17 липня Шепетівська громада знову схилила голови у глибокій скорботі. Надія, яка довгі місяці жила в серцях рідних та близьких, згасла, залишивши невимовний біль і пустку. Додому «на щиті» повернувся мужній захисник України — гранатометник стрілецького батальйону, старший солдат Андрій Вікторович Заєць.

Андрій Заєць народився 7 грудня 1981 року в селі Красносілка. Його мати, Наталія Максимівна, працювала на заводі «Комуніст», батько, Віктор Григорович, — токарем на заводі ім. Лепсе.

«Андрій мав багато друзів, був дуже щирим і товариським, — згадує старша сестра Оксана. — А ще був затятим рибалкою. Навіть коли йшов на війну, поклав свою вудочку до рюкзака».

Хлопець часто спостерігав за батьком, який був майстром на всі руки, і ці уроки визначили його майбутнє. Після закінчення Шепетівської ЗОШ №3 Андрій обрав професію будівельника.

Хоча чоловік пробував себе у різних сферах — працював на цукровому та деревообробному комбінатах, — усе ж згодом повернувся до улюбленої будівельної справи.

У січні 2012 року Андрій зустрів майбутню дружину Ірину. Вже у червні того ж року закохані побралися. Пара виховувала двох дітей: сина Богдана та донечку Дарію — татову копію й улюбленицю. Андрій надзвичайно піклувався про родину і багато працював, аби забезпечити близьких. Напередодні повномасштабного вторгнення він працював у Дунаївцях, де будував елеватор.

Проте у перший же день великої війни чоловік повернувся до рідної Шепетівки. Андрій одразу став до лав місцевої самооборони: патрулював вулиці та чергував на блокпостах. У червні 2023 року його мобілізували. Після військового вишколу під Полтавою захисник отримав направлення на Запорізький напрямок, а згодом вирушив на Донеччину — під Краматорськ.

У 2024 році після перепідготовки в Рівному Андрій повернувся на передову. В одному з боїв захисник отримав важке поранення. Лікувався у Дніпрі та Умані, а після шпиталю зміг провести кілька днів удома. Попри те, що повністю не відновився, він поспішав назад — до своїх побратимів.

Побратим Олександр згадує: «Коли ми побачили “Зайчика” (такий позивний мав Андрій) ще не зовсім здоровим — здивувалися. На наше питання, що він тут робить, почув відповідь: “На кого я вас покину, моє місце тут”».

Востаннє Андрій спілкувався з рідними 22 грудня 2024 року. Сказав, що все добре, але кілька днів не буде на зв’язку, бо виходить на позицію. А вже 28 грудня родина отримала сповіщення, що боєць зник безвісти.

Почалися довгі рік і сім місяців пошуків та надій. У березні 2025 року в мережі раптово з’явився телефон Андрія. Дружина одразу почала з’ясовувати обставини, але виявилося, що мобільним користувався окупант, який вихвалявся, що відібрав його в українського військового.

Попри все, у рідних залишалася крихта надії, що Андрій перебуває в полоні. Знову тривали виснажливі пошуки, експертизи ДНК та місяці очікування. Проте 6 липня 2026 року страшна звістка остаточно перекреслила всі сподівання — надійшло підтвердження ДНК-тесту.

Старший солдат Андрій Вікторович Заєць, гранатометник стрілецького батальйону, загинув 24 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Воздвиженка Краматорського району Донецької області.

Наш земляк був мужнім воїном, надійним побратимом, людиною сильного характеру та великого серця. Навіть у найважчі хвилини він залишався стійким і відданим своїй присязі.

До останнього подиху Андрій Заєць виконував свій обов’язок, захищаючи Україну. Громада схиляє голови у глибокій вдячності перед Воїном Світла, який віддав найдорожче — своє життя — заради нашого майбутнього.

Його подвиг назавжди залишиться в серцях рідних, побратимів та земляків.

10 липня війна принесла чергове важке випробування Шепетівській громаді. В останню земну дорогу громада провела мужнього захисника, головного сержанта — командира першого автомобільного відділення підвезення пально-мастильних матеріалів Антонюка Дмитра Вікторовича. Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своєму народові

Дмитро Антонюк народився 17 жовтня 1993 року в Шепетівці. Був єдиним сином у матері Наталії Леонідівни, яка разом із бабусею Вірою виховувала його в любові та злагоді. Дмитро зростав енергійним і кмітливим, навчався у Шепетівському НВК №3, активно займався спортом. Після 9 класу вступив до Нетішинського професійного ліцею, де здобув фах автослюсаря.

У 2016 році Дмитро пов’язав своє життя з військом, підписавши контракт у рідному місті. Брав участь в АТО на сході України, згодом продовжив службу в 160-й бригаді.

Останнім часом захисник ніс службу на Дніпропетровському напрямку у складі батальйону матеріального забезпечення. Дмитро користувався беззаперечним авторитетом серед побратимів. Його знали як урівноваженого, чесного та сміливого воїна з чудовим почуттям гумору, який глибоко поважав командування та товаришів по службі.

У 2020 році Дмитро одружився з коханою Яною. Разом вони виховували дітей, будували плани та мріяли про мирне майбутнє. Для своєї родини він був усім. З невимовним болем дружина Яна згадує:

«Дмитро дуже любив життя, був щирим і завжди посміхався. Найбільшою його цінністю була сім’я. Моя донька Віолета бачила в ньому турботливого батька, а з маленьким синочком Даніелем Діма був як одне ціле. Він мріяв бачити, як ростуть наші діти. Дмитро був моєю опорою, моєю найріднішою людиною. Для мене це найбільша втрата, з якою неймовірно важко змиритися. Він залишив по собі добру пам’ять і житиме в наших серцях вічно.»

27 червня Дмитро приїхав у довгоочікувану відпустку додому. Це були щасливі, незабутні дні у колі найрідніших. Проте підірване війною здоров’я захисника похитнулося. 6 липня Дмитра госпіталізували, а 8 липня його серце навіки зупинилося в Хмельницькій обласній лікарні. Він присвятив захисту Батьківщини все своє доросле життя, і серце воїна не витримало надважких навантажень.

Висловлюємо щирі співчуття матері Наталії Леонідівні, дружині Яні, дітям Віолеті та Даніелю, усій родині, друзям та побратимам Дмитра. Його земний шлях завершився, але світла пам’ять про мужнього і усміхненого Героя — вічна

Герої йдуть у вічність, залишаючи нам відповідальність берегти те, за що вони боролися, та бути гідними їхньої великої жертовності. Світла пам’ять про мужнього захисника Дмитра Антонюка назавжди житиме у серцях.
Герої не вмирають!

Війна знову принесла біль і важку втрату до Шепетівської громади. 30 червня земляки схилили голови у глибокій скорботі, щоб провести в останню земну дорогу стрільця – номера обслуги десантно-штурмового батальйону, солдата Пирожка Максима Сергійовича.

Максим Пирожок народився 5 лютого 1996 року в Шепетівці. Він був єдиним, омріяним сином у батьків — Сергія Миколайовича та Катерини Іванівни, які виховали його в безмежній любові та турботі. Змалечку хлопчик зростав допитливим і товариським. Відвідував дитячий садок «Ластівка», а у 2002 році пішов до першого класу ЗОШ №4.

Літні канікули Максима минали у селі Вишневе. Там, в оточенні великої та згуртованої родини, формувався його характер — спокійний, поміркований, працьовитий і наполегливий. Особливий зв’язок у хлопця був із дідусем, Іваном Даниловичем, для якого він став першим і надзвичайно дорогим онуком. Саме дідусь був його головним наставником: навчав чоловічих справ, передавав господарський досвід, вчив керувати автомобілем та прищеплював любов до праці на рідній землі.

Після закінчення 11 класу Максим навчався у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув фах електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Свій трудовий шлях розпочав на Шепетівській залізниці, згодом разом із батьком працював за кордоном, а пізніше — на будівництві у Львові. У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення ворога, чоловік без вагань долучився до самооборони міста.

Максим виходив на чергування з патрулями, стояв на блокпостах. Його батько, Сергій Миколайович, на той час уже брав участь у бойових діях на Донеччині, тож син узяв усі домашні справи на себе.

«Він умів усе, мав золоті руки, — пригадує тітка Валентина. — Чудово куховарив, знався на будівництві та електриці, добре розбирався в комп’ютерах. А ще дуже любив тварин, природу та дбайливо доглядав за власним садом».

