Проклята війна забрала ще одного молодого захисника, нашого земляка, воїна. «На щиті» додому повернувся гранатометник 3 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 2 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону військової частини, солдат Гурбаєв Денис Русланович.

Денис Гурбаєв народився 12 квітня 1997 року у місті Шепетівка. Нелегка доля спіткала нашого Героя ще з самого дитинства, життя підносило гіркі уроки. Батьки відмовились від виховання свого сина і з пелюшок на ноги ставили Дениса бабуся Левченко Алла Іванівна та тітка Левченко Тетяна Анатоліївна. До 7 класу хлопець навчався в Ізяславській школі. Згодом продовжив навчання у Шепетівському пансіоні, де і закінчив 11 класів. Середню спеціальну освіту здобув у Шепетівському професійному ліцеї, отримавши спеціальність штукатура-плиточника.

Попри всі труднощі, юнак завжди з позитивом дивився на цей світ і вірив у краще. Він був веселою, привітною, доброзичливою, світлою людиною з великим, чистим серцем. В його очах були лиш доброта, любов і легкий смуток, навіяний життям.

Не маючи великого достатку, намагався піклуватися та допомагати своїм молодшим – братику Івану, сестричкам Христині та Яні, які також зростали сиротами. Всім рідним та знайомим він назавжди запам’ятається звичайним, простим хлопцем, який любив слухати музику, займатися на турніку та брусах. Молодший брат Іван згадує: «Денис справно володів спортивними знаряддями, виконував різні вправи, був для мене в цьому гарним прикладом».

13 вересня 2024 року Дениса мобілізували на військову службу. Проходив військову підготовку на полігоні у Рівненькій області, згодом був направлений у місто Суми. Востаннє Денис виходив на зв’язок з братом 16 листопада. Загинув воїн 25 листопада 2024 року поблизу населеного пункту погребки суджанського району курської області.

Життя Дениса не було легким і, на жаль, не довгим. Шкода, що невблаганна доля дала йому так мало пожити на світі. Юнак не встиг отримати почесні нагороди, військові звання, та найголовніше покликання кожного чоловіка – відчайдушно боронити рідну землю від ворога, він виконав сповна.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Захисника та поділяємо горе сім’ї. Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

21 листопада у засвіти Шепетівська громада проводжала молодого воїна, солдата Гриня Юрія Руслановича, номер обслуги взводу протитанкових ракетних комплексів роти ударних протитанкових ракетних комплексів військової частини, який помер від поранень отриманих внаслідок скиду вибухового пристрою з БпЛА в районі Степового Запорізької області. Ще одне життя, обірване на злеті…

Юрій Русланович Гринь народився 8 травня 1998 року у місті Шепетівка. Зростав та виховувався у дружній багатодітній родині. З дитинства мав спокійний урівноважений характер, ладнав з братами, понад усе любив свою наймолодшу сестричку Софію. Навчався у ЗОШ № 8, де закінчив 9 класів. До навчання ставився дуже старанно та відповідально. Подальшу освіту здобував у Шепетівському професійному ліцеї, отримавши ІІ розряд столяра та IV розряд верстатника.

Після закінчення навчання працював монтером колії у Шепетівській колійній машинній станції. У 2018 році проходив строкову службу у Національній Гвардії України у місті Дніпро. Після закінчення служби повернувся у рідне місто та продовжував роботу на залізниці, згодом працював вахтовим методом у Києві.

Мрія пов’язати своє життя з військовою справою зародилася у Юрія ще тоді, коли він перебував у столиці. Він завжди брав участь у військових зборах, які проходили в той час у місті. У листопаді 2021 році підписав контракт зі Збройними силами України.

Службу Юрій проходив у Виноградово у складі 128 протитанкової бригади. На бойові завдання він був направлений у Запорізьку область, також брав участь у боях за Бахмут. Юра дуже серйозно ставився до своїх військових обов’язків. Професійно володів технікою обслуговування протитанкового ракетного комплексу «Стугна», у запеклих боях, на власному досвіді набував уміння. Неодноразово був нагороджений відзнаками за виконання військових завдань та зразкову службу. У пам’яті побратимів він назавжди залишиться, як досвідчений воїн, людина слова, мужності та сили, з добрим, відкритим серцем.

Надзвичайно важко Юрій пережив втрату свого старшого брата Андрія, який, захищаючи батьківщину від ворога, загинув 25 січня 2023 року у населеному пункті Зарічне Донецької області. Це надало ще більшого запалу захиснику та додало ненависті до рашистів.

«Здобути перемогу, знищити всіх ворогів, помститися за брата, відновити територіальну цілісність і з перемогою повернутися додому, побудувати сім’ю і щасливо прожити життя у власному будинку, який він встиг придбати навпроти батьківської хати», – такою заповітною мрією керувався Юрій. Але війна продовжує множити горе.

Молодий, вмотивований, відважний, щирий, справжній. Тепер він навічно у Небесному війську. Юрій не зміг перебороти важкі поранення, отримані внаслідок скиду вибухового пристрою з БпЛа в районі населеного пункту Степове Запорізької області. 11 листопада навіки зупинилося серце молодого Героя – Юрія Руслановича Гриня.

Родина чекала його у відпустку, яку він планував на Новий рік, щоб побути з мамою у її день народження, та не судилось…. Юрій повернувся додому назавжди «на щиті».

Згорьованою залишилася родина, друзі та усі, хто знав відважного воїна. Світла пам’ять про Юрія назавжди залишиться в серцях близьких та знайомих.

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

20 листопада Шепетівська громада знову зустрічала загиблого Героя – інспектора прикордонної служби 2 категорії – водія відділення забезпечення третьої прикордонної застави реактивних систем залпового вогню другого відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки військової частини, сержанта Кондратьєва Олега Геннадійовича.

Кондратьєв Олег Генадїйович народився 4 січня 1973 року у місті Хмельницькому. Лідія Микитівна, мама Олега, сама виховувала єдиного сина. Вона віддавала йому всю свою любов та ласку, навчала порядності та людяності. Шкільні роки пройшли у Хмельницькому. Середню спеціальну освіту та професію водія отримав у Хмельницькому професійно-технічному училищі. Строкову службу проходив в Німеччині, в місті Дрезден.

Потім Олег Геннадійович повернувся у Хмельницький та влаштувався працювати у тролейбусне депо, згодом таксував на власному автомобілі. Був одружений, має доньку Аліну.

Тривалий час чоловік працював за кордоном. На початку повномасштабного вторгнення ворога Олег повернувся до Шепетівки, на батьківщину мами, та відразу ж звернувся до місцевого центру комплектування із бажанням стати до лав Збройних сил України. Проте отримав відстрочку за станом здоров’я. У червні 2023 року був мобілізований, проходив військову підготовку у Хмельницькій області. Захисник отримував схвальні відгуки від командування, ніс службу стійко і мужньо, з честю виконував обов’язок щодо захисту своєї держави. Ніколи ні на що не скаржився. Під час служби був підвищений у званні та став сержантом. У телефонних розмовах, спілкуючись з рідними, завжди запевняв: «Не хвилюйтеся, все добре!». Але свідченням того, що там, де війна, там пекло і горе, було прохання Олега до мами про молитву.

Попри важкі військові будні чоловік завжди залишався оптимістом, був надійним товаришем. А ще володів неабияким талантом: ще в юному віці Олег самотужки опанував грою на гітарі, з якою в цивільному і військовому житті ніколи не розлучався. Його розрадою та великим захопленням були музика та пісні, які він сам писав та виконував.

Мама та рідні згадують його як людину, яка завжди випромінювала радість і дарувала тепло своїм близьким. Його усмішка, голос, доброта залишаться з ними назавжди. Олег Геннадійович був люблячим сином, добрим, ніжним, турботливим батьком. Донька Аліна, згадуючи тата, каже: «Ми з татом завжди підтримували зв’язок. Він був добрий, ніколи не сварився, не засмучувався, завжди посміхався, був чуйний і відвертий, сильний і добрий, вдячний і турботливий, завжди готовий прийти на допомогу».

Олег мріяв після війни повернутися до рідного міста, в Шепетівку, обійняти матусю, доньку, усіх рідних. Хотів придбати власний будинок, насолоджуватися життям, відбудовувати зранену країну та залишитися в лавах її захисників. Але війна вбиває життя і людські мрії.

10 листопада 2024 року мама, Лідія Микитівна отримала останнє повідомлення від сина: «Все добре, дякую Богу і Вам…»

12 листопада 2024 року ворожий безпілотник обірвав життя сержанта Кондратьева Олега Геннадійовича в районі села Піщане Харківської області. Лишилася недоспіваною пісня, недописаною остання мелодія, недожиті роки.

Без люблячого єдиного сина залишилася старенька мати, без турботливого батька – донька, без вірного товариша – побратими, без мужнього захисника – ненька-Україна. Він загинув за Україну. Загинув, щоб ми жили.

Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!

1000-й день третього року повномасштабного вторгнення десятилітньої війни…

«На щиті», після довгих місяців пошуків та очікування, повернувся солдат Корнійчук Максим Григорович, сапер 1 саперного відділення 2 інженерно-саперного взводу 1 інженерно-саперної роти військової частини.

