирають!

19 листопада у скорботному мовчанні Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу мужнього воїна Михайла Миколайовича Павлушка.

Народився Михайло Павлушко 28 березня 1978 року у Владивостоці в сім’ї військовослужбовця Миколи Федоровича та Надії Іванівни. Тато ніс службу на підводному човні у званні мічмана.

У родині, де виховувались двоє синів, старший Микола та молодший – Михайло, панувала повага та дисципліна. Мама згадує, що Михайло ріс енергійним, цілеспрямованим та кмітливим хлопцем, який цінував батьківську любов.

У 1982 році, після демобілізації зі служби батька, родина переїхала до Шепетівки. Михайло навчався та здобув середню освіту у загальноосвітній школі №5. У 1993 році він вступив до Шепетівського професійного технічного училища №20, де здобув фах будівельника.

З 1996 по 1998 рік проходив строкову службу у лавах Національної Гвардії України. Після закінчення служби він вступив до Плужненського СПТУ №33 та отримав ще одну професію – водія. Саме тоді, у студентські роки, він зустрів свою долю, майбутню дружину Оксану, з якою пов’язав своє життя.

«Він був не такий, як усі. Він був щирий, добрий, справжній. Я знала: якщо він попереду, то я позаду, якщо на його вустах з’явилась посмішка, все буде добре, він – моя сила і опора. А ще Михайло був дуже уважним і романтичним. Хоч куди б закидала його доля, він завжди вітав зі святами, обов’язково надсилав квіти», – з тугою у серці згадує про коханого Оксана Петрівна.

Ще зі студентських років товариші називали Михайла Апостолом — за спокійну вдачу, доброту, мудрість та характерну зовнішність, бо ще змолоду чоловік носив бороду. Згодом це прізвисько стало його бойовим позивним.

У 2000 році у подружжя народився первісток – Артур. Щоб забезпечити добробут сім’ї Михайло працював на будівництві за кордоном. Згодом повернувся в Україну і з 2006 року влаштувався таксистом у службу «Авто Захід». З 2012 по 2019 рік продовжив свій трудовий шлях торговим працівником у фірмі «Гермес Оболонь». «Чесний, приязний, веселий, з чудовим почуттям гумору, завжди вмів підтримати та допомогти слушною порадою»,- саме так відгукуються колеги та друзі про Михайла.

2019 рік став особливим для сім’ї Павлушко – на світ з’явився другий синочок – Макар. Його батьківська любов до синів була безмежною. Старшого Артура з гордістю називав чемпіоном, адже хлопець був чемпіоном України з боксу, а Макарчика – своїм ведмедиком.

Після народження молодшого сина доля знову закинула Михайла за кордон. Саме там його застала звістка про початок повномасштабного вторгнення ворога в Україну. Попри всі прохання дружини Михайло відмовився залишатися у Польщі. «Я ховатися не буду. Син воює і я піду», – він прийняв тверде рішення і повернувся додому. Щоб підтримати старшого сина Артура, який з 2020 року підписав контракт і проходив службу у військовій частині м.Шепетівка, 5 травня 2022 року Михайло добровольцем мобілізувався до тієї ж частини на посаду водія.

На початку жовтня 2024 року у родині Павлушків відбулася знаменна подія – старший син Артур одружився. Невістка Анастасія стала справжньою донькою, про яку так мріяв Михайло.

9 жовтня 2024 року Михайло Миколайович був направлений на Запорізький напрямок, а 28 жовтня 2024 року – переведений у військову піхотну частину гранатометником. З 16 січня 2025 року бойова частина виконувала завдання в Донецькій області, мужньо тримаючи свій рубіж.

З 16 лютого зв’язок з чоловіком був втрачений. Воїна було внесено до списку зниклих безвісти. Довгих 9 місяців родина жила в надії, промовляючи його ім’я, як молитву, під час мирних акцій на підтримку зниклих безвісти. 6 листопада, у свій день народження, дружина замість квітів від коханого отримала страшну звістку про загибель чоловіка.

Дзвінок сповістив, що Павлушко Михайло Миколайович, старший водій 1 мотопіхотного відділення 2 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону загинув 16 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання в Донецькій області.

Пам’ять про Павлушка Михайла Миколайовича житиме в серцях родини та друзів. Шепетівська громада висловлює щирі співчуття рідним, друзям та побратимам загиблого Захисника.
Герої не вмирють!

23 жовтня Шепетівка знову проводжала земляка в останню земну дорогу. Головний сержант Розборський Володимир Валерійович віддав своє життя за те, щоб його діти не знали жахіть війни і жили під мирним небом.