12 лютого 2025 року Максим був мобілізований до лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл пройшов на Рівненщині, а згодом вирушив на Сумський напрямок, де 25 травня склав присягу на вірність українському народові. Уже в червні 2025 року захисника перевели на один із найважчих відтинків фронту — Донеччину.

Під час виконання першого ж бойового завдання Максим виявив надзвичайний героїзм. Попри власне поранення, ризикуючи життям, воїн евакуйовував поранених побратимів з-під ворожого вогню. Спілкуючись із рідними, ніколи не скаржився: «Мені нічого не потрібно, все є. Я повернусь з перемогою. Інакше бути не може».

17 червня, ще повністю не відновившись після поранення, Максим вирушив на чергове бойове завдання. Воно стало для нього останнім. Серце відважного воїна зупинилося 10 липня 2025 року — життя молодого захисника обірвалося внаслідок ворожого артилерійського обстрілу штурмових груп у Краматорському районі Донецької області.

Майже рік батьки та родина не втрачали надії, жили в очікуванні й не припиняли пошуків, активно беручи участь в акціях на підтримку безвісти зниклих захисників.

«Ми шукали прізвище у синіх списках, про чорний навіть не думали, — пригадує тітка Валентина. — Уся наша родина вірила і чекала на його повернення. Адже він був людиною з великим серцем. Любив усіх нас, своїх двоюрідних братів і сестер, двох маленьких племінниць. Мріяв створити власну сім’ю».

Проте офіційне сповіщення про збіг ДНК обірвало всі сподівання. Максим повернувся додому «на щиті».

«Останній прощальний погляд мого Максима назавжди залишиться у моїй пам’яті, до останньої хвилини життя…» — з невимовним болем промовляє мама Героя. Ці слова відлунюють у кожному серці, адже жодні слова не здатні загоїти рану від втрати єдиного сина.

Проте любов рідних сильніша за смерть. «Ми ніколи не дозволимо говорити чи навіть думати про нашого Максима в минулому часі, він у наших душах житиме назавжди», — каже хрещена мати Катерина Іванівна.

Він не пішов — він залишився жити у спогадах рідних, у шелесті посадженого ним саду та в пелюстках улюблених троянд, що тепер квітнуть у пам’ять про молодого захисника.

Сьогодні Шепетівська громада у глибокій скорботі розділяє пекучий біль із родиною Героя. Наш обов’язок — підставити плече підтримки рідним та зберегти пам’ять про того, хто віддав за нас найдорожче — своє життя.

22 червня Шепетівська громада знову схилила голови у глибокій скорботі, віддаючи шану та проводжаючи в останню земну дорогу вірного сина України — старшого солдата, гранатометника десантно-штурмового батальйону Руслана Васильовича Шаровського.

Руслан Шаровський народився 8 лютого 1971 року в селі Котовське Роздольненського району Автономної Республіки Крим. Він був наймолодшою дитиною у багатодітній родині. Оскільки дитинство хлопця минуло без батька, він змалку став надійною опорою для матері Рімми, допомагаючи їй на фермі та виноградниках. Як і всі кримські дітлахи, Руслан обожнював море, але водночас мав щирий інтерес до природи й садівництва.

Навчався спочатку в Котовській восьмирічній, а згодом — у Славненській середній школі. Руслан був здібним учнем, гарно декламував вірші та брав участь у міжшкільних олімпіадах, а вчителі, помічаючи його любов до землі заохочували обрати професію агронома.

Після закінчення школи Руслан пройшов строкову службу, опанувавши фах механіка-водія БМП-2 у Бердичеві, а згодом служив старшим механіком-водієм у бойовій частині Яворова. Повернувшись додому, працював на кар’єрі в рідному селі.

Доленосним для чоловіка став 1994 рік, коли в Криму він познайомився з майбутньою дружиною, шепетівчанкою Наталією, яка приїхала на літній відпочинок. Невдовзі закохані побралися та переїхали до Шепетівки. У любові, злагоді та взаєморозумінні подружжя прожило майже 30 років, виховавши трьох дітей: доньку Світлану, синів Богдана та Любомира. А у 2020 році Руслан Шаровський став щасливим дідусем для онуків-близнюків Максима та Артема.

Протягом десяти років Руслан Васильович працював на Шепетівському цегельному заводі, паралельно опановуючи будівельну справу. Отримавши кваліфікацію муляра, лицювальника-плиточника та електрогазозварювальника, він до 2014 року успішно займався будівництвом і ремонтами, заслуживши репутацію надзвичайно працьовитої та доброї людини.

Із початком російської агресії, у 2014 році, Руслан Васильович почав працювати на Шепетівському ремонтному заводі, а вже у 2016 році підписав контракт і став до лав 11-ї зенітної ракетної бригади, виконуючи бойові завдання у гарячих точках Донбасу. З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань боронив країну, беручи участь у запеклих боях на Харківському та Донецькому напрямках.

Весна 2024 року принесла родині страшні випробування: у квітні пішов із життя батько дружини Наталії, а невдовзі на Донеччині загинув її рідний брат Олександр. Наприкінці 2024 року Руслана Шаровського перевели до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Він продовжив службу на Донецькому напрямку на посаді старшого солдата-гранатометника 3-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового батальйону.

Початок 2025 року приніс у родину велику радість — у січні Руслан Васильович втретє став дідусем, народилася онучка Мілана. Він безмежно радів її появі на світ та з нетерпінням чекав на зустріч. На жаль, доля розпорядилася інакше: потримати маленьку на руках захисник так і не встиг, бачив її лише на світлинах. Проте саме народження Мілани стало тією останньою світлою подією, яка зігріла серце воїна перед важкими випробуваннями.

Уже за місяць родину сколихнула страшна звістка: 20 лютого 2025 року в Донецькій області старший солдат Руслан Шаровський зник безвісти. Довгих один рік і чотири місяці рідні жили в болісній невідомості між небом і землею, але до останнього не втрачали надії та віри, що він повернеться додому живим.

На жаль, дива не сталося — страшна звістка про збіг ДНК розбила серця рідних. Не дочекавшись сина з війни, наприкінці 2025 року померла і його мати.

Руслана Васильовича пам’ятатимуть як добру, мудру та щиру людину, готову завжди прийти на допомогу. Донька Світлана згадує батька з глибокою вдячністю: «Тато — це не просто слово. Хоч сам виріс без батька, для нас він став прикладом безмежної любові та турботи. Мудрий, душа компанії, він міг підтримати будь-яку тему та до кожного знайти підхід. Жарти й гумор — це все про нашого тата. Останнім часом тато знімав багато відео з власними коментарями, був нашим сімейним блогером. Тепер ці кадри — безцінний архів…».

Світла пам’ять про Руслана Васильовича Шаровського назавжди житиме в серцях тих, хто його любив, поважав і чекав додому. Його земний шлях завершився, але залишилися добрі справи, прекрасна родина та вдячна пам’ять громади, яка не згасне з роками.
Герої не вмирають!

10 червня «на щиті» додому повернувся навідник механізованого відділення солдат Андрій Миколайович Яворський. Знову біль пронизав серце, стиснув душу громади.

Андрій Яворський народився 15 серпня 1987 року в селі Городище. Зростав у люблячій родині Марії Павлівни та Миколи Йосиповича. Згодом сім’я переїхала до Шепетівки, де й минули дитячі та юнацькі роки Андрія.

Тут він навчався у навчально-виховному комплексі №2. Однокласники та вчителі пам’ятають його щирим, доброзичливим і надійним хлопцем, який завжди був готовий підставити плече друзям та прийти на допомогу кожному, хто цього потребував.

У 2005 році Андрій пройшов строкову військову службу, яка стала для нього важливою школою життя, а пізніше продовжив захищати країну за контрактом. Повернувшись до цивільного життя, працював у різних сферах, у вільний час захоплювався спортом — займався важкою атлетикою.

Найбільшою цінністю для Андрія завжди була родина. Він безмежно любив батьків, дорожив теплом рідного дому. Останні роки мирного життя принесли йому важкі випробування: у квітні 2022 року після тривалої хвороби відійшла у вічність його мама Марія Павлівна, за якою син віддано доглядав, а в червні 2023 року не стало й батька — Миколи Йосиповича. Ці втрати залишили глибокий слід у серці чоловіка, але не зламали його сили духу.

8 вересня 2024 року Андрій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Мужньо захищав державу на посаді навідника у складі 33-ї окремої механізованої бригади. Він сумлінно та гідно виконував свій військовий обов’язок, до останнього подиху залишаючись вірним присязі та українському народові.

