Забіг «Шаную воїнів, біжу за Героїв України» – щорічна патріотична традиція вшанування пам’яті воїнів, які загинули під час російсько-української війни приурочена до Дня пам’яті захисників України.
Ініціаторами забігу у 2018 році стали Олег Дурмасенко, Таїсія Братасюк і Дмитро Примаченко. За роки свого існування географія забігу вийшла далеко за межі України, охопивши майже 40 країн світу.

Щороку тисячі українців удома та у різних куточках світу долучаються до Забігу, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, а також щоб продемонструвати вдячність рідним полеглих воїнів.

Як долучитися до забігу?

До участі запрошуємо усіх охочих мешканців громади. Щоб зареєструватися, необхідно надіслати лист на електронну адресу: shep_sms@ukr.net 

У тексті листа обов’язково вкажіть:

• прізвище та ім’я учасника;
• контактний номер телефону;
• прізвище та ім’я Героя, пам’ять якого ви хочете вшанувати своїм забігом та згоду на фото та відео фіксацію.

Реєстрація триватиме до 25 серпня.

Стартуємо 29 серпня о 09:30 на Алеї Слави. Орієнтовна дистанція 2 км.

25 липня 2026 року у Шепетівці відбувся Всеукраїнський турнір з вільної боротьби серед юнаків та дівчат пам’яті Героя України Костянтина Михальчука. Змагання об’єднали юних спортсменів із різних куточків України, ставши не лише спортивною подією всеукраїнського рівня, а й важливим заходом із вшанування пам’яті українського воїна, який віддав життя за свободу та незалежність нашої держави.

Церемонія відкриття розпочалася хвилиною мовчання на знак вшанування пам’яті Костянтина та всіх загиблих Захисників і Захисниць України, після чого урочисто прозвучав Державний Гімн України.

Зі словами вдячності, підтримки та напутніми словами до учасників звернулися міський голова Віталій Бузиль, батько Героя України Костянтина Михальчука та його побратими. У своїх виступах вони наголосили на важливості збереження пам’яті про полеглих захисників, патріотичного виховання молодого покоління та розвитку спорту як важливої складової формування сильної й незламної нації.

У турнірі взяли участь близько 250 спортсменів у складі 11 команд із міст Шепетівка, Хмельницький, Звягель, Бердичів, Красилів, а також селищ Любешів і Рокитне. Змагання проходили одночасно на двох борцівських килимах під керівництвом суддівської колегії та рефері національної категорії, що забезпечило професійне й об’єктивне суддівство протягом усього турніру. У кожному поєдинку спортсмени демонстрували видовищну боротьбу, прагнення до перемоги та повагу до своїх суперників.

Переможцями та призерами турніру стали:

• Вовчок Макар І місце серед юнаків U-8,  вагова категорія 22 кг  ( КДЮСШ)
• Мотлюк Павло, І місце серед юнаків U-8,  вагова категорія 27 кг  ( КДЮСШ)
• Власюк Назар І місце серед юнаків U-10,  вагова категорія 37 кг ( КДЮСШ)
• Васик Іван   І місце серед юнаків U-13,  вагова категорія 75 кг ( КДЮСШ)
• Роговський Владислав І місце серед юнаків U-13,  вагова категорія 62 кг ( КДЮСШ)
• Васик Іван І місце серед юнаків U-13,  вагова категорія 75 кг ( КДЮСШ)
• Литвин Олександр  І місце серед юнаків U-17,  вагова категорія 90 кг ( КДЮСШ)
•  Куделіч Олександр ІІ місце серед юнаків U-10,  вагова категорія 37 кг  ( КДЮСШ)
•  Васильєва Дар’я ІІ місце серед дівчат U-13,  вагова категорія  30 кг  ( КДЮСШ)
• Іськов Микита  ІІ місце серед юнаків U-13,  вагова категорія 75 кг    (СК «Бойовий вовк»)
• Месь Роман, ІІ місце серед юнаків U-17,  вагова категорія 62 кг (СК «Бойовий вовк»)
• Плакса Олександр ІІ місце серед юнаків U-17,  вагова категорія 68 кг ( КДЮСШ)
• Рудіч Іван ІІІ місце серед юнаків  U-8,  вагова категорія 25 кг ( КДЮСШ)
• Косовський Сергій ІІІ місце серед юнаків  U-8,  вагова категорія 25 кг ( КДЮСШ)
• Карпенко Олександр ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 26 кг ( КДЮСШ)
• Гусаров Єгор ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 30 кг  ( КДЮСШ)
• Мотлюк Петро ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 33 кг  ( КДЮСШ)
• Костюк Тимур ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 35 кг  ( КДЮСШ)
• Соборов Сергій  ІІІ місце серед юнаків  U-10,  вагова категорія 37 кг ( КДЮСШ)
• Калита Інга ІІІ місце серед дівчат  U-15,  вагова категорія 49 кг  ( КДЮСШ)
• Фещина Тетяна ІІІ місце серед дівчат  U-15,  вагова категорія 52 кг  ( КДЮСШ)
• Горленко Даниїл ІІІ місце серед юнаків  U-17,  вагова категорія 62  ( КДЮСШ)
• Богуш Олександр ІІІ місце серед юнаків U-17,  вагова категорія 68 кг (СК «Бойовий вовк»)

