15 січня Шепетівка схиливши голови у скорботі прощалася із солдатом Скрипкою Ігорем Сергійовичем.

Ігор Скрипка народився 28 травня 1997 року у Шепетівці. Саме тут він зростав, навчався у ЗОШ №8 та формувався як особистість. Але справжньою школою життя для нього завжди була його сім’я — фортеця, яку він любив понад усе.

До війни Ігор працював на пилорамі. Він був працьовитою, відповідальною та щирою людиною. У вільний час любив риболовлю та футбол, цінував прості радощі життя. Мріяв про мирне життя для своєї родини та України, хотів повернутися до риболовлі й футбольних зустрічей з друзями. Коли війна продовжувала випалювати українські землі, Ігор не зміг залишатися осторонь.

У 2024 році він свідомо вступив до лав захисників України. Це був непростий час, але його рішення було твердим і зваженим. Ігор проходив службу у 33-й бригади, стрільцем — помічником гранатометника 3-го механізованого відділення, 2-го механізованого взводу, 1-ї механізованої роти, 1-го механізованого батальйону.

Востаннє він виходив на зв’язок 28 листопада 2024 року. З 16 грудня 2024 року офіційно вважався зниклим безвісти в Покровському районі Донецької області.

Ігор був надійною опорою та гордістю мами Наталії. Їхній зв’язок був особливим: у кожному його вчинку відчувалося виховання, засноване на доброті та відповідальності. Мати завжди була тим тихим берегом, куди він повертався думками в найтяжчі хвилини на передовій.

Особливе місце в житті Ігоря займав його брат Максим. Вони були не просто кровно рідними, а справжніми соратниками. Максим був тією людиною, з якою можна було поділитися потаємним, на кого можна було покластися. Цей братерський зв’язок давав Ігорю сили стояти до кінця, знаючи, що вдома є брат, який підтримає маму та подбає про родину.

Коли Ігор приймав рішення йти на війну, перед його очима стояли обличчя племінників — Анни та Євгена. Він не міг допустити, щоб війна вкрала їхнє дитинство. Кожен його вихід на бойове завдання був кроком заради безпеки мами Наталії, підтримки брата Максима та майбутнього маленьких племінників.

Доля підготувала родині Ігоря найважче випробування. Цілий рік він вважався зниклим безвісти. Рік болісного очікування, рік надії. Мама Наталія та брат Максим жили в постійному пошуку, вірячи в диво, вдивляючись у кожне повідомлення, у кожне фото, з надією впізнати рідні риси. Це був рік тиші, яка кричала. Рік, коли час ніби зупинився для всієї родини. Сьогодні невідомість відступила, залишивши по собі глибоку рану.

Ігор повернувся додому «на щиті». Він загинув у бою, виконавши свій обов’язок до кінця. Ігор Скрипка загинув, захищаючи кожного з нас. Він пішов у вічність молодим, залишивши по собі невимовний біль у серці матері, пустку в душі брата та вічну вдячність у пам’яті племінників.

Висловлюємо найщиріші співчуття родині. Жодні слова не вгамують біль втрати, що оселився у серцях близьких. Подвиг Ігоря Скрипки назавжди вписаний в історію нашої громади та всієї України.

Герої не вмирають!

12 січня стало ще одним чорним днем Шепетівської громади. Ще один день війни, яка безжально обірвала життя старшого сержанта Беляка Вадима Вікторовича.

Вадим Беляк народився 20 листопада 1972 року в місті Шепетівка. Його мама, Ольга Федорівна, одна виховувала сина, вкладаючи в нього любов, працелюбність і повагу до родини. Рідних братів і сестер Вадим не мав, але ніколи не відчував самотності. Ольга Федорівна мала трьох сестер, тож Вадим зростав у великій, дружній родині, де було багато двоюрідних братів і сестер. Усі вони підтримували одне одного, трималися разом у радості й у випробуваннях.

Навчався Вадим у загальноосвітній школі №3. Він добре вчився, був допитливим і творчим: любив малювати, захоплювався історією, багато читав. Учителі згадували його як спокійного, вихованого й відповідального учня. Після закінчення школи Вадим вступив до Київського професійно-технічного училища, де здобув спеціальність газоелектрозварювальника. Згодом пройшов строкову військову службу в навчальному центрі «Десна», що загартувала його характер і навчила витримки. Повернувшись до Києва, працював за фахом у будівельній сфері.

У 1995 році одружився з коханою Оксаною, а у 1997 році в родині народився син Олег. Вадим був працьовитим і відповідальним, їздив на заробітки, завжди дбав про добробут родини. Згодом він повернувся до рідної Шепетівки, жив разом із мамою, працював за спеціальністю на одному з підприємств міста. У повсякденному житті Вадим мав прості, але щирі захоплення: дуже любив футбол, був палким уболівальником, сам грав і збирав колекцію футбольних карток улюблених команд.

7 листопада 2023 року Вадима було мобілізовано до лав Збройних сил України. За п’ять днів після мобілізації серце його матері, Ольги Федорівни, не витримало переживань за сина. У цей складний час поруч були рідні — хрещена мати, тітка, брати й сестри, які підтримували його й не залишали наодинці з болем.

Вадим свідомо став на захист Батьківщини. На рішення воїна боротися до кінця вплинула й загибель двоюрідного брата Олександра Юрчука, який віддав своє життя за Україну у грудні 2022 року.

Цей подвиг назавжди закарбувався в серці чоловіка. Батьки Олександра — рідна тітка Вадима, Людмила Федорівна, та Володимир Юхимович Юрчуки — тривалий час проживали на окупованій території Херсонщини. Лише в серпні 2023 року їм вдалося виїхати й оселитися в Шепетівці, поруч із рідними. Для Вадима та всієї родини це було непросте, але важливе повернення — до своїх і до безпеки.

У складі евакуаційної бригади Вадим рятував життя та техніку на Херсонщині, Сумщині та Курщині. Побратими згадують його як надійного, врівноваженого воїна та людину честі, на яку завжди можна було покластися.

У розмовах із рідними воїн залишався стриманим. Він не любив тривожити близьких, запевняв, що все добре, казав, що з побратимами вони — як одна сім’я. Наприкінці жовтня 2025 року Вадиму вперше за два роки вдалося приїхати у відпустку. Родина зробила для нього особливий подарунок — відремонтувала батьківський дім. Він був щиро зворушений і безмежно вдячний за цю турботу. У ті дні Вадим ділився з тіткою Валентиною Федорівною простою мрією — власноруч відбудувати мамину альтанку, яка з часом занепала, щоб знову збирати там усю родину, як колись.

29 грудня, напередодні Нового року, Вадим востаннє спілкувався з ріднею. Запевняв, що все добре, просив не хвилюватися, розповів, що його перевели на Миколаївщину, і пообіцяв привітати рідних у новорічну ніч. Та доля розпорядилася інакше…

31 грудня 2015 року серце Вадима Беляка зупинилося. Його шлях продовжується в наступному поколінні. Син Вадима — Олег — прийняв рішення стати на захист України, приєднався до лав Збройних сил України, гідно продовжуючи справу батька.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та побратимам. Вадим Беляк назавжди залишиться в серцях усіх, хто його знав.

8 січня додому на щиті повернувся солдат Калінін Олександр Володимирович, який до останнього подиху залишався вірним військовій присязі.

Олександр Калінін народився 14 лютого 1979 року у місті Шепетівка. Зростав у сім’ї, де з ранніх років прищеплювали повагу до праці, чесність і підтримку одне одного. Батьки — Марія Микитівна та Володимир Федорович — виховували його в любові й відповідальності, а поруч завжди був старший брат Сергій. Навчався у загальноосвітній школі №6. Ще в юнацькі роки проявив інтерес до техніки — опановував автомобільну справу на міжшкільному виробничому комбінаті, де здобув водійські права. Після закінчення навчання пройшов строкову військову службу, яка загартувала характер і зміцнила відчуття відповідальності.

Повернувшись до цивільного життя, Олександр шукав свій шлях, працював, набирався досвіду. Згодом одружився з Вітою, з якою дружив ще зі шкільних років. Їх об’єднала щирість, довіра й бажання будувати сім’ю. Олександр започаткував власну справу — займався прийманням брухту, працював з автомобілями, не боявся важкої роботи.

