14 листопада Шепетівська громада прощалася із полеглим у бою старшим солдатом Цибульським Володимиром Ігоровичем, який до останнього подиху мужньо боронив рідну землю, але ворожий дрон обірвав його молоде життя.

Володимир Цибульський народився 27 січня 2000 року в місті Шепетівка. Виховували хлопця батько — Ігор Володимирович та бабуся Ніна. У родині підростала ще сестричка Олена, з якою Володимир був дуже близьким. Навчався Володимир у загальноосвітній школі №8. Ще з дитинства юнак мріяв стати військовим.

Після закінчення 9 класів Володимир продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув спеціальність газозварювальника. Любив техніку, машини, різні механізми — із захопленням розбирав і збирав деталі, шукав, як зробити краще й надійніше.

У 18 років юнак вирішив здійснити давню мрію — пов’язати своє життя з військом. Підписав контракт і почав службу в одній із військових частин Тернополя. Служба йому подобалася — він був дисциплінованим, відповідальним і вмотивованим воїном. З початком повномасштабного вторгнення Володимир не вагався: продовжив контракт і став на захист Батьківщини у складі 44-ї окремої артилерійської бригади. Побратими знали Володимира під позивним «Вуд» — спокійний, врівноважений і твердий у рішеннях, він завжди залишався опорою для своїх. Відповідально ставився до кожного завдання, ретельно добирав спорядження, завжди дбав про безпеку побратимів.

Володимир мріяв про родину, про мирне життя, про те, щоб відремонтувати й відбудувати батьківський будинок. Але завжди говорив, що поки триває війна, не може дозволити собі щастя, знаючи, що ворог продовжує нести біль на українську землю.

У серпні 2024 року з життя пішов батько Володимира. Через службу син не зміг приїхати на похорон, але заповів, щоб, коли настане його час, поховали його поряд із батьком.

6 листопада юнак востаннє спілкувався з рідними — розповідав, що змінює місце дислокації, та, як завжди, не вдавався у деталі, беріг близьких від тривог. Через кілька днів родина отримала страшну звістку: 7 листопада 2025 року Володимир Цибульський загинув в Запорізькій області, унаслідок ворожого удару з використанням FРV-дрона.

Йому було лише 25… Він жив із вірою, служив із честю і загинув, боронячи рідну землю. Його земний шлях обірвався занадто рано, але душа продовжує жити — у спогадах, у вічності… Після загибелі Володимира у великому смутку залишилися найрідніші — сестра Олена та її маленька донечка… Не менш близькими для нього була родина дядька Володимира, з якими юнак підтримував теплі, довірливі стосунки. Для них він був не просто племінником, а другом, порадником і гордістю роду. У серцях рідних і близьких Володимир назавжди залишиться добрим, світлим і щирим — таким пам’ятатимуть усі, хто мав щастя його знати.

Ні з чим не зрівняти горе, смуток і біль від втрати найріднішої людини, які лягли на плечі рідних… Від імені усієї громади висловлюємо щирі співчуття родині Воїна Світла. В цей гіркий час поділяємо це страшне горе та схиляємо голову в глибокій скорботі. Нехай світлі спогади про Володимира завжди будуть сильнішими за смерть…

Герої не вмирають!

Військовослужбовці мають особливі гарантії при обчисленні страхового стажу та виходу на пенсію. Детальніше розповідають юристи системи надання безоплатної правничої допомоги.

Обчислення стажу на пільгових умовах

При призначенні пенсій за вислугу років військовослужбовцям до стажу роботи на пільгових умовах зараховується:

• служба в армії в період бойових дій, у тому числі під час виконання інтернаціонального обов’язку
• перебування в партизанських загонах і з’єднаннях.

Як обчислюють вислугу років для призначення пенсій?

Крім пенсій, які призначаються з урахуванням страхового стажу.

Окремі періоди служби військовослужбовців зараховуються на пільгових умовах — 1 місяць служби за 3 місяці:

• участь у бойових діях у воєнний час
• час безперервного перебування на лікуванні в лікувальних закладах внаслідок поранень, контузій, каліцтв або захворювань
• час виконання обов’язків у складі національного контингенту і національного персоналу відповідно до Закону України «Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки»
• участь в АТО
• служба у військовому резерві під час безпосередньої участі в АТО.

Детальніше в пункті 2.3 Положення, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 530 від 14 серпня 2014 року

Призначення дострокової пенсії для УБД

Право на неї мають військовослужбовці, які брали участь у бойових діях, АТО та заходах із відсічі агресії рф після досягнення:

• чоловіки — 55 років (за наявності 25 років страхового стажу)
• жінки — 50 років (за наявності 20 років страхового стажу).

Повний перелік осіб, які мають право на дострокову пенсію визначений ст. 115 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Вислуга років для призначення пенсії обчислюється за даними:

• послужного списку особової справи військовослужбовця, особи, яка має право на пенсію за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»
• інших документів (витягів з наказів, бойових донесень, журналів бойових дій тощо).

Пункт 1-1 Постанови КМУ від 17 липня 1992 р. № 393.

Як може допомогти система надання БПД?

Ветерани війни мають право на усі види правничих послуг — від консультацій до представництва інтересів, зокрема у суді.

Військовослужбовці, які не мають статусу ветерана війни, можуть отримати безоплатно — консультації, допомогу складення заяв, скарг та інших документів правового характеру, крім для звернення до суду.

Допомога зі зверненням до суду військовослужбовцям, які не мають статусу ветерана війни, може бути надана за умови належності до однієї з категорій громадян, які визначені ст. 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».

Приклади допомоги

Олексій з 2022 року брав участь у захисті України від російської агресії. На початку 2024 року подав заяву до Пенсійного фонду для призначення йому дострокової пенсії за віком. Проте отримав відмову: недостатньо страхового стажу для отримання такого виду пенсії.

Олексій з рішенням не погодився. Адже знав, що 1 місяць безпосередньої участі в обороні України до страхового стажу зараховується як 3. Тому вважав, що стажу в нього достатньо.

По допомогу він звернувся до системи надання безоплатної правничої допомоги.

Тож юрист склав позовну заяву до суду, в якій просив визнати відмову Пенсійного Фонду протиправною та зобов’язати зарахувати період участі в обороні України до страхового стажу з застосуванням кратності з розрахунку один місяць служби за три місяці та призначити пенсію.

Суд позовні вимоги ветерана війни задовольнив повністю.