За підсумками турніру переможців та призерів було нагороджено медалями й грамотами відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Шепетівської міської ради, а також грошовими винагородами від спонсорів заходу.

Проведення Всеукраїнського турніру стало не лише яскравою спортивною подією, а й символом єдності, мужності та вдячності тим, хто боронить Україну. Подібні заходи сприяють популяризації здорового способу життя, розвитку дитячо-юнацького спорту, зміцненню дружніх зв’язків між спортивними школами України та вихованню молоді на прикладі справжніх Героїв нашої держави.

28 липня на Алеї Пам’яті у Шепетівці зібралися керівництво міста та району, військові, правоохоронці, рятувальники, а також представники підприємств, установ та комунальних закладів громади. Разом із родинами полонених, зниклих безвісти та загиблих Героїв вони віддали шану воїнам і цивільним громадянам — усім жертвам російських катівень, страченим та закатованим у неволі.

Цей День пам’яті відзначається в Україні 28 липня. Дата була встановлена на знак вшанування жертв масового вбивства українських військовополонених під час теракту в Оленівці, а також усіх українців, чиї життя забрали катування та знущання агресора.

Присутні вшанували незламність українських бранців хвилиною мовчання та поклали квіти до Алеї Пам’яті. Кожне втрачене життя в катівнях ворога — це наш спільний біль і нагадування про ціну, яку Україна платить у цій війні.

Вічна та світла пам’ять усім загиблим. Пам’ятаємо ціну нашої свободи.

Відкрито реєстрацію на літній відпочинок та психологічне відновлення для дітей полеглих Захисників і Захисниць України.

Захід відбудеться з 2 по 9 серпня 2026 року у м. Яремче на базі санаторію «Прикарпатський».

Програма табору спрямована на:

• психологічне відновлення та емоційне розвантаження;
• оздоровлення та повноцінний відпочинок дітей, які втратили найрідніших унаслідок збройної агресії РФ проти України.

Для участі дитини в літньому таборі необхідно заповнити анкету за
посиланням: https://docs.google.com/forms/d/1j2gck_tAzce82N-zjB-ULkRBvnR8lZ-7JBtj512hbYs/edit 
Зверніть увагу: тимчасове обмеження доступу до електронної форми пов’язане з технічною обробкою поданих заявок. Повторний доступ буде відновлено згодом. Перейдіть за посиланням повторно через деякий час.

Програму організовано за сприяння Міністерства у справах ветеранів України, Міністерства охорони здоров’я України, а також за підтримки партнерів — Датського фонду «Bevar Ukraine» та БО «Благодійний фонд “Майбутність”».

З питань організації участі дітей у програмі та для отримання додаткової інформації звертайтеся до контактної особи, зазначеної в реєстраційній формі.