Володимир Розборський народився 21 квітня 1978 року у місті Вінниця, у родині Валерія Станіславовича та Марії Альгімантасівни. Володимир мав сестру Марію та брата Олега. З дитинства проявляв неабияку допитливість, щирість і творчі здібності. Навчався у Вінницькій загальноосвітній школі №18, де зарекомендував себе як активний і товариський учень. Юний Володимир мав багато захоплень: відвідував гурток альпіністів, займався танцями у народному ансамблі танцю «Барвінок», грав на гітарі та співав — мав гарний, теплий голос. Писав вірші, які навіть друкували у місцевій газеті.

Після закінчення школи Володимир вступив до професійно-технічного училища №7 у Вінниці, де здобув спеціальність маляра- штукатура 3-го розряду.

У 1996-1998 роках проходив строкову військову службу у Львівській області. Саме тоді сформувався його характер — відповідальний, витривалий, мужній. Після служби юнак повернувся до рідного міста, де почав працювати за спеціальністю.

На початку 2000-х Володимир переїхав до Шепетівки, де розпочав новий етап свого життя. Тут він познайомився з Наталею, з якою згодом створив сім’ю. Разом вони виховували двох дітей — доньку Катерину та сина Мирослава. Чоловік мав також сина від першого шлюбу — Дмитра, який зараз захищає Україну в лавах Збройних Сил.

За професією Володимир був будівельником, справжнім майстром своєї справи. Працював якісно й сумлінно, тому був знаним і шанованим серед колег та містян. Дружина з любов’ю згадує: «У його руках усе горіло… Все, за що брався — усе виходило ідеально». Він власноруч ремонтував свій будинок, облаштовував майстерню, мав безліч планів і мрій — усе для добробуту своєї родини.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік, без вагань, став до лав захисників України. Завдяки гарній військовій підготовці був відправлений до Рівненської області, де служив інструктором у навчальному центрі. Згодом брав участь у бойових відрядженнях на схід, де займався будівництвом бліндажів та облаштуванням доріг. Пізніше Володимира перевели ближче до бойових позицій, де він виконував вже бойові завдання. Мав позивний «Смайлик» — за добрий характер, почуття гумору й уміння підтримати побратимів навіть у найважчі хвилини. Він був справедливим, відвертим і щирим, не терпів фальші. Міг і пожурити, і пожартувати і, коли мав настрій – смачно нагодувати товаришів. Під час служби Володимир отримав декілька контузій, проте щоразу повертався до строю. Коли приїздив у відпустку або на лікування, любив бувати на малій батьківщині дружини — у селі Марківці. Там, серед природи й рідних людей, він знаходив спокій для душі.

Багато часу проводив з дітьми: навчав сина керувати автомобіле, мріяв про їхнє щасливе майбутнє.

Останній раз Володимир виходив на зв’язок із родиною 9 грудня 2024 року, повідомивши, що вирушає на завдання. Потім зв’язок обірвався… Рідні шукали будь-яку звістку — через побратимів, волонтерів, соціальні мережі.

17 грудня надійшло повідомлення, що Володимир Розборський зник безвісти. Надія не згасала ні на мить, але згодом з’ясувалося: воїн загинув 14 грудня 2024 року, виконуючи бойове завдання у Суджанському районі Курської області.

Як і заповідав Захисник, прощалися з ним під трек групи «Скорпіонс», творчістю якої він захоплювався.

Душа Володимира Розборського відійшла у вічність, залишивши на землі світло любові, мужності й доброти. Наш обов’язок – щоб це світло не згасало, а жило у наших серцях, та пам’ятати всіх, хто віддав життя за Україну.

Герої не вмирають!

Знову біль, що не має меж, стискає серця. Знову війна безжально вириває з наших рядів найдорожчих.

20 жовтня у Шепетівці до лав Небесного війська громада проводжала старшого солдата Вільгоцького Юрія Олександровича.

Юрій Вільгоцький народився 15 червня 1983 року в місті Шепетівка, у родині військового Олександра Володимировича та Ірини Вікторівни. Зростав разом із молодшою сестрою Вікторією в дружній і люблячій родині. Приклад батька-військового з дитинства виховував у ньому почуття обов’язку, мужність і любов до Батьківщини. Навчався у Шепетівській школі-гімназії №5. Юрій був активним, товариським і кмітливим хлопцем, охоче брав участь у шкільному житті, виступав у КВК, мав багато друзів. Його вирізняли сила характеру, щирість, добрий гумор і вміння підтримати у будь-якій ситуації.

Після закінчення школи проходив строкову службу у рідному місті, у складі однієї з військових частин. Згодом працював на автозаправці, нафтобазі. У 2010 році влаштувався до компанії «Сварог» охоронцем. Не зупиняючись на досягнутому, здобув освіту судномеханіка в Одеському мореходному коледжі. Після цього переїхав до Чернівецької області, де працював за спеціальністю у туристичному комплексі «Услад», обслуговуючи за водною технікою.