23 жовтня відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на фасаді Шепетівської дитячої музичної школи, на честь її талановитого випускника та мужнього захисника — командира танку, сержанта Всеволода Олександровича Шабадаха.
У заході взяли участь родина, однокласники, друзі та побратими воїна, керівництво громади, а також педагоги та учні школи.

Право відкрити дошку пам’яті надали мамі Всеволода.

Освятив меморіальну дошку Протоієрей Православної церкви України Василь Гетьман. Присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять полеглого захисника й українських воїнів, та поклали квіти до меморіальної дошки.

Шепетівська громада вшанувала пам’ять воїна, який, як колись написали його колеги, мав особливий дар світитися зсередини, був «художником з освітлення» Рівненської обласної філармонії, а тепер його світло залишилося в наших серцях назавжди… https://scanned.page/p/Vgn8sA

Всеволод Шабадах, який народився 27 жовтня 1988 року у Харкові, більшу частину життя провів у Шепетівці. Він навчався у ЗОШ №1 та паралельно здобував освіту у музичній школі — спочатку по класу фортепіано та вокалу, а згодом захопився барабанами, що стало справою його життя. Закінчивши Рівненський гуманітарний університет, він працював викладачем та об’їздив пів світу як музикант оркестру.

Попри численні пропозиції залишитися за кордоном, Всеволод залишався відданим Україні, кажучи, що не зможе жити без «запаху України». Його патріотизм був непохитний: у 2014 році він відмовився працювати у провідному російському оркестрі, а пізніше принципово не ступав на землю країни-агресора.

Шлях Воїна:

Всеволод Шабадах одним із перших став на захист Батьківщини. 28 лютого 2022 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил. Пройшовши шлях від постачання боєприпасів до передової та навчання в навчальному центрі, він отримав звання сержанта і був призначений командиром танку 41-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Головний сержант Всеволод Шабадах загинув 24 березня 2025 року на Сумському напрямку, виконуючи бойове завдання.

Пам’ятна дошка, відкрита на фасаді рідної музичної школи, стане постійним нагадуванням про його талант, мужність та найвищу ціну, яку він заплатив за свободу та мир. Світла пам’ять про Героя назавжди житиме у серці громади.

23 жовтня Шепетівка знову проводжала земляка в останню земну дорогу. Головний сержант Розборський Володимир Валерійович віддав своє життя за те, щоб його діти не знали жахіть війни і жили під мирним небом.

Володимир Розборський народився 21 квітня 1978 року у місті Вінниця, у родині Валерія Станіславовича та Марії Альгімантасівни. Володимир мав сестру Марію та брата Олега. З дитинства проявляв неабияку допитливість, щирість і творчі здібності. Навчався у Вінницькій загальноосвітній школі №18, де зарекомендував себе як активний і товариський учень. Юний Володимир мав багато захоплень: відвідував гурток альпіністів, займався танцями у народному ансамблі танцю «Барвінок», грав на гітарі та співав — мав гарний, теплий голос. Писав вірші, які навіть друкували у місцевій газеті.

Після закінчення школи Володимир вступив до професійно-технічного училища №7 у Вінниці, де здобув спеціальність маляра- штукатура 3-го розряду.

У 1996-1998 роках проходив строкову військову службу у Львівській області. Саме тоді сформувався його характер — відповідальний, витривалий, мужній. Після служби юнак повернувся до рідного міста, де почав працювати за спеціальністю.

На початку 2000-х Володимир переїхав до Шепетівки, де розпочав новий етап свого життя. Тут він познайомився з Наталею, з якою згодом створив сім’ю. Разом вони виховували двох дітей — доньку Катерину та сина Мирослава. Чоловік мав також сина від першого шлюбу — Дмитра, який зараз захищає Україну в лавах Збройних Сил.

За професією Володимир був будівельником, справжнім майстром своєї справи. Працював якісно й сумлінно, тому був знаним і шанованим серед колег та містян. Дружина з любов’ю згадує: «У його руках усе горіло… Все, за що брався — усе виходило ідеально». Він власноруч ремонтував свій будинок, облаштовував майстерню, мав безліч планів і мрій — усе для добробуту своєї родини.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік, без вагань, став до лав захисників України. Завдяки гарній військовій підготовці був відправлений до Рівненської області, де служив інструктором у навчальному центрі. Згодом брав участь у бойових відрядженнях на схід, де займався будівництвом бліндажів та облаштуванням доріг. Пізніше Володимира перевели ближче до бойових позицій, де він виконував вже бойові завдання. Мав позивний «Смайлик» — за добрий характер, почуття гумору й уміння підтримати побратимів навіть у найважчі хвилини. Він був справедливим, відвертим і щирим, не терпів фальші. Міг і пожурити, і пожартувати і, коли мав настрій – смачно нагодувати товаришів. Під час служби Володимир отримав декілька контузій, проте щоразу повертався до строю. Коли приїздив у відпустку або на лікування, любив бувати на малій батьківщині дружини — у селі Марківці. Там, серед природи й рідних людей, він знаходив спокій для душі.

Багато часу проводив з дітьми: навчав сина керувати автомобіле, мріяв про їхнє щасливе майбутнє.

Останній раз Володимир виходив на зв’язок із родиною 9 грудня 2024 року, повідомивши, що вирушає на завдання. Потім зв’язок обірвався… Рідні шукали будь-яку звістку — через побратимів, волонтерів, соціальні мережі.

17 грудня надійшло повідомлення, що Володимир Розборський зник безвісти. Надія не згасала ні на мить, але згодом з’ясувалося: воїн загинув 14 грудня 2024 року, виконуючи бойове завдання у Суджанському районі Курської області.

Як і заповідав Захисник, прощалися з ним під трек групи «Скорпіонс», творчістю якої він захоплювався.

Душа Володимира Розборського відійшла у вічність, залишивши на землі світло любові, мужності й доброти. Наш обов’язок – щоб це світло не згасало, а жило у наших серцях, та пам’ятати всіх, хто віддав життя за Україну.

Герої не вмирають!

Знову біль, що не має меж, стискає серця. Знову війна безжально вириває з наших рядів найдорожчих.

20 жовтня у Шепетівці до лав Небесного війська громада проводжала старшого солдата Вільгоцького Юрія Олександровича.