Забіг “Шаную воїнів, біжу за Героїв України” – щорічна патріотична традиція вшанування пам’яті воїнів, які загинули під час російсько-української війни приурочена до Дня пам’яті захисників України.
Ініціаторами забігу у 2018 році стали Олег Дурмасенко, Таїсія Братасюк і Дмитро Примаченко. За роки свого існування географія забігу вийшла далеко за межі України, охопивши майже 40 країн світу.

Щороку тисячі українців удома та у різних куточках світу долучаються до Забігу, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, а також щоб продемонструвати вдячність рідним полеглих воїнів.

Як долучитися до забігу?

До участі запрошуємо усіх охочих мешканців громади. Щоб зареєструватися, необхідно надіслати лист на електронну адресу: shep_sms@ukr.net 

У тексті листа обов’язково вкажіть:

• прізвище та ім’я учасника;
• контактний номер телефону;
• прізвище та ім’я Героя, пам’ять якого ви хочете вшанувати своїм забігом та згоду на фото та відео фіксацію.

Реєстрація триватиме до 25 серпня.

Стартуємо 29 серпня о 09:30 на Алеї Слави. Орієнтовна дистанція 2 км.

17 липня Шепетівська громада знову схилила голови у глибокій скорботі. Надія, яка довгі місяці жила в серцях рідних та близьких, згасла, залишивши невимовний біль і пустку. Додому «на щиті» повернувся мужній захисник України — гранатометник стрілецького батальйону, старший солдат Андрій Вікторович Заєць.

Андрій Заєць народився 7 грудня 1981 року в селі Красносілка. Його мати, Наталія Максимівна, працювала на заводі «Комуніст», батько, Віктор Григорович, — токарем на заводі ім. Лепсе.

«Андрій мав багато друзів, був дуже щирим і товариським, — згадує старша сестра Оксана. — А ще був затятим рибалкою. Навіть коли йшов на війну, поклав свою вудочку до рюкзака».

Хлопець часто спостерігав за батьком, який був майстром на всі руки, і ці уроки визначили його майбутнє. Після закінчення Шепетівської ЗОШ №3 Андрій обрав професію будівельника.

Хоча чоловік пробував себе у різних сферах — працював на цукровому та деревообробному комбінатах, — усе ж згодом повернувся до улюбленої будівельної справи.

У січні 2012 року Андрій зустрів майбутню дружину Ірину. Вже у червні того ж року закохані побралися. Пара виховувала двох дітей: сина Богдана та донечку Дарію — татову копію й улюбленицю. Андрій надзвичайно піклувався про родину і багато працював, аби забезпечити близьких. Напередодні повномасштабного вторгнення він працював у Дунаївцях, де будував елеватор.

Проте у перший же день великої війни чоловік повернувся до рідної Шепетівки. Андрій одразу став до лав місцевої самооборони: патрулював вулиці та чергував на блокпостах. У червні 2023 року його мобілізували. Після військового вишколу під Полтавою захисник отримав направлення на Запорізький напрямок, а згодом вирушив на Донеччину — під Краматорськ.

У 2024 році після перепідготовки в Рівному Андрій повернувся на передову. В одному з боїв захисник отримав важке поранення. Лікувався у Дніпрі та Умані, а після шпиталю зміг провести кілька днів удома. Попри те, що повністю не відновився, він поспішав назад — до своїх побратимів.

Побратим Олександр згадує: «Коли ми побачили “Зайчика” (такий позивний мав Андрій) ще не зовсім здоровим — здивувалися. На наше питання, що він тут робить, почув відповідь: “На кого я вас покину, моє місце тут”».

Востаннє Андрій спілкувався з рідними 22 грудня 2024 року. Сказав, що все добре, але кілька днів не буде на зв’язку, бо виходить на позицію. А вже 28 грудня родина отримала сповіщення, що боєць зник безвісти.

Почалися довгі рік і сім місяців пошуків та надій. У березні 2025 року в мережі раптово з’явився телефон Андрія. Дружина одразу почала з’ясовувати обставини, але виявилося, що мобільним користувався окупант, який вихвалявся, що відібрав його в українського військового.

