17 травня Шепетівська громада схиливши голови у скорботі зустрічала полеглого воїна.

Життя за Україну віддав ще один наш земляк – старший стрілець-оператор 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону, мужній солдат Літнарович Іван Іванович. Не за інтереси. Не за вплив. А за життя. За націю. За Україну.

Іван Літнарович народився 7 липня 1976 року в селі Микулин, що на Полонщині. У звичайній, працьовитій родині Івана Петровича та Раїси Петрівни, де з дитинства навчали поважати хліб, землю й працю. Іван ріс спокійним, слухняним хлопцем, завжди допомагав батькам по господарству. Навчався в Микулинецькій середній школі. Не гнався за увагою, не прагнув бути першим — просто був на своєму місці: допомагав батькам, навчався, робив те, що мав. Після школи вступив до Грицівського професійного училища №38, де здобув спеціальність шофера-тракториста.

Згодом проходив строкову службу: спочатку в Керчі, потім — у Донецьку. Повернувшись додому, працював у місцевому колгоспі, а з часом переїхав до Шепетівки, де став водієм. Саме в Шепетівці доля подарувала йому найцінніше — зустріч із коханою Іриною. Випадкова, звичайна, на перший погляд, зустріч переросла у справжню історію кохання, міцного й щирого. У цьому союзі народилися двоє синів — Іван і Микола. Бути батьком для Івана Івановича означало не лише забезпечувати родину, а бути поруч — кожного дня, у всьому. Він навчав, пояснював, ділився досвідом, майстрував із синами, учив водити, ремонтувати, зварювати. Дуже пишався старшим сином, радів його дорослішанню, підтримував у всьому.

Родинне життя було сповнене простих, але щирих радощів: поїздки на природу, риболовля, полювання, спільні вечори. Він цінував кожну мить із близькими, бо саме в родині черпав силу. Іван мріяв про більше: хотів купити власну вантажівку, відкрити невеличкий бізнес, поставити дітей на ноги, дати їм те, чого сам не мав. Мріяв поїхати з родиною на відпочинок, побачити їх щасливими та спокійними. Він був врівноваженою людиною з добрим серцем і тонким почуттям гумору — вмів пожартувати, розрядити обстановку, сказати потрібне слово в потрібну хвилину.

Влітку 2024 року війна покликала його на службу, 30 липня Івана мобілізували. Після навчання на полігоні в Рівненській області його направили на Покровський напрямок — один із найважчих. Він не нарікав, не жалівся, не ухилявся. Йшов, бо знав – треба, бо є ті, кого треба захистити. 23 вересня отримав контузію, підлікувався і знову став у стрій.  25 вересня зв’язок з ним обірвався. І почався найстрашніший період для родини — очікування без відповіді. Дружина шукала, дзвонила, писала. Молилася. А потім — страшне повідомлення: «Пропав безвісти».

Кажуть, що душі героїв не зникають. Вони приходять у сни, говорять крізь тишу, дають знак, що потребують спокою. Так було й із Іваном Івановичем — приходив у снах до дружини, просив забрати його додому…

Лише згодом стало відомо, що 1 жовтня 2024 року Іван Іванович загинув під час виконання бойового завдання, у бою, віддано захищаючи свободу України. Загинув, як справжній воїн — захищаючи рідну землю, свою родину, наше майбутнє.

Йому було лише 48 років. Він був воїном, який виборював свободу України кров’ю та жертовністю. Постать нашого земляка тепер назавжди в нашій пам’яті та у наших серцях.

Слава Україні!

Героям слава!

9 травня Шепетівська громада, схиливши голови у скорботі і пошані, зустрічала полеглого воїна, чиє молоде життя обірвалося у боротьбі за свободу України. «На щиті» додому повернувся старший стрілець-оператор механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону старший солдат Іщенко Андрій Іванович.

«Дорогий Андрію, ми так надіялися і вірили, що ти живий. Мені випала в житті велика честь знати тебе, справжній Воїне Світла “Чегеваре”. Ти – приклад безумовної любові і турботи про людей, побратимів, дітей, тварин. Ти-  приклад безумовного патріотизму і любові до України. Твої останні слова постійно звучать у мене в голові: “Пообіцяйте, що ви втримаєте Україну”. Я знаю, що ти і на небі організуєш легіон Ангелів і будеш допомагати визволяти нашу землю. Пишаюся тобою, друже. Ти – цвіт нації. Осиротіли ми, осиротіла Україна… ,- пише Руслана Ребекевша-Дем’яненко.

Андрій і не міг бути іншим, тому що народився 24 серпня 1991 року, коли Україна здобула Незалежність.

Цей день став особливим для нашої держави та для родини Іщенків Наталії Михайлівни та Івана Миколайовича. З появою Андрія в їхньому житті розпочалась історія великої любові, відданості й сили. Дитинство та юність юнака минули в місті Шепетівка. Він ріс добрим, щирим, непосидючим хлопцем, старшим братом для улюбленого молодшого Максима.

Серце Андрія належало селу Коханівка, де жила його рідня. Він часто називав це місце «раєм на землі»: тиша, ставок, риболовля, тепло рідної хати та дух української землі — це все було для нього джерелом сили й натхнення. Саме туди він завжди прагнув повернутися.

Навчався Андрій у загальноосвітній школі №2 міста Шепетівки. Ще змалку він був працьовитим і відповідальним. З 13 років батько почав брати сина з собою на роботу, навчаючи його ремеслу електрогазозварювальника. Андрій виявив велику цікавість до професії й твердо вирішив іти батьковим шляхом. Після школи вступив до Шепетівського професійного училища, де здобув спеціальність зварювальника. Після навчання пройшов строкову службу у внутрішніх військах на Донеччині. Вже під час армійської служби він глибше усвідомив, наскільки загрозливою є присутність російського впливу в Україні, і ця думка назавжди закарбувалася у його свідомості. Повернувшись до цивільного життя, Андрій працював на залізниці, а згодом — за кордоном, де його високо цінували як фахівця. Проте серце його завжди залишалось на Батьківщині.

З початком повномасштабного вторгнення росії Андрій не міг залишатись осторонь. Спершу допомагав українцям, які рятувались від війни, а згодом прийняв для себе одне, безкомпромісне рішення — повернутися й стати на захист рідної землі.

Одразу після приїзду він звернувся до військкомату та був направлений на підготовку в місто Дубно. Саме там доля подарувала йому зустріч з своїм коханням — Надією, яка згодом стала вірною дружиною. Їхній шлюб відбувся 23 липня 2024 року на Миколаївщині — просто біля лінії фронту, в умовах війни, але з великим світлом у серцях. Андрій був романтиком. Його кохана Надія назавжди запам’ятає момент, коли він освідчився, а мама ніколи не забуде букет з квітів, зірваних у саду брата. Він мріяв про щасливу сім’ю, про дітей, яких так хотів виховати в любові до рідної землі. Обожнював свою похресницю Софійку — завжди знаходив для неї подарунок, добрі слова й обійми, але ворог зруйнував всі плани.

Андрій служив у лавах 34-ї окремої бригади. З початку виконував завдання в Одесі — займався виявленням диверсійних груп. Згодом, у складі 23-ї механізованої бригади, брав участь у бойових діях у найгарячіших точках: Бахмут, Херсон, Миколаївщина. Він був не лише воїном, а й людиною великої душі. Турбувався про побратимів, підтримував зв’язок з волонтерами, допомагав місцевим мешканцям, завжди знаходив слова підтримки для тих, хто поруч. Його гаслом були слова: “Воля або смерть”, а побратими знали його під позивним “Чегевара”, який воїн отримав за незламний характер, принциповість і відданість. Зі слів брата Сергія: «Сила духу, незламність Андрія відчувалась у всьому — в тому, як говорив, як діяв. Він завжди залишався вірним собі, своїм переконанням і Україні. Був дуже твердим у поглядах — ні війна, ні життєві труднощі не зламали його. У ньому жила якась особлива внутрішня сила — спокійна, надійна. Саме таким він залишиться у моїй пам’яті».

На день народження побратими зробили Андрію особливий подарунок — вірного друга, вівчарку, на ім’я Ганс. Це не просто пес — це був бойовий товариш, частинка тилу й тепла посеред фронтових буднів. Ганс швидко став невіддільною частиною військової родини Андрія.

Та холодного листопада 2024 року Андрій не повернувся з бойового завдання. Це стало початком тривожного мовчання, болісного очікування і довгих днів, у які родина й побратими чекали бодай якихось новин. Мовчки чекав і Ганс. Пес, який звик бути поруч, не розумів, чому двері не відчиняються, чому знайомий голос не кличе його на завдання. Волонтери, які знали про зв’язок між Андрієм і його собакою, передали Ганса родині. І відтоді він залишився з ними — мовчазним свідком болю і надії. Ганс став частиною родини: щоразу разом із найріднішими він виходив на акції за повернення зниклих безвісти та полонених. Фото з надписом «Поверніть мені господаря» облетіло всі соціальні мережі. Присутність чотирилапого друга поруч було тихою, але непохитною вірою в те, що Андрій ще повернеться, що двері знову відчиняться. Та дива не сталося…

Життя мужнього воїна вірного сина своєї країни обірвалося 6 листопада 2024 року на Донецькому напрямку. Іщенко Андрій Іванович, старший солдат Збройних сил України, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за самовіддане виконання військового обов’язку був неодноразово відзначений командуванням ЗСУ.

Окремим заповітом Андрія було — поховати його в Коханівці. Там, де він ріс, де дихав на повні груди, де відчував себе найщасливішим. На тій землі, яку він любив понад усе. І сьогодні вона обійме свого сина-Героя вічним спокоєм. Андрій — це уособлення мужності, вірності, щирості. Його життєвий шлях — символ справжньої любові до рідної землі. Він народився разом з Незалежною Україною і поклав життя за її свободу.
У розквіті сил, сповнений мрій та планів, наш земляк стояв пліч-о-пліч із побратимами, аби ми могли жити під мирним небом, аби Україна мала завтрашній день.
Герої не вмирають!
Слава Україні!