Максим Корнійчук народився в Шепетівці 21 березня 2004 року. Був старшим сином в родині Антоніни Олександрівни та Григорія Григоровича. Також мав молодшого брата Романа. В дитинстві Максим відвідував садочок «Дзвіночок», до першого класу пішов в загальноосвітню школу І-ІІІ ст. №1. Тато згадує: «Він був, як вітер… згусток енергії, активний, непосидючий, але все робив до толку…». Захоплювався футболом, відвідував Шепетівську спортивну школу, брав участь у змаганнях. Після закінчення 9 класу Максим вирішив вступити до вищого професійного училища №4 м.Хмельницького на спеціальність «слюсар-автозварювальник». Він захоплювався технікою, автомобілі – це була його пристрасть. Проте, повномасштабна війна кардинально змінила плани юнака.

Хоч Максиму ще не було і 18, але він твердо вирішив, що хоче воювати. Юнак неодноразово ходив до місцевого центру комплектування, та через вік йому відмовляли. Батьки просили Максима почекати, та він буквально рвався у бій. 9 травня 2023 року Максим підписав контракт зі Збройними силами України та був направлений на проходження служби до військової частини А 7024 у місті Млинів, Рівненської області. Згодом був направлений на навчання у 169 навчальний центр імені Князя Ярослава Мудрого в селищі Десна Чернігівської області. Також, з 18 травня по 21 червня 2023 року проходив підготовку у Великій Британії та отримав спеціальність стрілець ІІІ класу. Максиму подобалось те, що він робить, він всіма силами намагався допомогти своєму підрозділу, шукав будь-які можливості і, завдяки йому, підрозділ отримав 2 пікапи від Австралійського благодійного фонду. Бойовий шлях нашого Героя почався восени 2023, коли його направили для виконання бойових завдань до Херсонської області.

Згодом брав участь у боях за місто Бахмут. Спілкуючись з рідними, завжди казав: «все буде добре…». Навесні 2024 року Максим був на ротації. Та в червні його з побратимами знову направили в зону бойових дій, в Харківську область. Там він отримав новий позивний «Ахіллес». Батько пригадує: «Війна змінила його, він став справжнім воїном». А побратими розповідали, що Максим був дуже мужнім на свій вік, він завжди йшов вперед, не відмовлявся від роботи». А ще юнак був дуже добрим, чуйним, його любили діти, він легко знаходив до них підхід. Дуже любив свої маленьких племінниць Варю та Юлю. Ще одним підтвердженням його чуйності та доброти було те, що якось він зателефонував батькам і повідомив, що відтепер у нього з’явився новий друг – песик Нік. Максим не міг покинути собаку там, у горнилі війни, та забрав з собою. Ділився з батьками фото та відео свого улюбленця.

Востаннє Максим спілкувався з родиною ввечері 7 серпня 2024 року, розповідав, що все у нього добре і він вже лягає спати. Хлопець не хотів, щоб рідні хвилювались, а далі зв’язок з ним зник. Батьки забили на сполох та почали пошуки. У вересні вони отримали сповіщення про те, що їх син зник безвісти. Три місяці страшного очікування, пошуків та надії на те, що Максим живий. Та нажаль…

Загинув Максим Корнійчук 8 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Глибоке Харківського району Харківської області, внаслідок підриву вибухового пристрою, скинутого з FPV дрона.

Родина втратила свою кровинку, свого Максика, друзі втратили крутого товариша. Пес Нік втратив господаря, але віднайшов нову люблячу родину, адже батьки мають відтепер розраду – чорного в білу крапочку друга зі сходу, якого прихистив Максим.

Ніби послання батькам, залишив Максим коротке відео на власному телефоні. Прогулюючись рідним містом, він записав свої думки на камеру: «Воювати – це мій вибір, я розумію, куди я йду, мені не байдуже. Я розумію, що можу загинути, але я думаю, що так зробив би кожен…».

Енергія Максима запалювала оточуючих, а його мужність залишила глибокий слід у наших серцях.

Максим Корнійчук був з когорти мужніх. Ми маємо обов’язок перед світлою пам’яттю Максима, перед світлою пам’яттю всіх воїнів, що поклали життя у цій боротьбі за мир і волю.

Слава Україні!

16 листопада у Шепетівці прощалися з оператором відділення радіоелектронної боротьби з безпілотними літальними апаратами 1 штурмового батальйону військової частини, солдатом Дідуком Андрієм Валерійовичем – мужнім воїном з гарячим серцем, який виборював право на життя та свободу України ціною власного життя.

Народився Дідук Андрій Валерійович 25 листопада 2003 року в місті Шепетівка. Андрій був молодшим сином в сім’ї, зростав, як і усі, непосидючим, допитливим, іноді збитошним хлопчиком. До 9 класу навчався у місцевій ЗОШ №1 та продовжив навчання у Навчально-виховному комплексі школа-гімназія №5. Середню спеціальну освіту отримав у Шепетівському сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку. Війна увійшла в коротке життя Андрія, коли він був ще студентом.

З перших днів повномасштабного вторгнення ворога юнак, не задумуючись, вступив до лав самооборони. Дуже серйозно, з великою відповідальністю ставився до своїх обов’язків – виходив на блокпости та вулиці на чергування. Це, мабуть, і мотивувало Андрія обрати для себе непростий шлях воїна-захисника. Попри свій молодий вік, він прийняв рішення боронити свою землю зі зброєю в руках. Юнак наполегливо готувався до вступу у лави 3-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. У серпні 2023 року його мрія здійснилася – він пройшов відбір і підписав контракт. Андрій був направлений на навчання у 169 навчальний центр ім. Князя Ярослава Мудрого в селищі Десна Чернігівської області. Бійці, що були пліч-о-пліч з Андрієм на фронті, казали: «Сміливий хлопець, веселун, вірний друг та побратим». Військова честь і гідність були для нього понад усе, він завжди називав речі своїми іменами й ніколи не лукавив.

Андрій любив життя. Фізично підготовлений і статний, він завжди намагався бути лідером, сильним та цілеспрямованим. У серцях його однокласників та друзів живуть про нього гарні, світлі, теплі спогади, адже за все своє життя жодного разу не заплямував себе поганим чи негідним вчинком. Мав добру, ніжну душу, в якій вистачало любові й співчуття до всіх. Часто спілкувався зі старшим братом Артемом, любив свою племінницю Софійку.

Андрій планував відпустку на 28 листопада та з нетерпінням чекав зустрічі з родиною та друзями. Востаннє написав батькам, Валентині Володимирівні та Валерію Миколайовичу, 11 листопада ввечері: «Все добре». Андрій вже повертався із завдання, коли ворожий дрон обірвав його земну дорогу.

Загинув Андрій Дідук 12 листопада 2024 року біля Новоєгорівки Сватівського району Луганської області.

Нічим не розрадити рідних та близьких воїна, загиблого у пеклі війни. Ми втратили світлу людину, щирого і вірного побратима, одного із кращих синів України!

Поділяємо скорботу згорьованої родини та у цей тяжкий час висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та побратимам Героя.

Герої не вмирають!
Слава Україні!

14 листопада Шепетівська громада знову об’єднана спільним горем. «На щиті» з війни повернувся в рідну Плесну гранатометник 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини старший солдат Шикерук Микола Вікторович – безстрашний воїн, який воював у надважких умовах та за нашу свободу заплатив страшну ціну – він віддав життя заради виживання України.

Народився Микола Вікторович Шикерук 21 жовтня 1998 року в с. Плесна, у працелюбній сільській родині Віктора Миколайовича та Тамари Леонідівни. Був другою дитиною у сім’ї, мав старшу сестру Аліну. Батько любив своїх дітей однаково, але син для чоловіка – це щось особливе. Певно тому Коля з дитинства любив техніку та проводив майже увесь свій час з татом на роботі, в машині на колгоспних полях, між тракторами та комбайнами.

У 2005 році хлопець пішов до першого класу Плесенської ЗОШ І-III ст. Зі шкільних років зацікавився спортом: футболом, волейболом, баскетболом та бігом. Після закінчення школи, у 2016 році, вступив на навчання до Нетішинського училища за спеціальністю «Електрогазозварювальник». По завершенню навчання, у 2018 році, був призваний на строкову службу. Зважаючи на фізичну підготовку, був зарахований до Національної Гвардії України. Прослуживши півтора року у війську, повернувся додому і майже одразу поїхав у Київ працювати у сфері озеленення. Про спорт він не забував, додавши до своїх улюблених дисциплін ще й силові вправи. Микола, повертаючись у Плесну, завжди допомагав батькам по господарству, а у вільний час любив відпочивати з рідними та друзями, був душею компанії, людина-посмішка. Його ніхто і ніколи не бачив засмученим, він умів усім підняти настрій. В нього було чимало планів на майбутнє.

Повномасштабне вторгнення росії на територію України змінило його життя зі звичного та мирного на тривожне, сповнене небезпеки. Війна застала Миколу у рідному селі і він одразу, не вагаючись, вступив до добровольчого формування для оборони нашої країни. У липні 2022 року – мобілізований до лав ЗСУ. На службу був направлений знову ж до Національної Гвардії, але у червні 2023 року – переведений до 3-ї Окремої штурмової бригади, де виконував бойові завдання надзвичайної складності. «Щоразу виходячи з поля бою, він не забував про бойових товаришів. Він врятував багато життів. Але і в цих смертельно небезпечних умовах зберігав посмішку, у будь-якій важкій ситуації завжди знаходив позитив», – згадують його побратими. «Він був крилатий, невиправний оптиміст і життєлюб. З таких, як він, мабуть, Всеволод Нестайко писав своїх Тореадорів. Здавалося, доля прихильна до нього в усьому», – поділилася спогадами директорка Плесенської гімназії Тетяна Капелюх.