1 січня 2000 року в родині народилася донька Олександра. Вона стала його найбільшою гордістю і сенсом життя. Щоб забезпечити родину, Олександр їздив на заробітки, багато працював, завжди дбав про близьких.

У повсякденному житті він знаходив радість у простих речах: любив риболовлю, відпочинок на природі, із задоволенням робив домашні закрутки, ділився з рідними теплом і турботою. Доньці він був добрим і справедливим батьком. Вона згадує його з любов’ю та ніжністю — як навчав веслувати на річці біля дому, як терпляче пояснював, підтримував і був поруч. Ці спогади назавжди залишаться у її серці.

У травні 2024 року Олександр Володимирович свідомо ухвалив рішення стати на захист України та приєднався до лав Збройних сил України. Він не шукав виправдань і не відступив — зробив вибір серцем.

19 липня 2024 року Олександр Калінін загинув у Бахмутському районі Донецької області. Півтора року донька жила в очікуванні звістки про батька — з надією, молитвою і вірою… Олександр Володимирович назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів і земляків як люблячий батько, надійний чоловік, добра й справедлива людина, яка віддала своє життя за Україну.

Сьогодні ми схиляємо голови у глибокій скорботі та вдячності.

Герої не вмирають!

30 грудня над Шепетівкою знову тінь пекучого болю втрати: громада прощається зі своїм воїном… В останню земну дорогу проводжають старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича.

Андрій Мартинюк народився 31 травня 1985 року в Шепетівці у родині Людмили та Олександра. У сім’ї він був старшим сином, мав молодшого брата Дмитра, якого щиро любив і завжди оберігав. З дитячих років Андрій рано пізнав відповідальність і ціну життєвих випробувань. Навчався у загальноосвітній школі №8. Його дитинство не було легким, але саме воно сформувало риси характеру, які згодом визначали його як людину: чесність, справедливість, принциповість і вміння тримати слово. Андрій не любив гучних слів — він діяв. Після закінчення 9 класів пішов працювати, згодом виїжджав на заробітки, намагаючись знайти своє місце в житті. Він не уникав труднощів і ніколи не здавався. Життя неодноразово випробовувало його на міцність.

Після втрати батьків єдиною ріднею для Андрія залишилися двоюрідні сестри. Найболючішим ударом стала смерть молодшого брата Дмитра. Та навіть переживши ці втрати, він знаходив у собі сили йти далі, не втрачаючи людяності та внутрішньої гідності. Андрій був батьком трьох дітей – сина Дмитра й доньок Анни та Анастасії. Він щиро хотів для них мирного майбутнього — без страху, війни й втрат, у вільній та безпечній Україні.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації чоловік не залишився осторонь. Керуючись почуттям справедливості та відповідальності, він пішов до військкомату. Спершу отримав відмову через наявність трьох неповнолітніх дітей, однак не відмовився від свого рішення.

У квітні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив навчання на Житомирщині, сумлінно опановував військову справу. Згодом Андрій виконував бойові завдання на сході України. Він був чесним і справедливим у службі, надійним побратимом, людиною, якій довіряли. Під час бойових дій зазнав поранення, проходив лікування, але повернувся до строю. Він жив надією на зустріч із рідними, планував приїхати у відпустку напередодні новорічних свят… Та доля розпорядилася інакше.

22 грудня 2025 року трагічно обірвалося життя мужнього Захисника України, старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, номер обслуги 3-го відділення зенітного ракетного взводу 3-го механізованого батальйону.

Ми маємо завжди пам’ятати всіх наших оборонців, які загинули в цій страшній війні, пам’ятати старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, який не вагаючись став на захист держави.

У часи, коли світло бореться з темрявою, особливо важливо залишатися єдиними, триматися разом і не втрачати віри одне в одного.

Слава Збройним силам України!

Слава Україні!

1 грудня Шепетівська громада об’єдналась, щоб вшанувати світлу пам’ять солдата Габінета Дмитра Володимировича, стрільця-снайпера 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону, який загинув мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну.

Дмитро Габінет народився 13 вересня 1979 року в Шепетівці в родині Світлани Іванівни та Володимира Феліксовича. У нього було два брати — Ігор та Віктор. Дитинство Дмитра пройшло в селі Серединці, на батьківщині його батьків, де він часто допомагав бабусям та дідусям по господарству, доглядав за тваринами, саджав город і навчився цінувати працю та турботу про рідних. Змалку він вирізнявся допитливістю й активністю — Дмитру було цікаво все навколо, від природи до книжок про космос і міфологію, від точних наук до садівництва. Навчався в загальноосвітній школі №5, після закінчення 10 класів вступив до Грицівського ПТУ, де здобув професію кухаря. Після навчання була армія, проходив службу в Національній гвардії — спершу в місті Охтирка на Сумщині, а згодом був переведений до Одеси.

Після повернення до рідного міста деякий час працював за професією, а згодом — на меблевій фабриці. Саме там у 2002 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. У 2005 році вони одружилися, і Дмитро став турботливим батьком для доньки Тетяни – Марії.  Дмитро був дуже різнобічною людиною: багато читав, цікавився різними темами, завжди прагнув дізнаватися щось нове.

У 2006 році він закінчив заочно Житомирський агротехнічний коледж за спеціальністю «агрономія». Того ж року у родині народилася друга донька — Владислава. У 2007 році Дмитро почав працювати на Шепетівському деревообробному комбінаті верстатником. Пізніше разом із дружиною вони працювали на меблевих підприємствах у Славуті та Ізяславі, а згодом повернулися до рідного міста на місцеву меблеву фабрику.

З початком повномасштабного вторгнення Дмитро підписав контракт із підрозділом територіальної оборони, але через стан здоров’я службу не продовжував, працюючи за мирною професією. У липні 2024 року його мобілізували. Спершу він проходив навчання, а потім служив на півдні та сході країни. У грудні 2024 року повернувся додому на лікування, а згодом – знову  на службу на Сумщину. Побратими відгукувалися про Дмитра лише з повагою — він завжди був активним, любив порядок, не міг сидіти на місці. Мав позивний «Масік». Дмитро цінував кожну можливість спілкування з родиною, навіть на короткі хвилини.

28 жовтня подружжя відзначило 20 років спільного життя, а 31 жовтня Дмитро довго розмовляв  з дружиною по телефону, що було нетипово через брак часу.  А вже З листопада Тетяні повідомили, що Дмитро  зник безвісти, і лише 21 листопада найстрашніше підтвердилось… Дмитро Габінет, відданий військовій присязі та українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув 3 листопада 2025 року.

Дмитро був гарним і турботливим батьком, люблячим сином та чоловіком. Мріяв про мирне майбутнє  для своїх двох онуків — Владислава та Дем’яна.

Пам’ять про Дмитра Габінета назавжди залишиться в наших серцях. Пам’ятаймо його життя, доброту, турботу, відданість українському народу та його жертовний подвиг, який є ціною нашого миру та свободи.
Герої не вмирають!

25 листопада Шепетівська громада у пошані схилила голови перед земляком, Кондратюком Володимиром Петровичем, стрільцем-помічником гранатометника 2 десантно-штурмового відділення 1 десантно-штормового взводу 4 десантно-штурмової роти 1 десантно- штурмового батальйону, який, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув у бою за Україну 11 серпня 2024 року в курській області.

Володимир Кондратюк народився 26 липня 1977 року в місті Шепетівка в родині робітників — Петра Семеновича та Броніслави Іванівни. Мав старшу сестру Валентину. Навчався у загальноосвітній школі №8, а після 9 класу вступив до Плужненського СПТУ, де здобув професію тракториста-комбайнера.

Після навчання проходив строкову службу на Львівщині, у місті Яворів, у складі десантних військ. Брав участь у військовому конфлікті в Югославії, де отримав дві контузії. Повернувшись до цивільного життя, Володимир продовжив освіту у Вінницькому транспортному фаховому коледжі та здобув спеціальність стропальника.