6 травня 2025 року «на щиті» додому повернувся командир відділення 3 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону штаб-сержант Пшеничний Володимир Миколайович.

Володимир Пшеничний народився 22 жовтня 1983 року у місті Шепетівка, у родині Олени Матвіївни та Миколи Івановича. Був молодшою дитиною у родині – мав брата Олега та сестру Наталію. З дитинства був спокійним, працьовитим, розважливим — тим, на кого завжди можна покластися. Навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №7. Після 9 класу вступив до Шепетівського професійного училища, де у 2002 році здобув спеціальність слюсаря-електрика. Далі була строкова служба у Збройних Силах України, яку проходив в Одесі. Згодом продовжив військовий шлях: навчався на прапорщика у місті Богодухів та повернувся на службу до місцевої військової частини.

Після завершення служби у 2007 році Володимир повернувся до цивільного життя й почав працювати на залізниці — на колійно-машинній станції, спершу — звичайним робітником. Проте завжди прагнув більшого: розвиватися, вдосконалюватися, йти вперед. Тому у 2012 році закінчив навчання у Вінницькому транспортному коледжі, здобувши вищу кваліфікацію. Завдяки здібностям, працьовитості й відповідальності отримав підвищення — став бригадиром, згодом — майстром. Колеги поважали його як людину принципову, справедливу, з чіткими життєвими орієнтирами. Пізніше Володимир перевівся до Києва, а згодом працював за кордоном.

Завжди шукав можливості забезпечити родину й побудувати краще життя та робив це з гідністю й самовіддачею. Його найбільшою цінністю завжди була сім’я. З дружиною Оксаною їх поєднала доля ще 18 років тому. Це знайомство стало початком міцного й щирого союзу. Вони були разом усе доросле життя — пройшли через випробування, радість, будні, плани. У 2022 році в родині народився син Данило — сенс, гордість і найбільше натхнення Володимира. Чоловік був справжнім господарем: разом із мамою облаштовував будинок після того, як рано пішов з життя батько. Власноруч насадив сад, щеплював дерева, доглядав за кожним кущем, кожною гілочкою.

У Володимира була особлива спільнота друзів – понад 20 років вони регулярно відвідували баню — це була ціла традиція, його «банна родина», люди, що завжди готові були прийти на допомогу, підтримати у складну хвилину чи разом порадіти перемогам.

Володимир створював затишок, підтримував, надихав. Вміло перетворював мрії на реальність: машина, собака Герда, яку дресував і дбав про неї, як про члена родини. Завжди мав мету й завжди досягав її. Усе, за що брався, йому вдавалося — бо був людиною цілеспрямованою і надзвичайно працьовитою.

Коли у 2022 році почалась повномасштабна війна, Володимир не чекав — з перших днів пішов добровольцем до військкомату. Проходив службу в одній із місцевих військових частин.

Взимку 2025 року перевівся до складу 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців — однієї з найміцніших і найвідважніших у складі Збройних Сил України. Пройшов навчання на полігоні в Житомирській області, після чого був відправлений на передову — на виконання бойових завдань.

12 квітня 2025 року Володимир востаннє зв’язався з дружиною, а з 13 квітня зв’язок з ним обірвався. Дружина почала пошуки: спершу командування повідомляло, що він на позиціях, згодом родина отримала офіційне повідомлення про зникнення безвісти. Після дзвінка командиру стало відомо — Володимир загинув. Це сталося 25 квітня 2025 року на Донецькому напрямку, під час мінометного обстрілу позицій ворогом.

У нього було багато планів: родина, дім, сад… Ще скільки всього потрібно було розповісти синові, навчити його любові до рідного краю. Але він свідомо обрав свій шлях — шлях Захисника. Бо знав, що за спиною — ті, кого він любить понад усе.

Володимир залишиться у серцях тих, хто його знав, у вчинках, які надихають. У синові, який зростатиме з прикладом справжнього чоловіка.

25 квітня Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу полеглого на війні воїна, земляка, старшого солдата Ткача Романа Володимировича, який з вірою у Перемогу над ворогом, самовіддано боронив українську землю та загинув у бою.

Роман Ткач народився 27 грудня 1994 року в місті Шепетівка Хмельницької області. Зростав у родині, де панували повага, підтримка та взаєморозуміння. Його батьки — Володимир Михайлович і Леся Вікторівна — завжди були для нього прикладом працьовитості та мудрості. Роман був середньою дитиною, мав міцний зв’язок із старшим братом Олегом і з ніжністю ставився до молодшої сестри Марії. Ще з дитинства вирізнявся добрим серцем, щирістю та життєрадісністю. Хлопець навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №3, де зарекомендував себе як товариський, щирий і відкритий хлопець.

З дитинства полюбляв спорт, особливо футбол, і мав багато друзів. Після 9 класу Роман вступив до Полонського професійного ліцею, де опанував фах електрика. Його руки завжди тягнулися до роботи — він любив створювати, лагодити, бути корисним.

Згодом відслужив строкову службу в армії, після чого вирішив залишитися за контрактом. Служив у Херсоні, де і загартував свій характер, заглибився у військову справу і став справжнім професіоналом. Після армії юнак повернувся до цивільного життя, працював за фахом, шукав себе, змінював роботу, прагнучи знайти не просто джерело заробітку, а щось справжнє, важливе.

24 лютого 2022 року коли ворог переступив поріг рідної землі, серце Романа підказало йому єдиний правильний шлях. Без вагань, у перший день повномасштабного вторгнення, Роман пішов добровольцем. Його не треба було умовляти — він сам прийшов до військкомату, з поглядом, у якому горіли рішучість і гнів. Його прирядили до 47-ї окремої механізованої бригади. Він відразу опинився в самому пеклі — штурми, бої, вибухи, втрати.

Під час одного з бойових виходів Роман отримав контузію, але навіть тоді не зламався. Пройшов лікування й повернувся до строю — цього разу до 14-ї окремої механізованої бригади. Він був не просто солдатом. Він був Воїном з великої літери. Сильний, витривалий, загартований. Мріяв про службу в Силах спеціальних операцій, постійно тренувався, вивчав нову техніку, тактику, не зупинявся у своєму розвитку ні на мить. Його жага до знань і вдосконалення вражала. Він знав, навіщо він тут, знав, кого захищає і не дозволяв собі слабкості. Та за всім цим — бронею, автоматом, суворим поглядом — завжди залишався добрий і чуйний хлопець з Шепетівки.

Він не втрачав людяності. Завжди телефонував мамі, цікавився, як у сестри справи, допомагав побратимам, підтримував словом і ділом. Його любили, ним пишалися. Його присутність надихала, а внутрішній спокій — (дарував розраду, передавався) заспокоював навіть у найстрашніші миті.

17 квітня 2025 року серце Романа зупинилося під час виконання бойового завдання. Війна забрала ще одного Героя, але не стерла пам’ять про нього. Бо пам’ять про таких, як Роман, живе в серцях людей.

Герої не вмирають!

 

Пекучий біль втрати черговий раз оповив Шепетівську  громаду. 18 квітня «на щиті» додому повернувся старший солдат Роман Миколайович  Гринчук, який загинув в бою, героїчно захищаючи  Батьківщину.

Роман Гринчук народився 3 жовтня 1997 року у місті Шепетівка, в родині Миколи Васильовича  та Оксани Євгенівни. Він був молодшим сином. Як і всі діти, часто після ігор додому приходив  замурзаним, мама сварилася, а він відповідав: «нічого, попереш і відмиєш мене, бо я твій розумашка». Старший брат Євген змалку привчав Романа до техніки — разом вони захоплювалися автомобілями, мотоциклами. Великий вплив на виховання хлопця мали дідусь і бабуся, з якими він зростав під одним дахом. Родина з боку мами жила поруч, і Романа часто просили допомогти по господарству. Він ніколи не відмовляв — усе робив із щирістю та сумлінністю, бо  з дитинства  був працьовитим і відповідальним. А ще Роман дуже любив природу, особливо збирати гриби з дідусем.

З 2004 року  по 2013  рік юнак навчався у Шепетівській загальноосвітній школі  №8. Вчителька Галина Петрівна Братащук згадує його як чесного, доброзичливого, відкритого та старанного учня, який завжди підтримував однокласників і ставився до вчителів з повагою.

Після закінчення школи Роман вступив до Нетішинського професійно-технічного училища, де здобув професію слюсаря з ремонту транспортних засобів. Коли Романові було 17 років, помер його батько. Брат Євген  уже мав власну сім’ю і проживав окремо, тож усі чоловічі  обов’язки по господарству лягли  на плечі хлопця. Влаштувався  у меблевий цех столяром.

Роман був гарним та вірним другом. Часом, навіть не доробивши роботу вдома, біг допомогти своїм знайомим. Завжди знаходив потрібні слова для поради і підтримки, а ще був романтиком – записував  всі свої мрії. Одна із них – подорожувати Україною… вона здійснилась, нажаль,  у такому жахливому вигляді.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Роман не залишився осторонь. 22 листопада 2022 року  став на захист Батьківщини, як справжній воїн.  Воював спочатку на Харківському напрямку,  потім була  Костянтинівка,  з нового року – Торецьк. Побратими згадують: «Завжди допитливий, відважний і ще роботящий. Слюсар – це його покликання, і на війні продовжував ремонтувати стару техніку, бо йому це подобалось.  Любив готувати за новими рецептами, навіть для нас завжди  вигадував якусь цікаву та смачну страву».