У 2011 році Юрій одружився з Ольгою. У подружжя народилися двоє дітей — син Олександр і донечка Софійка.

Він був турботливим чоловіком і чудовим батьком. Дуже любив своїх дітей — кожну вільну хвилину, особливо під час відпусток, проводив із ними. Разом грали, гуляли, спілкувалися — ці миті були для нього найціннішими.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Юрій, без вагань, став на захист України. 2 березня 2022 року він добровільно пішов служити до Збройних Сил України. Про службу рідним багато не розповідав — оберігав їх від тривог і тяжких подробиць фронтового життя. Навіть на війні залишався людяним і добрим. Під час служби він прихистив песика, якого назвав Дюком. Згодом попросив батьків приїхати та забрати собаку. Відтоді Дюк живе вдома, поруч із мамою, ніби частинка Юриної душі, що залишилася з родиною.

У грудні 2024 року родина зазнала болючого удару — помер батько, Олександр Володимирович. Юрій приїхав у коротку відпустку попрощатися з рідною людиною, після чого повернувся на фронт. Юрій глибоко та важко переживав втрату батька, який був для нього прикладом мужності, порядності та сили духу.

У січні 2025 року Юрій перебував на Донецькому напрямку. Наступні вісім місяців рідні чекали бодай якоїсь звістки. Від 28 січня 2025 року Юрій вважався безвісти зниклим…

9 жовтня 2025 року родина отримала офіційне повідомлення про його загибель. Старший солдат Вільгоцький Юрій Олександрович відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну її свободу та незалежність загинув 28 січня 2025 року у Волноваському районі Донецької області.

Світла пам’ять про Юрія назавжди житиме у серцях всіх, хто його знав. Він залишив по собі добрий слід — у спогадах, у дитячих усмішках, у вдячності людей, заради яких стояв до останнього подиху.

Герої не вмирають!

6 жовтня у Шепетівці громада зібралася, щоб у спільній скорботі провести в останню земну дорогу сержанта Пазиняка Миколу Борисовича, який повернувся додому «на щиті».

Микола Пазиняк народився 24 травня 1976 року в м. Шепетівка в родині Пазиняків Бориса Миколайовича та Валентини Миколаївни. Батько працював шофером, а мати – нянею у дитячому садочку. Працювали багато, тому клопоти з догляду за братом часто залишалися за старшою сестрою Наталією. Хлопчик ріс веселим, життєрадісним, непосидючим, але працьовитим, адже потрібно було допомагати батькам. Навчався у шепетівській загальноосвітній школі №7. Його згадують товариським, кмітливим, знаходив спільну мову з усіма. Вже у шкільні роки Микола розумів, що в житті має сам торувати свій шлях – його досягнення в його руках. Все життя він дотримувався цих переконань.

Після закінчення школи пішов працювати, а згодом, у 1994 році, його призвали на строкову службу в армію. Перші місяці він проходив навчання у Керченському навчальному центрі де отримав військову спеціальність паливозаправник реактивних літаків. Для подальшого проходження служби його направили на аеродром в Озерне Житомирської області, де він отримав звання старший сержант та став командиром взводу. І тут він проявляв себе як комунікабельна, доброзичлива людина, що може налагодити зв’язки та ефективно управляти колективом. У цивільному житті це проявилося у його здатності організувати та вести бізнес.

Після завершення служби у 1996 році повернувся додому, допомагав батькам, одружився. У 1998 році народилася донька Каріна, яку він любив беззаперечно і підтримував. Його підприємницька жилка спонукала його до дій. Чоловік ставив перед собою амбітні цілі та шукав шляхи їх досягнення. Але попри шалений темп життя ніколи не забував про дорогих людей – батьків та сестру, адже після смерті батьків вони залишалися один для одного найріднішими. Як розповіла сестра Наталія, вже дорослі сусідські діти й сьогодні згадують її брата, як він ганяв з ними у футбол щоразу, коли приїздив додому. Племінники Марія та Володимир також були дуже дорогими людьми загиблому. Володимир згадує дядька як батька-наставника, який завжди підтримував його на життєвому шляху.

Так склалося життя, що Микола Борисович створив другу сім’ю, у якій народився син Іван. Він продовжував вести підприємницьку діяльність, переїхав до Польщі, де також започаткував власну справу. Завжди робив все можливе для своїх дітей та родини. Багато років підтримував та допомагав дитячим будинкам, забезпечував діток необхідними у побуті речами. Рідні люди згадують, що чоловік нікому не відмовляв у допомозі.