Востаннє рідні чули голос Миколи 26 березня 2024 року. Він зателефонував та повідомив, що йде працювати і перетелефонує згодом, адже 27 березня мав привітати сестричку з днем народження. Та замість вітань рідні отримали страшну звістку, що виконуючи бойове завдання, Микола зник безвісти.

З того злощасного дня почався важкий відлік днів без найріднішого… Найстрашніше – це завжди прокручувати, наче стару плівку у голові останню телефонну розмову і думати про слова, які не були сказані, про вдячність, про дружбу, про підтримку. Промінчик надії для рідних жеврів  довгих 7 місяців, вони до останнього сподівалися знову зустріти та обійняти свою кровиночку… Їм не вистачило часу набутися разом: «Колі майже ніколи не було вдома: навчання, армія, робота та війна», – пригадує батько. Але один дзвінок обірвав усі надії, мрії та сподівання. Родина отримала найстрашнішу звістку про те, що їх син, брат – старший солдат Шикерук Микола Вікторович загинув 27 березня 2024 року у бою поблизу Семенівки Покровського району Донецької області, мужньо виконавши свій обов’язок.

Так і не збулася його найзаповітніша мрія про велику, щасливу сім’ю, про світле майбутнє. Страшна війна розпорядилась інакше, не судилося Миколі обмінятися обручками з Софією, яка мріяла стати його дружиною. В скорботі залишилися батьки, сестра, племінники, бабуся та уся велика родина.

Шепетівська громада висловлює співчуття родині та поділяє це непоправне горе. Ми завжди будемо пам’ятати відважного воїна та його внесок у захист нашої країни.

Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!

8 листопада Шепетівська громада знову зустрічала на колінах полеглого на війні воїна – гранатометника 3 десантно-штурмового відділення 3-го десантно-штурмового взводу 3 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону військової частини, солдата Шкабару Олександра Володимировича.

Шкабара Олександр Володимирович народився 14 жовтня 1974 року у родині військовослужбовця. У багатодітній родині був другою дитиною серед двох сестричок та братика. Зростав вихованим, чемним та відповідальним хлопчиком. Батьки зі спокійною душею могли доручати Олександру доглядати за молодшими братиком та сестричкою, виконувати домашні справи. З дитинства захоплювався технікою і після здобуття загальної середньої освіти юнак вступив до Шепетівського професійно-технічного училища та опанував професію слюсаря. У 18 років проходив строкову службу у повітряно-десантних військах. Після служби розпочав підприємницьку діяльність, згодом працював будівельником за кордоном. Після повернення до рідного міста працював у фірмі СТЕКО. Сестра Вероніка з великою шаною до брата згадує: «Він був надійними працівником, людиною зі щирим серцем та невгамовною душею, мав золоті руки. А ще Саша залишиться у нашій пам’яті вірним другом. У його товаристві час минав непомітно, адже у брата була здатність розсмішити будь-кого. З ним було весело та надійно».

9 липня 2013 року Олександр пов’язав своє життя з коханою жінкою – Іриною. Через рік у подружжя народився син Марк. На все життя у дитячій пам’яті тато залишиться мудрою людиною з просвітленою душею, сміливим та з почуттям гумору. Все найкраще він віддавав людям і, насамперед, родині та сину. Був романтиком, дружина згадує: «Любив мені дарувати троянди, хоча знав, що я квіти не люблю. Був доброзичливим і щедрим, завжди підтримував усіх у тяжку хвилину, мріяв про наше щасливе майбутнє, хотів з’єднати наші душі у єдине ціле, взявши шлюб перед Богом». Все б обов’язково відбулося б, якби не клята війна…

Олександр, виконуючи обов’язок захисника Батьківщини, став до лав Збройний сил України влітку 2024 року. Навчання проходив у м. Житомир. За час проходження військової служби зарекомендував себе з позитивної сторони. До своїх обов’язків ставився відповідально, користувався авторитетом серед побратимів. Намагався підтримувати бойових товаришів, розділяв  проблеми ближніх. Стійко переносив труднощі, пов’язані зі службою. Рідні щоразу з тривогою очікували на звісточку від Олександра. А він за будь-якої можливості намагався дати про себе знати.

Як грім серед ясного неба, родина Героя отримала страшну звістку про те, що 28 жовтня 2024 року, поблизу населеного пункту Погребки Суджанського району Курської області, внаслідок мінометного обстрілу, Олександр загинув.

Неможливо знайти слова, щоб передати біль від ще однієї непоправної втрати – вона неспівмірна ні з чим. Ніхто не розрадить вбиту горем матір, сестер та брата, дружину, яка більше не пригорнеться до люблячого серця, та сина, що не отримає більше мудрої батьківської поради.

У наших серцях та в пам’яті усіх наступних поколінь Олександр Шкабара назавжди залишиться Героєм, який поклав своє життя за волю України. А його ім’я викарбуване на скрижалях історії визвольної боротьби українського народу проти російського окупанта. Схиляємо голови перед пам’яттю Героя – гідного сина незламного українського народу.

Висловлюємо співчуття згорьованій родині, всім близьким та рідним!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

 

6 листопада Шепетівка знову прощалася із полеглим на війні Захисником, який сплатив страшну ціну за наше мирне життя.

Після понад року страшного очікування, «на щиті» додому повертається ще один Герой – солдат Федчук Михайло Анатолійович, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 2 механізованого відділення 3 механізованого взводу 1 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини.

Федчук Михайло Анатолійович народився 18 січня 1985 року в родині шепетівчан Валентини Миколаївни та Анатолія Олександровича. Мав старшого брата Олександра. Ріс хлопець допитливим та завзятим. Часто допомагав батькам по господарству. «Він не цурався роботи, завжди приходив на допомогу, на нього можна було покластися», – згадує двоюрідна сестра Леся.

Навчався юнак в загальноосвітній школі №4. Після закінчення 9 класів продовжив навчання в Шепетівському професійному ліцеї, опанувавши професію електрика. Далі була строкова служба, яку юнак проходив у військовій частині неподалік Шепетівки. Після служби Михайло почав працювати на будівництві, постійно вдосконалював свої професійні навички, навчався новому та здобував авторитет серед колег. Життя неодноразово випробовувало Михайла на стійкість, та він не здавався.

З початком повномасштабного вторгнення чоловік повернувся до рідного міста. Спочатку був мобілізований старший брат Михайла – Олександр, згодом і Михайло йде до місцевого центру комплектування та соціальної підтримки. Та, з огляду на те, що працюючи на будівництві, він мав важку травму ноги, його не мобілізують. Михайло не здавався, попри всю складну ситуацію і усвідомлення трагічності, що відбувається, поставив державу на перше місце. Поставив на перше місце захист своєї громади, захист нас із вами.

У 2023 році Михайла все ж мобілізують до лав Збройних Сил України. Пройшовши відповідне навчання, чоловік був направлений на виконання бойових завдань в Харківську область. Та стара травма далася взнаки, Михайло лікується, проходить реабілітацію та згодом знову повертається до війська. 16 серпня 2023 року він востаннє телефонує матері, повідомляє, що вирушає на завдання. Відтоді рідні більше його не чули. 1 рік та 3 місяці Михайло вважався зниклим безвісти… 15 місяців очікування та пошуків. Вся родина жила надією та докладала максимум зусиль, щоб почути або побачити свою кровинку. Та не судилось…

20 серпня 2023 року неподалік населеного пункту Петропавлівка Куп’янського району Харківської області Михайло загинув. Віддав своє життя, виконуючи обов’язок, який обрав свідомо і з честю.

Михайло Федчук приєднався до Небесного воїнства, а його героїчний вчинок завжди залишатиметься у нашій пам’яті та серцях.

Слава Україні!

Ще одна непоправна втрата для нашої громади. 15 жовтня 2024 року у кровопролитній війні з росією, при виконанні бойового завдання у Покровському районі Донецької області, загинув водій-радіотелефоніст 1 штурмового взводу 2 штурмової роти військової частини, солдат Папаш Андрій Іванович.

Андрій Іванович Папаш народився 19 листопада 1979 року у Шепетівці. Був старшим сином в родині, мав сестру Оксану та брата Івана. Закінчив загальноосвітню школу №2. Після цього Андрія було призвано на строкову службу, яку він проходив в Білій Церкві. Повернувшись у рідне місто, юнак вступив на навчання до Шепетівського професійного ліцею на спеціальність «електрогазозварювальник», а після закінчення навчання почав працювати в ПАТ «ШепетівкаГаз». Одного разу Андрій через спільних друзів познайомився з Ганною. У 2009 році молоді люди одружилися. Разом виховували двійко діток: доньку Іванну та сина Романа. Андрій завжди турбувався про родину, намагався дати їм найкраще, багато працював. Наказував дітям гарно вчитись, адже знав, що це важливо для їхнього майбутнього.

