прощання

Шепетівська громада знову схилила голови у глибокій скорботі…

Велике горе об’єднало мешканців громади, які зібралися, щоб провести в останню путь нашого земляка, військовослужбовця Збройних Сил України – Андрія Гриня.

Гринь Андрій Русланович народився 14 грудня 1993 року у м. Шепетівка. У 2000 році юнак пішов до 1 класу загальноосвітньої школи І-III ступенів №8. Ще у юному віці, коли пішов з життя батько, Андрій став прикладом для трьох молодших братів та сестри, був їм за батька.

Після 9 класу вступив до Шепетівського професійного ліцею за спеціальністю радіомеханік з обслуговування та ремонту радіотелевізійної апаратури, який закінчив у 2012 році. З лютого 2018 року Андрій починає працювати на залізниці. Спочатку – монтером колії виробничого підрозділу Шепетівська колійна машинна станція, згодом, з травня 2018 року – монтером колії виробничого підрозділу Київська дистанція колії. В січні 2022 року Андрій Русланович повертається до рідного міста та продовжує роботу на залізниці монтером колії виробничого підрозділу Шепетівська дистанція колії.

У шлюбі, разом з дружиною Дариною, Андрій Гринь виховував сина Тимура та донечку Віру.

З початком повномасштабної війни, з рідними братами вирішують стати на захист Батьківщини та йдуть добровольцями. Андрій був сильний духом та справедливий. Призваний на службу 28 лютого 2022 року солдатом номер обслуги два, самохідного артилерійського взводу третьої самохідної артилерійської батареї першого самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи.

Побратими його згадують, як людину із добрим серцем і відкритою душею.

Загинув Андрій Русланович Гринь 25 січня 2023 року в районі населеного пункту Зарічне, що в Лиманському районі Донецької області.

Розділяємо гірку втрату разом з родиною та близькими.

Герої не вмирають!

Шепетівська громада провела в останню путь воїна Бородія Валентина Володимировича

Активний, життєрадісний, світлий юнак, який ще тільки починав будувати свої плани на життя, вдихав кожну його мить на повні груди, радував своїх близьких та друзів, мріяв та любив…

Народився Валентин Володимирович Бородій 12 березня 1995 року в місті Рівне. У ранньому віці разом з родиною переїздить до Шепетівки, де і провів своє дитинство та юність.

У молодших класах навчався в школі-гімназії №5, згодом перевівся до загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1.

Юнак брав активну участь у змаганнях зі стрільби, займав призові місця, був учасником команди Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл Джура», займався вільною боротьбою. Був призером України з панкратіону.

Після школи закінчив Національну академію внутрішніх справ, після чого працював в Національній поліції інспектором-криміналістом. Валентин був відповідальним у роботі, гарним спеціалістом, розумним, талановитим та здібним.

Життям Валентин крокував не один, а з надійним тилом – дружиною Дариною, з якою познайомились ще у школі. Майже 10 років разом, понад 6 років у шлюбі.

З перших днів війни Валентин Бородій пішов до війська добровольцем, був зарахований стрільцем-санітаром гірсько-штурмової роти. Він брав участь у боях за Сєверодонецьк та Лисичанськ, рятував життя побратимів, виводив підрозділи з найгарячіших точок без втрат, його професійністю захоплювались.

Зі спогадів побратимів: «Валік був хорошим товаришем та другом, він завжди міг допомогти побратимам і ділом і порадою, був розумним хлопцем і досвідченим не на свої роки. Здавалося, Валентин має відповіді на всі питання».

Він був незламною людиною і пам’ять про нього залишиться також незламною.

Загинув Валентин Володимирович 18 січня поблизу населеного пункту Роздолівка Донецької області.

Країна втратила свого патріота, невтішна родина – люблячого чоловіка, брата, суспільство – справжнього громадянина.

Шепетівська громада прощається з воїном Кіндюком Артемом

Кіндюк Артем Миколайович народився 31 березня 2000 року в м. Шепетівка, йому виповнилося лише 22 роки.