10 листопада 2024 року, під час виконання бойового завдання, у Донецькій області Андрій Яворський загинув у стрілецькому бою, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України. Понад півтора року рідні та близькі жили між надією та болем невідомості. І лише тепер воїн повернувся додому «на щиті», щоб знайти вічний спочинок у рідній землі.
Ця непоправна втрата відгукнулася глибоким болем у серцях усіх, хто знав Андрія. У скорботі залишилися його рідні: тітки, дядьки, сестри, брати, племінники, а також вірні друзі та бойові побратими.

Наш земляк Андрій Яворський зустрів свій останній бій гідно, залишаючись вірним присязі та своєму народові до кінця. За волю України та мирне майбутнє кожного з нас він віддав найдорожче — свою молодість і своє життя.
Шепетівська громада схиляє голови у глибокій шані перед Захисником.

Герої не вмирають!

2 червня у Шепетівці громада провела в останню земну дорогу полеглого захисника — солдата Мосійчука Віталія Олеговича. Номер обслуги гранатометного відділення розвідувального батальйону до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, захищаючи наш спокій.

Віталій Мосійчук народився 13 лютого 2002 року в селі Гута Шепетівського (тоді — Славутського) району. Хлопець зростав у багатодітній, дружній родині Людмили Федорівни та Олега Георгійовича, де дітей змалечку привчали до праці та взаємоповаги. Віталій мав брата-близнюка Володимира, який народився на кілька хвилин раніше, старшого брата Артема, молодшого Руслана та сестер Софію й Алісу. Коли близнюки навчалися у другому класі, родину спіткало велике горе — не стало батька. Саме тоді для малих братів дитинство закінчилося занадто рано.

Рано подорослішавши, брати звикли покладатися лише на власні сили. Невдовзі родина пережила ще один удар — передчасно пішов із життя старший брат Артем. Навчався Віталій у Хоровецькому навчально-виховному комплексі. Разом із братом-близнюком Володимиром вони були нерозлучними: разом бешкетували, грали у футбол та мали особливий, міцний зв’язок. Навіть користувалися маленькою хитрістю — одним щоденником на двох. Після 9 класу брати разом вступили до Грицівського ВПУ №38, де здобули спеціальність тракториста-машиніста. Згодом пройшли строкову службу в «Десні» та вже у 2021 році спільно підписали контракт із ЗСУ, розпочавши службу в одній із військових частин Шепетівки.

У квітні 2024 року Віталій одружився з коханою Іванною, а вже у листопаді в подружжя народився первісток — син Ілля. Віталій був люблячим чоловіком і турботливим батьком: мріяв про власний будинок, родинний затишок і щасливе майбутнє. Для дружини він був усім всесвітом і надійною опорою, а маленький син став його найбільшою любов’ю та продовженням роду. Для великої родини Віталій назавжди залишиться щирим, відповідальним і безвідмовним — він завжди підтримував молодших брата та сестер, умів тримати слово й поєднував у собі доброту з сильним, мужнім характером.

У 2025 році воїна перевели до складу 100-ї окремої механізованої бригади та направили на Покровський напрямок. Там Віталій отримав поранення й пройшов реабілітацію, але попри все прагнув якнайшвидше повернутися на передову — не міг залишити своїх побратимів. Востаннє рідні чули його голос 25 травня: у розмові запевняв, що все добре… Та вже невдовзі життя молодого захисника трагічно обірвалося, а родину сколихнула страшна, болюча звістка.

25 травня 2026 року солдат Мосійчук Віталій Олегович загинув під час виконання бойового завдання в Краматорському районі Донецької області внаслідок вогневого ураження FРV-дроном противника.

Йому було лише 24 роки… Шепетівська громада втратила щиру людину, яка безмежно любила життя і свою родину, але понад усе — виконала свій обов’язок перед Батьківщиною. Віталій став символом нової, незламної України: попри молодий вік і важкі випробування, він не відступив, а пішов до кінця, захищаючи наш спокій ціною власного життя. Подвиг молодого Героя навіки вписаний в історію нашої свободи. Схилімо голови у глибокій скорботі та збережімо світлу пам’ять про нашого земляка.

Герої не вмирають!

20 травня Шепетівська громада знову схилила голови у скорботі. Додому «на щиті» повернувся майстер екіпажу безпілотного літального апарата взводу перехоплювачів БПЛА роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону територіальної оборони військової частини солдат Стефанюк Ярослав Андрійович.

Ярослав Стефанюк народився 8 червня 1997 року в селищі Степань Сарненського району Рівненської області у багатодітній родині Тетяни Й Андрія Стефанюків. Зростав у атмосфері любові та підтримки, змалечку вирізнявся добрим, щирим та відкритим характером, був працьовитим і відповідальним.

Після закінчення 11 класів місцевої загальноосвітньої школи Ярослав продовжив навчання у Рівненському технічному коледжі, де здобув професію електрогазозварювальника. З юнацьких років не боявся важкої праці: працював у будівельній сфері в різних містах України та за кордоном. Він завжди прагнув забезпечити гідне майбутнє родини та бути надійною опорою близьким.

У 2018 році Ярослав познайомився із шепетівчанкою Олесею. Спілкування на відстані та романтичні зустрічі переросли у справжнє міцне кохання, і 20 травня 2020 року вони поєднали свої долі у шлюбі. Згодом у молодого подружжя народилося двоє дітей — син Олександр та донечка Ася.
Сім’я стала для Ярослава найбільшим сенсом життя та головним стимулом. Він був надзвичайно турботливим, люблячим батьком, який кожну вільну хвилину присвячував дітям. Працюючи разом із батьком у будівельній сфері, Ярослав невтомно дбав про добробут своєї родини. Він щиро мріяв про власний затишний дім, щасливе майбутнє для сина й доньки, прагнув відкрити їм світ і подарувати найкраще дитинство.

У 2024 році на захист Батьківщини, до лав Збройних Сил України, став батько Ярослава — Андрій Стефанюк. У жовтні того ж року був мобілізований і сам Ярослав. Під час проходження військової підготовки на полігоні в Рівненській області родину спіткала важка звістка — його батько зник безвісти під час виконання бойового завдання. Для Ярослава це стало глибоким потрясінням та важким ударом, яке він важко переживав.

Військовий шлях Ярослава Стефанюка розпочався на Харківському напрямку. Він тривалий час захищав Україну в Куп’янському районі, де вперше отримав поранення — опіки другого ступеня. Після відновлення воїна перевели для виконання завдань на південь країни.

Серед бойових товаришів Ярослав отримав позивний «Ґоґа». Попри всі небезпеки, важкі будні та перенесені контузії, він залишався надійним тилом своєї родини, підтримуючи дружину та дітей теплими й життєствердними словами. Своїх побратимів, із якими ділив усі труднощі війни та відповідальність за долю країни, Ярослав вважав своєю другою родиною. Військове братерство та вірність обов’язку були для нього безумовними життєвими цінностями.

10 травня дружина Олеся приїхала провідати чоловіка. Разом вони провели кілька дорогоцінних днів, які стали їхньою останньою зустріччю. Через роботу та подальшу службу Ярослава подружжя часто перебувало у розлуці, тому вони надзвичайно берегли кожну хвилину поруч. Та вже за кілька днів родина отримала страшне повідомлення — солдат Ярослав Андрійович Стефанюк загинув 15 травня 2026 року в Миколаївській області. Його життя обірвалося внаслідок ворожого скиду з БпЛА під час заходу на стартову позицію для виконання бойового завдання. Мужньому захиснику назавжди залишиться 28 років…

Життя Ярослава Стефанюка було сповнене щирої любові до родини, праці та великих планів на майбутнє, які безжально обірвала війна. Шепетівська громада розділяє невимовний біль втрати з рідними Героя та схиляє голови у глибокій скорботі за мужнім Захисником України.
Герої не вмирають!

8 травня у Шепетівці проводжали у засвіти головного сержанта Рудніцького Олега Миколайовича.

Олег Рудніцький народився 20 липня 1977 року в селі Богуславка (Приморський край). Коли хлопчику було лише два роки він переїхав до бабусі та тітки до Шепетівки — міста, з яким відтоді було пов’язане все його життя.

Тут він пішов до першого класу загальноосвітньої школи №1 (нині — гімназія №1). Олег був здібним та допитливим учнем: особливо цікавився точними науками — математикою, геометрією та кресленням, мав чудову пам’ять, захоплювався історією і літературою та дуже багато читав. Після дев’ятого класу продовжив навчання у вечірній школі.