Рідні та колеги згадують Андрія як цілеспрямовану, добру та чесну людину. Згадують, що мав добре серце, наповнене любов’ю до своїх близьких і Батьківщини. Андрій залишив незабутній слід в спогадах кожного, кому пощастило його знати. Люблячий син і справедливий батько для своїх дітей, надійна опора для коханої дружини, добрий сім’янин і поважний господар.

Андрій був веселим та доброзичливим, ніколи та нікому не відмовляв у допомозі, його любили й поважали. Він будував плани на майбутнє, але, на жаль, кривава війна все змінила.

Чоловік не міг залишатись осторонь, і в липні 2024 року пішов до військкомату та був мобілізований до Збройних сил України. Потім була 28-денна підготовка у Львові. Після закінчення терміну навчання та набуття необхідних навичок чоловіка направили на службу в Донецьку область для виконання визначених завдань. Брав участь у пекельних боях на сході країни. Мав поранення, але повернувся до побратимів, став у стрій, сміливо захищаючи кожного з нас.

«Він придбав парадну форму, вже коли був на передовій, готувався до параду на честь Перемоги…», – згадує дружина. Проте, на жаль, не дочекався… Андрій був патріотом, справжнім українцем, але клята війна не обирає…

5 жовтня Андрій востаннє телефонував дружині, але зв’язок був поганий. Ввечері написав, що йде на завдання. Останнє…

Життя хорошої людини, мужнього воїна, патріота України обірвалося 15 жовтня 2024 року. Загинув Андрій Іванович під час виконання бойового завдання поблизу Новогродівки Покровського району Донецької області. Йому було лише 44, і він загинув заради інших, задля спокою і миру на нашій землі.

Гинуть найкращі! Андрій був найкращим сином, другом, батьком та чоловіком, професіоналом своєї справи, вірним присязі. Він цінував життя та понад усе любив Батьківщину.

Біль туги й жалю розриває серця, громада віддає на небо ще одного свого сина. І немає від цього болю ні ліків, ні зцілень.

Дякуймо кожному захиснику та кожній захисниці рідної землі та будьмо гідними їх!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Знову у скорботному мовчанні громада прощалася з Героєм, командиром 2 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти, військової частини  Атуліним Борисом Амангільдайовичем, казахом за національністю з великим серцем патріота – українця, який 25 років пропрацював у галузі культури та пішов захищати Україну і загинув, до кінця виконуючи свій патріотичний та моральний обов’язок.

Атулін Борис Амангільдайович народився 2 липня 1970 року у селищі Кривояр, Ровенського району Саратовської обл. в багатодітній сім’ї. В ранньому дитинстві нашого Героя спіткало велике горе. В автокатастрофі загинули його батьки і всіх дітей на виховання забрав дядько. «Нас всіх разом було дев’ятеро, велика дружна родина, свій міні-садочок», – жартував Борис, згадуючи дитинство. У 1977 році він пішов у перший клас Кривоярської середньої школи, яку закінчив у 1987 році. Після закінчення школи працював трактористом у радгоспі «Кривоярський». З грудня 1988 року по листопад 1990 року – служба в армії. Під час військової служби познайомився з дівчиною з України. Жанна проходила виробничу практику в хлібопекарні, а юнак випікав хліб для військової частини. Молоді люди покохали одне одного, в листопаді 1990 року – побралися.

Ще деякий час, по закінченню строкової служби, працював автокранівником та в 1991 році молода сім’я переїхала на батьківщину дружини, в село Жилинці Шепетівського району. У травні 1992 року чоловік влаштувався працювати трактористом у колгосп ім. Лесі Українки у с.Плесна на Шепетівщині. Родина поповнилась двома чарівними донечками – Аллою, яка народилася в 1995 році, та в 1998 році – Марійкою.

Доброго, веселого, життєрадісного чоловіка, дотепного гумориста, який міг розвеселити будь-кого, в травні 1999 року запрошують очолити Вовківецький сільський будинок культури. Працюючи на цій посаді, Борис розумів, що йому не вистачає знань, тому вступив до Кам’янець-Подільського училища культури на спеціальність «Народна художня творчість», яке з відзнакою закінчив у 2003 році та здобув кваліфікацію організатора культурно-дозвіллєвої діяльності, організатора театралізованих народних свят і обрядів.

Борис Амангільдайович любив мистецьке ремесло, був обдарованим і талановитим, мав прекрасні вокальні дані, обожнював українську пісню, був учасником вокального колективу «Гомін» Судилківського сільського будинку культури, акомпанував на гармоніці, а ще був неперевершеним у читанні українського гумору. Колеги згадують, що колектив працівників культури Судилківської територіальної громади був одним організмом: ділили разом творчі будні, разом працювали, планували, організовували, разом допомагали військовим. «З ним було легко і цікаво у спілкуванні, у роботі та під час відпочинку»,- згадує колега, Валентина Галімська.

Кожен, хто знав і любив Бориса, тяжко й боляче переживають втрату, та рани в серцях його дітей — найглибші. Вони згадують тата, як найкращого друга, порадника та наставника. «Він був дуже добрий, завжди піклувався про нас з сестрою, – згадує менша донька Марія,- перевіряв та допомагав виконувати домашнє завдання, прищеплював любов до музики, завдячуючи йому я закінчила музичну школу та училище культури. А ще він заповідав нам цінувати кожен день, завжди залишатися людьми – добрими та щирими».

17 серпня 2024 року Борис Атулін був мобілізований, був командиром 2 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти. Свідченням людини з великим серцем є і те, що Борис щодня в соцмережах, вже на передовій, бажав своїм друзям доброго ранку і спокійної ночі. «Цінуйте тих, хто присвячує вам свій час, адже вони віддають, те, чого ніколи не зможуть повернути назад…», – це останній допис Бориса, який так любив людей і життя, мріяв про мир та чисте небо над Україною.

Загинув воїн 14 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання між позиціями в районі населеного пункту Новоандріївка, Пологівського району, Запорізької області після здійснення комбінованого вогневого впливу із застосуванням мінометного вогню та скидів з БПЛА ворога.

Борис Атулін умів підтримати та зігріти у хвилини печалі, смутку, а ще він щиро радів щастю та досягненням інших людей. Він не просто на словах любив Україну, а жив нею і пішов захищати її ціною свого життя.

Висловлюємо щирі співчуття родині та всім близьким відважного Захисника.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

29 жовтня Шепетівська громада, схиливши голови та ставши на коліна, знову зустрічала полеглого воїна, радіотелефоніста 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини, солдата Кравченка Тараса Вікторовича – воїна світла, який щодня йшов під кулі та снаряди, у важких боях знищував російських окупантів та звільняв захоплені ворогом території.

Кравченко Тарас Вікторович народився 5 травня 1990 року в м.Шепетівка. Був пізньою дитиною, мав старшу на 10 років сестру Світлану. Часто жартував: «Свєта, як друга мама». Навчався Тарас у загальноосвітній школі №4. Юнак полюбляв спорт, особливо – важку атлетику. Тренери пророкували йому велике спортивне майбутнє. Тарас був розумним, енергійним‚ добрим хлопцем з великим серцем‚ завжди був готовий допомогти. Коли Тарас навчався в 11 класі, в родину прийшла біда – помер батько. Юнак враз подорослішав та взяв на себе обов’язки голови родини. Щоб підтримати сім’ю, після школи в нічні зміни працював на пилорамі.

Після закінчення школи юнак вступив до Шепетівського професійного ліцею та здобув спеціальність «електрогазозварювальник». Далі була строкова служба в місті Хмельницькому, в десантних військах. Після завершення служби Тарас повернувся до рідного міста та працював у Шепетівській виправній колонії №98 на посаді старшого інспектора з озброєння. Юнак не зупинявся на досягнутому – заочно навчався у Чернігівському юридичному коледжі та отримав диплом юриста. Пропрацювавши в колонії 9 років та 5 місяців, Тарас звільнився за власним бажанням.

Доля підкидала нові випробування родині Тараса: тяжка хвороба забирала сили та здоров’я мами. Разом із сестрою Світланою він доглядав хвору матір. У цей час, щоб підтримати родину, чоловік вирушив на роботу до столиці та почав працювати на будівництві. Незважаючи на усі зусилля родини, хвороба матері прогресувала… Тарас важко переживав смерть найріднішої. «Сестричко, я завжди піклуватимусь про тебе, адже нас тепер тільки двоє», – згадує його слова сестра Світлана. Він завжди був захисником сестрі, племінниці й хрещениці Зорянки.

Війна змінила і так не просте життя Тараса Кравченка. Товариський, добрий, ініціативний, завжди усміхнений, він любив життя і рідну Україну, в іншому випадку не взяв би до рук зброю і не пішов би добровольцем.

Спочатку він став на захист рідного міста у лавах самооборони, проте вже 26 квітня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України та проходив службу в одній з військових частин міста. 30 березня 2024 року Тарас був направлений на виконання бойових завдань у Харківську область. Він завжди намагався бути на зв’язку з рідними, а коли не міг, то передавав вісточку через побратимів. Востаннє він був на зв’язку 11 жовтня, написав сестрі: «Бережіть себе, мої любі дівчатка». Потім була тривожна тиша і 18 жовтня від побратимів Світлана отримала довгоочікувану звістку, що «все добре».

Тарас хотів багато ще зробити в цьому житті, адже вдома на нього чекали двоє діток: донечка Єва та син Матвій, старша сестра Світлана та племінниця Зорянка. Та, на превеликий жаль, всі плани обірвалися.