Влітку 2023 року, після одного з запеклих зіткнень з ворогом, був поранений.  Лікування проходив у шпиталі Полтави. Коли пішов на поправку, вирішив відвідати  перукарню, там  і зустрів свою  кохану Аліну. У дівчини в цей день, 8 серпня, був день народження, вирішив привітати і з того часу молоді люди зрозуміли, що знайшли свою половинку. А ще Роман дуже хвилювався за здоров’я своєї мами, говорив, щоб берегла себе. Мама згадує: «Які б не були  у мене проблеми, завжди вирішував, навіть бувши на війні, передзвонював друзям, щоб допомогли.  На моє «Як ти там синочку?» – віджартовувася: «Мамулічка-красотулічка буде все добре, не переживай за мене, у чоткого пацана має бути все  в чечоточку». Не забував на свята  дарувати мені  улюблені жовті троянди, навіть бувши на фронті, передавав знайомим таксистом».

У жовтні 2024 р., бувши в відпустці,  Роман зробив пропозицію своїй коханій  Аліні. Вже навіть визначились із датою весілля, мріяли про дім, дітей, спільне майбутнє… Та війна обірвала ці мрії.

12 квітня 2025 року воїн загинув  на Донецькому напрямку. Провести Романа в останню земну дорогу зібралася велика родина, друзі, побратими, всі, хто його знав і любив. Він був наймолодшим у родині, але піднявся найвище — став на захист не лише своїх рідних, а й усієї України. За свою відвагу юнак нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». Тепер Роман оберігає нас із небес.

Герої не вмирають!

 

10 квітня Шепетівська громада у гіркій скорботі зустрічала славного лицаря українського народу. Додому «на щиті» повернувся справжній нащадок багатьох поколінь українських воїнів, вільний українець, патріот – сержант В’ячеслав Вікторович Кучерук, заступник командира групи 1 ескадрону Інтернаціонального легіону головного управління розвідки Міністерства оборони України, який  загинув, виборюючи незалежність і цілісність України.

Це – день болю для Шепетівської громади. В’ячеслав Кучерук був прикладом сили, мужності, патріотизму, відданості та героїзму. В’ячеслав був з тих, хто  знав, що таке справжнє бойове братерство, як  жартують, втрачають та живуть на передовій. Він знав, що таке кохання, самотність та небезпека. На свої очі бачив передову без пафосу та романтики.

Він сам був творцем  своєї біографії і писав про себе:

«Я, Кучерук В’ячеслав Вікторович, народжений 29 травня 1980 року в Шепетівці. Моє дитинство  промайнуло  у «щасливому»,  для наших батьків, Радянському Союзі. Мій тато працював на водоканалі, а матуся віддано лікувала хворих в міські лікарні хірургічного відділення. Батьки на роботі, а ми із моїм старшим братом Русланом випробовуємо, як бахкають петарди…                                                                 До дев’ятого класу навчався у найкращому навчальному закладі міста – загальноосвітній школі №2. Потім – Козятинське СПТУ-17. Далі строкова служба в Національній гвардії. І хоча юність – пора кохання, музики і розваг, але вже тоді я відкрив для себе свою Батьківщину – Україну.

Потім, за покликом душі і серця, вступив до лав Шепетівського козацького товариства ім.Семена Палія. Та остаточну крапку в моїх політичних та моральних переконаннях я поставив, коли вирішив стати членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

Мені пощастило в житті відчути дві незабутні емоції: коли я пригорнувся до своєї новонародженої донечки, і коли став єдиним цілим з багатотисячним Майданом 2014 року. Тоді, на превеликий жаль, снайперська куля забрала життя нашого побратима – Дзявульського Миколи Степановича. Несучи його в Жовтневий, я не розумів як далі діяти, що робити… Але голос наших предків у  подобі  Героїв  Небесної  Сотні вказав мені подальший мій шлях.

Спочатку була громадська організація Шепетівська «Самооборона і контроль», волонтерська діяльність, у 2015-2016 роках – служба в Хмельницькому окремому 8-му полку спеціального призначення… Луганщина і Донеччина.

Завдання були найрізноманітніші: від спостереження та диверсій у тилу противника до безпосереднього його знищення…. Та операція була складною, але я ніколи не забуду тебе, пане командире, Ігоре Петровичу!

У 2017-му – демобілізація. Здавалось, у мирну Україну. Найщасливіші роки поряд із моєю коханою дружиною Іриною, донечкою Софією і усіма друзями… Але, нажаль, ворог знову переступив поріг нашого спільного дому, і всі ми, як один, вишикувались на захист рідної Батьківщини. З березня по червень 2022 року – бої на Київщині та Харківщині у складі першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. У червні 2022 – березні 2024 відстоювали з побратимами Херсонщину в складі окремих загонів Сил Спеціальних операцій. З березня 2024 року – служба у першому ескадроні Інтернаціонального легіону головного управлі́ння ро́звідки Міністе́рства оборо́ни Украї́ни. Я усвідомлював, що боротьба за волю – це нескінченна стежка, якою нам іти.  Та буде ця хода жива і переможна, доки відчуватимемо плече свого побратима. Я дякую вам за все, мої братчики.»

Таку біографію – сповідь залишив нам В’ячеслав за позивним «Крук» – щирий українець, борець за батьківщину, який був нагороджений орденами «За мужність», «За військову доблесть» та іншими державними нагородами.

4 квітня 2025 року в бою на Запорізькому напрямку В’ячеслав Вікторович Кучерук завершив свій шлях захисника України. Під час останнього бою завдяки діям його групи було знищено близько десяти окупантів на ворожому опорному пункті. На жаль, ціною життя нашого націоналіста.

2 травня 2022 року на переповненому місцевому стадіоні відбувалося урочисте складання присяги добровольчим формуванням самооборони Шепетівки, яку зачитав В’ячеслав Кучерук.

Під час прощання в записі прозвучала присяга голосом героя «Україно свята, мати героїв, зійди до серця мого».

Прилинь бурею вітру кавказького, пошумом карпатських ручаїв,

Славою боїв Завойовника, батька Хмеля тріюмфами,

Ревом гармат революції, радісним гомоном софійських дзвонів.

Нехай душа моя в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться,

Бо ти, пресвята, все життя моє, бо ти все щастя моє.

Задзвони мені брязкотом кайдан, скрипом шибениць в понурі ранки.

Щоб віра моя була ґранітом, щоб зросли завзяття й міць,

Щоб сміло йшов я у бій, як ішли герої

За тебе, свята, за славу твою, за твої святі ідеї:

Щоб пімстити ганьбу неволі, стоптану честь, глум катів твоїх,

Невинну Кров розстріляних під Базаром i Крутами

І тисячів безіменних борців твоїх,

Що кості їх розкидані або тайком загребані…

Спали вогнем, життєтворная, кволість у серці моєму,

Нехай страху не знаю я, не знаю, що вагання.

Скріпи мій дух, загартуй волю,

В серці замешкай моєму.

В боях, в тюрмах рости мене до ясних чинів для тебе.

І в чинах тих хай знайду смерть,

Солодку смерть в бою за тебе,

І розплинуся у тобі я i вічно житиму в тобі,

Свята Україно моя, відвічна й непоборна. 

 

Так звучала присяга  справжнього патріота нашої держави, воїна–героя, який до кінця виконав дану клятву.

В’ячеслав був з тієї когорти, хто ніколи не корився ворогові і не падав духом, роками ніс тяжкий хрест боротьби, не зрадив, вистояв і загинув, навіки залишившись безсмертним!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

 

 

 

 

1 квітня Шепетівська громада знову зустрічала полеглого воїна. «На щиті» до рідної домівки повернувся командир танку 41-ї окремої механізованої бригади, сержант Всеволод Олександрович Шабадах.

Деякі люди мають особливий дар світитися з середини. Вони не просто працюють зі світлом, вони самі стають ним. Таким був Всеволод – художник з освітлення Рівненської обласної філармонії. Він був тією людиною, яка наповнювала простір теплом і енергією, завжди готовий допомогти, завжди відданий своїй справі. Тепер це світло не згасне ніколи… Воно залишиться в наших серцях, у пам’яті, у відблисках софітів, що завжди нагадуватимуть про нього»,- так написали колеги Героя.

Народився Всеволод Шабадах 27 жовтня 1988 року в місті Харків, невдовзі разом з мамою переїхали до Шепетівки, де було коріння його роду. Коли мама, Нонна Всеволодівна, викладач музичної школи, була на роботі, хлопчика доглядала бабуся – Ірина Михайлівна.

Маленького Всеволода в дитинстві всі лагідно називали Ясиком за те, що змалку він ніби випромінював світло, був добрий, лагідний та непосидючий. Таким залишився на все життя. Згодом хлопчик пішов у садочок цукрового комбінату. З 1995 по 2005 рік навчався в загальноосвітній школі №1. Займався в музичній школі по класу фортепіано та вокалу. Улюбленими були заняття в класі декоративно-вжиткового мистецтва. Пройшовши основний курс навчання в музичній школі, хлопчику дуже захотілося опанувати ще один інструмент – барабани, що й стало справою всього життя. У 2006 році юнак вступив до Рівненського Державного гуманітарного університету, на факультет естрадного виконавства, навчався з великим задоволенням та ентузіазмом. Скромний, невибагливий, щирий, Всеволод був справжнім другом та надійним товаришем. Після закінчення працював викладачем ударних інструментів Костопольської дитячої музичної школи.

Навчаючись у виші, разом з друзями-музикантами грав у музичному гурті. Згодом влаштувався до оркестру, з яким об’їздив пів світу. Юнак був дуже комунікабельним, знаходив спільну мову з різними людьми, продовжував спілкуватися зі своїми колегами з різних країн, які з великим сумом зараз надсилають свої співчуття близьким. Всеволод був професіоналом у своїй справі і тому його запрошували на постійну роботу за кордоном, але де б він не був, думки його були в Україні, серед зелених лісів, бурхливих річок, квітучих гаїв. Там, де його чекали рідні та близькі, в рідному домі, де пахло смачною маминою випічкою, як в дитинстві. Казав, що немає для нього милішого краєвиду, як той, що за вікном потяга, коли він повертається додому. І це не просто слова. Об’їздивши багато країн, побувавши в Німеччині, Фінляндії, Норвегії, Швейцарії, Австрії, Кореї, Всеволод мав можливість разом зі своєю сім’єю залишитись за кордоном, але не уявляв свого життя без України. Він казав мамі : «Ти не розумієш, коли я їду в електричці з Рівного до Шепетівки, і проїжджаю поля, де скошена трава… знаєш, що я відчуваю – це запах України, розумієш? …Я не зможу без цього…».