У 2006 році пішов до 1 класу ЗОШ №6. З 5 класу перевівся до Пліщинської ЗОШ. Під час навчання брав активну участь у спортивному житті школи, відвідував секцію боксу, був учасником команди Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл Джура». Артем був талановитим, артистичним і брав активну участь у заходах, що проводились у сільському будинку культури.

Після закінчення школи у 2017 році твердо вирішив стати військовим. З липня 2017 року по червень 2021 року навчався у національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, на факультеті бойового застосування військ, за спеціалізацією “Управління діями механізованих підрозділів”.

20 липня 2017 року через Шепетівський РВК м. Шепетівка був призначений на військову службу у Збройні Сили України. Після закінчення навчання Артем проходив військову службу на офіцерських посадах у м. Київ.

Рідні друзі та колеги згадують Артема як цілеспрямовану, чесну і добру людину. Маючи величезне серце, наповнене любов’ю до своїх близьких і батьківщини, Артем залишив незабутній слід в думках кожного, кому пощастило його знати.

З початку повномасштабної війни юнак, не вагаючись, став на захист України. Він завжди був спокійним та впевненим, знав куди йде, знаходив слова, щоб заспокоїти й підбадьорити. Побратими згадують: «сміливий і рішучий козак, справжній українець».

Артем загинув 15 січня при виконанні бойового завдання.

Сумуємо та підтримуємо рідних у важку годину скорботи.

 

Шепетівська громада провела в останню земну дорогу Олександра Юрчука

29 грудня 2022 року, під час виконання бойового завдання, молодший сержант, оператор відділення радіорозвідки взводу радіорозвідки розвідувальної роти загинув Олександр Володимирович Юрчук – воїн, син, брат, батько, чоловік.

Олександр Юрчук, народився 1986 року у сім’ї культпрацівників Володимира Юхимовича та Людмили Федорівни. У 1992 році сім’я переїхала із Магаданської області на батьківщину, оселившись на Херсонщині, у с.Піщанівка Олешківського району. Батьки Олександра і досі там проживають і, на жаль, сьогодні не можуть попрощатися із сином, адже знаходяться на окупованій території.

Після школи Олександр Юрчук  навчався у технікум в Олешках. У мирному житті працював інкасатором, в рієлторській службі, займався реалізацією зерна, але найдовше – у сфері послуг.

На Херсонщині Олександр зустрів свою дружину. 22 січня 2009 року закохані стали на весільний рушник, а згодом у подружжя народився син, якому зараз 12 років.

Повномасштабна війна застала Олександра Юрчука в Одесі, на роботі. 8 днів чоловік добирався пішки додому, в Піщанівку, яка вже на той час була окупована. Півтора місяця сім’я Олександра  прожила під окупацією, згодом їм вдалося виїхати.

Покинувши власну домівку, обрали Шепетівку – рідне місто батьків Олександра.

23 травня  чоловік пішов в Одеський військкомат та став до лав Збройних сил України добровольцем. Близькі згадують Олександра, як чуйну людину та готового прийти на допомогу друга, який завжди дотримував свого слова.

Олександр Володимирович Юрчук загинув, так і не дочекавшись звільнення своєї домівки від окупантів. Разом із тим, Олександр загинув знаючи, що Україна переможе.

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

Шепетівська громада попрощалася зі старшим сержантом зенітно-ракетної батареї Сергієм Конончуком 

Конончук Сергій Васильович загинув на Донеччині – вірний присязі син України, хоробрий, відважний захисник рідної землі, надійний побратим, люблячий син, батько, брат.

Народився і проживав у рідному с.Судилків. Навчався у місцевій школі, потім у Шепетівському ПТУ – 20. Після строкової служби в лавах Збройних Сил, був призваний на військову службу за контрактом у м.Шепетівка, пізніше працював у ШВК – 98, та доля знову повернула його до військової служби.