Чоловік прийняв свій останній бій 19 жовтня 2024 року у Чугуївському районі Харківської області. За словами побратимів, він загинув миттєво від ворожої кулі. Тарас до останніх хвилин свого життя залишився вірним військовій присязі та українському народу.

Біль страшної втрати та гіркі сльози увірвалися до оселі ще одного шепетівчанина, Кравченка Тараса Вікторовича – Герой повернувся “на щиті”. Схиляємо голови у скорботі перед світлою пам’яттю Героя. Шепетівська громада поділяє горе родини, близьких і побратимів воїна.

Війна в розпалі, ми живемо у війні. Завдання кожного з нас – робити все для підтримки наших воїнів. Кожен з них – наше життя, наше майбутнє і майбутнє нашої України.

Слава Збройним силам України!
Слава Україні!

26 жовтня Шепетівську громаду знову об’єднало горе болючої втрати. У Шепетівці проводжали в останню земну дорогу загиблого земляка, воїна, Героя, який за свободу України заплатив найдорожчим – власним життям.

«На щиті» додому повернувся старший солдат Гордий Олександр Віталійович, кулеметник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону.

Олександр Віталійович Гордий народився 3 грудня 1992 року у с. Скала-Подільська Чортківського району Тернопільської області в родині військового прапорщика Віталія Олександровича та бухгалтера Марії Сергіївни. Його старша сестра Людмила згадує: «Ми були дуже дружні. Сашко був безмежно добрим, щирим і безкорисним». Коли хлопцю виповнилося 12 років, родина переїхала до Шепетівки, адже тут проживали рідні по маминій лінії. Олександр навчався у школі-гімназії №5. Навчання давалось йому легко, він швидко адаптувався та знайшов багато друзів. Після закінчення школи юнак отримав водійські права та був призваний на строкову службу.

Спочатку службу проходив у Білій Церкві, потім був направлений до навчального центру «Десна». З технікою Олександр був на «ти», бувало, розповідав сестрі Людмилі: «Не хвилюйся, мені тут добре, я один з найкращих водіїв».

Після служби в армії юнак повернувся до Шепетівки та працював у Шепетівській виправній колонії №98 командиром відділення відомчої пожежної охорони. Саме там, на роботі, у 2019 році він знайомиться з майбутньою дружиною Іриною. Хоч життя і підкидало випробування, та молоді люди впевнено йшли пліч-о-пліч разом. Олександр з Іриною ростили та виховували трьох синів – Володимира, Артема та Максима. Придбали та облаштовували власний будинок.

Пропрацювавши у Шепетівський виправній колонії 10 років та 1 день, Олександр звільняється за власним бажанням та за 8 днів до повномасштабного вторгнення, 16 лютого 2022 року подає документи до 28-ї окремої механізованої бригади імені «Лицарів Зимового Походу», що дислокувалась у Чорноморську. Так розпочався бойовий шлях нашого Героя. За цей період він брав участь у запеклих боях на Херсонському напрямку та у звільненні правобережжя Херсонщини. Потім був направлений до Донецької області. Його мужність і відвага здобули повагу та прихильність усіх, хто мав честь бути поруч з ним на полі бою. Олександр був відважним воїном, який боровся за справедливість і правду. Він був доброю, дуже позитивною людиною, душею компанії.  Побратими його пам’ятатимуть, як щирого, відповідального, працьовитого, завжди готового допомогти та підтримати. А ще наш Герой дуже любив свою сім’ю. Він завжди рвався додому, адже там його чекали рідні: батьки, сестра з племінницями, кохана дружина та сини. Сашко був хорошим братом, завжди підтримував сестру Людмилу, чоловік якої – Олександр Тимошишин загинув у 2016 році під Артемівськом.

Він безмежно кохав дружину і дітей, щоразу дуже чекав зустрічі з ними. Вирвавшись у відпустку всього на три дні, у травні 2024 року Олександр та Ірина повінчались. «Саша був найкращий, справжній романтик, усі спогади що збереглися в моєму серці – яскраві, бо час проведений з ним був дійсно неоціненний», – згадує дружина. Він дуже любив проводити час з хлопцями, ганяти м’яча, просто гуляти. Олександр ніколи не втрачав надії на кращі часи.

В розмовах з дружиною планували чергову довгоочікувану відпустку, хотіли поїхати з дітьми на відпочинок. Клята війна перекреслила всі плани й мрії. Повертаючись з чергового завдання, він востаннє написав дружині «Все добре. Кохаю тебе…».

Олександр загинув 20 жовтня 2024 року біля населеного пункту Озарянівка Бахмутського району Донецької області, віддано та мужньо захищаючи рідну землю.

Важко уявити, що доводиться пройти матері, яка втратила сина. Як жити далі сестрі, яка не вірить до кінця в загибель рідного брата та у відчаї пише: «ти був моїм промінчиком сонця, моїм Сашулькою». Як змиритися з втратою молодій дружині, котра дуже любила свого чоловіка, як втішити синів, які більше ніколи не скажуть: «Тату!». Їм тепер всім потрібно вчитись жити без нього.

Олександр, не вагаючись, став на захист своєї Батьківщини, мужньо захищав цілісність і незалежність України. Понад усе бажав миру та найшвидшого повернення додому, до своїх рідних. Олександр приєднався до лав Небесного Війська, воїн віддав власне життя за нас із вами, за наш спокій і незалежність!

Олександр був відважним воїном – солдатом з душею.  Частиною світлого воїнства – нової незалежної нації, яка народилася, постала у війні за незалежність України, яка має творити свою незалежну культуру та історію.

Герої не вмирають!
Слава Україні!

Горе і пекучий біль знову прийшли у нашу громаду. На «щиті» з поля бою до рідного краю повернувся ще один наш земляк, старший солдат Скаржинець Сергій Володимирович, оператор 2 відділення протитанкових ракетних комплексів взводу протитанкових ракетних комплексів 2 механізованого батальйону військової частини.

Сергій Володимирович Скаржинець народився 16 грудня 1986 року на Рівненщині у селі Рудня, в сім’ї працівників місцевого колгоспу: мати Наталія Захарівна працювала у ланці, а батько Володимир Максимович – комбайнером. Сергій був старшим братом сестрі Оксані та брату Максиму. Після закінчення у 2004 році Людинської загальноосвітньої школи І-III ступенів, навчався в автошколі ДОТСААФ, де отримав права водіння усіх категорій. Рідні згадують про його любов до техніки. Автомобілі з дитинства вабили хлопця, адже його дитинство проходило у батька в колгоспному гаражі, де стояло багато різної техніки: автомобілі, комбайни й автобус. У гаражі він крутив все, тому і не дивно, що дитяче захоплення переросло у професійну діяльність.

Після навчання Сергій проходив строкову службу в аеромобільних військах у місті Вінниця. Склав присягу 28 травня 2005 р. та отримав звання старший солдат. Наказом командира військової частини А2656, в якій юнак продовжив службу, від 22 липня 2005 року йому була присвоєна кваліфікація водія 3 класу. Також його як майстра, який може відремонтувати будь-яку техніку, призначили керувати військовим гаражем частини, де він відповідав за 15 машин. Після служби в армії хлопець повернувся у рідне село та одразу влаштувався працювати водієм в колгосп рідної Рудні.

У 2007 році Сергій переїхав у місто Хмельницький. Там він працював на фірмі КТК «Транс» водієм великовантажних автомобілів. Також це місто стало важливим в його особистому житті. Саме у Хмельницькому юнак зустрів свою кохану дружину Наталію, з якою вони взяли шлюб у 2011 році. Згодом у подружжя народилося дві донечки – Тетяна та Леся.

За час роботи у фірмі він став не тільки висококласним водієм фур, але й першокласним майстром з їх ремонту та обслуговування. Сергій став отримувати багато пропозицій роботи за кордоном, але завжди відмовлявся – не хотів полишати рідний край, батьків та рідних. Жив за принципом – де народився там і згодився. Був гарним сім’янином, безмежно любив дружину та дітей, старався забезпечити своїм близьким добробут та затишок, любив, щоб усе було гарно.

Але всі мрії та плани зруйнувала війна. 2 травня 2023 року чоловік отримав повістку. Найкращий чоловік дружині Наталії, дбайливий батько двох доньок – дванадцятирічної Тані та восьмирічної Лесі, чуйний син та старший брат – в одну мить став Героєм та прикладом палкого служіння Батьківщині для всіх нас. Він одразу з’явився в ТЦК, вирушив на фахову підготовку на рівненський полігон. Там був разом зі своїм братом Максимом, якого мобілізували місяцем раніше, а розподілення отримав до 33-ї окремої механізованої бригади, де був призначений на посаду старшого водія та виконував бойові завдання на машині «газон».

16 червня 2023 року отримав першу контузію під час мінометного обстрілу в районі Мала Токмачка на Запорізькому напрямку, 27 жовтня того ж року поранення шиї та вуха в районі села Роботине через скид дрона-камікадзе, внаслідок чого втратив слух на одне вухо. Після лікування та реабілітації знову повертається на службу. 13 лютого 2024 року знову був поранений: на цей раз постраждали права рука та ліва нога. Попри все, через чотири місяці безперервної реабілітації воїн знову повернувся в стрій на посаду оператора протитанкових ракетних комплексів.