Як справжній патріот своєї Батьківщини, отримавши у 2014 році пропозицію працювати у одному з провідних оркестрів російської федерації, він сміливо відповів, що не буде ніколи працювати на країну- агресора, а 2018, коли круїзний лайнер, в оркестрі якого працював Всеволод, прибув до Петербурзького порту, він навідріз відмовився навіть ступити на російську землю. А ще до цього був майдан…

У 2019 році побрався з коханою Екою, яку зустрів ще під час навчання у виші. Згодом у подружжя народилася донечка Агнія.

Одразу після російського вторгнення, 28 лютого 2022 року, Всеволод Шабадах добровільно вступив до лав Збройних Сил України. З березня 2022 і до осені 2024 працював на військовому об’єкті у Хмельницькій області, постійно доставляв на передову боєприпаси. У листопаді 2024 був переведений до учбового центру, отримав військове звання сержанта, а далі – до 41 окремої механізованої бригади ЗСУ, де, будучи командиром танку, до останніх днів громив ворога, виконуючи бойові завдання. Нонна Всеволодівна завжди підтримувала сина, хотіла щоб її онучка, маленька Агнія росла у вільній країні, яку дуже любив Всеволод.

Напередодні війни Всеволод жив у Рівному, був майстром широкого профілю. У колег по роботі у Рівненській філармонії, де він працював художником з освітлення, залишилися найкращі спогади: турботливий, доброзичливий, відповідальний, завжди готовий допомогти, відданий своїй справі. Романтик, який щиро мріяв про щасливе життя, яке обірвала війна.

Головний сержант – командир танку 41-ї окремої механізованої бригади, справжній воїн і патріот, Всеволод Шабадах, загинув 24 березня 2025 року на Сумському напрямку, виконуючи бойове завдання, захищаючи рідну землю. Світло його великої душі ніколи не згасне, воно назавжди залишиться у серцях рідних, друзів та близьких.

Герої не вмирають!

Пекучий біль втрати знову стискає серце громади. 20 березня «на щиті» на рідну землю повернувся навідник десантно-штурмового відділення матрос Коломійчук Віталій Миколайович.

Віталій Коломійчук народився 7 квітня 1987 року в селі Жилинці, у родині Світлани Леонідівни та Миколи Ананійовича. Дитячі роки були непростими, адже сімейне життя батьків не склалося. Проте, доля подарувала хлопцю ще одного батька – Федорчука Петра Броніславовича, який став для Віталія не лише вихователем, а й найближчою людиною. Він любив хлопця, як рідного сина, був для нього наставником і другом. Коли в сім’ї народилася сестричка Іринка, Віталій беззастережно взяв на себе обов’язок старшого брата. Він був її захисником, найкращим другом і наставником у всьому.

У 1995 році Віталій пішов до першого класу Пліщинської загальноосвітньої школи. Спокійний, уважний, відповідальний – він швидко зарекомендував себе як сумлінний і працьовитий учень. Його вирізняло вміння самостійно працювати, допитливість і жага до знань. Він любив спостерігати за світом, вивчати, експериментувати. Шкільні роки залишили про нього лише найкращі спогади. Юнак брав активну участь у житті школи – громадських заходах, спортивних змаганнях, учнівському самоврядуванні. Володів винятковим почуттям відповідальності, завжди виконував доручення з великою серйозністю та відданістю. Дисциплінований, тактовний, врівноважений, добрий – він був тим, кого ставили за приклад іншим.

У 2004 році Віталій завершив навчання в школі. Хлопець виріс працьовитим і наполегливим, легко опановував нові навички й завжди працював на совість.

У 2005 році був мобілізований на строкову військову службу, яку він проходив у місті Миколаїв. Армія загартувала характер юнака, зробила ще сильнішим та впевненішим у собі.

Після повернення до цивільного життя він працював на шиномонтажі. Майстрував, ремонтував, створював – у нього були «золоті руки». Жодна справа не була йому чужою, а кожну роботу виконував з душею, відповідально і якісно. Віталій був не лише турботливим братом, а й люблячим дядьком. У нього було троє племінників – Софійка, Світланка та Руслан. Він любив їх, як рідних дітей, оберігав з самого дитинства, був справжнім хрещеним батьком і наставником. Вони завжди відчували його підтримку й тепло. Він намагався приділити увагу кожному, навчити, підказати, підтримати. Для них Віталій був прикладом – сильним, добрим, справедливим.

Шукаючи можливостей для розвитку, Віталій працював за кордоном. Але де б він не був, серцем і душею залишався поруч із рідними. Він був тією людиною, на яку завжди можна було покластися, навіть на відстані. Його підтримка відчувалася у кожному слові, у кожному дзвінку додому. Мав багато планів на майбутнє, часто казав мамі: «Коли закінчиться війна, збудую великого гаража і відкрию власну справу з ремонту машин». Він мріяв повернутися до мирного життя, працювати, створювати щось своє, щоб допомагати рідним і бути поруч із ними.

Коли почалася війна, Віталій не вагався ні хвилини й 1 березня 2022 року залишив усе й став на захист Батьківщини. Як і тисячі інших українців, він змінив мирну працю на військову справу, взяв до рук зброю, щоб боронити рідну землю. Його товариші цінували його за хоробрість, витримку та людяність навіть у найважчих ситуаціях.

У грудні 2024 року Віталій приїздив у відпустку. Це був дорогоцінний час, сповнений теплих зустрічей і обіймів. Він багато часу проводив із рідними, допомагав по господарству, багато жартував і намагався дарувати близьким радість, ніби хотів компенсувати всі ті дні розлуки. Особливо багато уваги приділяв мамі та сестрі. Говорив, що все буде добре, що війна скоро закінчиться і він нарешті зможе зайнятися справою, про яку так мріяв. Тоді ніхто не знав, що це буде їхня остання зустріч…

14 березня Віталій востаннє вийшов на зв’язок. Голос у нього був спокійний, але в ньому відчувалася тривога. Він не казав зайвих слів, тільки лагідно попрощався, мовив кілька теплих фраз, запевнив, що все буде добре. «Маю йти на завдання… Бережіть себе… Люблю вас…» Його слова залишилися в пам’яті назавжди. Це було його останнє прощання – тихе, стримане, сильне. Він знав, що попереду небезпека, але йшов вперед дорогою воїна, що захищає свою землю.

16 березня 2025 року, під час виконання бойового завдання, Віталій Коломійчук загинув…

Життя Віталія було сповнене праці, любові та відданості. Він був опорою для своєї сім’ї, вірним другом, надійним побратимом. Його ім’я навіки залишиться в серцях рідних, друзів, побратимів і всієї України.

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

17 березня Шепетівська громада знову зустрічала полеглого воїна. «На щиті» повернувся молодший сержант Корчук Володимир Павлович, інспектор прикордонної служби – начальник групи мінометів вогневого відділення прикордонної служби.

Володимир Корчук народився 7 лютого 1991 року в місті Шепетівка. Його дитинство було сповнене і щасливих моментів, і тяжких випробувань. Він зростав у родині, де панувала любов і підтримка: батько, Павло Степанович, працював на заводі культиваторів, а мама, Оксана Сергіївна, була бухгалтером на м’ясокомбінаті. Володимир мав старшу сестру Лесю, яка завжди була поруч. Проте життя рано змусило його подорослішати. Коли Володя пішов до першого класу, родина зазнала тяжкої втрати – не стало батька і мама залишилася сама з двома дітьми. Цей удар був болючим для всіх, але найбільше для маленького хлопчика, який так потребував батьківської підтримки. Попри всі труднощі, Володимир виріс у любові, турботі та повазі до людей. Володя навчався в школі-пансіоні, де з ранніх років проявив себе як щирий, доброзичливий і активний хлопчик. Його не можна було не помітити – він був «душею компанії», завжди готовим допомогти, підтримати, пожартувати, щоб підняти настрій друзям.

Він ріс різнобічною особистістю: займався в театральному гуртку, захоплювався танцями, але найбільше любив бойове самбо. Спорт виховав у ньому витривалість і дисципліну, допоміг досягти перших перемог – юнак не раз здобував призові місця на змаганнях. Володимир мріяв про серйозну кар’єру, де зможе служити людям.

Після закінчення школи хлопець вступив до Національної академії внутрішніх справ у Києві на спеціальність «слідчий». Це були нелегкі роки – навчання вимагало витримки, дисципліни та сили волі. Завдяки цілеспрямованості і працелюбності він закінчив навчання з відзнакою. Його шлях у правоохоронних органах розпочався у 2012 році на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Шепетівського районного відділу поліції. Служба була важкою, але Володимир завжди залишався чесним і відданим своїй справі. Колеги поважали його за принциповість і справедливість. Він зростав професійно, здобувши звання капітана поліції, проте у 2018 році ухвалив непросте рішення – залишити службу. Деякий час працював начальником дільниці №2 на комунальному підприємстві теплових мереж.

Війна змінила все. 9 березня 2023 року Володимир добровольцем пішов боронити Батьківщину. Він вступив до 15 мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон», де став інспектором прикордонної служби 1 категорії та начальником третьої групи мінометів. Бойовий досвід і рішучість Володимира, зробили його надійним побратимом, справжнім лідером серед своїх. Жага до боротьби була у нього в крові, адже його бабуся і дідусь були воїнами ОУН-УПА, пройшли заслання у Воркуті та Магадані. Володимир продовжив справу предків, захищаючи рідну землю.