З 2021 року служив на посаді заступника начальника зенітної ракетної обслуги зенітної ракетної батареї, разом  з дивізіоном виїхав в район ведення бойових дій, де брав участь у складі сил та засобів, які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки та оборони у Донецькій та Луганській областях.

Після повномасштабного вторгнення рф на територію України, не задумуючись став на захист рідної землі. З товаришами по службі відновлював бойову техніку, проявляючи ініціативу та свої найкращі фахові якості. У складі підрозділу продемонстрував свій професіоналізм та неодноразово виконував завдання в умовах загрози для життя та здоров’я.

За особисту мужність та самовіддані дії, виявленні у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі був нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня Указом Президента України №449/2022 від 28.06.2022 року.

29 листопада 2022 року під час безпосередньої участі в бойових діях та здійсненні заходів із національної безпеки і оборони, відсічі й стримування збройної агресії російської федерації в ураженні повітряних цілей противника, близько 10 годин 37 хвилин отримав тяжке поранення голови несумісне з життям внаслідок вогневого удару баражуючого боєприпасу типу ЛАНЦЕТ у Донецькій області.

Висловлюємо щирі співчуття родині загиблого захисника – великого патріота рідної країни.

Схиляємо голови у скорботі

Шепетівська громада провела в останню путь Андрія Дягілева

Сьогодні Шепетівська громада з невимовним болем та сумом навколішки зустрічає свого героя – старшого солдата 2 самохідного артилерійського взводу 1 самохідної артилерійської батареї 2 самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи – Андрія Сергійовича Дягілева.

Дягілев Андрій народився у м. Шепетівка 31 травня 1998 р. Навчався у ЗОШ № 6 з 2004-2013 рр. Однокласники згадують, що він був душею компанії і підтримував стосунки зі шкільними товаришами і після закінчення школи.

Після 9 класу Андрій вступив до Козятинського вищого професійного училища залізничного транспорту, яке закінчив у 2016 році. Після закінчення закладу працював помічником машиніста.

З 20 квітня 2018 по 17 жовтня 2019 року  проходив строкову військову  службу, служив стрільцем у в\ч 3027 Національної гвардії України.

Після російського вторгнення 24 лютого 2022 року пішов добровольцем, так само як і його молодший брат Богдан.

Старший солдат Дягілев Андрій служив номером обслуги артилерійського взводу І самохідної артилерійської батареї 2-го самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи.

Загинув 11 листопада 2022 року біля населеного пункту Піщане, Купянського району, Харківської області при захисті Батьківщини, виявивши стійкість, мужність, під час виконання бойових завдань у складі даного підрозділу.

У Героя залишилась мати – Марія Михайлівна та молодший брат Богдан.

На жаль, ворог  обірвав життя Андрія занадто рано, хлопцеві було лише 24 роки.

Герої не вмирають!

Шепетівка прощається із  Героєм російсько-української війни – Віталієм Мульком

Віталій Миколайович Мулько народився 30 травня 1983 року у м. Гайворон Кіровоградської області в родині робітників. У 2000 році закінчив школу та після проходження строкової служби працював  у столиці на будівництві помічником кранівника. У 2006 році вступає до Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова у Києві. Здобувши ступінь бакалавра в інституті педагогічної освіти та практичної психології, Віталій продовжує навчання та у 2011 році закінчує Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини.  Професійну діяльність починає у рідному Гайвороні у відділі сім’ї та молоді, багато працює на волонтерських засадах. Працював у підлітковому клубі з дітьми-сиротами, був аніматором. Подальше професійне  життя також тісно пов’язане саме з дітьми. Ця робота приносила Віталію задоволення, можливість зрозуміти потреби дітей, допомогти їм. Працював як психолог, проводив тренінги, консультував батьків та дітей.