Дружина та рідні просили його перевестися в якусь тилову частину, адже він отримав статус обмежено придатного, але Сергій сказав сім’ї, що не може покинути побратимів та важливу роботу, яку виконує. Чоловік ніколи не жалівся і не розповідав як йому ведеться, чи тяжко, чи страшно. У нього завжди було «все добре», але дружина вже по інтонації знала коли дійсно добре, а коли все-таки халепа.

26 вересня 2024 року Сергій, після невеличкої відпустки, поїхав на службу зі словами: «Хто як не я? Хто там буде?» та переживав за своїх бойових друзів: «Льоню треба поміняти».

20 жовтня, в неділю о 21.58 дружина отримала від нього останнє «все добре»…

21 жовтня в місті Курахове на Донецькому напрямку під час артилерійського обстрілу були уражені позиції, на яких знаходився він та його побратими. Від травм несумісних з життям Сергій помер на руках своїх побратимів.

Чоловік мріяв повернутися з війни у мирне життя, разом з дружиною та доньками поїхати на сімейний відпочинок у Карпати, а також замовити велике сімейне фото на полотні.

Тепер лише спільні світлини будуть нагадувати про щасливе життя разом, а рідний батьківський образ назавжди залишиться у пам’яті доньок, як яскравий взірець доброти та людяності, мужності та героїзму.

Відданість і самопожертва Сергія є для усіх нас прикладом гідної боротьби за нашу незалежність.

Від кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини, чи Україна і надалі буде незалежною державою.

Вічна пам’ять воїну!

Слава Україні!

Назавжди додому повернувся солдат Кузьминчук Юрій Петрович, номер обслуги відділення кулеметного взводу стрілецького батальйону військової частини.

Юрій Петрович Кузьминчук народився 22 листопада 1972 року в с. Заморочення Шепетівського району. Навчався у Городнявській загальноосвітній школі І-III ступенів, де отримав водійські права. Після закінчення школи пішов працювати до місцевого колгоспу трактористом. Орав, сіяв, збирав врожаї. Допомагав родині по господарству.

Коли роботи у колгоспі стало менше,  влаштувався до рідної школи кочегаром. Юрій ніколи не цурався роботи. Та найбільшим його захопленням була техніка. Тому, коли йому випала нагода знову працювати з технікою, він, не задумуючись,  переїхав до села Жилинці у місцеве фермерське господарство «Здобуток». Працював механіком току, а також повернувся за кермо трактора. Попри проблеми зі здоров’ям, Юрій ніколи не скаржився, залюбки виконував різні види робіт на господарстві. Там і зустрів свою долю – дружину Антоніну.   «Бог подарував мені майже одинадцять років безмежного щастя», – згадує вона. Антоніна Францівна готувала обіди для трактористів, а Юрій, коли мав вільну хвилину – допомагав, приносив воду. Одного разу жінка пожартувала «От би мені, Юрчику, такого як ти помічника і додому», а він, глянувши на неї, погодився. Жінка подумала, що чоловік теж жартує, і яке було у неї здивування,  коли наступного дня Юрій прийшов додому, і сказав, що він закохався в неї з першого погляду. На той час Антоніна сама виховувала шістьох дітей. Юрій Петрович всім серцем полюбив дітей Антоніни, разом тішилися онукам. Майже одинадцять років вони всюди та завжди були разом. Юрій ні хвилини не жалкував, про своє рішення. Він щасливо жив і працював, займався господарством,  любив ходити по гриби та рибалити. Дочка Антоніни Ірина згадує, що він любив техніку, навіть самотужки зібрав трактора вдома. Доброта та щирість, чесність та простота Юрія назавжди закарбується в пам’яті тих, хто його знав. Ось так собі жив простий сільський чоловік, трудар землі, але коли 16 квітня 2024 року отримав повістку, не вагаючись, пішов захищати незалежність та територіальну цілісність України.

17 вересня 2024 року, під час мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Красногорівка Покровського району Донецької області солдат Юрій Петрович Кузьминчук віддав найдорожче – своє життя за свою землю, за нас.

Плекаємо надію, що відтепер Юрій вболіває за Україну із засвітів, у лавах Небесної гвардії, підтримує свою родину, своїх побратимів та близьких.

Поділяємо біль родини та щиро молимось разом з вами за світлу душу нашого захисника.

Загинув солдат, як справжній мужній герой, віддав життя за Україну, за рідну Шепетівщину, за нас з вами! Для всіх нас Юрій Петрович був, є і буде прикладом мужності й відваги, гідним оборонцем нашої держави, що загинув за мир, за правду. Він той, хто боронив нашу землю від російського окупанта, виборював нам майбутнє!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

 

Шепетівська громада знову схилила голови перед воїном, який пожертвував своїм життям за нашу свободу. До рідної Шепетівки назавжди повернувся солдат Валігура Володимир Миколайович, навідник 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону військової частини, який без вагань став на захист свої Батьківщини.

Володимир Валігура народився 1 жовтня 1982 року у Шепетівці в сім’ї Миколи Володимировича та Тетяни Миколаївни. Навчався Володимир у загальноосвітній школі №7, а згодом – у загальноосвітній школі №6. Мама, Тетяна Миколаївна, згадує, що він ріс розумним, активним та непосидючим, дуже добрим, гарним помічником своїм батькам. Любив ганяти з друзями у футбол та ходити з татом на риболовлю. Після закінчення школи вступив на навчання у Полонське професійно-технічне училище на спеціальність «водій-механік».

Молодший брат Олександр завжди рівнявся на старшого брата та поділився яскравим спогадом дитинства, коли одного разу вони пішли на прогулянку до лісу і малий Сашко натрапив на змію. У той момент Володимир не злякався, швидко зреагував і врятував брата.

Сусіди, друзі та родина згадують його як доброзичливу та чуйну людину, завжди готову прийти на допомогу. У житті Володимира траплялися перепони та невдачі, але, попри труднощі, він продовжував боротися і шукати своє місце у світі та знайшов духовну опору у вірі. Згодом зустрів майбутню дружину Ольгу, вони одружилися у 2013 році. Через деякий час народився син Олексій. Молода сім’я переїхала жити до Вінниці, Володимир займався власною справою, пов’язаною з його професією водія-механіка, мав шиномонтаж, навчався на курсах у Києві. Згодом доля повертає Володимира у рідне місто.

Тут він підтримував батьків, працював у Шепетівському комбінаті благоустрою та на будівництві фітнес-клуба, допомагав людям. Він був турботливим сином. Коли мама запропонувала виїхати за кордон, Володимир відмовився, щоб не покидати батька-інваліда III групи. Любив робити приємне близьким. Подруга його матері Євгенія згадує, що Володя завжди приходив до неї та, коли бачив, що їй важко на душі, намагався розрадити, поспівчувати, купував морозиво та смаколики.

У квітні 2024 року був мобілізований і без вагань став на захист Батьківщини. Проходив навчання на полігонах Рівненської та Житомирської областей на десантника, отримав сертифікат про закінчення курсу базової загальновійськової підготовки і здобув кваліфікацію спеціаліста 3 класу. Він заслужив свій маруновий берет та пишався цим неймовірно. У цей час йому ще раз вдалося побачитися із сестрою та мамою, які приїхали до нього на Житомирщину. Після завершення навчання потрапив на службу до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаду навідника 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону. Він пишався тим, що служить у славетній бригади, яка стала частиною світової військової історії. Це надихало Володимира на боротьбу. З піднесенням писав рідним «Я захисник свободи і народу своєї країни. Я десантник ЗСУ. Я воїн і складова військового колективу…» Почуття патріотизму росло в ньому з кожним днем.

Родина дуже хвилювалася та підтримувала його, але він їх заспокоював. У війську він потрапив в середовище, де його поважали. Володимир завжди вірив, що обов’язково повернеться, адже має батьківський обов’язок перед своїм дев’ятирічним Олексієм. 9 липня востаннє поспілкувався з сестрою та дружиною, якій прислав повідомлення: «Олечко, обійми Валігурку від мене, на нуль іду, повернуся. Скажи йому хай молиться за мене, а тебе слухається. Поцілував вас». Це були останні слова, які він відправив своїй сім’ї.

10 липня 2024 року солдат Володимир Валігура, вірний військовій присязі, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув в бою за Україну, її свободу та незалежність, поблизу міста Торецьк, Бахмутського району, Донецької області.

До 16 липня рідні не знали про це і писали йому: «Вова, де ти? Напиши… Немає з тобою зв’язку…»

Патріот, щирий серцем, співчутливий, чесний, відданий присязі – ці всі риси, притаманні Володимиру. Шепетівська громада висловлює щирі співчуття всій родині захисника: матері, батькові, сестрі, дружині й сину, а також молодшому брату Олександру, який, на жаль, не зміг сьогодні бути разом з родиною та провести в останню земну дорогу свого дорогого старшого брата.

Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

На щиті до Шепетівки повернувся Герой – Марчук Олександр Васильович, молодший сержант, командир 3 кулеметного відділення кулеметного взводу 3 стрілецької роти військової частини, ще один мужній захисник, який ціною власного життя боронив нас.

Олександра Марчука знали не тільки у Шепетівці, він залишив про себе світлу згадку своїми добрими справами.