Попри все, у рідних залишалася крихта надії, що Андрій перебуває в полоні. Знову тривали виснажливі пошуки, експертизи ДНК та місяці очікування. Проте 6 липня 2026 року страшна звістка остаточно перекреслила всі сподівання — надійшло підтвердження ДНК-тесту.

Старший солдат Андрій Вікторович Заєць, гранатометник стрілецького батальйону, загинув 24 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Воздвиженка Краматорського району Донецької області.

Наш земляк був мужнім воїном, надійним побратимом, людиною сильного характеру та великого серця. Навіть у найважчі хвилини він залишався стійким і відданим своїй присязі.

До останнього подиху Андрій Заєць виконував свій обов’язок, захищаючи Україну. Громада схиляє голови у глибокій вдячності перед Воїном Світла, який віддав найдорожче — своє життя — заради нашого майбутнього.

Його подвиг назавжди залишиться в серцях рідних, побратимів та земляків.

15 липня, разом із усією нашою країною ми відзначаємо День Української Державності та День Хрещення Київської Русі-України.

Цей день — нагадування про те, що нашій державі насправді не 35 років. Наша державність має понад тисячолітню історію. Від середньовічної Русі та героїчного козацтва до Української Народної Республіки та сучасної суверенної України — ми є єдиною нерозривною зв’язкою поколінь, які творили та боронили цю землю.

З нагоди Дня Державності у Шепетівській громаді вшанували пам’ять полеглих захисників — новітніх борців за волю України. Керівництво громади і району поклали квіти до Алей Пам’яті у місті Шепетівка та селі Пліщин. Наш обов’язок — пам’ятати кожного, завдяки кому ми сьогодні можемо підіймати наш синьо-жовтий стяг.

Понад тисячоліття державотворення:

Українська державна традиція бере свій початок від утворення Давньоруської держави у ІХ–Х століттях. Саме в ту величну Княжу добу:
·         сформувалася давньоукраїнська мова;
·         народилася перша самоназва нашого народу — «руси», «русини»;
·         нашою абеткою стала кирилиця;
·         з’явилися наші національні святині: герб-Тризуб, назва грошової одиниці — гривня та перша згадка слова «Україна» (1187 рік).

Спадкоємність цього шляху пройшла крізь віки: від Галицько-Волинського князівства та Української козацької держави Богдана Хмельницького до національного відродження ХІХ століття й проголошення УНР та ЗУНР. І саме Україна є єдиним повноправним спадкоємцем державності Русі.

Цивілізаційний вибір та європейський шлях:

Сьогодні ми також вшановуємо пам’ять рівноапостольного князя Володимира Великого. У 988 році його рішення про Хрещення Русі остаточно інтегрувало нашу роботу й культуру у європейський простір.
Тому наш сучасний курс на повноправне членство в Європейському Союзі та НАТО — це не тренд останніх років. Це логічне повернення до наших історичних і геополітичних витоків, до європейської родини, де завжди був наш дім.

Боротьба за майбутнє: державність — це кожен із нас
Сьогодні ворог веде підлу війну не просто за території, а проти нашої ідентичності. Його мета — знищити Україну. Проте державність, яка витримала понад десять століть випробувань, неможливо подолати.

Головним гарантом збереження нашої свободи є Сили оборони України. Наші сучасні Захисники та Захисниці — це прямі нащадки воїнів-русичів, козаків, січових стрільців та вояків УПА. Низький уклін та безмежна вдячність кожному, хто тримає зброю в руках, та вічна пам’ять усім героям, які віддали життя за Україну.
Державність — це не лише державні інституції. Державність — це всі ми. Це кожен мешканець Шепетівської громади, який своєю працею, службою, волонтерством, сплаченими податками та незламною громадянською позицією щодня зміцнює та рятує країну.

Ми живемо і боремося не з дозволу чужих імперій, а завдяки поєднанню ласки Божої з волею великої української нації.
Слава Україні!