Воїн мав надійний тил – своїх дівчат: перше кохання – дружину Антоніну та донечку Софію. Чоловік був неймовірно турботливим татом, кожну вільну хвилину намагався провести з донькою. Його найбільшим бажанням було, щоб вона зростала у вільній країні, без страху війни.

Дружина Антоніна прийняла його рішення стати на захист Батьківщини, усвідомлюючи всю небезпеку, адже й сама була військовослужбовицею. Їхня любов була міцною, і навіть розлука не могла її зруйнувати. «Він був найкращим батьком і коханим чоловіком. Завжди казав, що любив мене, любить і буде любити… Кожну вільну хвилину присвячував нам, намагався бути поруч навіть на відстані», – згадує Антоніна. Родина завжди була для Володимира найміцнішою опорою. Найближчі підтримували його в усьому, пишалися кожним його досягненням і щиро переживали за нього.

Мама завжди була поруч, даруючи сину безмежну любов і турботу. Сестра Леся, з якою він зростав пліч-о-пліч, розділяла всі радощі й труднощі життя, а її чоловік і донечки Іванка та Соломія обожнювали дядька. Він був для них прикладом сили, мужності й доброти. Коли Володимир став на захист Батьківщини, рідні серцем і душею завжди були поруч із ним. Для родини воїн назавжди залишиться Героєм, чий дух житиме в їхніх серцях.

Сестра Леся згадує, що під час останньої зустрічі з Володею вона побачила в його очах біль війни. «Він переживав за своїх побратимів, друзів. Казав: «Леся, якщо не я зараз буду захищати, то я не хочу, щоб потім моя донька або племінниці брали у руки зброю».

8 і 9 березня дружина приїздила до Володимира, вони просто були разом та підтримували одне одного. Він заспокоював її, усміхався й казав, що все буде добре. Але вже 12 березня воїна не стало. Ті останні дні назавжди закарбувалися в її серці. Чоловік знав, що йде на небезпечну місію. Але страху в ньому не було – лише рішучість і обов’язок.

Володимир загинув, рятуючи своїх побратимів. Він не мріяв про героїзм – він просто робив те, що вважав правильним, а його ім’я закарбоване в історії боротьби України за свободу.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

15 березня центральна площа Шепетівки знову наповнилася скорботою і пекучим болем втрати. Шепетівська громада проводила в останню земну дорогу молодшого сержанта Наталію Володимирівну Колінчук, яка два роки боролася з окупантами в, самому горнилі війни. Вона пішла воювати заради мирного майбутнього своїх дітей, у рідній країні.

Наталія Колінчук народилася 24 червня 1982 року в місті Шепетівка, в родині Ніни Іванівни та Володимира Євгеновича. Вона росла допитливою, наполегливою та сильною духом дівчиною. У сім’ї також був молодший брат Володимир, якого Наталія завжди підтримувала й опікувалася ним. Навчалася дівчинка у загальноосвітній школі №8, а згодом обрала для себе технічну спеціальність – «радіозв’язок», вступивши до Київського електромеханічного коледжу. Вона завжди прагнула бути корисною, опановувала нові знання, не боялася викликів і прагнула до самостійності.

У 2003 році Наталія Володимирівна вийшла заміж за Олександра Михайловича. Шлюб був сповнений кохання та тепла, а найбільшим щастям стали діти – син Артем, що народився у 2004 році, та донька Каріна, яка з’явилася на світ у 2009 році. Жінка була не лише люблячою матір’ю, а й надійним другом дітям, намагалася дати їм усе найкраще.

З 2008 по 2018 рік Наталія працювала у Шепетівській колійно-машинній станції техніком технічного відділу. Вона була відповідальною та наполегливою, вміла тримати баланс між кар’єрою та сім’єю. У якийсь момент захотіла спробувати щось нове, тому намагалася відкрити власну справу. Це був непростий період, проте жінка не боялася ризикувати: Останніми роками працювала диспетчером у місцевій службі таксі, та її покликанням стало зовсім інше – захищати рідну землю.

Коли ворог прийшов на нашу землю, Наталія не залишилася осторонь. 1 березня 2023 року вона добровільно вступила до лав Збройних Сил України. Її молодший брат Володимир теж боронить країну.               Сильна й смілива, готова до боротьби – такою Наталя була з перших днів у війську. Спершу проходила навчання, опановуючи нові навички, а згодом була направлена для проходження служби в 88-й батальйон як зв’язківець. Її розум, відповідальність та цілеспрямованість дозволили Наталії швидко стати командиром відділення зв’язку. Службу розпочала на Лиманському напрямку, згодом був Сумський, де разом із побратимами боронила кордони України. «Я не тільки маю бути на рівні, мені треба вдвічі більше працювати, щоб показати, що я можу», – говорила жінка.

Вона не боялася труднощів. Три тижні тому Наталія перевелася в іншу військову частину на Півдні України, де продовжувала нести службу, допомагати, підтримувати та бути тією, на кого можна покластися.

Доля не була милосердною до їхньої родини – хвороба передчасно забрала обох батьків Наталії. Останнім важким випробуванням стало прощання з батьком – лише чотири місяці тому. Попри всі труднощі, жінка продовжувала боротися. Проте, під час служби її жіноче серце дало слабину. Попри біль та втому, вона не скаржилася, не зупинялася. Її сила духу була величезною, її воля – незламною, але 5 березня 2025 року серце Наталії зупинилося. Вона віддала цій землі не лише свої сили, працю та мужність, а й саме життя.

Колінчук Наталія Володимирівна – символ відданості, стійкості та справжньої сили. Вона – жінка, яка не злякалася, яка йшла вперед, яка захищала, допомагала, любила. Її життя – це приклад, пам’ять про неї – це вічний вогонь, що горітиме в серцях тих, хто її знав.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада третій день поспіль прощається із полеглими земляками, не встигаючи оплакати одного, як надходить чергова чорна звістка.

14 березня Шепетівська громада зустріла Героя, який «на щиті» повернувся до рідної домівки – солдата Хавронюка Ігоря Сергійовича.

Ігор Хавронюк народився 28 січня 1981 року в Шепетівці, у родині Діни та Сергія Хавронюків. Він був середньою дитиною в сім’ї, де, окрім нього, росли дві сестри – Олена та Катерина. З дитинства він був допитливим і енергійним хлопчиком, якого батьки виховували в атмосфері любові та взаємопідтримки. Навчався у загальноосвітній школі №1, де вирізнявся серед однолітків своєю наполегливістю та доброзичливістю, завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував. Однак, життя ще у юному віці підготувало йому важке випробування: у шкільні роки Ігор потрапив у аварію, отримавши серйозну травму ноги. Це стало справжнім викликом як для хлопця, так і для його родини. Довгі місяці лікування, реабілітація, болючі процедури – усе це вимагало надзвичайної сили волі. Ігор був змушений тимчасово припинити навчання, але не здавався. Вже у вечірній школі, коли здоров’я дозволило йому повернутися до навчального процесу, він здобув середню освіту. Завдяки наполегливості та бажанню розвиватися, юнак у 2002 році отримав атестат, довівши собі та оточенню, що жодні труднощі не здатні зламати його дух.

Після закінчення навчання Ігор одружився та у 2003 році у його житті з’явилася найбільша радість – народився син Михайло, а через рік, у 2004, його другий син – Максим. Він безмежно любив своїх дітей, намагався зробити їхнє дитинство щасливим та безтурботним. Однак, доля знову випробовувала чоловіка – син Михайло народився з важким діагнозом і для його порятунку була необхідна складна операція. Ігор, не вагаючись, кинув усі сили на пошук коштів на лікування сина. Він працював на місцевому цукровому заводі, їздив на заробітки за кордон – робив усе можливе, щоб врятувати свою дитину. Його працьовитість і батьківська наполегливість дозволили сину отримати необхідне лікування.

У 2012 році родина переїхала до села Пліщин. Там вони придбали будинок і почали будувати своє життя з чистого аркуша. Ігор працював на місцевій фермі, згодом займався валкою лісу – будь-яка робота, яка могла забезпечити родину, була для нього важливою. Він ніколи не боявся труднощів, адже знав, що на його плечах лежить відповідальність за майбутнє дітей. Його сини завжди захоплювалися ним. Батько навчив їх цінувати працю, бути відповідальними та не боятися викликів.

Старший син Михайло згадує, що одного разу він випадково зламав велосипед тата – відпало заднє колесо, і злякався, що отримає прочуханки, але тато замість того, щоб сваритися, спокійно сказав: «Ти маєш відремонтувати його сам». Під батьківським керівництвом хлопчик вперше у житті власноруч полагодив двоколісного друга, що стало для нього важливим уроком самостійності.

Ще багато планів було в Ігоря Сергійовича, та все змінила війна. 11 листопада 2024 року він долучився до лав Збройних сил України. Пройшовши навчання, чоловік готувався до виконання бойових завдань. Проте, наслідки старих травм давали про себе знати. Попри це, Ігор не здався. Побратими відзначали його витримку, хоробрість та здатність підтримати бойовий дух товаришів навіть у найважчі моменти.

Сини дуже хвилювалися за батька. 12 січня 2025 року Михайло востаннє спілкувався з татом, після цього зв’язок зник. Сім’я намагалася зв’язатися з ним, але це було непросто – у зоні бойових дій мобільний зв’язок був нестабільним. 17 лютого, завдяки побратимам, вдалося отримати від батька коротке голосове повідомлення: “Я на завданні… Живий, як тільки зможу – наберу…’’. Це було останнє, що почула родина від Ігоря.

5 березня надійшла страшна звістка – Ігор зник безвісти. Рідні не втрачали надії, що він повернеться, що знайдеться бодай якась інформація про його долю. Проте, 11 березня стало відомо, що Ігор Сергійович Хавронюк загинув у бою 4 березня 2025 року.