Після завершення навчання повернувся до рідного міста, працював на залізниці у складі бригади відновлювального поїзда. Згодом працював у приватному підприємстві «Житлофонд», та за кордоном. На початку 2000-х років зустрів свою любов — Елу. Вони повінчалися та протягом понад 20 років крокували пліч-о-пліч. Разом виховали двох синів — Ернеста та Дмитра. Родина була для Володимира найбільшою цінністю. Він був затятим рибалкою, любив «тихе полювання» – походи по гриби, подорожі та відпочинок на природі. Щороку родина їздила до моря — щоразу у нове місце, аби показати дітям більше світу. Володимир навчав синів усьому, що вмів сам, своїм прикладом. Понад усе він мріяв дати дітям гідне майбутнє.

Дружина згадує: «Він був романтиком. Часто дарував квіти — йшов з роботи й приносив букет, будь-який, головне – щоб порадувати. Він був моєю половинкою, ми все робили разом — працювали, відпочивали…». Володимир був спокійною, неконфліктною людиною, умів домовлятися, цінував щирі розмови, любив душевні компанії. Порядний, чесний, добрий — нікому не відмовляв у допомозі. Мав багато друзів, бо вмів зберігати людяність за будь-яких обставин.

26 квітня 2024 року Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив навчання у Рівному та Житомирі, а згодом був направлений на виконання бойових завдань на Сумщину. Завжди, коли мав можливість, виходив на зв’язок із дружиною. Казав, що все добре, щоб не тривожити родину.

Останній його дзвінок був 11 серпня 2024 року. Він попросив вибачення, ніби попрощався, пообіцяв ще зателефонувати синам — але більше на зв’язок не вийшов. Згодом родині повідомили, що Володимир зник безвісти. Почалися довгі місяці пошуку і виснажливого чекання. Надія жевріла до останнього. Старший син мріяв, що батько повернеться на його весілля — не хотів святкувати без нього… Але не судилося… Володимир Кондратюк загинув 11 серпня 2024 року на полі бою в кореневському районі курської області.

Він віддав життя за Україну, за свою родину, за майбутнє, у яке так вірив. Ми не маємо права забути Володимира Кондратюка та усіх Новітніх Героїв. Ціна їхніх життів – ціна добрих ранків і спокійних днів у тилу.

Герої не вмирають!

Не залишилося нікого, кого б не зачепила велика війна. Родич, друг чи колега на фронті, поранення, втрата, вступ до війська — війна стосується кожного.

Важке, невимовне горе й пекучий біль знову увірвалися у серце Шепетівської громади…

24 листопада додому «на щиті» повернувся наш земляк, оператор безпілотних літальних апаратів 1 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 2 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів мотопіхотного батальйону, солдат Чапалюк Валентин Віталійович.

Валентин Чапалюк народився 15 травня 2000 року. Дитинство проходило в селі Мокіївці Шепетівського району. Зростав Валентин в багатодітній сім’ї, був найстаршим. Довгий час мама, Зоя Михайлівна, одна виховувала Валентина та його молодшу сестричку Юлію, а бабуся Тамара та дідусь Микола допомагали в усьому. Валентин дуже любив свою матусю та бабусю, а покійного дідуся згадував з великою шаною, адже він замінив йому батька, навчав всьому по господарству.

Батьківську турботу юнак відчув, коли йому виповнилося 14 років, від свого вітчима — Сергія Володимировича Школуна, який з 2014 року також захищає нашу країну. Валентин дуже тішився появі наймолодшої сестрички Злати і охоче приділяв їй багато уваги.

Після закінчення 11 класу Мокіївської загально­освітньої школи навчався у Шепетівському професійному ліцеї й отримав спеціальність електрогазозварювальника. З юних років Валентин мав пристрасть до техніки — із захопленням ремонтував, майстрував і вдосконалював усе, що потрапляло до рук. Згодом юнак опанував усі водійські категорії.

Свій трудовий шлях розпочав на Шепетівському цукровому заводі. Потім працював за кордоном. Після повернення в Україну, у 2020 році, вирішив вступити до війська, підписав контракт та був направлений у навчальний центр Десна та був розподілений в одну з військових частин Шепетівки.

У 2021 році Валентин одружився з красунею Наталією. Їхні романтичні стосунки визрівали ще від порогу юності. У 2023 році у молодої пари народився синочок Денис. Мрія Валентина збулася, адже він так хотів сина…

Наталя ділиться: «Валентин дуже любив Дениса, понад усе чекав його народження. У вільний час приділяв багато уваги малюку, а мені завжди допомагав по господарству. За характером був спокійним, врівноваженим, мовчазним, цілеспрямованим. Він поспішав жити, у його руках все горіло, те, що він задумав, зразу ж втілював».

Невдовзі після одруження молода сім’я придбала власну квартиру, але так і не вдалося її обжити. Чоловік багато працював, а Наталя змушена була переїхати до батьків у Судилків. У листопаді 2023 року Валентин був направлений в Житомир, у 82 десантно-штурмову бригаду. Згодом продовжив службу в 60-й окремій механізованій бригаді оператором БПЛА на Лиманському напрямку.

15 листопада Валентин повідомив дружині, що їде на завдання та запевнив, що все буде добре, він обов’язково повернеться. Проте сталося найгірше…

Чапалюк Валентин Віталійович загинув 16 листопада 2025 року, під час виконання обов’язків військової служби, внаслідок удару ворожого FPV-дрону в Краматорському районі Донецької області.

Валентин вже ніколи не обійме рідних, не відчує тепла сімейного дому, не порадіє дитячій усмішці сина — усе це залишилося лише у пам’яті родини. Згадка про воїна житиме, вона буде світитися тихим вогником у спогадах друзів, у розповідях рідних, у серці сина.

Герої не вмирають!

19 листопада у скорботному мовчанні Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу мужнього воїна Михайла Миколайовича Павлушка.

Народився Михайло Павлушко 28 березня 1978 року у Владивостоці в сім’ї військовослужбовця Миколи Федоровича та Надії Іванівни. Тато ніс службу на підводному човні у званні мічмана.

У родині, де виховувались двоє синів, старший Микола та молодший – Михайло, панувала повага та дисципліна. Мама згадує, що Михайло ріс енергійним, цілеспрямованим та кмітливим хлопцем, який цінував батьківську любов.

У 1982 році, після демобілізації зі служби батька, родина переїхала до Шепетівки. Михайло навчався та здобув середню освіту у загальноосвітній школі №5. У 1993 році він вступив до Шепетівського професійного технічного училища №20, де здобув фах будівельника.

З 1996 по 1998 рік проходив строкову службу у лавах Національної Гвардії України. Після закінчення служби він вступив до Плужненського СПТУ №33 та отримав ще одну професію – водія. Саме тоді, у студентські роки, він зустрів свою долю, майбутню дружину Оксану, з якою пов’язав своє життя.

«Він був не такий, як усі. Він був щирий, добрий, справжній. Я знала: якщо він попереду, то я позаду, якщо на його вустах з’явилась посмішка, все буде добре, він – моя сила і опора. А ще Михайло був дуже уважним і романтичним. Хоч куди б закидала його доля, він завжди вітав зі святами, обов’язково надсилав квіти», – з тугою у серці згадує про коханого Оксана Петрівна.

Ще зі студентських років товариші називали Михайла Апостолом — за спокійну вдачу, доброту, мудрість та характерну зовнішність, бо ще змолоду чоловік носив бороду. Згодом це прізвисько стало його бойовим позивним.

У 2000 році у подружжя народився первісток – Артур. Щоб забезпечити добробут сім’ї Михайло працював на будівництві за кордоном. Згодом повернувся в Україну і з 2006 року влаштувався таксистом у службу «Авто Захід». З 2012 по 2019 рік продовжив свій трудовий шлях торговим працівником у фірмі «Гермес Оболонь». «Чесний, приязний, веселий, з чудовим почуттям гумору, завжди вмів підтримати та допомогти слушною порадою»,- саме так відгукуються колеги та друзі про Михайла.

2019 рік став особливим для сім’ї Павлушко – на світ з’явився другий синочок – Макар. Його батьківська любов до синів була безмежною. Старшого Артура з гордістю називав чемпіоном, адже хлопець був чемпіоном України з боксу, а Макарчика – своїм ведмедиком.

Після народження молодшого сина доля знову закинула Михайла за кордон. Саме там його застала звістка про початок повномасштабного вторгнення ворога в Україну. Попри всі прохання дружини Михайло відмовився залишатися у Польщі. «Я ховатися не буду. Син воює і я піду», – він прийняв тверде рішення і повернувся додому. Щоб підтримати старшого сина Артура, який з 2020 року підписав контракт і проходив службу у військовій частині м.Шепетівка, 5 травня 2022 року Михайло добровольцем мобілізувався до тієї ж частини на посаду водія.