Юрій Вільгоцький народився 15 червня 1983 року в місті Шепетівка, у родині військового Олександра Володимировича та Ірини Вікторівни. Зростав разом із молодшою сестрою Вікторією в дружній і люблячій родині. Приклад батька-військового з дитинства виховував у ньому почуття обов’язку, мужність і любов до Батьківщини. Навчався у Шепетівській школі-гімназії №5. Юрій був активним, товариським і кмітливим хлопцем, охоче брав участь у шкільному житті, виступав у КВК, мав багато друзів. Його вирізняли сила характеру, щирість, добрий гумор і вміння підтримати у будь-якій ситуації.

Після закінчення школи проходив строкову службу у рідному місті, у складі однієї з військових частин. Згодом працював на автозаправці, нафтобазі. У 2010 році влаштувався до компанії «Сварог» охоронцем. Не зупиняючись на досягнутому, здобув освіту судномеханіка в Одеському мореходному коледжі. Після цього переїхав до Чернівецької області, де працював за спеціальністю у туристичному комплексі «Услад», обслуговуючи за водною технікою.

У 2011 році Юрій одружився з Ольгою. У подружжя народилися двоє дітей — син Олександр і донечка Софійка.

Він був турботливим чоловіком і чудовим батьком. Дуже любив своїх дітей — кожну вільну хвилину, особливо під час відпусток, проводив із ними. Разом грали, гуляли, спілкувалися — ці миті були для нього найціннішими.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Юрій, без вагань, став на захист України. 2 березня 2022 року він добровільно пішов служити до Збройних Сил України. Про службу рідним багато не розповідав — оберігав їх від тривог і тяжких подробиць фронтового життя. Навіть на війні залишався людяним і добрим. Під час служби він прихистив песика, якого назвав Дюком. Згодом попросив батьків приїхати та забрати собаку. Відтоді Дюк живе вдома, поруч із мамою, ніби частинка Юриної душі, що залишилася з родиною.

У грудні 2024 року родина зазнала болючого удару — помер батько, Олександр Володимирович. Юрій приїхав у коротку відпустку попрощатися з рідною людиною, після чого повернувся на фронт. Юрій глибоко та важко переживав втрату батька, який був для нього прикладом мужності, порядності та сили духу.

У січні 2025 року Юрій перебував на Донецькому напрямку. Наступні вісім місяців рідні чекали бодай якоїсь звістки. Від 28 січня 2025 року Юрій вважався безвісти зниклим…

9 жовтня 2025 року родина отримала офіційне повідомлення про його загибель. Старший солдат Вільгоцький Юрій Олександрович відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну її свободу та незалежність загинув 28 січня 2025 року у Волноваському районі Донецької області.

Світла пам’ять про Юрія назавжди житиме у серцях всіх, хто його знав. Він залишив по собі добрий слід — у спогадах, у дитячих усмішках, у вдячності людей, заради яких стояв до останнього подиху.

Герої не вмирають!

Військовослужбовці, які перебувають або перебували в полоні, мають право на низку грошових виплат. Поки військові в полоні, деякі з цих виплат можуть отримувати їхні родичі.

Які саме виплати передбачені, хто і коли може їх отримати — роз’яснюють юристи системи надання безоплатної правничої допомоги.

Грошове забезпечення

За військовими, які перебувають у полоні, зберігається право на грошове забезпечення.

Якщо військовий заздалегідь склав особисте розпорядження на випадок свого полону, кошти будуть виплачуватися у тих частках і тим людям, яких він вказав у цьому розпорядженні.

Якщо військовий такого розпорядження не склав, то грошове забезпечення виплачуватимуть у таких відсотках:

• дружина/чоловік, батьки, законні представники дітей (неповнолітніх або дітей з інвалідністю з дитинства) — отримують до 50% грошового забезпечення, решта зберігається на рахунку військового
• якщо вищеперерахованих родичів немає — повнолітні діти, брати/сестри, законним представником яких є військовослужбовець, отримують до 20%, решта (80%) зберігається на рахунку.
• якщо рідних немає — усі кошти залишаються на рахунку військового до його повернення.

Одноразова виплата після звільнення з полону

Отримати її можуть тільки звільнені з полону. Розмір — 100 000 грн.

Онлайн-заяву можна подати на сайті Міністерства розвитку громад та територій.

Щорічна грошова допомога

Виплачується 1 раз на рік:

• звільненим з полону
• їхнім родинам — поки людина ще перебуває в полоні.

Розмір — 100 000 грн.

Онлайн-заяву можна подати на сайті Міністерства розвитку громад та територій.

Грошова  допомога звільненим полоненим при звільненні зі служби

Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у рамках своїх повноважень зі сприяння правовій інформованості населення, розпочинає серію безкоштовних онлайн-вебінарів для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та громадян, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України.

Заходи організовані у співпраці з громадською організацією «Відродження України 2022» за підтримки Офісу Ради Європи в Україні.

Розклад та тематика вебінарів:

Вебінари розпочинаються з 21 жовтня 2025 року і триватимуть до 22 січня 2026 року. Заняття проходитимуть щовівторка та щочетверга з 10:00 до 11:30.

Метою проєкту є надання ключової правової інформації та роз’яснень щодо прав і свобод громадян, які найбільше постраждали від війни.

Ознайомитися з детальним графіком та анонсом відповідних заходів можна за посиланням: 🔗 https://surl.li/ilzkov

6 жовтня у Шепетівці громада зібралася, щоб у спільній скорботі провести в останню земну дорогу сержанта Пазиняка Миколу Борисовича, який повернувся додому «на щиті».

Микола Пазиняк народився 24 травня 1976 року в м. Шепетівка в родині Пазиняків Бориса Миколайовича та Валентини Миколаївни. Батько працював шофером, а мати – нянею у дитячому садочку. Працювали багато, тому клопоти з догляду за братом часто залишалися за старшою сестрою Наталією. Хлопчик ріс веселим, життєрадісним, непосидючим, але працьовитим, адже потрібно було допомагати батькам. Навчався у шепетівській загальноосвітній школі №7. Його згадують товариським, кмітливим, знаходив спільну мову з усіма. Вже у шкільні роки Микола розумів, що в житті має сам торувати свій шлях – його досягнення в його руках. Все життя він дотримувався цих переконань.