У 1996 році Олег Миколайович пройшов строкову службу. Вже тоді він зарекомендував себе як відповідальний, сумлінний та ввічливий, для якого дисципліна і тактовність були невід’ємними рисами характеру.

Після армії Олег здобув професію електрогазозварювальника у ПТУ №20 (нині — професійний ліцей). Свій трудовий шлях розпочав на місцевому заводі культиваторів. Саме у Шепетівці він зустрів кохання свого життя — Юлію, яка стала його вірною супутницею. У 2001 році пара побралася. Певний час родина проживала у Славуті, де Олег працював на комбінаті «Будфарфор», проте у 2007 році вони повернулися до рідного міста.

Разом із дружиною виховували двох дітей: доньку Анастасію та сина Артема. Олег Миколайович працював у «Сварог-Вест Груп» та «Шепетівському райавтодорі», а згодом став майстром-на-всі-руки, виконуючи газозварювальні роботи на замовлення. Його металеві вироби — від воріт до предметів інтер’єру — ставали окрасою багатьох домівок.

Для Олега Миколайовича сім’я завжди була на першому місці. Справжній господар і чуйний батько, він вчив дітей чесності та сили власним прикладом, завжди знаходячи час для підтримки. Його любов проявлялася не у словах, а у вчинках, відповідальності та бажанні захистити спокій близьких.

Дружина Юлія згадує його як надзвичайно добру, щиру та лагідну людину. Олег мав рідкісний хист відчувати рідних без зайвих слів і завжди був готовий відкласти власні справи, щоб прийти на допомогу друзям. Його життя було щоденним вибором на користь доброти, справедливості та турботи про тих, кого він любив.

Найбільшою цінністю для нього були діти — заради їхнього щастя він не шкодував нічого. Олег Миколайович виховував їх власним прикладом, прищеплюючи працьовитість і самостійність. У житті та спілкуванні він був безкомпромісним щодо несправедливості та брехні, залишаючись для сина й доньки непохитною опорою та мудрим порадником.

З перших днів повномасштабного вторгнення Олег Рудніцький не залишився осторонь: спочатку вступив до місцевої «Самооборони», чергував на блокпостах та допомагав із підготовкою засобів захисту. Вже у квітні 2022 року він добровольцем приєднався до лав Сил оборони України.

Бойовий шлях Олега Рудніцького розпочався у 64-му топогеодезичному центрі. За мужність, проявлену на Харківщині та Донеччині, він був нагороджений відзнакою Президента «За оборону України» та грамотою командувача Сил підтримки ЗСУ «За мужність та героїзм».

Після успішної перепідготовки у 2023 році, головний сержант продовжив службу в 21-й окремій механізованій бригаді, виконуючи завдання на Сумщині та в Курській області. Як досвідчений командир, він завжди брав відповідальність за побратимів, залишаючись при цьому турботливим батьком і чоловіком, який ні на мить не припиняв дбати про свою родину.

Навіть на передовій Олег Миколайович оберігав спокій рідних: у розмовах жартував, ділився світлинами фронтових котиків-«квартирантів» та просив дружину не плакати й берегти себе. Він щиро мріяв про повернення додому, до звичних справ на подвір’ї та теплих зустрічей із друзями, якими так дорожив.
Остання розмова з сім’єю відбулася вранці 29 квітня. А вже надвечір, не дочекавшись звичного повідомлення, рідні розпочали пошуки, які завершилися страшною звісткою.

Головний сержант Олег Миколайович Рудніцький, вірний військовій присязі та українському народові, загинув 29 квітня 2026 року під час виконання службових обов’язків у Сумській області внаслідок бойового ураження.

Командування та побратими згадують його як незамінного воїна:

«Це непоправна втрата для нашого батальйону. Олег віддавався справі цілком і повністю. Його поважали за прямоту, справедливість та щиру турботу про бійців. Він виконував завдання на сто відсотків і навіть більше. Нам усім його бракуватиме».

Шепетівська громада схиляє голови у глибокій скорботі. Світла пам’ять про мужнього захисника, доброго батька та вірного сина України назавжди залишиться у наших серцях.
Герої не вмирають!

1 травня Шепетівська громада у глибокій скорботі схилила голови та віддала останню шану земляку — солдату Сацику Богдану Дмитровичу, механіку-водію батальйону навчально-бойового озброєння та техніки, який загинув 1 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.

Богдан Сацик народився 24 березня 1982 року в селищі Гриців в родині Дмитра Артемовича та Лариси Володимирівни. Коли йому було три роки, родина переїхала до Шепетівки. Богдан навчався у школі №4 (нині гімназія №4), де особливо цікавився математикою та історією.

Він зростав активним і товариським, мав багато друзів, захоплювався карате та боротьбою. Особливе місце в його житті займало дозвілля з батьком — вони часто разом їздили на риболовлю. Обіч дитячих захоплень, Богдан завжди залишався позитивною та відкритою до людей людиною.

Ще змалку Богдан мав особливий хист до збирання грибів — за спогадами мами, вони ніби самі «йшли йому до рук». Любив і фізичну працю, зокрема заготівлю дров, що замінювало йому силові тренування.

Після школи юнак здобув фах бухгалтера у Шепетівському сільськогосподарському технікумі. Свій трудовий шлях розпочав у філії «Шепетівська дорожньо-експлуатаційна дільниця», де багато років працювали його батьки. Цьому підприємству Богдан присвятив 15 років життя — з 2001 по 2016 рік.

У 2010 році Богдан зустрів свою майбутню дружину Інну, яка стала йому вірною супутницею та опорою. Разом вони виховували трьох синів: Владислава, Михайла та Артема.

Богдан був синам турботливим батьком і наставником. Вправний господар, він прищеплював хлопцям любов до праці, вчив їх бути справжніми чоловіками. Увесь вільний час родина проводила разом: відпочивали, ходили до лісу чи на риболовлю. Його найбільшим прагненням було виростити синів чесними та працьовитими людьми.

Після смерті батька у 2020 році Богдан став головною опорою матері. Останні роки він працював на місцевій пилорамі, а 2 травня 2024 року був мобілізований до лав ЗСУ. Після підготовки на Яворівському полігоні, як вправний та відповідальний боєць, був направлений на Схід у склад 47-ї окремої механізованої бригади.

Навіть на важкому Покровському напрямку він беріг спокій рідних, запевняючи маму, що досі перебуває на навчанні. У розмовах із синами Богдан завжди давав настанови: добре вчитися і бути підтримкою мамі й бабусі. Він мріяв побачити дітей дорослими, дати їм освіту та влаштувати їхнє майбутнє. Товариська вдача допомагала Богдану швидко знаходити друзів серед побратимів, які цінували його за надійність і щирість.
Зранку 1 липня 2024 року відбулася остання розмова Богдана з дружиною. Він попередив, що виходить на завдання, просив обійняти дітей і пообіцяв зателефонувати пізніше. Проте на зв’язок більше не вийшов.

Вже 4 липня родина отримала сповіщення, що солдат Богдан Сацик зник безвісти під час ворожого штурму на Покровському напрямку. Потягнулися довгі місяці невідомості та пошуків: через Червоний Хрест, Координаційний штаб, соцмережі та запити… Рідні та друзі до останнього плекали надію, що Богдан живий.

Ця надія жила майже два роки, але 27 квітня 2026 року надійшла трагічна звістка — воїн загинув у бою за незалежність України. У пам’яті близьких він назавжди залишиться людиною, в якій гармонійно поєднувалися сила духу та щира доброта.

Він був дбайливим сином і люблячим батьком, який вчив синів тримати слово та берегти рідну землю не красномовством, а власним життям.

Богдан Сацик став прикладом справжньої честі та мужності, з гідністю прийнявши обов’язок захисника, щоб вберегти рідну землю та мирне майбутнє рідних.

Герої не вмирають!

30 квітня додому «на щиті» повернувся солдат Кузнєцов Олександр Олександрович, який, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність загинув 28 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку.

Олександр Кузнєцов народився 2 липня 1983 року в місті Шепетівка. Разом із сестрою Іриною він зростав у люблячій родині Галини Василівни та Олександра Юрійовича. Його юність була позначена важким випробуванням — у 1999 році він втратив батька. Ця подія стала великим ударом загартувала його характер, навчила бути сильним і нести відповідальність за своїх близьких.