На початку жовтня 2024 року у родині Павлушків відбулася знаменна подія – старший син Артур одружився. Невістка Анастасія стала справжньою донькою, про яку так мріяв Михайло.

9 жовтня 2024 року Михайло Миколайович був направлений на Запорізький напрямок, а 28 жовтня 2024 року – переведений у військову піхотну частину гранатометником. З 16 січня 2025 року бойова частина виконувала завдання в Донецькій області, мужньо тримаючи свій рубіж.

З 16 лютого зв’язок з чоловіком був втрачений. Воїна було внесено до списку зниклих безвісти. Довгих 9 місяців родина жила в надії, промовляючи його ім’я, як молитву, під час мирних акцій на підтримку зниклих безвісти. 6 листопада, у свій день народження, дружина замість квітів від коханого отримала страшну звістку про загибель чоловіка.

Дзвінок сповістив, що Павлушко Михайло Миколайович, старший водій 1 мотопіхотного відділення 2 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону загинув 16 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання в Донецькій області.

Пам’ять про Павлушка Михайла Миколайовича житиме в серцях родини та друзів. Шепетівська громада висловлює щирі співчуття рідним, друзям та побратимам загиблого Захисника.
Герої не вмирють!

23 жовтня Шепетівка знову проводжала земляка в останню земну дорогу. Головний сержант Розборський Володимир Валерійович віддав своє життя за те, щоб його діти не знали жахіть війни і жили під мирним небом.

Володимир Розборський народився 21 квітня 1978 року у місті Вінниця, у родині Валерія Станіславовича та Марії Альгімантасівни. Володимир мав сестру Марію та брата Олега. З дитинства проявляв неабияку допитливість, щирість і творчі здібності. Навчався у Вінницькій загальноосвітній школі №18, де зарекомендував себе як активний і товариський учень. Юний Володимир мав багато захоплень: відвідував гурток альпіністів, займався танцями у народному ансамблі танцю «Барвінок», грав на гітарі та співав — мав гарний, теплий голос. Писав вірші, які навіть друкували у місцевій газеті.

Після закінчення школи Володимир вступив до професійно-технічного училища №7 у Вінниці, де здобув спеціальність маляра- штукатура 3-го розряду.

У 1996-1998 роках проходив строкову військову службу у Львівській області. Саме тоді сформувався його характер — відповідальний, витривалий, мужній. Після служби юнак повернувся до рідного міста, де почав працювати за спеціальністю.

На початку 2000-х Володимир переїхав до Шепетівки, де розпочав новий етап свого життя. Тут він познайомився з Наталею, з якою згодом створив сім’ю. Разом вони виховували двох дітей — доньку Катерину та сина Мирослава. Чоловік мав також сина від першого шлюбу — Дмитра, який зараз захищає Україну в лавах Збройних Сил.

За професією Володимир був будівельником, справжнім майстром своєї справи. Працював якісно й сумлінно, тому був знаним і шанованим серед колег та містян. Дружина з любов’ю згадує: «У його руках усе горіло… Все, за що брався — усе виходило ідеально». Він власноруч ремонтував свій будинок, облаштовував майстерню, мав безліч планів і мрій — усе для добробуту своєї родини.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік, без вагань, став до лав захисників України. Завдяки гарній військовій підготовці був відправлений до Рівненської області, де служив інструктором у навчальному центрі. Згодом брав участь у бойових відрядженнях на схід, де займався будівництвом бліндажів та облаштуванням доріг. Пізніше Володимира перевели ближче до бойових позицій, де він виконував вже бойові завдання. Мав позивний «Смайлик» — за добрий характер, почуття гумору й уміння підтримати побратимів навіть у найважчі хвилини. Він був справедливим, відвертим і щирим, не терпів фальші. Міг і пожурити, і пожартувати і, коли мав настрій – смачно нагодувати товаришів. Під час служби Володимир отримав декілька контузій, проте щоразу повертався до строю. Коли приїздив у відпустку або на лікування, любив бувати на малій батьківщині дружини — у селі Марківці. Там, серед природи й рідних людей, він знаходив спокій для душі.

Багато часу проводив з дітьми: навчав сина керувати автомобіле, мріяв про їхнє щасливе майбутнє.

Останній раз Володимир виходив на зв’язок із родиною 9 грудня 2024 року, повідомивши, що вирушає на завдання. Потім зв’язок обірвався… Рідні шукали будь-яку звістку — через побратимів, волонтерів, соціальні мережі.

17 грудня надійшло повідомлення, що Володимир Розборський зник безвісти. Надія не згасала ні на мить, але згодом з’ясувалося: воїн загинув 14 грудня 2024 року, виконуючи бойове завдання у Суджанському районі Курської області.

Як і заповідав Захисник, прощалися з ним під трек групи «Скорпіонс», творчістю якої він захоплювався.

Душа Володимира Розборського відійшла у вічність, залишивши на землі світло любові, мужності й доброти. Наш обов’язок – щоб це світло не згасало, а жило у наших серцях, та пам’ятати всіх, хто віддав життя за Україну.

Герої не вмирають!

Знову біль, що не має меж, стискає серця. Знову війна безжально вириває з наших рядів найдорожчих.

20 жовтня у Шепетівці до лав Небесного війська громада проводжала старшого солдата Вільгоцького Юрія Олександровича.

Юрій Вільгоцький народився 15 червня 1983 року в місті Шепетівка, у родині військового Олександра Володимировича та Ірини Вікторівни. Зростав разом із молодшою сестрою Вікторією в дружній і люблячій родині. Приклад батька-військового з дитинства виховував у ньому почуття обов’язку, мужність і любов до Батьківщини. Навчався у Шепетівській школі-гімназії №5. Юрій був активним, товариським і кмітливим хлопцем, охоче брав участь у шкільному житті, виступав у КВК, мав багато друзів. Його вирізняли сила характеру, щирість, добрий гумор і вміння підтримати у будь-якій ситуації.

Після закінчення школи проходив строкову службу у рідному місті, у складі однієї з військових частин. Згодом працював на автозаправці, нафтобазі. У 2010 році влаштувався до компанії «Сварог» охоронцем. Не зупиняючись на досягнутому, здобув освіту судномеханіка в Одеському мореходному коледжі. Після цього переїхав до Чернівецької області, де працював за спеціальністю у туристичному комплексі «Услад», обслуговуючи за водною технікою.

У 2011 році Юрій одружився з Ольгою. У подружжя народилися двоє дітей — син Олександр і донечка Софійка.

Він був турботливим чоловіком і чудовим батьком. Дуже любив своїх дітей — кожну вільну хвилину, особливо під час відпусток, проводив із ними. Разом грали, гуляли, спілкувалися — ці миті були для нього найціннішими.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Юрій, без вагань, став на захист України. 2 березня 2022 року він добровільно пішов служити до Збройних Сил України. Про службу рідним багато не розповідав — оберігав їх від тривог і тяжких подробиць фронтового життя. Навіть на війні залишався людяним і добрим. Під час служби він прихистив песика, якого назвав Дюком. Згодом попросив батьків приїхати та забрати собаку. Відтоді Дюк живе вдома, поруч із мамою, ніби частинка Юриної душі, що залишилася з родиною.

У грудні 2024 року родина зазнала болючого удару — помер батько, Олександр Володимирович. Юрій приїхав у коротку відпустку попрощатися з рідною людиною, після чого повернувся на фронт. Юрій глибоко та важко переживав втрату батька, який був для нього прикладом мужності, порядності та сили духу.

У січні 2025 року Юрій перебував на Донецькому напрямку. Наступні вісім місяців рідні чекали бодай якоїсь звістки. Від 28 січня 2025 року Юрій вважався безвісти зниклим…

9 жовтня 2025 року родина отримала офіційне повідомлення про його загибель. Старший солдат Вільгоцький Юрій Олександрович відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну її свободу та незалежність загинув 28 січня 2025 року у Волноваському районі Донецької області.

Світла пам’ять про Юрія назавжди житиме у серцях всіх, хто його знав. Він залишив по собі добрий слід — у спогадах, у дитячих усмішках, у вдячності людей, заради яких стояв до останнього подиху.