Після одруження у 2012 році молода сім’я переїздить до Шепетівки. Віталій починає працювати  за фахом  психолога спочатку у  дитячому садочку №12 «Ялинка», пізніше у ЗОШ №1. У 2018 році засновує благодійний фонд «Центр допомоги батькам та дітям «Багаті милосердям», що спеціалізується на психологічній роботі з батьками та дітьми, консультуванні соціальних працівників.

Віталія Мулька згадують, як цікаву особистість, завзятого у роботі, він не боявся викликів та майстерно вправлявся з будь-якими ситуаціями, ділився досвідом та допомагав колегам. Активно вів роботу у соціальних мережах, постійно  консультував. Йому подобалась психологія, особливо сімейна. У 2015 році він закінчує у Чернігові «Першу київську школу психотерапії» за напрямком Системна сімейна психотерапія.

З жовтня 2021 року Віталій працював директором Грицівського інклюзивно-ресурсного центру.

24 лютого Віталій вирушив у військкомат, а вже 25-го разом з побратимами стали на захист країни у складі 1 роти 2 взводу 88 батальйону територіальної оборони. Навіть на війні Віталій не забував про своє покликання, мріяв допомагати військовим, які пройшли війну. Віталій часто допомагав побратимам та планував багато цікавих проектів з колегами.

Загинув Віталій під час мінометного обстрілу 15 листопада 2022 року на  Донецькому напрямку.
Схилимо голови у шані та подяці.

Слава Україні!

Шепетівська громада провела в останню земну дорогу Смереку Сергія Валентиновича

Смерека Сергій Валентинович народився 27 вересня 1980 року в м.Шепетівка.

Закінчивши загальноосвітню школу № 3, вступив до Рівненського економіко-гуманітарного університету на вчителя фізичного виховання. Після строкової служби чоловік багато років працював водієм на спецтехніці, адже машини були його пристрастю і його життям, він був майстром на всі руки й з технікою був на «ти».

Війна 24 лютого застала Сергія Валентиновича у Києві. Та на другий день, не чекаючи мобілізації, він записався у «Добровольче формування територіальної громади Шепетівки». Потім – 214-й окремий спецбатальйон, який створений у травні 2022 року. У складі батальйону боронив землі України в Апостоловому, що на Дніпропетровщині, потім на Херсонщині. Мав заслужений авторитет серед своїх побратимів, а прізвище, яке подарували Сергію батьки – Смерека, і стало його позивним.

Згодом у складі спецбатальйону був перекинутий на північ Донеччини, де служив солдатом, гранатометником механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти та загинув 21.10.2022 р. при виконанні бойового завдання.

У чоловіка залишилась нещодавно овдовіла, а тепер і осиротіла мати – Лідія Іванівна, дружина – Олена, 5-річний син Дмитро, та син від попереднього шлюбу Валентин.

Сергій вважав, що захищати свою землю, людей, рідних — це його обов’язок. Говорив, що якщо не піде, не зможе після війни дивитися в очі синам. Він знав і розумів, що інакше не вміє і не зможе і докладав максимуму зусиль, наближаючи Перемогу. Але війна осиротила ще одну родину.

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

Шепетівка провела в останній путь Плахова Руслана Миколайовича

Шепетівська громада попрощалася з вірним сином України – головним сержантом 6 десантно-штурмової роти 2 десантно-штурмового батальйону львівської  80-ої окремої штурмової бригади – Русланом Миколайовичем Плаховим.

Руслан Миколайович Плахов народився 17 серпня 1976 року у м. Шепетівка. Навчався в школі №6. Загибель героя стала непоправною втратою для батьків: мами – Ніни Павлівни та батька Миколи Васильовича, дружини – Оксани, донечок – Каті та Маші, та всієї родини. Руслан Миколайович був надійною опорою для всієї родини, коханим чоловіком та найкращим батьком.

Своє життя Руслан Миколайович пов’язав з армією. Після відставки, у цивільному житті, працював контролером у «КП Ринок». Та з початком російської агресії у 2014 році боронив українські землі, побував в багатьох гарячих точках: луганський аеропорт, Щастя, гостомельський аеропорт, Ірпінь, Ізюм… з позивним  – «Кошмар».