10 липня війна принесла чергове важке випробування Шепетівській громаді. В останню земну дорогу громада провела мужнього захисника, головного сержанта — командира першого автомобільного відділення підвезення пально-мастильних матеріалів Антонюка Дмитра Вікторовича. Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своєму народові

Дмитро Антонюк народився 17 жовтня 1993 року в Шепетівці. Був єдиним сином у матері Наталії Леонідівни, яка разом із бабусею Вірою виховувала його в любові та злагоді. Дмитро зростав енергійним і кмітливим, навчався у Шепетівському НВК №3, активно займався спортом. Після 9 класу вступив до Нетішинського професійного ліцею, де здобув фах автослюсаря.

У 2016 році Дмитро пов’язав своє життя з військом, підписавши контракт у рідному місті. Брав участь в АТО на сході України, згодом продовжив службу в 160-й бригаді.

Останнім часом захисник ніс службу на Дніпропетровському напрямку у складі батальйону матеріального забезпечення. Дмитро користувався беззаперечним авторитетом серед побратимів. Його знали як урівноваженого, чесного та сміливого воїна з чудовим почуттям гумору, який глибоко поважав командування та товаришів по службі.

У 2020 році Дмитро одружився з коханою Яною. Разом вони виховували дітей, будували плани та мріяли про мирне майбутнє. Для своєї родини він був усім. З невимовним болем дружина Яна згадує:

«Дмитро дуже любив життя, був щирим і завжди посміхався. Найбільшою його цінністю була сім’я. Моя донька Віолета бачила в ньому турботливого батька, а з маленьким синочком Даніелем Діма був як одне ціле. Він мріяв бачити, як ростуть наші діти. Дмитро був моєю опорою, моєю найріднішою людиною. Для мене це найбільша втрата, з якою неймовірно важко змиритися. Він залишив по собі добру пам’ять і житиме в наших серцях вічно.»

27 червня Дмитро приїхав у довгоочікувану відпустку додому. Це були щасливі, незабутні дні у колі найрідніших. Проте підірване війною здоров’я захисника похитнулося. 6 липня Дмитра госпіталізували, а 8 липня його серце навіки зупинилося в Хмельницькій обласній лікарні. Він присвятив захисту Батьківщини все своє доросле життя, і серце воїна не витримало надважких навантажень.

Висловлюємо щирі співчуття матері Наталії Леонідівні, дружині Яні, дітям Віолеті та Даніелю, усій родині, друзям та побратимам Дмитра. Його земний шлях завершився, але світла пам’ять про мужнього і усміхненого Героя — вічна

Герої йдуть у вічність, залишаючи нам відповідальність берегти те, за що вони боролися, та бути гідними їхньої великої жертовності. Світла пам’ять про мужнього захисника Дмитра Антонюка назавжди житиме у серцях.
Герої не вмирають!

На виконання вимог АТ «Українська залізниця» та з метою забезпечення державної безпеки, захисту об’єктів критичної інфраструктури, а також збереження життя і здоров’я громадян, виконавчий комітет міської ради наголошує на необхідності суворого дотримання правил інформаційної тиші.

Залізниця є стратегічно важливим об’єктом оборонної та цивільної логістики держави. Останнім часом зафіксовано непоодинокі випадки оприлюднення у відкритих джерелах матеріалів із місць ворожих атак.

У зв’язку з цим наполегливо просимо та закликаємо мешканців громади категорично утримуватися від публікації та поширення у соціальних мережах, месенджерах та приватних чатах фото- й відеоматеріалів, які містять відомості про:

• наслідки ворожих ударів по об’єктах залізничної інфраструктури;

• організацію руху та особливості роботи залізничного транспорту;

• технічне оснащення об’єктів, розміщення рухомого складу, спеціальної техніки та обладнання;

• розташування захисних споруд, місць укриття або тимчасового зосередження техніки.