Герої не вмирають!

6 жовтня у Шепетівці громада зібралася, щоб у спільній скорботі провести в останню земну дорогу сержанта Пазиняка Миколу Борисовича, який повернувся додому «на щиті».

Микола Пазиняк народився 24 травня 1976 року в м. Шепетівка в родині Пазиняків Бориса Миколайовича та Валентини Миколаївни. Батько працював шофером, а мати – нянею у дитячому садочку. Працювали багато, тому клопоти з догляду за братом часто залишалися за старшою сестрою Наталією. Хлопчик ріс веселим, життєрадісним, непосидючим, але працьовитим, адже потрібно було допомагати батькам. Навчався у шепетівській загальноосвітній школі №7. Його згадують товариським, кмітливим, знаходив спільну мову з усіма. Вже у шкільні роки Микола розумів, що в житті має сам торувати свій шлях – його досягнення в його руках. Все життя він дотримувався цих переконань.

Після закінчення школи пішов працювати, а згодом, у 1994 році, його призвали на строкову службу в армію. Перші місяці він проходив навчання у Керченському навчальному центрі де отримав військову спеціальність паливозаправник реактивних літаків. Для подальшого проходження служби його направили на аеродром в Озерне Житомирської області, де він отримав звання старший сержант та став командиром взводу. І тут він проявляв себе як комунікабельна, доброзичлива людина, що може налагодити зв’язки та ефективно управляти колективом. У цивільному житті це проявилося у його здатності організувати та вести бізнес.

Після завершення служби у 1996 році повернувся додому, допомагав батькам, одружився. У 1998 році народилася донька Каріна, яку він любив беззаперечно і підтримував. Його підприємницька жилка спонукала його до дій. Чоловік ставив перед собою амбітні цілі та шукав шляхи їх досягнення. Але попри шалений темп життя ніколи не забував про дорогих людей – батьків та сестру, адже після смерті батьків вони залишалися один для одного найріднішими. Як розповіла сестра Наталія, вже дорослі сусідські діти й сьогодні згадують її брата, як він ганяв з ними у футбол щоразу, коли приїздив додому. Племінники Марія та Володимир також були дуже дорогими людьми загиблому. Володимир згадує дядька як батька-наставника, який завжди підтримував його на життєвому шляху.

Так склалося життя, що Микола Борисович створив другу сім’ю, у якій народився син Іван. Він продовжував вести підприємницьку діяльність, переїхав до Польщі, де також започаткував власну справу. Завжди робив все можливе для своїх дітей та родини. Багато років підтримував та допомагав дитячим будинкам, забезпечував діток необхідними у побуті речами. Рідні люди згадують, що чоловік нікому не відмовляв у допомозі.

Після повернення в Україну для подальшого ведення справ вирішив отримати освіту з бухгалтерського обліку та вступив на навчання до Рівненського національного університету водного господарства. Працював і навчався. Працював в різних містах України, а останніми роками залишався у Києві. У своїй діяльності постійно прагнув більшого, завжди підтримував дітей та прагнув кращого життя для них. Багато часу проводив з онукою Мією, яка дуже любила дідуся. Дотримувався здорового способу життя, відвідував спортзал, любив відпочинок на природі. Донька Каріна згадує, що батько був відкритою та щирою людиною, умів насолоджуватися життям і намагався кожен день проживати як останній. Згадує Миколу Борисовича як найкращого батька та дідуся, вірного друга, який був опорою та наставником усім, мав прекрасне почуття гумору та завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації.

Микола Борисович був мобілізований на початку вересня цього року та направлений на полігон для проходження базової загальної військової підготовки. Там і сталася трагедія, коли під час обстрілу 24 вересня сержант Пазиняк Микола Борисович трагічно загинув.

У загиблого залишилися донька, онучка Мія, син, сестра, племінники. Шепетівська громада щиро розділяє горе родини захисника.

Єдина сила, яка беззаперечно може забезпечити Україні Перемогу — це наші воїни, які завдають ворогу реальних втрат. Ми маємо бути надійним тилом захисникам і працювати для наближення Перемоги, адже наші дії теж визначають, як і коли закінчиться війна.
Слава Україні!

4 жовтня серце Шепетівки знову плакало гіркими сльозами. Громада прощалася із солдатом Пипичем Олександром Олександровичем, водієм З десантно-штурмового відділення 1 десантно-штурмового взводу З десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону, мужнім воїном, який виборював право на життя та свободу України і,  внаслідок влучання ворожого fpv-дрону, загинув 27 вересня 2025 року у бою на Покровському напрямку Донецької області.

Олександр Пипич народився 10 квітня 1990 року в місті Шепетівка у сім’ї робітників – Олександра Петровича та Людмили Трохимівни. Мав п’ять братів та сестру. Ріс допитливим і життєрадісним, завжди готовим підтримати близьких словом і ділом, а його усмішка та доброта залишалися з ним усе життя. З 1997 по 2007 рік навчався у Шепетівському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І—III ступенів-пансіон». З дитячих років вирізнявся добротою, товариськістю та відповідальністю, завжди прагнув допомогти іншим.

З листопада 2009 року по листопад 2010 року проходив строкову військову службу у військовій частині Державної спеціальної служби транспорту і зв’язку. Повернувшись додому, здобув професію електрогазозварювальника у Шепетівському професійному ліцеї. Ця спеціальність допомогла йому стати справжнім майстром, адже він завжди любив майструвати. У 2013 році закінчив курси в Центрі підготовки моряків «Авант» в м. Іллічівськ (з 2016 року – Чорноморськ) та отримав кваліфікацію «Моторист II класу». У вересні 2014 року Олександр уклав контракт на військову службу у одній з військових частин міста. Працював водієм-топогеодезистом. Його відповідальність і сумлінність завжди викликали повагу побратимів.

Життя Олександра змінилося у 2022 році, коли він познайомився в мережі Інтернет зі своєю майбутньою дружиною Зоряною. Між ними швидко зародилися щирі почуття, і у 2023 році вони одружилися. У 2024 році в сім’ї Пипичів народилася донечка Сніжана. Олександр мріяв виховати її у любові й турботі, бачити, як вона росте щасливою, і дарувати їй свою безмежну батьківську ніжність.

У січні 2025 року Олександра відправили на навчання до Житомира, а далі – служба на Сумщині та Донеччині. Навіть перебуваючи у найважчих умовах війни, він завжди казав дружині: «Все добре», намагаючись оберігати її від тривог. Завжди, де б не перебував, чоловік знаходив можливість подзвонити чи написати додому, щоб рідні відчували його поруч.

26 вересня він востаннє зв’язався з дружиною, повідомив, що все добре і вирушає на завдання. Наступного дня, 27 вересня 2025 року, зв’язок з ним обірвався. Саме цього дня він загинув у бою в Покровському районі Донецької області, залишившись вірним Україні до останнього подиху.

Усі, хто знав Олександра, пам’ятають його як світлу людину – веселого, доброго, уважного. Він ніколи не відмовляв у допомозі, завжди брав на себе відповідальність і тримав слово. Побратимам був вірним другом, рідним – опорою, дружині і доньці – надією і захистом. Любов і пам’ять про Олександра залишилися з ними назавжди.

Серце Олександра Пипича билося в унісон із серцем України. Він жив вірою у Перемогу, і навіть тоді, коли смерть підкралася на полі бою, залишався непохитним. До останнього подиху воїн стояв на варті незалежності, виконуючи свій обов’язок перед народом і державою.

Горе, сум і жалоба не полишають Шепетівську громаду, не дають зняти чорні стрічки.

3 жовтня, стоячи на колінах, у Шепетівці знову прощалися із воїном, який загинув за Україну, командиром гармати самохідного артилерійського взводу, самохідного артилерійської батареї, самохідного артилерійського дивізіону сержантом Рябим Іваном Анатолійовичем.

Іван Рябий народився 24 липня 1990 року в місті Шепетівка у родині Анатолія та Наталії Рябих. В сім’ї зростали ще брат Степан та сестра Валентина. Дітей єднала щира братерська любов і взаємна підтримка, яка завжди допомагала долати життєві труднощі. Іван ріс щирим і чуйним хлопчиком, завжди готовим допомогти, його відкрите серце притягували друзів, яких у нього було чимало.