Одразу після навчання Олександр присвятив себе роботі: працював на будівництві, згодом — в охороні цукрового заводу. Був сумлінним і надійним, а кожну справу робив заради добробуту сім’ї, яка була для нього головним сенсом життя.

Доленосною стала зустріч із майбутньою дружиною Оленою: випадкове знайомство та прохання провести додому поклали початок щирому коханню. У 2004 році вони побралися, а за рік у них народився син Микола. Олександр був турботливим батьком — виховував сина власним прикладом, прищеплюючи йому чесність і силу духу. Вони були справжніми друзями: разом грали у футбол і завжди підтримували один одного.

Прагнучи забезпечити родину, Олександр багато працював, зокрема і за кордоном. Він був щирою та надзвичайно чуйною людиною, завжди готовою прийти на допомогу. Особливу ніжність і тепло Олександр дарував дітям, завжди знаходячи час для улюблених племінниць — Тетяни та Анни.

Повномасштабне вторгнення докорінно змінило життя родини. У 2023 році син Микола, щойно йому виповнилося 18, підписав контракт із ЗСУ. Олександр не зміг залишитися осторонь — він став до лав захисників, щоб бути поруч. Під час запеклих боїв на Донеччині Олександр отримав поранення та контузії, але мужньо продовжував виконувати свій обов’язок. За мужність та відданість був відзначений нагородами, серед яких медалі «За поранення» та «Учасник бойових дій».

Після операції та реабілітації Олександр знову повернувся у стрій. Навіть коли стан здоров’я вже не дозволяв повною мірою виконувати бойові завдання, він не покинув побратимів, залишаючись для них надійною опорою. У ніч на 28 квітня 2024 року родина востаннє почула його голос. Олександр повідомив, що повернувся з бойового завдання і планує відпочити. Проте вже наступного дня зв’язок із ним обірвався назавжди.

Згодом стало відомо, що вранці 28 квітня підрозділ знову вирушив на завдання. Для родини розпочалися дні болісної невідомості, сповнені тривоги та надії. Олександр довгий час вважався зниклим безвісти, і рідні до останнього вірили в диво… Та, на жаль, підтвердилося найгірше.

Солдат Олександр Кузнєцов загинув 28 квітня 2024 року, до кінця залишившись вірним присязі та обов’язку перед Україною.

Схиляємо голови перед мужністю воїна, який став щитом для своєї родини та всієї країни. Нехай його незламний дух надихає нас бути сильними, відкидати зневіру та триматися разом заради майбутнього вільної України, за яке ми платимо найвищу ціну та втрачаємо найкращих.

23 квітня у Шепетівці проводжали в останню земну дорогу солдата Віктора Каширіна, серце якого зупинилося 12 квітня 2026 року в лікарні на Дніпропетровщині. Він до останнього подиху залишався вірним присязі, виконуючи обов’язки оператора-радіотелефоніста взводу зв’язку танкового батальйону.

Віктор Каширін народився 13 січня 1989 року в Шепетівці у сім’ї Сергія Анатолійовича та Наталії Вікторівни. Навчався у школи – гімназії (нині ліцей №2) та ЗОШ №3 (гімназії №3). З дитинства був активним, захоплювався футболом та любив залізницю, де працював батько. Проте, через любов до тварин, після 9 класу вирішив пов’язати своє життя із сільським господарством, переїхавши в село для роботи у тваринницькій сфері.

Ще під час навчання Віктор створив першу сім’ю та переїхав у село Рябіївка Волочиського району, де у нього народилися доньки Вікторія та Анастасія. Згодом, після розлучення, він повернувся до Шепетівки, працював експедитором і зустрів другу дружину — Інну. Їхній союз став оазою любові: Віктор прийняв доньку дружини як рідну, а її родина щиро полюбила його за доброту та турботливість. Він був щирою сімейною людиною — обожнював шістьох племінників, допомагав сусідам та цінував кожну хвилину, проведену з близькими. Віктор залишився в пам’яті близьких та знайомих як людина з великим серцем та товариської вдачі.

З початком повномасштабного вторгнення, коли чоловік сестри став до лав ЗСУ, Віктор взяв на себе турботу про всю родину. 11 червня 2024 року він і сам отримав повістку і, попри хронічне захворювання, пішов захищати Батьківщину. У складі 155-ї окремої механізованої бригади імені Анни Київської Віктор здобув кваліфікацію спеціаліста зв’язку, після чого розпочав свій бойовий шлях на Східному напрямку.

Під час служби воїна високо оцінювало керівництво – з нагоди Дня військової частини 23 травня 2025 року солдата Віктора Каширіна за самовіддану службу, стійкість, мужність та щоденну працю задля безпеки й оборони нашої держави було відзначено почесною грамотою командира частини.

Остання зустріч із рідними відбулася у лютому 2026 року. Віктор приїхав із подарунками для дружини, проводив час із мамою, дітьми та радів новонародженому онуку Марку. Він із гордістю розповідав про свою службову «ластівку» — автівку, яку оберігав і в якій возив дитячі малюнки як обереги. Подружжя мріяло про власне авто та спільний відпочинок у Карпатах і на морі.

Проте після відпустки стан Віктора різко погіршився через загострення цукрового діабету. Він потрапив до реанімації у Дніпрі, де лікарям вдалося вивести його з коми. Попри важкий криз, після стабілізації стану воїн знайшов у собі сили повернутися до виконання бойових обов’язків.

12 квітня, у вечір Великодня, відбулася остання розмова Віктора з дружиною. Він поспішав, обіцяючи перетелефонувати пізніше. Проте вже вранці родині повідомили трагічну звістку: серце солдата Віктора Каширіна зупинилося. Оператор-радіотелефоніст танкового батальйону помер 12 квітня в лікарні селища Петропавлівка Синельниківського району Дніпропетровської області, до останнього залишаючись вірним обов’язку захисника.

Ця трагічна звістка обірвала чотири роки щасливого сімейного життя, залишивши глибоку пустку в серцях близьких. У світле свято Великодня світ втратив турботливого сина, чоловіка, батька та дідуся. Без захисника залишилася згорьована родина: мама, дружина, сестра, доньки, маленький онук та брат, який також став до лав ЗСУ у квітні 2026 року.

Віктор Каширін без вагань обрав шлях воїна, дбаючи не про себе, а про майбутнє рідної землі. Його життя та служіння стали символом незламності й щирої любові до України.

Три роки рідні зберігали надію на повернення захисника, проте сьогодні довга дорога додому завершується гіркою правдою. 22 квітня 2026 року назавжди до рідного міста повернувся солдат Сергій Олександрович Швець, щоб знайти спокій у землі, яку він захищав.

Сергій Швець народився 13 квітня 1988 року у Шепетівці, в родині Олександра Миколайовича та Ольги Володимирівни. Виховувався разом із братом Віталієм у любові та взаємоповазі, зростаючи спокійним, врівноваженим та щирим хлопцем. Навчався у другій школі, де його пам’ятають як життєрадісного товариша, чиє серце завжди було відкритим для друзів та близьких.

«Для друзів він завжди був просто “Швєк” — це дитяче прізвисько пізніше стало і його бойовим позивним. За понад двадцять років нашої дружби Сергій жодного разу не підвів: ми розуміли одне одного без слів і ніколи не сварилися. Таких справжніх людей важко знайти — він підтримував вчинками, а не словами, і був готовий прийти на допомогу в будь-який час доби», — згадує шкільна подруга та кума Олена.

Попри зовнішню кремезність та брутальність, для близьких Сергій завжди був надійним порадником, з яким було легко і просто залишатися собою. Він щиро любив дітей, а малеча відповідала йому взаємністю — син друзів ще зовсім малим щодня забігав до Сергія на роботу, щоб просто побачитись. Для кращого друга Богдана він став більше ніж кумом — він став братом, з яким пройшли через усі життєві випробування. Це був той рідкісний зв’язок, який не здатні розірвати ні час, ні відстань, ні навіть смерть.

Після школи Сергій розпочав трудовий шлях, переймаючи від батька майстерність з ремонту та фарбування автомобілів. Невдовзі життя принесло йому важкі випробування: передчасну смерть батька, а згодом і старшого брата Віталія. Втративши найближчих чоловіків, Сергій став єдиною опорою для мами, Ользги Володимирівни, і з гідністю взяв на себе всю відповідальність за родину.