Звертаємо вашу увагу: навіть поодинокі кадри, які на перший погляд здаються безпечними, у сукупності дозволяють противнику здійснювати аналіз ефективності ураження, оцінювати систему захисту, уточнювати розвідувальні дані та проводити коригування подальших ударів.

Закликаємо громадян до високої громадянської відповідальності та пильності. Дотримання цих обмежень — це ваш особистий внесок у безпеку нашої громади та всієї України.

Війна знову принесла біль і важку втрату до Шепетівської громади. 30 червня земляки схилили голови у глибокій скорботі, щоб провести в останню земну дорогу стрільця – номера обслуги десантно-штурмового батальйону, солдата Пирожка Максима Сергійовича.

Максим Пирожок народився 5 лютого 1996 року в Шепетівці. Він був єдиним, омріяним сином у батьків — Сергія Миколайовича та Катерини Іванівни, які виховали його в безмежній любові та турботі. Змалечку хлопчик зростав допитливим і товариським. Відвідував дитячий садок «Ластівка», а у 2002 році пішов до першого класу ЗОШ №4.

Літні канікули Максима минали у селі Вишневе. Там, в оточенні великої та згуртованої родини, формувався його характер — спокійний, поміркований, працьовитий і наполегливий. Особливий зв’язок у хлопця був із дідусем, Іваном Даниловичем, для якого він став першим і надзвичайно дорогим онуком. Саме дідусь був його головним наставником: навчав чоловічих справ, передавав господарський досвід, вчив керувати автомобілем та прищеплював любов до праці на рідній землі.

Після закінчення 11 класу Максим навчався у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув фах електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Свій трудовий шлях розпочав на Шепетівській залізниці, згодом разом із батьком працював за кордоном, а пізніше — на будівництві у Львові. У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення ворога, чоловік без вагань долучився до самооборони міста.

Максим виходив на чергування з патрулями, стояв на блокпостах. Його батько, Сергій Миколайович, на той час уже брав участь у бойових діях на Донеччині, тож син узяв усі домашні справи на себе.

«Він умів усе, мав золоті руки, — пригадує тітка Валентина. — Чудово куховарив, знався на будівництві та електриці, добре розбирався в комп’ютерах. А ще дуже любив тварин, природу та дбайливо доглядав за власним садом».

12 лютого 2025 року Максим був мобілізований до лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл пройшов на Рівненщині, а згодом вирушив на Сумський напрямок, де 25 травня склав присягу на вірність українському народові. Уже в червні 2025 року захисника перевели на один із найважчих відтинків фронту — Донеччину.

Під час виконання першого ж бойового завдання Максим виявив надзвичайний героїзм. Попри власне поранення, ризикуючи життям, воїн евакуйовував поранених побратимів з-під ворожого вогню. Спілкуючись із рідними, ніколи не скаржився: «Мені нічого не потрібно, все є. Я повернусь з перемогою. Інакше бути не може».

17 червня, ще повністю не відновившись після поранення, Максим вирушив на чергове бойове завдання. Воно стало для нього останнім. Серце відважного воїна зупинилося 10 липня 2025 року — життя молодого захисника обірвалося внаслідок ворожого артилерійського обстрілу штурмових груп у Краматорському районі Донецької області.

Майже рік батьки та родина не втрачали надії, жили в очікуванні й не припиняли пошуків, активно беручи участь в акціях на підтримку безвісти зниклих захисників.

«Ми шукали прізвище у синіх списках, про чорний навіть не думали, — пригадує тітка Валентина. — Уся наша родина вірила і чекала на його повернення. Адже він був людиною з великим серцем. Любив усіх нас, своїх двоюрідних братів і сестер, двох маленьких племінниць. Мріяв створити власну сім’ю».

Проте офіційне сповіщення про збіг ДНК обірвало всі сподівання. Максим повернувся додому «на щиті».

«Останній прощальний погляд мого Максима назавжди залишиться у моїй пам’яті, до останньої хвилини життя…» — з невимовним болем промовляє мама Героя. Ці слова відлунюють у кожному серці, адже жодні слова не здатні загоїти рану від втрати єдиного сина.