У 2005 році сім’я пережила тяжке випробування – пішов із життя батько Івана. Ця втрата стала великою раною для рідних і назавжди залишила глибокий слід у серці сина. З 1996 по 2007 рік хлопець навчався у Шепетівській школі №6. У шкільні роки Іван виявляв інтерес не лише до навчання, він любив працювати руками, вмів майструвати.

У 2007-2008 роках, юнак навчався у Черкаському державному ліцеї, де отримав професію слюсаря з ремонту автомобілів, йому подобалося працювати з технікою. У 2008 році був призваний на строкову військову службу, де проявив себе дисциплінованим та відповідальним.

У 2010-2015 роках, служив за контрактом у Києві, у підрозділі поліції «Грифон». Це був важливий і відповідальний етап його становлення як чоловіка і захисника. Згодом деякий час працював на Шепетівському ремонтному заводі. Згодом переїхав до міста Славута, де з 2018 року працював у торговельному центрі «Епіцентр» на посаді начальника відділу. Колеги згадують його як справедливого, відповідального керівника, який завжди знаходив спільну мову з людьми, умів надихати і підтримати.

Знайомство з майбутньою дружиною Оксаною швидко переросло у справжні щирі почуття. Разом вони пройшли десять років життя – з радощами й труднощами, підтримуючи одне одного у всьому. У серпні 2023 року Іван та Оксана поєднали свої долі у шлюбі.

Іван мав цікаву роботу, теплий дім, кохану дружину, маму, брата й сестру, які були для нього найціннішим скарбом. Він любив туристичні походи, природу, подорожі, був життєрадісним і активним.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, його молодший брат Степан став на захист України. Іван не міг залишатися осторонь, адже приклад брата був для нього важливим. У січні 2023 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив у 33-й окремій механізованій бригаді на посаді командира гармати самохідного артилерійського взводу артилерійського дивізіону. На фронті проявив себе як мужній і відданий воїн.

22 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку сержант Іван Рябий загинув, отримавши смертельне поранення. За мужність і героїзм нагороджений Орденом «Хрест Хоробрості» та відзнакою «Учасник бойових дій». У Героя залишилися дружина, мама, брат і сестра. Для них, як і для багатьох, хто знав Івана, його смерть стала непоправною втратою.

Івана Анатолійовича Рябого пам’ятатимуть як світлу, добру, сильну людину, яка завжди була поруч у важкі хвилини. Пам’ятатимуть його щирість, усмішку, готовність допомогти і величезну любов до життя, яке стало прикладом справжньої відданості Батьківщині. Його жертва — це заповіт для кожного з нас жити гідно і цінувати те, за що він боровся.

Наш земляк назавжди залишиться у серцях своїх побратимів, рідних та всіх, хто знав його як щирого, доброго й відданого сина України.
Герої не вмирають!

2 жовтня шепетівчани знову прощаються з воїном та бачать жахливе обличчя війни, бо вона твердим поступом ввійшла у дім нашої громади із страшною звісткою… Припинило битись гаряче серце героя – мужнього воїна, старшого лейтенанта Савчука Олега Олександровича.     

Олег Савчук народився 26 вересня 1993 року у місті Шепетівка в сім’ї робітників — Світлани Олексіївни та Олександра Васильовича. Він ріс поруч зі старшою сестрою Іриною, яка завжди була його першою подругою та підтримкою. Мама була йому прикладом мудрості та турботи, і він прагнув її захищати й радувати. З дитинства Олег вирізнявся добротою, уважністю та турботою про рідних, умів підтримати і розрадити в тяжку хвилину, ставши для сім’ї справжньою опорою і захисником.  У 2000 році Олег розпочав навчання у ЗОШ №1 міста Шепетівки та швидко проявив себе як здібний, цілеспрямований і наполегливий учень. Особливо любив спорт, віддавав перевагу легкій атлетиці, із захопленням тренувався і брав участь у змаганнях. Шкільні роки загартували його характер: у спорті він вчився не тільки перемагати, але й гідно приймати поразку.

У 2009 році закінчив школу й обрав для себе робітничу професію. Вступив до Шепетівського професійного ліцею та у 2012 році отримав спеціальність столяр-верстатник деревообробних верстатів. Проте юнак вирішив присвятити себе військовій службі.

У 2013 році Олег уклав контракт на службу в Збройних Силах України й був направлений до 80-ї десантно-штурмової бригади. З перших днів служби він показав себе як дисциплінований, відповідальний і відданий військовослужбовець. Побратими знали його як людину, яка вміє працювати над собою, вміє слухати і брати на себе відповідальність. До обов’язків ставився добросовісно, завжди виконував поставлені задачі якісно та проявляв при цьому розумну ініціативу. У серпні 2014 року Олег брав участь у боях за Луганський аеропорт. 31 серпня під час потужного артилерійського обстрілу отримав поранення внаслідок розриву снаряду та потрапив у полон. 45 діб полону стали для нього важким випробуванням: він зазнав катувань і тиску, але залишився незламним. Повернувшись додому, продовжив жити й служити, несучи в серці і біль, і гордість за пройдений шлях.

У 2015 році Олег вступив до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Навчався старанно, з великим бажанням опанувати нові знання та вдосконалювати професійну підготовку. У 2020 році закінчив університет, отримавши спеціальність магістра з телекомунікацій та радіотехніки й здобув звання офіцера тактичного рівня.

З 2020 року він продовжив військову службу в одній із частин міста, де проявив себе як грамотний офіцер, який умів організувати роботу й вести за собою інших. У 2022 році був прикомандирований до м. Полтави, а згодом відряджений на Запорізький напрямок, де виконував бойові завдання на посаді начальника вузла зв’язку.  За свою віддану службу Олег був нагороджений багатьма відзнаками та медалями: Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (2016), Відзнакою Президента України «За оборону України» (2022), медалями «За доблесну службу», «Учасник АТО», «Ветеран війни», «Захиснику Вітчизни», «Майстерність, чесність, відвага».

Важливим і по-справжньому доленосним днем у житті Олега стала дата  14 жовтня, коли у 2014 році він був звільнений з полону і почалося нове життя, наповнене особливим сенсом. Саме цю дату він обрав для одруження з Вірою — дівчиною, яку знав ще з юнацьких років, коли вони разом навчалися в професійному ліцеї. У 2022 році доля знову подарувала їм зустріч. Олег і Віра усвідомили, що тепер їхні шляхи нерозривні, і почалася їхня спільна історія, сповнена надії та любові. Двох дітей Віри — доньку Світлану та сина Михайлика – Олег прийняв їх як рідних, дарував любов, турботу й ніжність. Він став їм справжнім батьком, людиною, яка завжди поруч і завжди підтримає. Родина була його найбільшою цінністю. Він дуже любив свою дружину, піклувався про маму, ніколи не забував про сестру Ірину, із теплотою ставився до племінників, яких обожнював і яким ніколи ні в чому не відмовляв.

У повсякденному житті Олег був дуже доброю й світлою людиною. Він мав романтичну натуру, умів дарувати радість і тепло, не любив скаржитися, усі труднощі носив у собі. Його поважали побратими, любили друзі, до нього тягнулися діти. Добре розумівся на техніці, мав золоті руки. Любив тварин, особливо котів, які відчували його добре серце й завжди тягнулися до нього. Мав ще один талант: дуже любив співати, особливо за кермом. У ці моменти він розкривався по-особливому, хоча завжди трохи соромився цього свого захоплення. Найбільшою його мрією було мати власну дитину й подарувати їй своє тепло та любов. Та життя обірвалося несподівано і трагічно.

27 вересня 2025 року, наступного дня після свого 32-го дня народження, Олег Савчук загинув від травм, отриманих внаслідок дорожньо-транспортної аварії.

Олег прожив життя, сповнене мужності, любові й вірності. Він залишив після себе світлу пам’ять і приклад для наслідування. Його ім’я назавжди залишиться в серцях усіх, хто знав і любив цю надзвичайну людину.

Наче спалах обірвалось життя Олега. Ми поважаємо і завжди будемо пам’ятати відвагу та внесок Олега  в захист нашої країни.
Герої не вмирають!