У 2011 році Сергій створив сім’ю, а згодом справжньою розрадою та втіхою для нього став син Роман. Повномасштабне вторгнення змінило життя чоловіка: продовжуючи працювати, він щодня бачив наслідки війни на понівечених автівках, які привозили з фронту. Кожен слід від обстрілу чи уламка відгукувався у його серці болем і дедалі більше зміцнював рішення стати на захист країни особисто.
У листопаді 2022 року Сергій зробив свій вибір і став на захист Батьківщини. Після вишколу, у складі 77-ї окремої аеромобільної бригади він виконував бойові завдання на одному з найскладніших напрямків — під Бахмутом. Навіть після поранення та контузії воїн відмовився від тривалого лікування і повернувся до побратимів. Він оберігав спокій матері до останнього, щоразу повторюючи у слухавку: «Мамо, все буде добре».

Остання розмова з близькими відбулася 10 квітня 2023 року, а наступного ранку Сергій залишив голосове повідомлення: «Я вас дуже сильно люблю». Це були його останні слова. Три довгих роки невідомості, пошуків та надії на диво завершилися офіційним сповіщенням: солдат Швець Сергій Олександрович загинув 11 квітня 2023 року поблизу Бахмута внаслідок ворожого танкового обстрілу.

Він до останнього подиху залишався вірним присязі. Сьогодні ми схиляємо голови перед мужністю Героя, чия любов до України виявилася більшою за життя. Його шлях завершився в полум’ї битви, але ім’я назавжди закарбоване в історії нашої незламності.

Герої не вмирають!

20 квітня стало ще одним днем скорботи, співчуття та розпачу для Шепетівської громади. На щиті додому повернувся старший сержант Ткачук Олександр Георгійович.

Олександр Ткачук народився 26 березня 1998 року в селі Михля Ізяславського району. Він виріс у люблячій родині: мама Валентина, тато Георгій, поруч завжди був брат Віктор, з яким згодом пліч-о-пліч проходив військову службу. Сашко зростав активним і веселим хлопчиком, якому все було цікаво. Він любив досліджувати світ і цінував кожну хвилину, проведену з рідними, особливо з двоюрідними сестрами, з якими ділив щасливе дитинство.

Його захоплення були щирими та справжніми: змалку Сашко обожнював техніку, міг годинами вивчати механізми, а згодом — самотужки брався за ремонт. Після закінчення Михлянської школи він здобув професію тракториста-машиніста у Плужненському професійному аграрному ліцеї. У 2017 році Олександр підписав свій перший контракт, розпочавши шлях воїна у складі танкового батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Розпочавши службу механіком-водієм, Олександр досконало, до найменшої деталі вивчив будову танка. Загартувавши характер під час чотирьох ротацій у зоні АТО/ООС, повномасштабне вторгнення він зустрів на Оріхівському напрямку. Вже 31 березня 2022 року, коли їхній танк було підбито, воїн проявив неабияку мужність: зумів вивести машину з-під вогню та евакуювати весь екіпаж.

Згодом були штурми та прямі зіткнення на Херсонщині, а пізніше — виснажливі бої на інших ділянках фронту. У Соледарі, коли ворожий ПТУР уразив їхній танк, Олександр знову продемонстрував майстерність і самовладання: попри пошкодження машини, він вивів її у безпечне місце та організував евакуацію побратимів. Після цих випробувань підрозділ повернувся на Запорізький напрямок.

Наприкінці 2024 року Олександр став командиром танка, здобувши беззаперечний авторитет серед побратимів та командування. Завдяки глибоким знанням і постійному самонавчанню, він залишався головним порадником у технічних питаннях — до нього зверталися за допомогою навіть на командирській посаді, цінуючи його практичний досвід та виняткову фаховість.

За бойові досягнення Олександр був неодноразово відзначений державними та відомчими нагородами, серед яких медалі «За відвагу», «За оборону рідної держави», відзнака за участь у боях на Східному фронті, почесний нагрудний знак «Золотий хрест» та найбільш знакова для гірського штурмовика нагорода — «Срібний едельвейс».

Поза службою Олександр був людиною глибоких сімейних цінностей. У листопаді 2025 року він поєднав долю з коханою Лізою. Разом вони виховували сина Артема та дітей, яких Олександр прийняв у своє серце і любив, як рідних. Сім’я була його головною опорою та джерелом сили: навіть із передової він завжди знаходив можливість підтримати близьких. Дітям він став мудрим наставником і прикладом справжнього чоловіка. Свій спокій Олександр знаходив у риболовлі й мріяв передати це захоплення синові.

Під час відпусток Олександр увесь час присвячував дітям: вони завжди були поруч, допомагаючи йому по господарству. Він любив їх однаково, виховуючи працьовитими та відповідальними. Олександр щиро мріяв про мирне життя на власній садибі, де вирощував би фрукти та овочі для людей. Він хотів створити ферму, наповнену життям і радістю, де відвідувачі могли б відпочити душею та поспілкуватися з тваринами.

Олександр з особливою турботою ставився до тварин, підгодовуючи їх навіть на позиціях. Свого чотирилапого друга — котика Дружка — він знайшов у полі під час боїв. Вірний пухнастик супроводжував воїна всюди, а під час чергової відпустки Олександр привіз його додому, в безпеку. Тепер Дружок живе в родині як живий, теплий спогад.

11 квітня 2026 року життя Олександра обірвалося під час виконання бойового завдання. Він залишився у строю до останнього подиху, виявивши незламну волю та внутрішню силу. Для побратима він був надійним плечем, для родини — непохитною опорою. Олександр не промовляв гучних слів про патріотизм — він просто з честю виконував свій обов’язок, залишаючись вірним присязі, своїй справі та Україні.

Олександр Ткачук не народився для подвигів, але зробив свій свідомий вибір — без зайвих слів і з безмежною любов’ю до рідної землі та родини стати на захист України, перед чим ми низько схиляємо голови.

Герої не вмирають!

9 лютого Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу молодого воїна, молодшого сержанта Поліщука Якова Олександровича, командира відділення, командира екіпажу безпілотних авіаційних комплексів, роти безпілотних авіаційних комплексів штурмового батальйону.

Яків Поліщук народився 27 жовтня 1997 року в місті Шепетівка. Мати, Лариса Петрівна, сама виховувала його разом із сестрою Оксаною, прищеплюючи дітям людяність та відповідальність. З дитинства Яків був спокійним і щирим хлопцем, який завдяки своєму вмінню підтримати та розуміти інших завжди мав багато друзів. У загальноосвітній школі №4 його знали як старанного та відповідального учня, на якого можна покластися. Він ніколи не залишався осторонь чужої біди й завжди поспішав на допомогу.

Наполегливий і працьовитий Яків змалку захоплювався технікою, полюбляв лагодити й створювати механізми власноруч, завжди впевнено рухаючись до мети. Після закінчення 9 класів він продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув професію газозварювальника. У дорослому житті багато працював — у столиці, і за кордоном. Шукав можливості, набирався досвіду, прагнув реалізувати себе та забезпечити гідне майбутнє родині.

Керуючись внутрішньою силою та відповідальністю, Яків ще під час строкової служби свідомо обрав шлях воїна, підписавши контракт і продовжив службу в лавах Десантно-штурмових військ у Житомирі.
Доля подарувала Якову щире та глибоке кохання — у соціальних мережах він познайомився зі Світланою, яка стала його натхненням. Перевіривши свої почуття роками, 5 квітня 2025 року пара поєднала долі в офіційному шлюбі, об’єднавши спільні мрії та серця.
5 вересня 2024 року Яків був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив навчання в Рівненській області, згодом — у Франції. Після підготовки виконував бойові завдання на Донецькому та Дніпропетровському напрямках. Він постійно вдосконалював свої знання, прагнув бути максимально корисним побратимам і державі, опанував нову складну спеціальність — оператора безпілотних літальних апаратів. Попри суворі будні війни, Яків залишався людиною великого серця — турботливим сином, люблячим чоловіком і надійним братом.

Дружину Світлану огорнув ніжністю та підтримкою, ставши їй справжньою опорою. Постійно хвилювався за маму, оберігав її та знаходив потрібні слова навіть на відстані. Племінникам — Саші та Алісі — був прикладом сили й доброти, людиною, поруч з якою було радісно й спокійно.
Сестра Оксана згадує брата як свою найближчу душу, захист та опору, дитинство, яке провели разом та особливий рідний зв’язок й взаємну турботу, які залишалися незмінними з дитинства і до останніх днів. Вона підкреслює, що Яків був надзвичайно надійним і люблячим дядьком її дітям, завжди піклувався про них та вмів зігріти своїм теплом і добротою кожного члена родини.