Після закінчення школи пішов працювати, а згодом, у 1994 році, його призвали на строкову службу в армію. Перші місяці він проходив навчання у Керченському навчальному центрі де отримав військову спеціальність паливозаправник реактивних літаків. Для подальшого проходження служби його направили на аеродром в Озерне Житомирської області, де він отримав звання старший сержант та став командиром взводу. І тут він проявляв себе як комунікабельна, доброзичлива людина, що може налагодити зв’язки та ефективно управляти колективом. У цивільному житті це проявилося у його здатності організувати та вести бізнес.

Після завершення служби у 1996 році повернувся додому, допомагав батькам, одружився. У 1998 році народилася донька Каріна, яку він любив беззаперечно і підтримував. Його підприємницька жилка спонукала його до дій. Чоловік ставив перед собою амбітні цілі та шукав шляхи їх досягнення. Але попри шалений темп життя ніколи не забував про дорогих людей – батьків та сестру, адже після смерті батьків вони залишалися один для одного найріднішими. Як розповіла сестра Наталія, вже дорослі сусідські діти й сьогодні згадують її брата, як він ганяв з ними у футбол щоразу, коли приїздив додому. Племінники Марія та Володимир також були дуже дорогими людьми загиблому. Володимир згадує дядька як батька-наставника, який завжди підтримував його на життєвому шляху.

Так склалося життя, що Микола Борисович створив другу сім’ю, у якій народився син Іван. Він продовжував вести підприємницьку діяльність, переїхав до Польщі, де також започаткував власну справу. Завжди робив все можливе для своїх дітей та родини. Багато років підтримував та допомагав дитячим будинкам, забезпечував діток необхідними у побуті речами. Рідні люди згадують, що чоловік нікому не відмовляв у допомозі.

Після повернення в Україну для подальшого ведення справ вирішив отримати освіту з бухгалтерського обліку та вступив на навчання до Рівненського національного університету водного господарства. Працював і навчався. Працював в різних містах України, а останніми роками залишався у Києві. У своїй діяльності постійно прагнув більшого, завжди підтримував дітей та прагнув кращого життя для них. Багато часу проводив з онукою Мією, яка дуже любила дідуся. Дотримувався здорового способу життя, відвідував спортзал, любив відпочинок на природі. Донька Каріна згадує, що батько був відкритою та щирою людиною, умів насолоджуватися життям і намагався кожен день проживати як останній. Згадує Миколу Борисовича як найкращого батька та дідуся, вірного друга, який був опорою та наставником усім, мав прекрасне почуття гумору та завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації.

Микола Борисович був мобілізований на початку вересня цього року та направлений на полігон для проходження базової загальної військової підготовки. Там і сталася трагедія, коли під час обстрілу 24 вересня сержант Пазиняк Микола Борисович трагічно загинув.

У загиблого залишилися донька, онучка Мія, син, сестра, племінники. Шепетівська громада щиро розділяє горе родини захисника.

Єдина сила, яка беззаперечно може забезпечити Україні Перемогу — це наші воїни, які завдають ворогу реальних втрат. Ми маємо бути надійним тилом захисникам і працювати для наближення Перемоги, адже наші дії теж визначають, як і коли закінчиться війна.
Слава Україні!

4 жовтня серце Шепетівки знову плакало гіркими сльозами. Громада прощалася із солдатом Пипичем Олександром Олександровичем, водієм З десантно-штурмового відділення 1 десантно-штурмового взводу З десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону, мужнім воїном, який виборював право на життя та свободу України і,  внаслідок влучання ворожого fpv-дрону, загинув 27 вересня 2025 року у бою на Покровському напрямку Донецької області.

Олександр Пипич народився 10 квітня 1990 року в місті Шепетівка у сім’ї робітників – Олександра Петровича та Людмили Трохимівни. Мав п’ять братів та сестру. Ріс допитливим і життєрадісним, завжди готовим підтримати близьких словом і ділом, а його усмішка та доброта залишалися з ним усе життя. З 1997 по 2007 рік навчався у Шепетівському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І—III ступенів-пансіон». З дитячих років вирізнявся добротою, товариськістю та відповідальністю, завжди прагнув допомогти іншим.

З листопада 2009 року по листопад 2010 року проходив строкову військову службу у військовій частині Державної спеціальної служби транспорту і зв’язку. Повернувшись додому, здобув професію електрогазозварювальника у Шепетівському професійному ліцеї. Ця спеціальність допомогла йому стати справжнім майстром, адже він завжди любив майструвати. У 2013 році закінчив курси в Центрі підготовки моряків «Авант» в м. Іллічівськ (з 2016 року – Чорноморськ) та отримав кваліфікацію «Моторист II класу». У вересні 2014 року Олександр уклав контракт на військову службу у одній з військових частин міста. Працював водієм-топогеодезистом. Його відповідальність і сумлінність завжди викликали повагу побратимів.

Життя Олександра змінилося у 2022 році, коли він познайомився в мережі Інтернет зі своєю майбутньою дружиною Зоряною. Між ними швидко зародилися щирі почуття, і у 2023 році вони одружилися. У 2024 році в сім’ї Пипичів народилася донечка Сніжана. Олександр мріяв виховати її у любові й турботі, бачити, як вона росте щасливою, і дарувати їй свою безмежну батьківську ніжність.

У січні 2025 року Олександра відправили на навчання до Житомира, а далі – служба на Сумщині та Донеччині. Навіть перебуваючи у найважчих умовах війни, він завжди казав дружині: «Все добре», намагаючись оберігати її від тривог. Завжди, де б не перебував, чоловік знаходив можливість подзвонити чи написати додому, щоб рідні відчували його поруч.

26 вересня він востаннє зв’язався з дружиною, повідомив, що все добре і вирушає на завдання. Наступного дня, 27 вересня 2025 року, зв’язок з ним обірвався. Саме цього дня він загинув у бою в Покровському районі Донецької області, залишившись вірним Україні до останнього подиху.

Усі, хто знав Олександра, пам’ятають його як світлу людину – веселого, доброго, уважного. Він ніколи не відмовляв у допомозі, завжди брав на себе відповідальність і тримав слово. Побратимам був вірним другом, рідним – опорою, дружині і доньці – надією і захистом. Любов і пам’ять про Олександра залишилися з ними назавжди.

Серце Олександра Пипича билося в унісон із серцем України. Він жив вірою у Перемогу, і навіть тоді, коли смерть підкралася на полі бою, залишався непохитним. До останнього подиху воїн стояв на варті незалежності, виконуючи свій обов’язок перед народом і державою.

Горе, сум і жалоба не полишають Шепетівську громаду, не дають зняти чорні стрічки.