Горе і пекучий біль знову прийшли у Шепетівську громаду. На «щиті» повернувся ще один мужній воїн.
29 вересня у Шепетівці прощалися із полеглим у бою сержантом Жилою Віталієм Анатолійовичем водієм 2 мінометного взводу 2 мінометної батареї 2 механізованого батальйону.

Віталій Жила народився 17 жовтня 1988 року в мальовничому селі Синютки Білогірського району Хмельницької області в родині залізничників Анатолія Володимировича та Лідії Олександрівни. Він ріс у працьовитій та дружній сім’ї, де цінували чесність, порядність і любов до ближнього. Дитинство і юність Віталія проминули на берегах річки Горинь, серед красивих краєвидів, які він щиро любив. Звідси й з’явилося його улюблене захоплення — риболовля, що залишалася його хобі на все життя. А ще з дитячих років він із друзями годинами ганяв у футбол, завжди був активним, життєрадісним і товариським. У 2004 році доля завдала страшного удару — трагічно загинув батько. З того часу життя Віталія круто змінилося: він, ще зовсім юний, взяв на себе всі чоловічі обов’язки по господарству. Саме тоді в ньому загартувалися відповідальність, стійкість і внутрішня сила. Він став справжньою опорою матері й сестрі, навчився цінувати працю та розуміти вагу сімейного тепла.

Навчався у Гулівецькій школі, після якої вступив до Козятинського міжрегіонального професійного училища залізничного транспорту. Там він здобув спеціальність чергового по станції. Саме під час навчання доля звела його з Тетяною — дівчиною, яка згодом стала його дружиною та вірною супутницею життя. Тоді вона теж ще навчалася, і разом вони ділили молоді роки, мрії й сподівання. Згодом обоє пов’язали своє життя із залізницею, продовжуючи справу батьків.

У 2007 році Віталій відслужив строкову службу в навчальному центрі «Десна». Він сумлінно виконував військовий обов’язок, і ця школа життя додала йому дисципліни та загартувала характер.

Повернувшись додому, з 2008 року працював у вагонному депо станції Шепетівка слюсарем з ремонту рухомого складу. У 2009 році Віталій і Тетяна побралися. Їхній шлюб був міцним і щирим. У 2011 році народилася донечка Ангеліна, яка стала найбільшим скарбом у житті батька. Для донечки він був готовий на все: оберігав, виховував, мріяв бачити її щасливою.

Коли у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій, не вагаючись, став до лав захисників у складі 224-го автомобільного батальйону на Запорізькому напрямку. У 2023 році пройшов підготовку у Великій Британії, згодом повернувся на передову. У січні 2025 року був переведений до 24 окремої механізованої бригади ім. короля Данила на посаду водія. Брав участь у боях поблизу населеного пункту Часів Яр на  Донеччині. За роки служби Віталій був відзначений численними нагородами та грамотами. Серед них — медалі «За зразковість у військовій службі», «Ветеран війни» та «Учасник бойових дій». Ці нагороди стали свідченням його відданої служби та щоденної праці на благо України.

Віталій завжди намагався бути на зв’язку зі своїми дівчатами та родиною. Коли не мав можливості зателефонувати — писав повідомлення. У кожному його слові відчувалася турбота й прагнення заспокоїти близьких.

Востаннє Віталій вийшов на зв’язок із рідними 19 липня 2025 року. Як завжди, аби заспокоїти сім’ю, коротко написав: «Все добре». Того дня, коли разом із побратимами виходили з завдання, їх накрив ворожий обстріл. Від 20 липня Віталія вважали зниклим безвісти. Родина з надією чекала на будь-які звістки та невтомно шукала його, вірячи, що він повернеться додому. Нажаль, дива не сталося…

20 липня 2025 року, внаслідок влучання ворожих  FPV дронів, під час переміщення автомобілем для проведення зміни розрахунку на вогневій позиції в Донецькій області, життя Віталія обірвалося. Він загинув смертю хоробрих, до останнього залишаючись вірним присязі та Україні.

Для близьких він назавжди залишиться люблячим сином, братом, який відповідав на сестринську любов підтримкою і щирістю, відданим чоловіком та найдорожчим татком дружині та донечці, вірним і надійним товаришем – друзям і побратимам. Його усмішка, доброта, любов до рідної землі та готовність допомогти кожному залишаться у пам’яті всіх, хто знав Віталія.

Старша сестра Віталія Олена: «Мій брат Віталій завжди буде зі мною. Я пам’ятаю його дитячий сміх, його очі, в яких світилася доброта. Він умів підбадьорити одним словом і підтримати, коли було важко. Віталій пішов, але для мене він не зник. Його голос і досі звучить у моїй пам’яті, його сила і любов гріють мене навіть тепер. Брат — це частинка душі, яку вже не відірвати. І поки я живу — житиме і він у моєму серці».

Віталій заповів, щоб після загибелі його поховали в рідному селі Синютки. Саме там, де промайнуло його дитинство, де кожна стежка нагадує про безтурботні роки й тепло рідної оселі, він знайде свій останній спочинок.

Сьогодні ми єднаємося у скорботі й молитві. Нехай його світла пам’ять буде вічною, а подвиг — прикладом відданості для наступних поколінь.
Герої не вмирають!

Незламним щитом стоять наші Захисники серед пекла війни, яке принесла на українську землю росія. Вони – оберіг і опора, які щодня гинуть за вільну і незалежну Україну, захищаючи все рідне і дороге їхньому серцю.

26 вересня Шепетівська громада зустрічала «на щиті» навідника 3 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 1 аеромобільної роти аеромобільного батальйону, головного сержанта Соколова Руслана Леонідовича.

Руслан Соколов народився 19 грудня 1968 року в місті Шепетівка Хмельницької області в сім’ї Валентини Олександрівни та Леоніда Васильовича. Він був єдиним сином, надією і гордістю своїх батьків. Родина завжди була його опорою та джерелом натхнення. Дитячі роки Руслана пройшли у рідному місті. Він зростав активним, допитливим і товариським хлопчиком. Любив спорт, особливо бокс, який згодом став невід’ємною частиною його життя. Вчився старанно, з повагою ставився до вчителів і однокласників. У 1984 році Руслан закінчив загальноосвітню школу №2. Прагнучи здобути робітничу професію, вступив до Шепетівського СПТУ-20, де навчався на токаря. У 1986 році отримав диплом і почав самостійне трудове життя. Згодом був призваний на строкову службу. Служив у спортбатальйоні, де міг повністю проявити свої фізичні здібності. З дитинства захоплений спортом, у війську він не полишав тренувань і досягав нових результатів у боксі. Дисципліна та сила волі, вироблені в армії, стали важливими рисами його характеру на все життя.

Після демобілізації Руслан працював за кордоном, здобував новий досвід, пробував себе у різних сферах. Згодом повернувся у рідну Шепетівку. Шукав себе у роботі, але завжди залишався вірним спорту. Його знали як людину активну, комунікабельну, з гарним почуттям гумору, яка ніколи не стояла осторонь проблем друзів та знайомих. Окремою частиною життя Руслана була любов до тварин. Він дуже любив собак, завжди знаходив час, аби з ними займатися. Вдома мав кількох улюбленців, яких виховував і доглядав, і вони відповідали йому відданістю. Ця риса ще більше підкреслювала його доброту й уміння віддавати тепло.

У 2004 році Руслан зустрів свою майбутню дружину Яну. У 2006 році вони побралися і створили родину. Спочатку подружжя жило у Шепетівці, а згодом переїхало на Луганщину — на батьківщину Яни. Там подружжя будувало своє життя, дбали одне про одного, планували майбутнє. У 2011 році в сім’ї народилася донечка Богдана — найбільша гордість і радість Руслана. Він був ніжним і турботливим батьком, завжди знаходив час для дитини, мріяв дати їй усе найкраще.

Коли серйозно захворіли його батьки, сім’я повернулася до рідної Шепетівки, щоб бути поруч із ними. Руслан завжди ставив родинний обов’язок вище власних інтересів, виявляючи турботу і синівську вдячність.