Яків дуже любив дітей і найбільше мріяв про власних. Особливими стали дні передноворічної відпустки, наповнені теплом родинних зустрічей та тихим щастям бути разом. Уже після від’їзду Якова, Світлана повідомила довгоочікувану новину — він стане батьком. Яків щиро радів звістці про майбутнє батьківство, адже понад усе мріяв про прості та дорогі кожному речі: мирне життя, дитячий сміх у власному домі та майбутнє без війни. Тітка Олена згадує Якова як усміхнену та сильну духом людину, яка жила заради інших, завжди вміла підтримати та ніколи не виказувала власної тривоги, залишаючись для рідних втіленням світла та справедливості.

У п’ятницю, 29 січня, Світлана востаннє отримала від нього коротке повідомлення: «Все добре, йду відпочивати…». 31 січня вона чекала нових звісток, але телефон мовчав.

Згодом надійшла страшна звістка від побратимів — 31 січня 2026 року молодший сержант Поліщук Яків Олександрович загинув у бою на Запорізькому напрямку, мужньо виконавши свій військовий обов’язок. Одногрупниця Дар’я згадує Якова як надзвичайно світлу, добру та щиру людину, яка своєю посмішкою та оптимізмом робила кращим кожен день. За її словами, він був справжнім і талановитим другом, здатним мовчки підставити плече у найважчі хвилини, а світло його доброти назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав.
Гіркі сльози стискають горло… Ще одне життя перерване на злеті… Світла пам’ять про молодого воїна з відкритою посмішкою та рішучим поглядом назавжди залишиться прикладом мужності й вірності українському народу.

Герої не вмирають!

15 січня Шепетівка схиливши голови у скорботі прощалася із солдатом Скрипкою Ігорем Сергійовичем.

Ігор Скрипка народився 28 травня 1997 року у Шепетівці. Саме тут він зростав, навчався у ЗОШ №8 та формувався як особистість. Але справжньою школою життя для нього завжди була його сім’я — фортеця, яку він любив понад усе.

До війни Ігор працював на пилорамі. Він був працьовитою, відповідальною та щирою людиною. У вільний час любив риболовлю та футбол, цінував прості радощі життя. Мріяв про мирне життя для своєї родини та України, хотів повернутися до риболовлі й футбольних зустрічей з друзями. Коли війна продовжувала випалювати українські землі, Ігор не зміг залишатися осторонь.

У 2024 році він свідомо вступив до лав захисників України. Це був непростий час, але його рішення було твердим і зваженим. Ігор проходив службу у 33-й бригади, стрільцем — помічником гранатометника 3-го механізованого відділення, 2-го механізованого взводу, 1-ї механізованої роти, 1-го механізованого батальйону.

Востаннє він виходив на зв’язок 28 листопада 2024 року. З 16 грудня 2024 року офіційно вважався зниклим безвісти в Покровському районі Донецької області.

Ігор був надійною опорою та гордістю мами Наталії. Їхній зв’язок був особливим: у кожному його вчинку відчувалося виховання, засноване на доброті та відповідальності. Мати завжди була тим тихим берегом, куди він повертався думками в найтяжчі хвилини на передовій.

Особливе місце в житті Ігоря займав його брат Максим. Вони були не просто кровно рідними, а справжніми соратниками. Максим був тією людиною, з якою можна було поділитися потаємним, на кого можна було покластися. Цей братерський зв’язок давав Ігорю сили стояти до кінця, знаючи, що вдома є брат, який підтримає маму та подбає про родину.

Коли Ігор приймав рішення йти на війну, перед його очима стояли обличчя племінників — Анни та Євгена. Він не міг допустити, щоб війна вкрала їхнє дитинство. Кожен його вихід на бойове завдання був кроком заради безпеки мами Наталії, підтримки брата Максима та майбутнього маленьких племінників.

Доля підготувала родині Ігоря найважче випробування. Цілий рік він вважався зниклим безвісти. Рік болісного очікування, рік надії. Мама Наталія та брат Максим жили в постійному пошуку, вірячи в диво, вдивляючись у кожне повідомлення, у кожне фото, з надією впізнати рідні риси. Це був рік тиші, яка кричала. Рік, коли час ніби зупинився для всієї родини. Сьогодні невідомість відступила, залишивши по собі глибоку рану.

Ігор повернувся додому «на щиті». Він загинув у бою, виконавши свій обов’язок до кінця. Ігор Скрипка загинув, захищаючи кожного з нас. Він пішов у вічність молодим, залишивши по собі невимовний біль у серці матері, пустку в душі брата та вічну вдячність у пам’яті племінників.

Висловлюємо найщиріші співчуття родині. Жодні слова не вгамують біль втрати, що оселився у серцях близьких. Подвиг Ігоря Скрипки назавжди вписаний в історію нашої громади та всієї України.

Герої не вмирають!

12 січня стало ще одним чорним днем Шепетівської громади. Ще один день війни, яка безжально обірвала життя старшого сержанта Беляка Вадима Вікторовича.

Вадим Беляк народився 20 листопада 1972 року в місті Шепетівка. Його мама, Ольга Федорівна, одна виховувала сина, вкладаючи в нього любов, працелюбність і повагу до родини. Рідних братів і сестер Вадим не мав, але ніколи не відчував самотності. Ольга Федорівна мала трьох сестер, тож Вадим зростав у великій, дружній родині, де було багато двоюрідних братів і сестер. Усі вони підтримували одне одного, трималися разом у радості й у випробуваннях.

Навчався Вадим у загальноосвітній школі №3. Він добре вчився, був допитливим і творчим: любив малювати, захоплювався історією, багато читав. Учителі згадували його як спокійного, вихованого й відповідального учня. Після закінчення школи Вадим вступив до Київського професійно-технічного училища, де здобув спеціальність газоелектрозварювальника. Згодом пройшов строкову військову службу в навчальному центрі «Десна», що загартувала його характер і навчила витримки. Повернувшись до Києва, працював за фахом у будівельній сфері.

У 1995 році одружився з коханою Оксаною, а у 1997 році в родині народився син Олег. Вадим був працьовитим і відповідальним, їздив на заробітки, завжди дбав про добробут родини. Згодом він повернувся до рідної Шепетівки, жив разом із мамою, працював за спеціальністю на одному з підприємств міста. У повсякденному житті Вадим мав прості, але щирі захоплення: дуже любив футбол, був палким уболівальником, сам грав і збирав колекцію футбольних карток улюблених команд.

7 листопада 2023 року Вадима було мобілізовано до лав Збройних сил України. За п’ять днів після мобілізації серце його матері, Ольги Федорівни, не витримало переживань за сина. У цей складний час поруч були рідні — хрещена мати, тітка, брати й сестри, які підтримували його й не залишали наодинці з болем.

Вадим свідомо став на захист Батьківщини. На рішення воїна боротися до кінця вплинула й загибель двоюрідного брата Олександра Юрчука, який віддав своє життя за Україну у грудні 2022 року.

Цей подвиг назавжди закарбувався в серці чоловіка. Батьки Олександра — рідна тітка Вадима, Людмила Федорівна, та Володимир Юхимович Юрчуки — тривалий час проживали на окупованій території Херсонщини. Лише в серпні 2023 року їм вдалося виїхати й оселитися в Шепетівці, поруч із рідними. Для Вадима та всієї родини це було непросте, але важливе повернення — до своїх і до безпеки.

У складі евакуаційної бригади Вадим рятував життя та техніку на Херсонщині, Сумщині та Курщині. Побратими згадують його як надійного, врівноваженого воїна та людину честі, на яку завжди можна було покластися.

У розмовах із рідними воїн залишався стриманим. Він не любив тривожити близьких, запевняв, що все добре, казав, що з побратимами вони — як одна сім’я. Наприкінці жовтня 2025 року Вадиму вперше за два роки вдалося приїхати у відпустку. Родина зробила для нього особливий подарунок — відремонтувала батьківський дім. Він був щиро зворушений і безмежно вдячний за цю турботу. У ті дні Вадим ділився з тіткою Валентиною Федорівною простою мрією — власноруч відбудувати мамину альтанку, яка з часом занепала, щоб знову збирати там усю родину, як колись.