3 жовтня, стоячи на колінах, у Шепетівці знову прощалися із воїном, який загинув за Україну, командиром гармати самохідного артилерійського взводу, самохідного артилерійської батареї, самохідного артилерійського дивізіону сержантом Рябим Іваном Анатолійовичем.

Іван Рябий народився 24 липня 1990 року в місті Шепетівка у родині Анатолія та Наталії Рябих. В сім’ї зростали ще брат Степан та сестра Валентина. Дітей єднала щира братерська любов і взаємна підтримка, яка завжди допомагала долати життєві труднощі. Іван ріс щирим і чуйним хлопчиком, завжди готовим допомогти, його відкрите серце притягували друзів, яких у нього було чимало.

У 2005 році сім’я пережила тяжке випробування – пішов із життя батько Івана. Ця втрата стала великою раною для рідних і назавжди залишила глибокий слід у серці сина. З 1996 по 2007 рік хлопець навчався у Шепетівській школі №6. У шкільні роки Іван виявляв інтерес не лише до навчання, він любив працювати руками, вмів майструвати.

У 2007-2008 роках, юнак навчався у Черкаському державному ліцеї, де отримав професію слюсаря з ремонту автомобілів, йому подобалося працювати з технікою. У 2008 році був призваний на строкову військову службу, де проявив себе дисциплінованим та відповідальним.

У 2010-2015 роках, служив за контрактом у Києві, у підрозділі поліції «Грифон». Це був важливий і відповідальний етап його становлення як чоловіка і захисника. Згодом деякий час працював на Шепетівському ремонтному заводі. Згодом переїхав до міста Славута, де з 2018 року працював у торговельному центрі «Епіцентр» на посаді начальника відділу. Колеги згадують його як справедливого, відповідального керівника, який завжди знаходив спільну мову з людьми, умів надихати і підтримати.

Знайомство з майбутньою дружиною Оксаною швидко переросло у справжні щирі почуття. Разом вони пройшли десять років життя – з радощами й труднощами, підтримуючи одне одного у всьому. У серпні 2023 року Іван та Оксана поєднали свої долі у шлюбі.

Іван мав цікаву роботу, теплий дім, кохану дружину, маму, брата й сестру, які були для нього найціннішим скарбом. Він любив туристичні походи, природу, подорожі, був життєрадісним і активним.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, його молодший брат Степан став на захист України. Іван не міг залишатися осторонь, адже приклад брата був для нього важливим. У січні 2023 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив у 33-й окремій механізованій бригаді на посаді командира гармати самохідного артилерійського взводу артилерійського дивізіону. На фронті проявив себе як мужній і відданий воїн.

22 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку сержант Іван Рябий загинув, отримавши смертельне поранення. За мужність і героїзм нагороджений Орденом «Хрест Хоробрості» та відзнакою «Учасник бойових дій». У Героя залишилися дружина, мама, брат і сестра. Для них, як і для багатьох, хто знав Івана, його смерть стала непоправною втратою.

Івана Анатолійовича Рябого пам’ятатимуть як світлу, добру, сильну людину, яка завжди була поруч у важкі хвилини. Пам’ятатимуть його щирість, усмішку, готовність допомогти і величезну любов до життя, яке стало прикладом справжньої відданості Батьківщині. Його жертва — це заповіт для кожного з нас жити гідно і цінувати те, за що він боровся.

Наш земляк назавжди залишиться у серцях своїх побратимів, рідних та всіх, хто знав його як щирого, доброго й відданого сина України.
Герої не вмирають!

2 жовтня шепетівчани знову прощаються з воїном та бачать жахливе обличчя війни, бо вона твердим поступом ввійшла у дім нашої громади із страшною звісткою… Припинило битись гаряче серце героя – мужнього воїна, старшого лейтенанта Савчука Олега Олександровича.     

Олег Савчук народився 26 вересня 1993 року у місті Шепетівка в сім’ї робітників — Світлани Олексіївни та Олександра Васильовича. Він ріс поруч зі старшою сестрою Іриною, яка завжди була його першою подругою та підтримкою. Мама була йому прикладом мудрості та турботи, і він прагнув її захищати й радувати. З дитинства Олег вирізнявся добротою, уважністю та турботою про рідних, умів підтримати і розрадити в тяжку хвилину, ставши для сім’ї справжньою опорою і захисником.  У 2000 році Олег розпочав навчання у ЗОШ №1 міста Шепетівки та швидко проявив себе як здібний, цілеспрямований і наполегливий учень. Особливо любив спорт, віддавав перевагу легкій атлетиці, із захопленням тренувався і брав участь у змаганнях. Шкільні роки загартували його характер: у спорті він вчився не тільки перемагати, але й гідно приймати поразку.

У 2009 році закінчив школу й обрав для себе робітничу професію. Вступив до Шепетівського професійного ліцею та у 2012 році отримав спеціальність столяр-верстатник деревообробних верстатів. Проте юнак вирішив присвятити себе військовій службі.

У 2013 році Олег уклав контракт на службу в Збройних Силах України й був направлений до 80-ї десантно-штурмової бригади. З перших днів служби він показав себе як дисциплінований, відповідальний і відданий військовослужбовець. Побратими знали його як людину, яка вміє працювати над собою, вміє слухати і брати на себе відповідальність. До обов’язків ставився добросовісно, завжди виконував поставлені задачі якісно та проявляв при цьому розумну ініціативу. У серпні 2014 року Олег брав участь у боях за Луганський аеропорт. 31 серпня під час потужного артилерійського обстрілу отримав поранення внаслідок розриву снаряду та потрапив у полон. 45 діб полону стали для нього важким випробуванням: він зазнав катувань і тиску, але залишився незламним. Повернувшись додому, продовжив жити й служити, несучи в серці і біль, і гордість за пройдений шлях.

У 2015 році Олег вступив до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Навчався старанно, з великим бажанням опанувати нові знання та вдосконалювати професійну підготовку. У 2020 році закінчив університет, отримавши спеціальність магістра з телекомунікацій та радіотехніки й здобув звання офіцера тактичного рівня.