Проте любов рідних сильніша за смерть. «Ми ніколи не дозволимо говорити чи навіть думати про нашого Максима в минулому часі, він у наших душах житиме назавжди», — каже хрещена мати Катерина Іванівна.

Він не пішов — він залишився жити у спогадах рідних, у шелесті посадженого ним саду та в пелюстках улюблених троянд, що тепер квітнуть у пам’ять про молодого захисника.

Сьогодні Шепетівська громада у глибокій скорботі розділяє пекучий біль із родиною Героя. Наш обов’язок — підставити плече підтримки рідним та зберегти пам’ять про того, хто віддав за нас найдорожче — своє життя.

До уваги ветеранів і ветеранок, які повністю або частково втратили зір під час захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України!

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 травня 2026 р. № 674 затверджено Порядок реалізації спільного з Товариством Червоного Хреста України проєкту щодо надання підтримки окремим категоріям осіб, які повністю або частково втратили зір під час захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України  

Проєкт спрямований на підтримку, відновлення, адаптацію та гідне повернення ветеранів та ветеранок через створення більш доступних, комфортних і безпечних умов для повсякденного життя та передбачає надання одноразової грошової допомоги.

Грошова допомога надається один раз протягом строку дії проєкту для придбання за вибором ветерана побутової техніки для облаштування побуту, перелік якої визначений у додатку 1 до Порядку.

Виплата допомоги не залежить від отримання ветеранами/ветеранками інших видів допомоги.

Граничний розмір допомоги становить 95 000 гривень (без урахування комісії банку), та додатково надається до 2 000 гривень на сплату комісії за відкриття спецрахунка та перерахування коштів.

Право на отримання допомоги мають особи з повною або частковою втратою зору, а саме:

– учасники бойових дій, зазначені у пунктах 19-25 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

– особи з інвалідністю внаслідок війни, зазначені у пунктах 11-16 частини другої статті 7 Закону.

Заяви та документи приймаються з 1 до 31 липня 2026 р. включно як безпосередньо від ветерана/ветеранки, так і від їх законного представника/представника за довіреністю.

Ветеранами/ветеранками для отримання грошової допомоги надається заява за формою додатка 2 до Порядку, представниками – за формою додатка 3 до Порядку.

До заяви додаються:

– копія паспорта заявника;

– інформована згода згідно з додатком 4 до Порядку;

– рахунок-фактура (інвойс) магазину,

– консультаційний висновок спеціаліста за формою 028/о (або рішення військово-лікарської комісії, витяг з рішення експертної команди, висновок медико-соціальної експертної комісії).

Виплата коштів здійснюватиметься з 1 серпня до 30 жовтня 2026 р в межах коштів виділених під зазначений проєкт.

Виникають питання щодо отримання виплати? Звертайтеся в каб. 101 управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради.

22 червня Шепетівська громада знову схилила голови у глибокій скорботі, віддаючи шану та проводжаючи в останню земну дорогу вірного сина України — старшого солдата, гранатометника десантно-штурмового батальйону Руслана Васильовича Шаровського.

Руслан Шаровський народився 8 лютого 1971 року в селі Котовське Роздольненського району Автономної Республіки Крим. Він був наймолодшою дитиною у багатодітній родині. Оскільки дитинство хлопця минуло без батька, він змалку став надійною опорою для матері Рімми, допомагаючи їй на фермі та виноградниках. Як і всі кримські дітлахи, Руслан обожнював море, але водночас мав щирий інтерес до природи й садівництва.

Навчався спочатку в Котовській восьмирічній, а згодом — у Славненській середній школі. Руслан був здібним учнем, гарно декламував вірші та брав участь у міжшкільних олімпіадах, а вчителі, помічаючи його любов до землі заохочували обрати професію агронома.

Після закінчення школи Руслан пройшов строкову службу, опанувавши фах механіка-водія БМП-2 у Бердичеві, а згодом служив старшим механіком-водієм у бойовій частині Яворова. Повернувшись додому, працював на кар’єрі в рідному селі.