Ігор Хавронюк – це людина, життя якої стало прикладом безмежної любові до родини, сили духу та відданості своїй країні. Його доля була сповнена випробувань, які він проходив з гідністю, не втрачаючи людяності та віри у краще майбутнє. Його приклад буде надихати та нагадувати всім нам про ціну свободи та про справжню силу людського духу.

Слава Україні!

13 березня, схиливши голови у пошані, Шепетівська громада знову в жалобі зустрічала воїна. «На щиті» додому повернувся стрілець-снайпер десантно-штурмового відділення, солдат Валентин Анатолійович Стецюк.

Валентин Стецюк народився 10 листопада 1987 року в селі Пліщин Шепетівського району у сім’ї Стецюка Анатолія Петровича та Олени Василівни, де вже підростав старший брат Віктор. У 1994 році пішов у перший клас Пліщинської ЗОШ І-III ступенів. За роки навчання у школі проявив інтерес до спорту, цікавився художньою літературою. Валентин був добрим, чуйним, товариським. У 2005 році помер батько хлопця, тому братам довелося швидко подорослішати.

Закінчивши школу, Валентин навчався у Грицівському вищому професійному училищі, де здобув спеціальність «тракторист-машиніст». Після закінчення училища працював у бригаді лісорубів, а згодом на деревообробці у рідному селі. У 2011 році пов’язав своє життя з Тетяною Сергіївною. Сім’я виховувала трьох синів: Ігоря, Олександра та Дмитрика.

У 2023 році чоловік влаштувався на роботу до Славутського маслозаводу. 9 вересня 2024 року Валентин був мобілізований на військову службу і, пройшовши підготовку, Валентин Анатолійович боровся з ворогом, руйнуючи міф про непереможність російської армії.

5 березня 2025 року, під час виконання військового обов’язку, Валентин Анатолійович Стецюк загинув на полі бою. На жаль, воїну не судилося побачити день, про який мріє кожен із нас – день Перемоги, мирного неба і відродження країни. Такою жорстокою ціною створюється наша сучасна історія, формується українська нація.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

27 лютого у Шепетівці прощалися з відважним воїном, хоробрим захисником, сапером, солдатом інженерно-саперної роти Кушніруком Володимиром Володимировичем, який загинув, мужньо захищаючи рідну землю.

Володимир Кушнірук народився 16 лютого 1995 року у місті Шепетівка. Навчався у місцевій школі №4, де проявляв себе як уважний і поміркований учень. Захоплювався футболом, був частиною шкільної команди, цінував командний дух, єдність та справжнє спортивне суперництво. У 11 класі юнак був обраний президентом школи, що свідчило про його лідерські якості та повагу однолітків.

Після закінчення школи вступив на навчання до Плужненського професійного аграрного ліцею, де здобув професію кухаря. Певний час працював за фахом в автопарку. Володимир був у пошуку себе, прагнув знайти справу, яка приносила б йому справжнє задоволення. Життя завдало йому важких випробувань. У 2013 році він втратив матір, Валентину Петрівну, що стало великим ударом для хлопця. А два роки тому пішов з життя його старший брат Олександр, який був для нього авторитетом і підтримкою.

Попри ці втрати, Володимир залишався сильною людиною, яка не здавалася перед труднощами. У вересні 2024 року юнак прийняв важливе рішення – вирушив на фронт, щоб захищати Україну. Військова служба була нелегкою, але він сумлінно виконував накази, допомагав товаришам і швидко здобув авторитет серед побратимів. Під час бойових дій Володимир отримав контузію, яка стала серйозним випробуванням для його здоров’я. Як тільки стан здоров’я дозволив, воїн повернувся до військової служби. Спочатку працював кухарем, проте довго залишатися в тилу не міг, серце прагнуло повернутися до побратимів, на передову. Він залишався вірним товаришем, готовим підставити плече у найважчі моменти, допомогти, підтримати та розрадити. На нього завжди можна було покластися: і в бою, і у побуті.

Володимир мріяв про мирне життя, про дім, наповнений любов’ю та родинним затишком. Він хотів створити сім’ю. Планував познайомити батька зі своєю коханою, з якою хотіли побудувати спільне майбутнє. Сподівався на відпустку, складав плани, уявляв, як колись зможе, залишивши війну позаду, втілити всі свої задуми. Але доля розпорядилася інакше – війна забрала його, обірвавши всі мрії та надії.

20 лютого 2025 року Володимир загинув у Донецькій області, виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною. Вічна пам’ять Герою, який віддав своє життя за свободу України, пішовши на вічну варту.

Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною захисника, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!
Слава Україні!

26 лютого у скорботному мовчанні, схиливши голови та ставши на коліно, Шепетівська громада провела в останній земний шлях земляка Лебідя Олега Валерійовича.

Олег Лебідь народився 20 березня 1986 року у Шепетівці, де й пройшло його дитинство. Навчався Олег у місцевій школі №6, де проявив себе як допитливий, щирий і активний хлопчик. Після закінчення школи він вступив до Шепетівського професійного ліцею, де опанував професію електрогазозварника. Отримавши диплом, юнак пішов працювати за фахом на цукровий завод. Він був працьовитою людиною, не боявся відповідальності й завжди сумлінно виконував свою роботу.

У 2005 році Олег одружився з коханою Людмилою, разом вони побудували щасливу сім’ю. Подружжя разом виховувало двох прекрасних дітей – сина Владислава та донечку Яну. Олег був люблячим батьком, який усією душею віддавався своїй родині. Донечка була його справжнім скарбом, його маленькою принцесою. Кожну вільну хвилину він намагався провести з дітьми, навчаючи їх життєвій мудрості та передаючи свою любов до природи. Олег дуже захоплювався риболовлею. Він був активним членом місцевої рибальської спілки, часто брав участь у змаганнях, радів, коли поруч із ним був син Влад. Риболовля була для нього способом відпочити душею, побути наодинці з природою, переосмислити важливі речі.

Коли почалася війна, Олег не зміг залишатися осторонь. Він прийняв рішення захищати свою Батьківщину та вже в перші дні війни добровольцем вступив до лав територіальної оборони. Пройшовши підготовку, він долучився до військової служби, згодом ставши частиною легендарної 80-ї десантно-штурмової бригади. Разом із побратимами він брав участь у запеклих боях у Донецькій та Луганській областях, відстоюючи кожен клаптик рідної землі. У бою Олег проявив себе як мужній, витривалий та відважний воїн. Його побратими знали його під позивним «Гуф» і поважали за рішучість, лідерські якості та незламний дух.

Зі слів командування: «Він був відважним та відповідальним воїном, командиром групи, який вмів надихати та підтримувати своїх хлопців у найскладніші моменти». Під час одного з боїв він отримав поранення, але, відновившись після лікування, знову повернувся до своїх побратимів. Його відданість службі та непохитна воля були помічені командуванням, і за свою звитягу Олег отримав заохочення – путівку до Буковелю для відпочинку з родиною. Це була рідкісна нагода для нього провести час із дружиною та дітьми, насолодитися моментами, які війна безжально відбирала.

Від 7 січня 2023 року Олег Лебідь вважався зниклим без вісти. Два роки дружина Людмила шукала чоловіка, використовуючи всі можливі ресурси та засоби. Вона не втрачала надії, робила все, щоб знайти слід Олега, та вірила, що він повернеться додому.

Зрештою стало відомо, що Олег загинув, до останнього залишаючись вірним присязі й захищаючи рідну землю. Його відважний шлях став частиною історії боротьби за свободу України, а пам’ять про нього житиме в серцях рідних, побратимів і всіх, хто знав його як справжнього Героя.

Вічна пам’ять і шана Герою!

20 лютого Шепетівська громада, стоячи на колінах, провела в останню земну дорогу нашого земляка Клекача Василя Степановича – воїна, який завжди йшов уперед, заряджав інших своїм духом та безмежною вірою в Україну.

Василь Клекач народився 7 листопада 1966 року в мальовничому селі Мущаниця Острозького району Рівненської області у сім’ї Надії Миколаївни та Степана Андрійовича. Разом із братом Сергієм він ріс у місті Шепетівка, де зробив свої перші життєві кроки. У 1973 році Василь уперше переступив поріг Шепетівської середньої школи №6. Навчання давалося легко, але більше за все його приваблював спорт, особливо вільна боротьба. Відданість тренуванням та цілеспрямованість приносили йому перемоги, він не раз виборював призові місця на змаганнях, показуючи силу духу та наполегливість, які супроводжували його все життя.

Після закінчення школи юнак обрав робітничу професію та опанував спеціальність токаря у Шепетівському технічному училищі, яке закінчив у 1984 році. Після строкової служби у Повітрянодесантних військах, де він служив зв’язківцем, чоловік продовжив навчання у Вінницькому політехнічному інституті. Трудову діяльність розпочав на Шепетівському заводі культиваторів, де багато років працював свердлувальником. У 1991 році Василь Степанович зустрів майбутню дружину Тетяну та створив родину, у якій панували любов, взаємопідтримка і турбота. У 1993 році у подружжя народився первісток – син Андрій, названий на честь дідуся, а у 1997 році – донька Ірина, ім’я якій обирав сам. У 2000 році Василь Степанович змінив місце роботи і влаштувався працювати у Шепетівське локомотивне депо спочатку слюсарем, а згодом став бригадиром. Він був людиною, яку поважали колеги за працьовитість, чесність, мудрість.

Вільний час Василь Степанович проводив на природі, любив риболовлю. Він добре знав місцеві водойми й завжди знаходив найкращі місця для лову. Окрім риболовлі, любив збирати гриби та ягоди, знаючи всі грибні місця й розрізняючи кожен вид їстівних і отруйних . Прогулянки лісовими стежками приносили йому задоволення, він цінував свіже повітря, тишу та можливість відпочити від буденних турбот. Ще однією пристрастю Василя Степановича було читання, найбільше він любив історичні книги.