З 2020 року він продовжив військову службу в одній із частин міста, де проявив себе як грамотний офіцер, який умів організувати роботу й вести за собою інших. У 2022 році був прикомандирований до м. Полтави, а згодом відряджений на Запорізький напрямок, де виконував бойові завдання на посаді начальника вузла зв’язку.  За свою віддану службу Олег був нагороджений багатьма відзнаками та медалями: Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (2016), Відзнакою Президента України «За оборону України» (2022), медалями «За доблесну службу», «Учасник АТО», «Ветеран війни», «Захиснику Вітчизни», «Майстерність, чесність, відвага».

Важливим і по-справжньому доленосним днем у житті Олега стала дата  14 жовтня, коли у 2014 році він був звільнений з полону і почалося нове життя, наповнене особливим сенсом. Саме цю дату він обрав для одруження з Вірою — дівчиною, яку знав ще з юнацьких років, коли вони разом навчалися в професійному ліцеї. У 2022 році доля знову подарувала їм зустріч. Олег і Віра усвідомили, що тепер їхні шляхи нерозривні, і почалася їхня спільна історія, сповнена надії та любові. Двох дітей Віри — доньку Світлану та сина Михайлика – Олег прийняв їх як рідних, дарував любов, турботу й ніжність. Він став їм справжнім батьком, людиною, яка завжди поруч і завжди підтримає. Родина була його найбільшою цінністю. Він дуже любив свою дружину, піклувався про маму, ніколи не забував про сестру Ірину, із теплотою ставився до племінників, яких обожнював і яким ніколи ні в чому не відмовляв.

У повсякденному житті Олег був дуже доброю й світлою людиною. Він мав романтичну натуру, умів дарувати радість і тепло, не любив скаржитися, усі труднощі носив у собі. Його поважали побратими, любили друзі, до нього тягнулися діти. Добре розумівся на техніці, мав золоті руки. Любив тварин, особливо котів, які відчували його добре серце й завжди тягнулися до нього. Мав ще один талант: дуже любив співати, особливо за кермом. У ці моменти він розкривався по-особливому, хоча завжди трохи соромився цього свого захоплення. Найбільшою його мрією було мати власну дитину й подарувати їй своє тепло та любов. Та життя обірвалося несподівано і трагічно.

27 вересня 2025 року, наступного дня після свого 32-го дня народження, Олег Савчук загинув від травм, отриманих внаслідок дорожньо-транспортної аварії.

Олег прожив життя, сповнене мужності, любові й вірності. Він залишив після себе світлу пам’ять і приклад для наслідування. Його ім’я назавжди залишиться в серцях усіх, хто знав і любив цю надзвичайну людину.

Наче спалах обірвалось життя Олега. Ми поважаємо і завжди будемо пам’ятати відвагу та внесок Олега  в захист нашої країни.
Герої не вмирають!

З нагоди Дня Захисників та Захисниць України, 1 жовтня у Шепетівці відбулася традиційна акція підтримки. Представники відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Шепетівської міської ради спільно з Молодіжною радою при міській раді відвідали військовослужбовців та ветеранів, які проходять стаціонарне лікування у медичних закладах.

До стаціонару завітали, щоб особисто привітати, підтримати та пригостити смаколиками наших Героїв зі святом. Ця ініціатива стала виявом глибокої вдячності громади за мужність і самовідданість Захисників. Молодь побажала воїнам швидкого одужання, незламного духу та якнайшвидшого повернення додому.

Хочеш приєднатися до подяки? Найкращий спосіб підтримати наших воїнів, які ціною власного здоров’я захищають нас, це – донатити на потреби Збройних Сил України та бойових підрозділів. Будь міцним тилом!

1 жовтня, з нагоди Дня Захисників та Захисниць України, який покликаний вшанувати незламних воїнів, усіх тих, хто мужньо бореться за суверенітет і свободу нашої держави, у Шепетівці відбулося урочисте покладання квітів на Алеї Слави Героїв України.

Керівництво та мешканці громади, військовослужбовці, представники поліції та рятувальники вшанували пам’ять тих, хто поклав життя за мирне небо, та висловили глибоку вдячність воїнам, які сьогодні продовжують боротьбу за Україну.
Наша вдячність Силам безпеки та оборони України не є абстрактною. Адже серед них — наші рідні, друзі та колеги, які зі зброєю в руках захищають країну та свободу.

Ця страшна війна гартує та формує українську націю. Героїзмом, відвагою та самовідданістю наші воїни завоювали найвищий рівень довіри у суспільстві та поваги у світі. Сьогодні Збройні Сили України є інституцією, якій українці довіряють найбільше.
Дякуємо кожному, хто боронить Україну й загинув за її свободу та віримо, що нинішні Захисники та Захисниці здобудуть нашу спільну Перемогу!

Військова частина чекає на вмотивованих і відповідальних. Дізнайтеся про відкриті вакансії та умови служби у військовій частині.

Горе і пекучий біль знову прийшли у Шепетівську громаду. На «щиті» повернувся ще один мужній воїн.
29 вересня у Шепетівці прощалися із полеглим у бою сержантом Жилою Віталієм Анатолійовичем водієм 2 мінометного взводу 2 мінометної батареї 2 механізованого батальйону.

Віталій Жила народився 17 жовтня 1988 року в мальовничому селі Синютки Білогірського району Хмельницької області в родині залізничників Анатолія Володимировича та Лідії Олександрівни. Він ріс у працьовитій та дружній сім’ї, де цінували чесність, порядність і любов до ближнього. Дитинство і юність Віталія проминули на берегах річки Горинь, серед красивих краєвидів, які він щиро любив. Звідси й з’явилося його улюблене захоплення — риболовля, що залишалася його хобі на все життя. А ще з дитячих років він із друзями годинами ганяв у футбол, завжди був активним, життєрадісним і товариським. У 2004 році доля завдала страшного удару — трагічно загинув батько. З того часу життя Віталія круто змінилося: він, ще зовсім юний, взяв на себе всі чоловічі обов’язки по господарству. Саме тоді в ньому загартувалися відповідальність, стійкість і внутрішня сила. Він став справжньою опорою матері й сестрі, навчився цінувати працю та розуміти вагу сімейного тепла.

Навчався у Гулівецькій школі, після якої вступив до Козятинського міжрегіонального професійного училища залізничного транспорту. Там він здобув спеціальність чергового по станції. Саме під час навчання доля звела його з Тетяною — дівчиною, яка згодом стала його дружиною та вірною супутницею життя. Тоді вона теж ще навчалася, і разом вони ділили молоді роки, мрії й сподівання. Згодом обоє пов’язали своє життя із залізницею, продовжуючи справу батьків.