Після повернення в Україну для подальшого ведення справ вирішив отримати освіту з бухгалтерського обліку та вступив на навчання до Рівненського національного університету водного господарства. Працював і навчався. Працював в різних містах України, а останніми роками залишався у Києві. У своїй діяльності постійно прагнув більшого, завжди підтримував дітей та прагнув кращого життя для них. Багато часу проводив з онукою Мією, яка дуже любила дідуся. Дотримувався здорового способу життя, відвідував спортзал, любив відпочинок на природі. Донька Каріна згадує, що батько був відкритою та щирою людиною, умів насолоджуватися життям і намагався кожен день проживати як останній. Згадує Миколу Борисовича як найкращого батька та дідуся, вірного друга, який був опорою та наставником усім, мав прекрасне почуття гумору та завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації.

Микола Борисович був мобілізований на початку вересня цього року та направлений на полігон для проходження базової загальної військової підготовки. Там і сталася трагедія, коли під час обстрілу 24 вересня сержант Пазиняк Микола Борисович трагічно загинув.

У загиблого залишилися донька, онучка Мія, син, сестра, племінники. Шепетівська громада щиро розділяє горе родини захисника.

Єдина сила, яка беззаперечно може забезпечити Україні Перемогу — це наші воїни, які завдають ворогу реальних втрат. Ми маємо бути надійним тилом захисникам і працювати для наближення Перемоги, адже наші дії теж визначають, як і коли закінчиться війна.
Слава Україні!

4 жовтня серце Шепетівки знову плакало гіркими сльозами. Громада прощалася із солдатом Пипичем Олександром Олександровичем, водієм З десантно-штурмового відділення 1 десантно-штурмового взводу З десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону, мужнім воїном, який виборював право на життя та свободу України і,  внаслідок влучання ворожого fpv-дрону, загинув 27 вересня 2025 року у бою на Покровському напрямку Донецької області.

Олександр Пипич народився 10 квітня 1990 року в місті Шепетівка у сім’ї робітників – Олександра Петровича та Людмили Трохимівни. Мав п’ять братів та сестру. Ріс допитливим і життєрадісним, завжди готовим підтримати близьких словом і ділом, а його усмішка та доброта залишалися з ним усе життя. З 1997 по 2007 рік навчався у Шепетівському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І—III ступенів-пансіон». З дитячих років вирізнявся добротою, товариськістю та відповідальністю, завжди прагнув допомогти іншим.

З листопада 2009 року по листопад 2010 року проходив строкову військову службу у військовій частині Державної спеціальної служби транспорту і зв’язку. Повернувшись додому, здобув професію електрогазозварювальника у Шепетівському професійному ліцеї. Ця спеціальність допомогла йому стати справжнім майстром, адже він завжди любив майструвати. У 2013 році закінчив курси в Центрі підготовки моряків «Авант» в м. Іллічівськ (з 2016 року – Чорноморськ) та отримав кваліфікацію «Моторист II класу». У вересні 2014 року Олександр уклав контракт на військову службу у одній з військових частин міста. Працював водієм-топогеодезистом. Його відповідальність і сумлінність завжди викликали повагу побратимів.

Життя Олександра змінилося у 2022 році, коли він познайомився в мережі Інтернет зі своєю майбутньою дружиною Зоряною. Між ними швидко зародилися щирі почуття, і у 2023 році вони одружилися. У 2024 році в сім’ї Пипичів народилася донечка Сніжана. Олександр мріяв виховати її у любові й турботі, бачити, як вона росте щасливою, і дарувати їй свою безмежну батьківську ніжність.

У січні 2025 року Олександра відправили на навчання до Житомира, а далі – служба на Сумщині та Донеччині. Навіть перебуваючи у найважчих умовах війни, він завжди казав дружині: «Все добре», намагаючись оберігати її від тривог. Завжди, де б не перебував, чоловік знаходив можливість подзвонити чи написати додому, щоб рідні відчували його поруч.

26 вересня він востаннє зв’язався з дружиною, повідомив, що все добре і вирушає на завдання. Наступного дня, 27 вересня 2025 року, зв’язок з ним обірвався. Саме цього дня він загинув у бою в Покровському районі Донецької області, залишившись вірним Україні до останнього подиху.

Усі, хто знав Олександра, пам’ятають його як світлу людину – веселого, доброго, уважного. Він ніколи не відмовляв у допомозі, завжди брав на себе відповідальність і тримав слово. Побратимам був вірним другом, рідним – опорою, дружині і доньці – надією і захистом. Любов і пам’ять про Олександра залишилися з ними назавжди.

Серце Олександра Пипича билося в унісон із серцем України. Він жив вірою у Перемогу, і навіть тоді, коли смерть підкралася на полі бою, залишався непохитним. До останнього подиху воїн стояв на варті незалежності, виконуючи свій обов’язок перед народом і державою.