Василь Степанович завжди був патріотом своєї країни, її вірним сином. Коли Україна опинилася перед загрозою окупації, він не залишився осторонь і у 2015 році пішов добровольцем до лав Збройних Сил України. Брав участь в Антитерористичній операції. За мужність, хоробрість та стійкість, проявлені під час захисту країни, був удостоєний численних нагород, серед яких – почесна відзнака “За оборону Маріуполя”.

У 2017 році, після повернення до цивільного життя, Василь Степанович продовжив працювати в локомотивному депо, але його серце залишалося на фронті, разом із тими, хто продовжував боронити Україну. Тому, коли в 2019 році він прийняв рішення повернутися в армію, ніхто з рідних не здивувався – це був Василь, людина честі, яка не могла залишатися осторонь, коли країна потребувала захисту. Чоловік підписав контракт і відновив службу у рідній 30-окремій механізованій бригаді.

У 2021 році на нього чекало велике щастя – він став дідусем двох онуків – Назара та Максима. Ці маленькі янголята були його гордістю, він мріяв бачити, як вони ростуть, навчаються, радіють життю. 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабну війну, Василь Степанович зустрів ворога в бою. Він захищав селище Нью-Йорк на околицях окупованої Горлівки, де разом із побратимами стримував натиск противника. У другій половині 2022 року брав участь у запеклих боях під Ізюмом, де отримав важке поранення, але, попри біль і втому, після лікування повернувся на передову. У 2023 році був серед тих, хто стояв на захисті Бахмута, проявляючи незламну волю та справжній героїзм. Він пройшов найгарячіші ділянки цієї війни, отримав численні поранення, але завжди повертався у стрій, бо вірив – Україна переможе.

За відданість військовій справі його нагороджено орденом “За оборону рідної держави”, медалями та подяками.

Під час служби Василь Степанович проявив себе як відповідальний, надійний і сміливий боєць. Він сумлінно виконував свої обов’язки, не боявся труднощів і завжди був готовий підтримати побратимів. Його поважали за рішучість, витримку і бойовий дух. У найнебезпечніші моменти він діяв впевнено, не втрачав холоднокровності та завжди був готовий ризикувати заради товаришів і спільної справи.

14 лютого 2025 р, від отриманих важких осколкових поранень, передчасно згасло життя справжнього воїна, воїна – не за званням, а за своїм характером – Василя Клекача. Він віддав своє життя за Україну, за її свободу, за майбутнє своїх дітей і онуків, залишивши світлу пам’ять, глибокий смуток у серцях рідних і побратимів та незгасний приклад мужності й відданості Батьківщині.

Ми низько схиляємо голови у глибокій жалобі. Світла пам’ять нашому оборонцю, який відтепер – у лавах Небесного воїнства.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

18 лютого центральна площа Шепетівки знову наповнилася болем та скорботою. Шепетівська громада проводжала у засвіти молодшого сержанта Дворніцького Михайла Сергійовича.

Михайло Дворніцький народився 17 січня 1990 року у селі Цвітоха. Він був єдиним сином у батьків, їх гордістю та надією. З дитинства вирізнявся відповідальністю та добрим серцем. Завжди допомагав, не боявся труднощів, захищав тих, хто потребував підтримки. Юнак полюбляв спорт, брав участь у змаганнях. У 2007 році закінчив місцеву загальноосвітню школу. Багато працював, шукав себе, своє покликання. З 2016 по 2018 рік працював слюсарем на підприємстві з виробництва та ремонту комбайнів.

У 2017 році Михайло одружився з Мариною – жінкою, яка стала йому надійною опорою, підтримкою і справжнім коханням. У подружжя народився син – маленький Микола. Михайло був люблячим чоловіком і турботливим батьком. З перших днів життя сина Михайло був завжди поруч, піклувався про нього, допомагав дружині, не пропускав жодного важливого моменту. Він мріяв навчити сина всьому, що вмів сам. У нього не було більшого щастя, ніж бачити, як Микола росте, як у його очах відбивається любов. Михайло був людиною, яка цінувала прості радощі життя: він обожнював природу, знаходив у ній спокій і натхнення. Його улюбленими заняттями були риболовля та збирання грибів. Змалечку він любив годинами сидіти з вудкою, насолоджуючись тишею і єднанням з природою. А осінь для нього була особливою порою року, адже це був час «тихого полювання», він знав кожну галявину, кожен грибний куточок у лісі. Часто вирушав туди ще вдосвіта, щоб повернутися додому з повним кошиком грибів.

Коли прийшла війна, Михайло, не вагаючись, пішов боронити свою країну. Як і тисячі інших захисників, він покинув мирну професію, взяв до рук зброю і став на захист рідної землі. Він знав, що захищає найцінніше – свою сім’ю, свого маленького сина, якому ще тільки належить зростати у вільній країні. На фронті швидко здобув повагу серед побратимів. Саме на полі бою повною мірою проявилися його найкращі якості: хоробрість, мужність, витримка, вболівання за кожного воїна. Михайло воював на найгарячіших напрямках фронту. Отримавши поранення ноги та пройшовши лікування, поспішав на допомогу побратимам.

Його цінували за хоробрість та вміння залишатися людяним навіть у найважчих умовах. Він завжди був тим, хто підтримає у складний момент, хто скаже потрібне слово або просто мовчки розділить тишу. Окрім бойових навичок, мав ще один талант, який став у нагоді на передовій — він любив і вмів готувати. Його страви зігрівали в холодні вечори, а запах домашньої їжі бодай на хвилину переносив бійців у мирне життя. Побратими казали, що він не просто кухар, а справжній майстер своєї справи, тому і отримав позивний «Повар». На його фірмові страви – борщ та шашлик – чекали найбільше.

У день свого останнього бойового виходу, 5 березня 2024 року, Михайло нагодував побратимів смачним шашликом, а після повернення обіцяв всім наваристого борщу. Та не судилось, з цього завдання він не повернувся. Майже рік тому Михайло зник безвісти. Тоді почався страшний період для його родини: дружина і син чекали, мати молилася. Кожен день приносив надію і страх водночас…

Після довгих місяців очікування стало відомо, що воїн загинув 5 березня 2024 року, виконуючи бойове завдання з відсічі та стримування російської агресії на Донеччині.

Ця втрата стала невимовним болем для всіх, хто його знав. Пам’ять про нього житиме в серцях родини та друзів. Його син ростиме, знаючи, що його батько — Герой.

Шепетівська громада висловлює щирі співчуття рідним, друзям та побратимам загиблого Захисника.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Проклята війна забрала ще одного молодого захисника, нашого земляка, воїна. «На щиті» додому повернувся гранатометник 3 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 2 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону військової частини, солдат Гурбаєв Денис Русланович.

Денис Гурбаєв народився 12 квітня 1997 року у місті Шепетівка. Нелегка доля спіткала нашого Героя ще з самого дитинства, життя підносило гіркі уроки. Батьки відмовились від виховання свого сина і з пелюшок на ноги ставили Дениса бабуся Левченко Алла Іванівна та тітка Левченко Тетяна Анатоліївна. До 7 класу хлопець навчався в Ізяславській школі. Згодом продовжив навчання у Шепетівському пансіоні, де і закінчив 11 класів. Середню спеціальну освіту здобув у Шепетівському професійному ліцеї, отримавши спеціальність штукатура-плиточника.

Попри всі труднощі, юнак завжди з позитивом дивився на цей світ і вірив у краще. Він був веселою, привітною, доброзичливою, світлою людиною з великим, чистим серцем. В його очах були лиш доброта, любов і легкий смуток, навіяний життям.

Не маючи великого достатку, намагався піклуватися та допомагати своїм молодшим – братику Івану, сестричкам Христині та Яні, які також зростали сиротами. Всім рідним та знайомим він назавжди запам’ятається звичайним, простим хлопцем, який любив слухати музику, займатися на турніку та брусах. Молодший брат Іван згадує: «Денис справно володів спортивними знаряддями, виконував різні вправи, був для мене в цьому гарним прикладом».

13 вересня 2024 року Дениса мобілізували на військову службу. Проходив військову підготовку на полігоні у Рівненькій області, згодом був направлений у місто Суми. Востаннє Денис виходив на зв’язок з братом 16 листопада. Загинув воїн 25 листопада 2024 року поблизу населеного пункту погребки суджанського району курської області.

Життя Дениса не було легким і, на жаль, не довгим. Шкода, що невблаганна доля дала йому так мало пожити на світі. Юнак не встиг отримати почесні нагороди, військові звання, та найголовніше покликання кожного чоловіка – відчайдушно боронити рідну землю від ворога, він виконав сповна.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Захисника та поділяємо горе сім’ї. Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

21 листопада у засвіти Шепетівська громада проводжала молодого воїна, солдата Гриня Юрія Руслановича, номер обслуги взводу протитанкових ракетних комплексів роти ударних протитанкових ракетних комплексів військової частини, який помер від поранень отриманих внаслідок скиду вибухового пристрою з БпЛА в районі Степового Запорізької області. Ще одне життя, обірване на злеті…

Юрій Русланович Гринь народився 8 травня 1998 року у місті Шепетівка. Зростав та виховувався у дружній багатодітній родині. З дитинства мав спокійний урівноважений характер, ладнав з братами, понад усе любив свою наймолодшу сестричку Софію. Навчався у ЗОШ № 8, де закінчив 9 класів. До навчання ставився дуже старанно та відповідально. Подальшу освіту здобував у Шепетівському професійному ліцеї, отримавши ІІ розряд столяра та IV розряд верстатника.

Після закінчення навчання працював монтером колії у Шепетівській колійній машинній станції. У 2018 році проходив строкову службу у Національній Гвардії України у місті Дніпро. Після закінчення служби повернувся у рідне місто та продовжував роботу на залізниці, згодом працював вахтовим методом у Києві.