Старша донька Юлія з величезним сумом у серці та гордістю пише про тата: «Я точно можу сказати про його якості, які я горда нести в собі. Він йшов по життю з посмішкою, як би важко йому не було. Навіть на його бойовому фото видно, що його очі посміхаються. Він, як бджілка, вперто працював все життя і ніколи не опускав руки, він дуже добрий і совісний і ніколи нікому не відмовляв, хороший батько і мудра людина, цілеспрямований та принциповий, завжди тримав своє слово».

Народився Марчук Олександр Васильович 11 липня 1971 року у селі Водички Білогірського району Хмельницької області. Був найстаршим серед дітей у сім’ї. Тато, Василь Олексійович, рано пішов з життя, тому ще зовсім юному Сашкові довелося бути справжнім помічником мамі, Ганні Василівні, та опорою меншим братикові й сестричці. Він змалечку доглядав за домашньою худобою, городиною та виконував всю чоловічу роботу по господарству. Вісім класів закінчив у Сушівецькій ЗОШ І-II ступенів, середню освіту здобув у Ямпільській ЗОШ І-III ступенів. У Шепетівському професійно-технічному училищі №20 отримав спеціальність «токар-фрезерувальник».

Свою трудову діяльність розпочав на Шепетівському заводі культиваторів. Згодом була строкова служба у прикордонних військах (Туркменія – Іран), у військовому квитку зазначено «прикордонник-снайпер». Неодноразово нагороджений за сумлінну службу. Після армії повернувся працювати на завод культиваторів.

Шепетівка для Олександра стала рідною. Одного вечора, на дискотеці, він з першого погляду і назавжди закохався у красуню Олену. «Це було взаємне кохання з першого погляду, – згадує дружина, – кохання впродовж 31 року спільного щасливого сімейного життя…».

Після народження доньки Юлії, Олександр задля добробуту сім’ї дев’ять років працював за кордоном. «Він тяжко працював, – продовжує згадувати дружина,- добивався всього сам, придбали квартиру, автомобіль. А коли народилася менша донька Яна, Саша залишив заробітки. Працював багато, було чимало замовлень, бо був майстром на всі руки, усе вмів, усе знав, як зробити до ладу і водночас був незамінним помічником в домашньому господарстві. Допомагав виховувати донечок, готував смачні страви. А ще Сашуня, так я його називала, а він мене завжди не інакше, як моя Лєнуся, був романтиком та турботливим чоловіком. Приготувати щоранку каву – це для нього було святе і зовсім неважко. У нас в житті було дві важливі дати, навіть важливіші за дні наших народжень. Це 5 липня – день нашого знайомства та 30 січня – дата одруження. Ці свята ми відзначали удвох і завжди – подарунки, романтична вечеря та квіти. Саша навіть дарував мені квіти, коли був на сході країни. Побачить гарні квіти в покинутих будинках, або десь у полі сфотографує і перекидає мені на телефон.

Він радів кожній здійсненій мрії дітей. Юля, старша донька, стала власницею грумінг-салону в м. Рівне, любов до тварин у неї саме від тата. Молодша, Яна, обрала професію графічного дизайнера».

Здавалося все йшло за планом: робота, сім’я, діти стали «на ноги», будують майбутнє…здавалося б жити і радіти… якби не 24 лютого 2022 року. Саме ця дата змінила все в долі Олександра. Вже 25 лютого 2022 року о 8 годині ранку Марчук Олександр Васильович стояв з речами біля військкомату і був призначений в роту охорони Шепетівського ТЦК, де і отримав позивний «Блютуз».

Велика ненависть, жага помсти рашистам ще більше загострилися, коли 5 квітня від отриманих поранень у Запоріжжі померла його племінниця і похресниця – старший лейтенант, офіцер-психолог Ольга Тимошенко. Він говорив: «Оля завжди зі мною, я помщуся». Дочекавшись 40 днів від дня смерті за похресницею, Саша 3 червня вирушає на військову перепідготовку в Кам’янець-Подільський район. Потім два місяці його бригада тримала оборону аеропорту в Жулянах. А потім, зразу ж, коли потрібно було замінити захисників у Пісках Донецької області, не роздумуючи, один з перших – на передову. Родині нічого не сказав, тільки потім натякнув про Піски, згодом – оборона Ізюма.

В Балаклеї отримав поранення, лікувався в госпіталі та повернувся в стрій. Друге поранення, підлікувався і знову – на нуль. Добрий, чесний, вихований, стриманий, розсудливий, відмінник, приклад для багатьох. Сильний духом і тілом, він завжди тримав себе у формі, займався спортом, навіть будучи травмованим. Прив’язував руку до турніка і підтягувався нарівні з молодшими побратимами. Завжди був в перших рядах, йшов заради молодих життів. «Я вже прожив трохи, нехай і молоді поживуть», – з повним розумінням слів говорив Саша. Він готував вишукані страви та пригощав своїх побратимів. Ще Олександр дуже любив тварин, відрами варив та носив їжу для безпритульних котів і собак. Говорив: «Йду погодувати дітей». У домашній галереї лишилося відео на згадку, як Саша лежить в окопі на завданні і годує синичок.

Він ніколи не зупинявся на досягнутому. З 21 лютого по 10 квітня пройшов навчання у місті Миколаєві та один з 30 на «відмінно» закінчив курс підготовки командирів відділень.

Миколаїв став місцем останньої зустрічі Олександра з дружиною, коли Олена привезла необхідне військове обладнання для бригади чоловіка. Він мріяв про відпустку, зібратися усією сім’єю, розрізати великого солодкого кавуна і скуштувати холодного морозива. Мріяв…

«Я йду на завдання, мене не буде на зв’язку, не хвилюйтесь», – сповістив Саша родину. Нажаль, на зв’язок він так і не вийшов.

Марчук Олександр Васильович – молодший сержант, командир З кулеметного відділення кулеметного взводу 3 стрілецької роти військової частини загинув 2 липня 2024 року при виконанні бойового завдання. Загинув відважний воїн, справжній патріот, що з перших днів війни добровольцем пішов до війська, щоб долучитись до захисту рідної землі, свого дому та близьких людей.

Доблесть — поняття моральної свідомості й категорія етики, що розуміє вищу душевну мужність, стійкість, шляхетність, високу властивість душі, вищу чесноту, великодушність, самопожертву тощо. «Тут кожне слово про Олександра», – написала дружина. Твердженням цього є те, що за період служби захисника неодноразово відзначали державними та відомчими нагородами. Зокрема медалями «Хрест доблесті», «Захисник Рідної Землі», нагрудний знак «Ветеран війни». Справедливий, з безмежною вірою в Перемогу, таким ми запам’ятаємо Олександра Марчука. Він мав неперевершене вміння долати темряву й віднаходити світло, там де його вже не видно, щиро ділився ним з друзями і це внутрішнє світло зігрівало усіх. На жаль, небеса забирають найкращих.

Олександр прийшов в військо з цивільного життя та прагнув одного – звільнити Україну від окупантів та вибороти мирне, щасливе майбутнє для своєї родини та усієї України. Понад усе бажав миру та найшвидшого повернення додому, до своїх рідних. Та не судилося… Герой віддав власне життя за нас із вами, за наш спокій і незалежність. Він буде прикладом мужності, патріотизму, відданості, героїзму для всіх поколінь.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

4 липня Шепетівська громада назавжди прощалася із солдатом Ставнійчуком Олександром Олексійовичем, гранатометником відділення охорони, взводу охорони, роти охорони, батальйону охорони військової частини, який віддав своє життя за Україну, залишаючись вірним військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, під час ведення бойових дій на території Донецької області. Він захищав Україну від початку широкомасштабного вторгнення. Олександр 854 дні зі зброєю в руках боронив нас з вами.

Народився Ставнійчук Олександр Олексійович 7 серпня 1979 року в містечку Погребище Вінницької області, де на той час працювали батьки воїна – Олексій Володимирович та Валентина Мілентіївна. Коли Сашкові виповнилося три роки, родина, придбавши житло у Шепетівці, повернулася на малу Батьківщину.

Навчався юнак у загальноосвітній школі №1. Зі слів мами, хлопець був рухливий, швидкий, водночас дуже відповідальний, завжди допомагав їй, приглядав за меншим братиком Юрком, для якого був беззаперечним авторитетом.

Після дев’ятого класу Олександр продовжив навчання у Шепетівському професійно-технічному училищі за спеціальністю «штукатур, плиточник-облицювальник». Після закінчення училища проходив строкову службу у місті Костопіль Рівненської області, потім в Острозі. Повернувшись додому, працював на будівництві. Коли у 2014 році росія анексувала Кримі частково захопила Донецьку та Луганську області, юнак без вагань став на захист Батьківщини. Брав участь в боях під Дебальцевим, виходив з побратимами з оточення. Мамі про те, що тоді довелося пережити, ніколи не розповідав, лише якось в розмові згадав, що нічого у своєму житті не їв смачнішого за окраєць теплого хліба, яким поділилися наші військові, до яких хлопці вийшли з оточення. Про його військову звитягу розказують нагороди. Олександр Олексійович був нагороджений медалями «Учасник АТО», «За участь в антитерористичній операції», «Ветеран війни. Учасник бойових дій».