У 2007 році Віталій відслужив строкову службу в навчальному центрі «Десна». Він сумлінно виконував військовий обов’язок, і ця школа життя додала йому дисципліни та загартувала характер.

Повернувшись додому, з 2008 року працював у вагонному депо станції Шепетівка слюсарем з ремонту рухомого складу. У 2009 році Віталій і Тетяна побралися. Їхній шлюб був міцним і щирим. У 2011 році народилася донечка Ангеліна, яка стала найбільшим скарбом у житті батька. Для донечки він був готовий на все: оберігав, виховував, мріяв бачити її щасливою.

Коли у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій, не вагаючись, став до лав захисників у складі 224-го автомобільного батальйону на Запорізькому напрямку. У 2023 році пройшов підготовку у Великій Британії, згодом повернувся на передову. У січні 2025 року був переведений до 24 окремої механізованої бригади ім. короля Данила на посаду водія. Брав участь у боях поблизу населеного пункту Часів Яр на  Донеччині. За роки служби Віталій був відзначений численними нагородами та грамотами. Серед них — медалі «За зразковість у військовій службі», «Ветеран війни» та «Учасник бойових дій». Ці нагороди стали свідченням його відданої служби та щоденної праці на благо України.

Віталій завжди намагався бути на зв’язку зі своїми дівчатами та родиною. Коли не мав можливості зателефонувати — писав повідомлення. У кожному його слові відчувалася турбота й прагнення заспокоїти близьких.

Востаннє Віталій вийшов на зв’язок із рідними 19 липня 2025 року. Як завжди, аби заспокоїти сім’ю, коротко написав: «Все добре». Того дня, коли разом із побратимами виходили з завдання, їх накрив ворожий обстріл. Від 20 липня Віталія вважали зниклим безвісти. Родина з надією чекала на будь-які звістки та невтомно шукала його, вірячи, що він повернеться додому. Нажаль, дива не сталося…

20 липня 2025 року, внаслідок влучання ворожих  FPV дронів, під час переміщення автомобілем для проведення зміни розрахунку на вогневій позиції в Донецькій області, життя Віталія обірвалося. Він загинув смертю хоробрих, до останнього залишаючись вірним присязі та Україні.

Для близьких він назавжди залишиться люблячим сином, братом, який відповідав на сестринську любов підтримкою і щирістю, відданим чоловіком та найдорожчим татком дружині та донечці, вірним і надійним товаришем – друзям і побратимам. Його усмішка, доброта, любов до рідної землі та готовність допомогти кожному залишаться у пам’яті всіх, хто знав Віталія.

Старша сестра Віталія Олена: «Мій брат Віталій завжди буде зі мною. Я пам’ятаю його дитячий сміх, його очі, в яких світилася доброта. Він умів підбадьорити одним словом і підтримати, коли було важко. Віталій пішов, але для мене він не зник. Його голос і досі звучить у моїй пам’яті, його сила і любов гріють мене навіть тепер. Брат — це частинка душі, яку вже не відірвати. І поки я живу — житиме і він у моєму серці».

Віталій заповів, щоб після загибелі його поховали в рідному селі Синютки. Саме там, де промайнуло його дитинство, де кожна стежка нагадує про безтурботні роки й тепло рідної оселі, він знайде свій останній спочинок.

Сьогодні ми єднаємося у скорботі й молитві. Нехай його світла пам’ять буде вічною, а подвиг — прикладом відданості для наступних поколінь.
Герої не вмирають!

Незламним щитом стоять наші Захисники серед пекла війни, яке принесла на українську землю росія. Вони – оберіг і опора, які щодня гинуть за вільну і незалежну Україну, захищаючи все рідне і дороге їхньому серцю.

26 вересня Шепетівська громада зустрічала «на щиті» навідника 3 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 1 аеромобільної роти аеромобільного батальйону, головного сержанта Соколова Руслана Леонідовича.

Руслан Соколов народився 19 грудня 1968 року в місті Шепетівка Хмельницької області в сім’ї Валентини Олександрівни та Леоніда Васильовича. Він був єдиним сином, надією і гордістю своїх батьків. Родина завжди була його опорою та джерелом натхнення. Дитячі роки Руслана пройшли у рідному місті. Він зростав активним, допитливим і товариським хлопчиком. Любив спорт, особливо бокс, який згодом став невід’ємною частиною його життя. Вчився старанно, з повагою ставився до вчителів і однокласників. У 1984 році Руслан закінчив загальноосвітню школу №2. Прагнучи здобути робітничу професію, вступив до Шепетівського СПТУ-20, де навчався на токаря. У 1986 році отримав диплом і почав самостійне трудове життя. Згодом був призваний на строкову службу. Служив у спортбатальйоні, де міг повністю проявити свої фізичні здібності. З дитинства захоплений спортом, у війську він не полишав тренувань і досягав нових результатів у боксі. Дисципліна та сила волі, вироблені в армії, стали важливими рисами його характеру на все життя.

Після демобілізації Руслан працював за кордоном, здобував новий досвід, пробував себе у різних сферах. Згодом повернувся у рідну Шепетівку. Шукав себе у роботі, але завжди залишався вірним спорту. Його знали як людину активну, комунікабельну, з гарним почуттям гумору, яка ніколи не стояла осторонь проблем друзів та знайомих. Окремою частиною життя Руслана була любов до тварин. Він дуже любив собак, завжди знаходив час, аби з ними займатися. Вдома мав кількох улюбленців, яких виховував і доглядав, і вони відповідали йому відданістю. Ця риса ще більше підкреслювала його доброту й уміння віддавати тепло.

У 2004 році Руслан зустрів свою майбутню дружину Яну. У 2006 році вони побралися і створили родину. Спочатку подружжя жило у Шепетівці, а згодом переїхало на Луганщину — на батьківщину Яни. Там подружжя будувало своє життя, дбали одне про одного, планували майбутнє. У 2011 році в сім’ї народилася донечка Богдана — найбільша гордість і радість Руслана. Він був ніжним і турботливим батьком, завжди знаходив час для дитини, мріяв дати їй усе найкраще.

Коли серйозно захворіли його батьки, сім’я повернулася до рідної Шепетівки, щоб бути поруч із ними. Руслан завжди ставив родинний обов’язок вище власних інтересів, виявляючи турботу і синівську вдячність.