Мрія пов’язати своє життя з військовою справою зародилася у Юрія ще тоді, коли він перебував у столиці. Він завжди брав участь у військових зборах, які проходили в той час у місті. У листопаді 2021 році підписав контракт зі Збройними силами України.

Службу Юрій проходив у Виноградово у складі 128 протитанкової бригади. На бойові завдання він був направлений у Запорізьку область, також брав участь у боях за Бахмут. Юра дуже серйозно ставився до своїх військових обов’язків. Професійно володів технікою обслуговування протитанкового ракетного комплексу «Стугна», у запеклих боях, на власному досвіді набував уміння. Неодноразово був нагороджений відзнаками за виконання військових завдань та зразкову службу. У пам’яті побратимів він назавжди залишиться, як досвідчений воїн, людина слова, мужності та сили, з добрим, відкритим серцем.

Надзвичайно важко Юрій пережив втрату свого старшого брата Андрія, який, захищаючи батьківщину від ворога, загинув 25 січня 2023 року у населеному пункті Зарічне Донецької області. Це надало ще більшого запалу захиснику та додало ненависті до рашистів.

«Здобути перемогу, знищити всіх ворогів, помститися за брата, відновити територіальну цілісність і з перемогою повернутися додому, побудувати сім’ю і щасливо прожити життя у власному будинку, який він встиг придбати навпроти батьківської хати», – такою заповітною мрією керувався Юрій. Але війна продовжує множити горе.

Молодий, вмотивований, відважний, щирий, справжній. Тепер він навічно у Небесному війську. Юрій не зміг перебороти важкі поранення, отримані внаслідок скиду вибухового пристрою з БпЛа в районі населеного пункту Степове Запорізької області. 11 листопада навіки зупинилося серце молодого Героя – Юрія Руслановича Гриня.

Родина чекала його у відпустку, яку він планував на Новий рік, щоб побути з мамою у її день народження, та не судилось…. Юрій повернувся додому назавжди «на щиті».

Згорьованою залишилася родина, друзі та усі, хто знав відважного воїна. Світла пам’ять про Юрія назавжди залишиться в серцях близьких та знайомих.

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

20 листопада Шепетівська громада знову зустрічала загиблого Героя – інспектора прикордонної служби 2 категорії – водія відділення забезпечення третьої прикордонної застави реактивних систем залпового вогню другого відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки військової частини, сержанта Кондратьєва Олега Геннадійовича.

Кондратьєв Олег Генадїйович народився 4 січня 1973 року у місті Хмельницькому. Лідія Микитівна, мама Олега, сама виховувала єдиного сина. Вона віддавала йому всю свою любов та ласку, навчала порядності та людяності. Шкільні роки пройшли у Хмельницькому. Середню спеціальну освіту та професію водія отримав у Хмельницькому професійно-технічному училищі. Строкову службу проходив в Німеччині, в місті Дрезден.

Потім Олег Геннадійович повернувся у Хмельницький та влаштувався працювати у тролейбусне депо, згодом таксував на власному автомобілі. Був одружений, має доньку Аліну.

Тривалий час чоловік працював за кордоном. На початку повномасштабного вторгнення ворога Олег повернувся до Шепетівки, на батьківщину мами, та відразу ж звернувся до місцевого центру комплектування із бажанням стати до лав Збройних сил України. Проте отримав відстрочку за станом здоров’я. У червні 2023 року був мобілізований, проходив військову підготовку у Хмельницькій області. Захисник отримував схвальні відгуки від командування, ніс службу стійко і мужньо, з честю виконував обов’язок щодо захисту своєї держави. Ніколи ні на що не скаржився. Під час служби був підвищений у званні та став сержантом. У телефонних розмовах, спілкуючись з рідними, завжди запевняв: «Не хвилюйтеся, все добре!». Але свідченням того, що там, де війна, там пекло і горе, було прохання Олега до мами про молитву.

Попри важкі військові будні чоловік завжди залишався оптимістом, був надійним товаришем. А ще володів неабияким талантом: ще в юному віці Олег самотужки опанував грою на гітарі, з якою в цивільному і військовому житті ніколи не розлучався. Його розрадою та великим захопленням були музика та пісні, які він сам писав та виконував.

Мама та рідні згадують його як людину, яка завжди випромінювала радість і дарувала тепло своїм близьким. Його усмішка, голос, доброта залишаться з ними назавжди. Олег Геннадійович був люблячим сином, добрим, ніжним, турботливим батьком. Донька Аліна, згадуючи тата, каже: «Ми з татом завжди підтримували зв’язок. Він був добрий, ніколи не сварився, не засмучувався, завжди посміхався, був чуйний і відвертий, сильний і добрий, вдячний і турботливий, завжди готовий прийти на допомогу».

Олег мріяв після війни повернутися до рідного міста, в Шепетівку, обійняти матусю, доньку, усіх рідних. Хотів придбати власний будинок, насолоджуватися життям, відбудовувати зранену країну та залишитися в лавах її захисників. Але війна вбиває життя і людські мрії.

10 листопада 2024 року мама, Лідія Микитівна отримала останнє повідомлення від сина: «Все добре, дякую Богу і Вам…»

12 листопада 2024 року ворожий безпілотник обірвав життя сержанта Кондратьева Олега Геннадійовича в районі села Піщане Харківської області. Лишилася недоспіваною пісня, недописаною остання мелодія, недожиті роки.

Без люблячого єдиного сина залишилася старенька мати, без турботливого батька – донька, без вірного товариша – побратими, без мужнього захисника – ненька-Україна. Він загинув за Україну. Загинув, щоб ми жили.

Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!

1000-й день третього року повномасштабного вторгнення десятилітньої війни…

«На щиті», після довгих місяців пошуків та очікування, повернувся солдат Корнійчук Максим Григорович, сапер 1 саперного відділення 2 інженерно-саперного взводу 1 інженерно-саперної роти військової частини.

Максим Корнійчук народився в Шепетівці 21 березня 2004 року. Був старшим сином в родині Антоніни Олександрівни та Григорія Григоровича. Також мав молодшого брата Романа. В дитинстві Максим відвідував садочок «Дзвіночок», до першого класу пішов в загальноосвітню школу І-ІІІ ст. №1. Тато згадує: «Він був, як вітер… згусток енергії, активний, непосидючий, але все робив до толку…». Захоплювався футболом, відвідував Шепетівську спортивну школу, брав участь у змаганнях. Після закінчення 9 класу Максим вирішив вступити до вищого професійного училища №4 м.Хмельницького на спеціальність «слюсар-автозварювальник». Він захоплювався технікою, автомобілі – це була його пристрасть. Проте, повномасштабна війна кардинально змінила плани юнака.

Хоч Максиму ще не було і 18, але він твердо вирішив, що хоче воювати. Юнак неодноразово ходив до місцевого центру комплектування, та через вік йому відмовляли. Батьки просили Максима почекати, та він буквально рвався у бій. 9 травня 2023 року Максим підписав контракт зі Збройними силами України та був направлений на проходження служби до військової частини А 7024 у місті Млинів, Рівненської області. Згодом був направлений на навчання у 169 навчальний центр імені Князя Ярослава Мудрого в селищі Десна Чернігівської області. Також, з 18 травня по 21 червня 2023 року проходив підготовку у Великій Британії та отримав спеціальність стрілець ІІІ класу. Максиму подобалось те, що він робить, він всіма силами намагався допомогти своєму підрозділу, шукав будь-які можливості і, завдяки йому, підрозділ отримав 2 пікапи від Австралійського благодійного фонду. Бойовий шлях нашого Героя почався восени 2023, коли його направили для виконання бойових завдань до Херсонської області.

Згодом брав участь у боях за місто Бахмут. Спілкуючись з рідними, завжди казав: «все буде добре…». Навесні 2024 року Максим був на ротації. Та в червні його з побратимами знову направили в зону бойових дій, в Харківську область. Там він отримав новий позивний «Ахіллес». Батько пригадує: «Війна змінила його, він став справжнім воїном». А побратими розповідали, що Максим був дуже мужнім на свій вік, він завжди йшов вперед, не відмовлявся від роботи». А ще юнак був дуже добрим, чуйним, його любили діти, він легко знаходив до них підхід. Дуже любив свої маленьких племінниць Варю та Юлю. Ще одним підтвердженням його чуйності та доброти було те, що якось він зателефонував батькам і повідомив, що відтепер у нього з’явився новий друг – песик Нік. Максим не міг покинути собаку там, у горнилі війни, та забрав з собою. Ділився з батьками фото та відео свого улюбленця.

Востаннє Максим спілкувався з родиною ввечері 7 серпня 2024 року, розповідав, що все у нього добре і він вже лягає спати. Хлопець не хотів, щоб рідні хвилювались, а далі зв’язок з ним зник. Батьки забили на сполох та почали пошуки. У вересні вони отримали сповіщення про те, що їх син зник безвісти. Три місяці страшного очікування, пошуків та надії на те, що Максим живий. Та нажаль…

Загинув Максим Корнійчук 8 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Глибоке Харківського району Харківської області, внаслідок підриву вибухового пристрою, скинутого з FPV дрона.

Родина втратила свою кровинку, свого Максика, друзі втратили крутого товариша. Пес Нік втратив господаря, але віднайшов нову люблячу родину, адже батьки мають відтепер розраду – чорного в білу крапочку друга зі сходу, якого прихистив Максим.

Ніби послання батькам, залишив Максим коротке відео на власному телефоні. Прогулюючись рідним містом, він записав свої думки на камеру: «Воювати – це мій вибір, я розумію, куди я йду, мені не байдуже. Я розумію, що можу загинути, але я думаю, що так зробив би кожен…».

Енергія Максима запалювала оточуючих, а його мужність залишила глибокий слід у наших серцях.

Максим Корнійчук був з когорти мужніх. Ми маємо обов’язок перед світлою пам’яттю Максима, перед світлою пам’яттю всіх воїнів, що поклали життя у цій боротьбі за мир і волю.

Слава Україні!