Його поважали та любили, цінували за досвід, мудрість, впевненість та легкий характер. Для більшості він був більше, ніж просто побратим. Для багатьох був, як батько. Твердий у рішеннях, справедливий у суперечках, безжальний у бою.

Руслан Миколайович за роки служби мав багато відзнак, подяк, почесних грамот. В березні 2022 року указом президента України  «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом  III ступеня «за мужність», в серпні цього ж року – орденом ІІ ступеня «за мужність».

Загинув 30 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання під Сватово разом з командиром.

 

 

Шепетівка попрощалася з Касимовим Юрієм Камільовичем

17 жовтня, на площі ім. Т.Г.Шевченка, Шепетівщина провела в останню путь  солдата Касимова Юрія Камільовича, який загинув 9 жовтня 2022 року під час артобстрілу, у ході виконання бойового завдання на Донеччині.

Юрій Камільович Касимов народився 1 червня 1973 року в місті Києві в сім’ї українки та кримського татарина. У чоловіка було загострене відчуття справедливості, все своє свідоме життя був надзвичайно вільнолюбним і відважним, тому коли у 2015 році народився син Даніїл, Юрій Камільович не вагаючись пішов добровольцем в Національну гвардію. У 2017 році йде служити за контрактом. У цьому відважному чоловікові поєднувались сміливість та рішучість з сентиментальністю та романтизмом. Бувши російськомовним, останнім часом у спілкуванні перейшов на українську мову.

Повномасштабна війна застала нашого героя у Києві. 24 лютого 2022 року Юрій Камільович був призваний солдатом гранатометного відділення гранатометного взводу роти охорони в/ч. Чоловік був сильний духом і знав, за що воює.

Слава Україні!

Героям Слава!

 

 

 

Шепетівка провела в останню путь Сивоконюка Віктора Васильовича

17 вересня Шепетівська громада провела в останню путь  солдата Сивоконюка Віктора Васильовича, шляхового робітника – монтажника ІМВ, який загинув під час виконання бойового завдання, 13 вересня 2022 року.

Віктор Сивоконюк народився 3 жовтня 1981 року в у сім’ї залізничника Василя Васильовича і медпрацівниці Галини Володимирівни в місті Шепетівка. Після закінчення школи проходив строкову службу, згодом присвятив своє життя будівельній справі.

5 березня 2022 року був призваний до лав ЗСУ, в інженерний батальйон. Після закінчення військової підготовки служив шляховим робітником-монтажником інженерно-механічного взводу.

Загинув Віктор Сивоконюк при виконанні бойового завдання 13 вересня 2022 року під час ракетного обстрілу населеного пункту у Харківській області.

У чоловіка залишилися батьки, брат, який зараз також захищає Україну від російського агресора, дружина та двоє синів.

Схилимо голови у шані та подяці.

Герої не вмирають!

Спочивай з миром, наш захиснику!

Шепетівка прощається із Валерієм Валерійовичем Олійником.

Валерій Олійник народився 27 вересня 1992 р. в селі Жилинці. Крім нього в сім’ї виховувалися ще четверо синів. Середню освіту хлопець здобував у Плесенській загальноосвітній школі. По закінченню школи юнак вступив до Севастопольського вищого професійного училища №1.

У 2011 році був призваний до Збройних Сил України у військову частину в Ялті. Під час проходження військової служби відзначений численними грамотами та відзнаками . Після закінчення служби працював в поліції в Києві. Часто приїжджав додому.
9 квітня 2022 р. хлопець призвався по мобілізації гранатометником другого відділення другого взводу. 13 серпня 2022 р. в населеному пункті Піски, Донецькї області під час артилерійського обстрілу отримав поранення несумісні з життям.
Вся шепетівська громада розділяє біль втрати разом із родиною.

Слава Україні!
Героям Слава!
Герої не вмирають!

 

Попередня версія сайту