Зі слів друзів та близьких, чоловік був дуже принциповим, чесним, відвертим та справедливим. Він безмежно любив Україну, тому вже у перший день повномасштабного вторгнення росії на територію України, не вагаючись, став на захист рідної країни. Рідним сказав: «Я маю бойовий досвід. Саме такі як я зараз повинні бути першими в строю». За цей період Олександру Олексійовичу довелося побувати в багатьох гарячих точках. На запитання мами: «Де ти синку зараз?», віджартовувався, що об’їздив уже всю Україну. Лише в коротких розмовах розповідав веселі історії про нових чотирилапих друзів, Олександр дуже любив тварин і вони відчували це. Жодного слова про війну та про бої. Наші воїни, щодня ризикуючи життям, звільняють клаптик за клаптиком рідну землю, а в короткі хвилини тиші заспокоюють рідних та близьких, що все буде добре і всі обов’язково повернуться додому. Та війна і смерть невблаганні, вони забирають найкращих.

Загинув солдат Ставнійчук Олександр Олексійович 26 червня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини у складі військової частини на території Донецької області. Його служба в армії була не лише обов’язком, а й вираженням його патріотизму та любові до України.

Шепетівська громада висловлює співчуття родині та поділяє це непоправне горе. Ми завжди будемо пам’ятати відважного воїна та його внесок у захист нашої країни.
Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!

Громада в жалобі, схиливши низько голови, востаннє, на рідній землі зустріла навідника 1 гармати 2 артилерійського взводу З артилерійської батареї 1 артилерійського дивізіону, сержанта Олександра Галицького, який героїчно загинув 10 червня 2024 року.

Галицький Олександр Миколайович народився 9 вересня 1978 року в селі Вербівці Шепетівського району. Саша виховувався та зростав у дружній багатодітній сім’ї Галицьких Миколи Миколайовича та Любові Іванівни. Серед чотирьох братів він був наймолодшим. У 1995 році закінчив Вишневецьку ЗОШ. Ще зі шкільних років займався спортом, багато часу проводив на спортивному майданчику, грав у теніс. Після школи продовжив навчання у Шепетівському професійно-технічному училищі №20, здобувши спеціальність «Електромонтер по обслуговуванню електрообладнання», електрик III розряду.

У 1998 році призваний на строкову військову службу у місто Дніпро. Після служби повернувся в Шепетівку та з 2002 року працював на Державному підприємстві «Шепетівський лісгосп» оператором лінії. Завжди справедливий, позитивний, оптимістично налаштований. Пропрацював у галузі понад 20 років. Неодноразово був відзначений адміністрацією підприємства та обласним керівництвом. Як бригадир, користувався повагою та авторитетом у колег, був активним учасником волейбольної команди підприємства.

У 2003 році поєднав свою долю з Людмилою, яку безмежно любив і цінував. Згодом родина поповнилася двома чудовими дітками: старшим сином Назаром, 2004 року народження та молодшим – Нестором, 2008. Людмила згадує: «Саша дуже тішився хлопчиками, він з дитинства виховував у дітей почуття патріотизму до країни. Наші діти змалку з гордістю носили вишиванку і пишались, що вони українці». Найбільшою нагородою і вдячністю за виховання дітей для Олександра стало те, що старший син Назар став курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Він пишався, що син обрав професію справжнього чоловіка.

Свідченням свідомого патріотизму, величезної любові до країни нашого Героя став той факт, що Олександр Миколайович, маючи статус обмежено придатного до служби за станом здоров’я, ще до повномасштабного вторгнення росії, відчуваючи небезпеку, яка наближалася, за власним бажанням 1 лютого 2022 року вирішив пройти військову підготовку у 184 навчальному центрі у Львівській області для подальшого вступу у лави Збройних Сил України. Дружина згадує його слова: «Син у нас навчається на військового, а я буду сидіти і чекати?». Перші відлуння війни він відчув, коли агресор випустив десятки ракет по Яворівському полігоні. Завдячуючи сміливості та рішучості Олександра, 80% особового складу було врятовано. А далі – тривалі, важкі бойові будні: оборона Херсона й Лимана. Після звільнення Херсона – знову оборонний напрямок – Куп’янськ. Саме там Олександр отримав важкі травми, лікувався в Харківському, згодом в Полтавському шпиталі та знову  повернувся на фронт. У березні 2023 року був переведений до складу третьої артилерійської батареї першого артилерійського дивізіону 45 окремої артилерійської бригади на посаду навідника далекобійної артилерії М777. Потрапивши в підрозділ, виконував бойові завдання на напрямку Донецької області місто Бахмут, підтримуючи вогнем артилерії механізовані підрозділи.

Олександр – людина з великої літери, він ніколи не давав собі розслаблятися. Навіть у відпустці завжди тримав себе у формі, займався спортом, займався господарством. Родині, друзям, колегам та побратимам він назавжди запам’ятається добрим, щирим, світлим, готовим завжди прийти на допомогу.

Галицький Олександр Миколайович, навідник 1 гармати 2 артилерійського взводу 3 артилерійської батареї 1 артилерійського дивізіону героїчно загинув 10 червня 2024 року, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність в бою на Донецькому напрямку.

Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 2 січня 2024 року, Олександра Миколайовича відзначено почесним нагрудним знаком «Золотий хрест».

Захисник віддав усе за вільну Україну та мир, віддав своє життя, маючи ще багато планів та нездійснених мрій.

У цю гірку хвилину висловлюємо глибокі співчуття рідним та близьким захисника, який поклав своє життя, оберігаючи кожного з нас.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада, стоячи на колінах, провела в останню земну дорогу Шахова Богдана Анатолійовича, нашого земляка, оператора 2 відділення безпілотних авіаційних комплексів 4 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини, який героїчно загинув у бою з російськими загарбниками, захищаючи свою землю, нашу рідну Україну.

Богдан Анатолійович Шахов народився 26 лютого 1998 року в Шепетівці. Мама Тетяна згадує, що вони зі старшим братом Романом росли, як і всі хлопчиська, хоч і сварились, але один за одного були горою. Навчався Богдан у загальноосвітній школі №7, після закінчення 9 класів, у 2013 році, продовжив навчання у Шепетівському профільному ліцеї       за спеціальністю «столяр».

Богдан був працелюбним хлопцем, разом з братом допомагали матері по господарству, доглядали за дачною ділянкою, опікувалися хворою бабусею поки мама була на роботі. Після закінчення ліцею Богдан вирішив обрати військову спеціальність та підписав контракт з 8 полком спеціального призначення, що базується у Хмельницькому.

За роки служби пройшов багато профільних курсів та навчань, зокрема опанував спеціальність  оператора БпЛА. Був учасником бойових дій, брав участь у боях у Донецькій та Луганській областях. Часто приїздив додому, допомагав мамі та займався улюбленою справою – був ді-джеєм в одному з клубів Шепетівки. Там і познайомився з майбутньою дружиною – Анастасією. Спочатку спілкувались онлайн, адже Богдан був на службі. У 2020 році, зрозумівши, що не можуть один без одного, вирішили поєднати свої долі та одружились. Жили та працювали у Хмельницькому. Богдан, після закінчення служби влаштувався за професією та працював на виробництві меблів. Після початку повномасштабної війни подружжя вирішило повернутись до рідного міста. Тут, відсвяткувавши 26 лютого свій 24 день народження, Богдан пішов у військкомат добровольцем. Він розумів, що має досвід та можливість захистити найрідніших. Його розподілили до однієї зі військових частин міста. У складі військ протиповітряної оборони проходив службу у Старокостянтинові, Ладижині та на Харківщині. Цьогоріч був переведений до 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Ще з часів АТО мав позивний Детройт (Detroit). На запитання, чому саме Детройт сміявся і казав, як місто в США. Йому подобалось у війську – це було його, він легко опановував нові навички, був відповідальним та працелюбним.

Богдан дуже чекав закінчення війни, мав багато планів в цивільному житті. Ще до повномасштабного вторгнення, він вирішив здобути вищу освіту та у 2019 році вступив до Луцького національного технічного університету на спеціальність «Туризм». У 2022 році здобув ступінь бакалавра.

Близькі згадують, що Бодя був дуже добрим та сонячним юнаком, зовсім не конфліктним, позитивним та легким у спілкуванні. Мав захоплення – колекціонував іграшкові моделі машин. Богдан мріяв навчитися грати на гітарі та на 25-річчя, від рідних, у подарунок отримав омріяний інструмент. Його щастю не було меж.

У відрядження приїздив не часто, але кожного разу намагався все встигнути й провести час з найріднішими. Востаннє Богдан приїздив додому в кінці травня на день народження дружини. 6 днів довгоочікуваної відпустки він провів з рідними, близькими та друзями. Навідався до мами, щоб допомогти по господарству, запевнив, що наступного разу допоможе підготуватися до зими. А потім знову став у стрій, вирушив на завдання на Схід. Востаннє спілкувався з дружиною телефоном 2 червня ввечері. За кілька годин зв’язок з ним зник.

Загинув Богдан Шахов 2 червня 2024 року, виявивши стійкість та мужність у бою за батьківщину, під час виконання бойового завдання в ході ведення бойових дій на Донецькому напрямку.

У пам’яті всіх, хто знав Богдана, назавжди залишиться його світлий, добрий, щирий та доброзичливий образ. Ми низько схиляємо голови у глибокій жалобі й висловлюємо щирі співчуття згорьованій родині, близьким та побратимам воїна.

Герої не вмирають!

Слава Україні!