З початком повномасштабного вторгнення росії, у лютому 2022 року, Руслан Леонідович не залишився осторонь. Він долучився до лав територіальної оборони, а згодом став на службу у військовій частині міста. Це був поклик серця, усвідомлення свого обов’язку перед рідною землею, родиною та майбутнім України. У січні 2024 року він уже ніс службу на передовій, виконував бойові завдання. У травні того ж року отримав поранення і контузію. Лікувався у Кропивницькому, пізніше проходив реабілітацію в рідному місті. Попри проблеми зі здоров’ям, Руслан не міг залишити своїх побратимів. Його рішучість та відданість були сильніші за біль — і вже в липні 2024 року він повернувся на фронт.

6 серпня він востаннє зателефонував дружині, сказавши, що вирушає на бойове завдання. Після цього зв’язок зник. 16 серпня рідним повідомили, що Руслан Соколов вважається зниклим безвісти. Для дружини та доньки тяжке очікування тривало більше року. Надія змінювалася відчаєм, але родина вірила, що Руслан повернеться. Проте згодом стало відомо, що він загинув 13 серпня 2024 року на Покровському напрямку Донецької області.

Руслан Леонідович був світлою людиною. Його любили за щирість, відкритість і добру вдачу. Він мріяв відновити батьківський будинок, у якому жив із родиною. Любив життя, свою родину, друзів і вірних чотирилапих улюбленців. Мріяв виростити доньку, бачити її щасливою і самому пройти ще чимало життєвих доріг. Він залишив по собі пам’ять справжнього чоловіка, батька і воїна.

Герої не вмирають!

Українці платять страшну ціну за свободу й право жити на рідній землі. Це не лише зруйновані міста, тисячі поранених і скалічених доль. Найстрашніша плата — це життя наших воїнів.

22 вересня Шепетівська громада з болем у серці проводжала в останню земну дорогу земляка — Віталія Олександровича Муху, який віддав своє життя за Україну.

Віталій Муха народився 25 листопада 1975 року в мальовничому селі Плесна Шепетівського району у родині Олександра Петровича та Надії Йосипівни. Дитинство його проходило поруч із братами — старшим Станіславом та братом-двійником – Анатолієм. Коли батько залишив родину, хлопцям довелося рано подорослішати. Віталій з братами змалку звик до роботи. Мама, Надія Йосипівна, спочатку працювала в колгоспі – випікала хліб, потім – кухарем в дитячому садочку, діти допомагали вдома по господарству. Віталій мав золоті руки, робив будь-яку важку чоловічу роботу, а міг і допомогти на кухні, навіть ліпити голубці чи вареники. Родина була працьовита й дружна, тому з малих літ хлопець звик цінувати працю та чесність.

Батьківську підтримку хлопці отримували від братів мами: Миколи та Петра, які завжди були поруч, готові допомогти та підтримати у складні моменти.

Навчався Віталій у Плесенській загальноосвітній школі, де проявляв старанність і відповідальність. Після закінчення 9 класів продовжив здобувати освіту у Грицівському профтехучилищі. Свій трудовий шлях розпочав у місцевому колгоспі трактористом, з часом перейшов у електромайстерню з ремонту електромоторів. Молодий, енергійний з творчою натурою, з прекрасним почуттям гумору, любив читати. Віталій навчився грати на гітарі, дуже захоплювався творчістю групи «Кіно». Співав всі пісні Віктора Цоя – пригадує товариш Олександр Шикерук. Деякий час Віталій працював за кордоном, та, повернувшись у рідне село, влаштувався на роботу на оптову базу «Гермес» у Шепетівці.

Найбільшою гордістю та сенсом життя чоловіка була сім’я. Разом із дружиною Наталею виховував двох дітей — доньку Анастасію та сина Богдана. Був добрим і турботливим батьком, намагався приділити увагу кожному, навчав, підтримував, передавав власний досвід. Особливою його відрадою були прогулянки до лісу по гриби та ягоди з сином Богданом, де вони разом знаходили спільні теми для розмов і розділяли чоловічі захоплення. Чоловік завжди цінував прості радощі життя — щирі розмови, затишні родинні вечори, спільні справи з дітьми.

27 червня 2024 року Віталія Муху було мобілізовано до лав Збройних сил України. Спершу він проходив навчання у Рівненській області, де отримав підготовку за напрямком сапер. Після цього був направлений на Покровський напрямок. Попри труднощі служби, завжди знаходив час, щоб підтримати родину. 25 вересня воїн востаннє спілкувався зі своїми дітьми, а наступного дня повідомив Наталі, що вирушає на бойове завдання.

Уже 9 жовтня 2024 року родина отримала сповіщення, що Віталій зник безвісти. Згодом стало відомо, що він загинув 27 вересня 2024 року у Покровському районі Донецької області, мужньо виконавши обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність.

Життєвий шлях Віталія Мухи обірвався занадто рано, але пам’ять про нього житиме у серцях рідних і всіх, хто знав цього щирого, працьовитого та відданого своїй землі чоловіка.

У цю скорботну мить ми щиро розділяємо горе родини Захисника. Громада схиляє голови в жалобі перед світлою пам’яттю воїна. Нехай світлі спогади про Віталія завжди будуть сильнішими за смерть.

Герої не вмирають!

12 вересня 2025 року стало черговою трагічною сторінкою в житті Шепетівської громади, яка, схиливши голови, проводжала до Небесного війська ще одного свого відданого сина, мужнього воїна — старшого солдата Шарапова Максима Олександровича, оператора безпілотних літальних апаратів 1 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 2 роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем.

Максим Шарапов народився 27 квітня 2001 року в місті Шепетівка у багатодітній родині Ірини Валеріївни та Олександра Володимировича. Він був одним із тринадцяти дітей у родині, де панували любов, взаємопідтримка та щире братерство. З дитинства Максим виділявся особливою добротою, життєрадісністю та щирим бажанням допомагати рідним, піклуючись про своїх братів і сестер. У 2007 році він пішов до першого класу загальноосвітньої школи №3 міста Шепетівки, згодом продовжив навчання у школі-пансіоні. Вчився добре, був уважним, старанним і завжди відповідально ставився до навчання. Однокласники та вчителі пам’ятають його як товариського, активного та доброго хлопця. Ще під час навчання у школі Максим почав працювати, щоб допомогти великій родині. Він ніколи не боявся труднощів, завжди брався за будь-яку роботу й робив усе сумлінно. Йому було важливо підтримати батьків, подбати про братів і сестер. Саме тоді проявилися його працьовитість, відповідальність і велике серце, адже родина завжди була на першому місці.

Після закінчення школи Максим проходив строкову службу у Львівській області. Там він загартував свій характер, набув військових знань і ще більше усвідомив важливість служіння Батьківщині. Повернувшись до рідної Шепетівки, встиг недовго побути вдома, адже вже за два місяці розпочалося повномасштабне вторгнення. Не вагаючись ані хвилини, Максим пішов добровольцем до війська. Службу проходив в одній із військових частин міста, а згодом вирушив на передову. Максим був людиною, на яку завжди можна було покластися. Надійний у словах і вчинках, він ніколи не залишав ближнього в біді. У будь-якій ситуації залишався виваженим, умів знайти правильні слова підтримки та прийняти обдумане рішення. Його працелюбність вражала: він не боявся жодної роботи, завжди прагнув зробити все якісно й до кінця. Саме ці риси — надійність, виваженість і працьовитість — робили його справжньою опорою для родини та побратимів. Він завжди тримався мужньо, підтримував зв’язок із родиною. Рідні молилися за нього, чекали кожного дзвінка, а він заспокоював: «Все добре, я ж броня».

У вільний час Максим займався спортом — зокрема боксом та любив грати в більярд. Мріяв після війни відкрити власну станцію технічного обслуговування, щоб розвивати улюблену справу. Його життєрадісність, гумор і щирість завжди заряджали оточення. Усі, хто знав Максима, згадують його як світлу людину, яка завжди простягала руку допомоги. Один із його братів також став на захист України — служить у лавах Збройних Сил.

7 вересня 2025 року на запорізькому напрямку, виконуючи бойове завдання, у запеклому бою обірвалося молоде життя старшого солдата Шарапова Максима Олександровича. Йому було лише 24 роки.

Життя Героя обірвалося на самому злеті, але пам’ять про його подвиг назавжди залишиться в серцях рідних, друзів та громади. Шарапов Максим Олександрович віддав найцінніше — своє життя — за мир та свободу України. Схиляємо голови у глибокій скорботі, вшановуючи його світлу пам’ять.

Герої не вмирають!