29 грудня, напередодні Нового року, Вадим востаннє спілкувався з ріднею. Запевняв, що все добре, просив не хвилюватися, розповів, що його перевели на Миколаївщину, і пообіцяв привітати рідних у новорічну ніч. Та доля розпорядилася інакше…

31 грудня 2025 року серце Вадима Беляка зупинилося. Його шлях продовжується в наступному поколінні. Син Вадима — Олег — прийняв рішення стати на захист України, приєднався до лав Збройних сил України, гідно продовжуючи справу батька.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та побратимам. Вадим Беляк назавжди залишиться в серцях усіх, хто його знав.

8 січня додому на щиті повернувся солдат Калінін Олександр Володимирович, який до останнього подиху залишався вірним військовій присязі.

Олександр Калінін народився 14 лютого 1979 року у місті Шепетівка. Зростав у сім’ї, де з ранніх років прищеплювали повагу до праці, чесність і підтримку одне одного. Батьки — Марія Микитівна та Володимир Федорович — виховували його в любові й відповідальності, а поруч завжди був старший брат Сергій. Навчався у загальноосвітній школі №6. Ще в юнацькі роки проявив інтерес до техніки — опановував автомобільну справу на міжшкільному виробничому комбінаті, де здобув водійські права. Після закінчення навчання пройшов строкову військову службу, яка загартувала характер і зміцнила відчуття відповідальності.

Повернувшись до цивільного життя, Олександр шукав свій шлях, працював, набирався досвіду. Згодом одружився з Вітою, з якою дружив ще зі шкільних років. Їх об’єднала щирість, довіра й бажання будувати сім’ю. Олександр започаткував власну справу — займався прийманням брухту, працював з автомобілями, не боявся важкої роботи.

1 січня 2000 року в родині народилася донька Олександра. Вона стала його найбільшою гордістю і сенсом життя. Щоб забезпечити родину, Олександр їздив на заробітки, багато працював, завжди дбав про близьких.

У повсякденному житті він знаходив радість у простих речах: любив риболовлю, відпочинок на природі, із задоволенням робив домашні закрутки, ділився з рідними теплом і турботою. Доньці він був добрим і справедливим батьком. Вона згадує його з любов’ю та ніжністю — як навчав веслувати на річці біля дому, як терпляче пояснював, підтримував і був поруч. Ці спогади назавжди залишаться у її серці.

У травні 2024 року Олександр Володимирович свідомо ухвалив рішення стати на захист України та приєднався до лав Збройних сил України. Він не шукав виправдань і не відступив — зробив вибір серцем.

19 липня 2024 року Олександр Калінін загинув у Бахмутському районі Донецької області. Півтора року донька жила в очікуванні звістки про батька — з надією, молитвою і вірою… Олександр Володимирович назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів і земляків як люблячий батько, надійний чоловік, добра й справедлива людина, яка віддала своє життя за Україну.

Сьогодні ми схиляємо голови у глибокій скорботі та вдячності.

Герої не вмирають!

30 грудня над Шепетівкою знову тінь пекучого болю втрати: громада прощається зі своїм воїном… В останню земну дорогу проводжають старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича.

Андрій Мартинюк народився 31 травня 1985 року в Шепетівці у родині Людмили та Олександра. У сім’ї він був старшим сином, мав молодшого брата Дмитра, якого щиро любив і завжди оберігав. З дитячих років Андрій рано пізнав відповідальність і ціну життєвих випробувань. Навчався у загальноосвітній школі №8. Його дитинство не було легким, але саме воно сформувало риси характеру, які згодом визначали його як людину: чесність, справедливість, принциповість і вміння тримати слово. Андрій не любив гучних слів — він діяв. Після закінчення 9 класів пішов працювати, згодом виїжджав на заробітки, намагаючись знайти своє місце в житті. Він не уникав труднощів і ніколи не здавався. Життя неодноразово випробовувало його на міцність.

Після втрати батьків єдиною ріднею для Андрія залишилися двоюрідні сестри. Найболючішим ударом стала смерть молодшого брата Дмитра. Та навіть переживши ці втрати, він знаходив у собі сили йти далі, не втрачаючи людяності та внутрішньої гідності. Андрій був батьком трьох дітей – сина Дмитра й доньок Анни та Анастасії. Він щиро хотів для них мирного майбутнього — без страху, війни й втрат, у вільній та безпечній Україні.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації чоловік не залишився осторонь. Керуючись почуттям справедливості та відповідальності, він пішов до військкомату. Спершу отримав відмову через наявність трьох неповнолітніх дітей, однак не відмовився від свого рішення.

У квітні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив навчання на Житомирщині, сумлінно опановував військову справу. Згодом Андрій виконував бойові завдання на сході України. Він був чесним і справедливим у службі, надійним побратимом, людиною, якій довіряли. Під час бойових дій зазнав поранення, проходив лікування, але повернувся до строю. Він жив надією на зустріч із рідними, планував приїхати у відпустку напередодні новорічних свят… Та доля розпорядилася інакше.

22 грудня 2025 року трагічно обірвалося життя мужнього Захисника України, старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, номер обслуги 3-го відділення зенітного ракетного взводу 3-го механізованого батальйону.

Ми маємо завжди пам’ятати всіх наших оборонців, які загинули в цій страшній війні, пам’ятати старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, який не вагаючись став на захист держави.

У часи, коли світло бореться з темрявою, особливо важливо залишатися єдиними, триматися разом і не втрачати віри одне в одного.

Слава Збройним силам України!

Слава Україні!

1 грудня Шепетівська громада об’єдналась, щоб вшанувати світлу пам’ять солдата Габінета Дмитра Володимировича, стрільця-снайпера 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону, який загинув мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну.

Дмитро Габінет народився 13 вересня 1979 року в Шепетівці в родині Світлани Іванівни та Володимира Феліксовича. У нього було два брати — Ігор та Віктор. Дитинство Дмитра пройшло в селі Серединці, на батьківщині його батьків, де він часто допомагав бабусям та дідусям по господарству, доглядав за тваринами, саджав город і навчився цінувати працю та турботу про рідних. Змалку він вирізнявся допитливістю й активністю — Дмитру було цікаво все навколо, від природи до книжок про космос і міфологію, від точних наук до садівництва. Навчався в загальноосвітній школі №5, після закінчення 10 класів вступив до Грицівського ПТУ, де здобув професію кухаря. Після навчання була армія, проходив службу в Національній гвардії — спершу в місті Охтирка на Сумщині, а згодом був переведений до Одеси.

Після повернення до рідного міста деякий час працював за професією, а згодом — на меблевій фабриці. Саме там у 2002 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. У 2005 році вони одружилися, і Дмитро став турботливим батьком для доньки Тетяни – Марії.  Дмитро був дуже різнобічною людиною: багато читав, цікавився різними темами, завжди прагнув дізнаватися щось нове.

У 2006 році він закінчив заочно Житомирський агротехнічний коледж за спеціальністю «агрономія». Того ж року у родині народилася друга донька — Владислава. У 2007 році Дмитро почав працювати на Шепетівському деревообробному комбінаті верстатником. Пізніше разом із дружиною вони працювали на меблевих підприємствах у Славуті та Ізяславі, а згодом повернулися до рідного міста на місцеву меблеву фабрику.

З початком повномасштабного вторгнення Дмитро підписав контракт із підрозділом територіальної оборони, але через стан здоров’я службу не продовжував, працюючи за мирною професією. У липні 2024 року його мобілізували. Спершу він проходив навчання, а потім служив на півдні та сході країни. У грудні 2024 року повернувся додому на лікування, а згодом – знову  на службу на Сумщину. Побратими відгукувалися про Дмитра лише з повагою — він завжди був активним, любив порядок, не міг сидіти на місці. Мав позивний «Масік». Дмитро цінував кожну можливість спілкування з родиною, навіть на короткі хвилини.

28 жовтня подружжя відзначило 20 років спільного життя, а 31 жовтня Дмитро довго розмовляв  з дружиною по телефону, що було нетипово через брак часу.  А вже З листопада Тетяні повідомили, що Дмитро  зник безвісти, і лише 21 листопада найстрашніше підтвердилось… Дмитро Габінет, відданий військовій присязі та українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув 3 листопада 2025 року.

Дмитро був гарним і турботливим батьком, люблячим сином та чоловіком. Мріяв про мирне майбутнє  для своїх двох онуків — Владислава та Дем’яна.

Пам’ять про Дмитра Габінета назавжди залишиться в наших серцях. Пам’ятаймо його життя, доброту, турботу, відданість українському народу та його жертовний подвиг, який є ціною нашого миру та свободи.
Герої не вмирають!