З початком повномасштабного вторгнення росії, у лютому 2022 року, Руслан Леонідович не залишився осторонь. Він долучився до лав територіальної оборони, а згодом став на службу у військовій частині міста. Це був поклик серця, усвідомлення свого обов’язку перед рідною землею, родиною та майбутнім України. У січні 2024 року він уже ніс службу на передовій, виконував бойові завдання. У травні того ж року отримав поранення і контузію. Лікувався у Кропивницькому, пізніше проходив реабілітацію в рідному місті. Попри проблеми зі здоров’ям, Руслан не міг залишити своїх побратимів. Його рішучість та відданість були сильніші за біль — і вже в липні 2024 року він повернувся на фронт.

6 серпня він востаннє зателефонував дружині, сказавши, що вирушає на бойове завдання. Після цього зв’язок зник. 16 серпня рідним повідомили, що Руслан Соколов вважається зниклим безвісти. Для дружини та доньки тяжке очікування тривало більше року. Надія змінювалася відчаєм, але родина вірила, що Руслан повернеться. Проте згодом стало відомо, що він загинув 13 серпня 2024 року на Покровському напрямку Донецької області.

Руслан Леонідович був світлою людиною. Його любили за щирість, відкритість і добру вдачу. Він мріяв відновити батьківський будинок, у якому жив із родиною. Любив життя, свою родину, друзів і вірних чотирилапих улюбленців. Мріяв виростити доньку, бачити її щасливою і самому пройти ще чимало життєвих доріг. Він залишив по собі пам’ять справжнього чоловіка, батька і воїна.

Герої не вмирають!

Триває приймання заявок на грантову програму для ветеранського бізнесу від YASNO. Переможцям програми компенсують кошти, сплачені за 30 тис. кВт∙год, що дасть змогу зекономити близько 300 тис. грн. Проєкт реалізується за підтримки Українського ветеранського фонду Мінветеранів.

Хто може отримати грант на оплату електроенергії?

Малий або середній бізнес, власником якого є ветеран (100% бізнесу в його власності) або ветеран з часткою у бізнесі не менше 50%.

Чи можна подаватись, якщо ви ще не є клієнтом YASNO?

Так, програма відкрита для бізнесів по всій Україні. Але спершу необхідно укласти договір. Це можна зробити онлайн.

Що компенсує грант?

100% сплачених рахунків за 30 тис. кВт·год електроенергії, спожитої за період, який не перевищує 6 місяців.

Як будуть обрані переможці?

20 компаній визначать через random.org.

Які строки грантової програми?

Подати заявку можна до 19 жовтня, а вже 29-го оголосять результати на сайті та у соцмережах. Після проведення розіграшу, а саме до 1 листопада 2025 року, переможці мають зв’язатись з YASNO для оформлення результатів.

Щоб подати заявку — заповніть форму на сайті: https://plus.yasno.ua/veterans

Українці платять страшну ціну за свободу й право жити на рідній землі. Це не лише зруйновані міста, тисячі поранених і скалічених доль. Найстрашніша плата — це життя наших воїнів.

22 вересня Шепетівська громада з болем у серці проводжала в останню земну дорогу земляка — Віталія Олександровича Муху, який віддав своє життя за Україну.

Віталій Муха народився 25 листопада 1975 року в мальовничому селі Плесна Шепетівського району у родині Олександра Петровича та Надії Йосипівни. Дитинство його проходило поруч із братами — старшим Станіславом та братом-двійником – Анатолієм. Коли батько залишив родину, хлопцям довелося рано подорослішати. Віталій з братами змалку звик до роботи. Мама, Надія Йосипівна, спочатку працювала в колгоспі – випікала хліб, потім – кухарем в дитячому садочку, діти допомагали вдома по господарству. Віталій мав золоті руки, робив будь-яку важку чоловічу роботу, а міг і допомогти на кухні, навіть ліпити голубці чи вареники. Родина була працьовита й дружна, тому з малих літ хлопець звик цінувати працю та чесність.

Батьківську підтримку хлопці отримували від братів мами: Миколи та Петра, які завжди були поруч, готові допомогти та підтримати у складні моменти.

Навчався Віталій у Плесенській загальноосвітній школі, де проявляв старанність і відповідальність. Після закінчення 9 класів продовжив здобувати освіту у Грицівському профтехучилищі. Свій трудовий шлях розпочав у місцевому колгоспі трактористом, з часом перейшов у електромайстерню з ремонту електромоторів. Молодий, енергійний з творчою натурою, з прекрасним почуттям гумору, любив читати. Віталій навчився грати на гітарі, дуже захоплювався творчістю групи «Кіно». Співав всі пісні Віктора Цоя – пригадує товариш Олександр Шикерук. Деякий час Віталій працював за кордоном, та, повернувшись у рідне село, влаштувався на роботу на оптову базу «Гермес» у Шепетівці.

Найбільшою гордістю та сенсом життя чоловіка була сім’я. Разом із дружиною Наталею виховував двох дітей — доньку Анастасію та сина Богдана. Був добрим і турботливим батьком, намагався приділити увагу кожному, навчав, підтримував, передавав власний досвід. Особливою його відрадою були прогулянки до лісу по гриби та ягоди з сином Богданом, де вони разом знаходили спільні теми для розмов і розділяли чоловічі захоплення. Чоловік завжди цінував прості радощі життя — щирі розмови, затишні родинні вечори, спільні справи з дітьми.

27 червня 2024 року Віталія Муху було мобілізовано до лав Збройних сил України. Спершу він проходив навчання у Рівненській області, де отримав підготовку за напрямком сапер. Після цього був направлений на Покровський напрямок. Попри труднощі служби, завжди знаходив час, щоб підтримати родину. 25 вересня воїн востаннє спілкувався зі своїми дітьми, а наступного дня повідомив Наталі, що вирушає на бойове завдання.

Уже 9 жовтня 2024 року родина отримала сповіщення, що Віталій зник безвісти. Згодом стало відомо, що він загинув 27 вересня 2024 року у Покровському районі Донецької області, мужньо виконавши обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність.

Життєвий шлях Віталія Мухи обірвався занадто рано, але пам’ять про нього житиме у серцях рідних і всіх, хто знав цього щирого, працьовитого та відданого своїй землі чоловіка.

У цю скорботну мить ми щиро розділяємо горе родини Захисника. Громада схиляє голови в жалобі перед світлою пам’яттю воїна. Нехай світлі спогади про Віталія завжди будуть сильнішими за смерть.

Герої не вмирають!