Доленосним для чоловіка став 1994 рік, коли в Криму він познайомився з майбутньою дружиною, шепетівчанкою Наталією, яка приїхала на літній відпочинок. Невдовзі закохані побралися та переїхали до Шепетівки. У любові, злагоді та взаєморозумінні подружжя прожило майже 30 років, виховавши трьох дітей: доньку Світлану, синів Богдана та Любомира. А у 2020 році Руслан Шаровський став щасливим дідусем для онуків-близнюків Максима та Артема.

Протягом десяти років Руслан Васильович працював на Шепетівському цегельному заводі, паралельно опановуючи будівельну справу. Отримавши кваліфікацію муляра, лицювальника-плиточника та електрогазозварювальника, він до 2014 року успішно займався будівництвом і ремонтами, заслуживши репутацію надзвичайно працьовитої та доброї людини.

Із початком російської агресії, у 2014 році, Руслан Васильович почав працювати на Шепетівському ремонтному заводі, а вже у 2016 році підписав контракт і став до лав 11-ї зенітної ракетної бригади, виконуючи бойові завдання у гарячих точках Донбасу. З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань боронив країну, беручи участь у запеклих боях на Харківському та Донецькому напрямках.

Весна 2024 року принесла родині страшні випробування: у квітні пішов із життя батько дружини Наталії, а невдовзі на Донеччині загинув її рідний брат Олександр. Наприкінці 2024 року Руслана Шаровського перевели до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Він продовжив службу на Донецькому напрямку на посаді старшого солдата-гранатометника 3-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового батальйону.

Початок 2025 року приніс у родину велику радість — у січні Руслан Васильович втретє став дідусем, народилася онучка Мілана. Він безмежно радів її появі на світ та з нетерпінням чекав на зустріч. На жаль, доля розпорядилася інакше: потримати маленьку на руках захисник так і не встиг, бачив її лише на світлинах. Проте саме народження Мілани стало тією останньою світлою подією, яка зігріла серце воїна перед важкими випробуваннями.

Уже за місяць родину сколихнула страшна звістка: 20 лютого 2025 року в Донецькій області старший солдат Руслан Шаровський зник безвісти. Довгих один рік і чотири місяці рідні жили в болісній невідомості між небом і землею, але до останнього не втрачали надії та віри, що він повернеться додому живим.

На жаль, дива не сталося — страшна звістка про збіг ДНК розбила серця рідних. Не дочекавшись сина з війни, наприкінці 2025 року померла і його мати.

Руслана Васильовича пам’ятатимуть як добру, мудру та щиру людину, готову завжди прийти на допомогу. Донька Світлана згадує батька з глибокою вдячністю: «Тато — це не просто слово. Хоч сам виріс без батька, для нас він став прикладом безмежної любові та турботи. Мудрий, душа компанії, він міг підтримати будь-яку тему та до кожного знайти підхід. Жарти й гумор — це все про нашого тата. Останнім часом тато знімав багато відео з власними коментарями, був нашим сімейним блогером. Тепер ці кадри — безцінний архів…».

Світла пам’ять про Руслана Васильовича Шаровського назавжди житиме в серцях тих, хто його любив, поважав і чекав додому. Його земний шлях завершився, але залишилися добрі справи, прекрасна родина та вдячна пам’ять громади, яка не згасне з роками.
Герої не вмирають!

10 червня «на щиті» додому повернувся навідник механізованого відділення солдат Андрій Миколайович Яворський. Знову біль пронизав серце, стиснув душу громади.

Андрій Яворський народився 15 серпня 1987 року в селі Городище. Зростав у люблячій родині Марії Павлівни та Миколи Йосиповича. Згодом сім’я переїхала до Шепетівки, де й минули дитячі та юнацькі роки Андрія.

Тут він навчався у навчально-виховному комплексі №2. Однокласники та вчителі пам’ятають його щирим, доброзичливим і надійним хлопцем, який завжди був готовий підставити плече друзям та прийти на допомогу кожному, хто цього потребував.

У 2005 році Андрій пройшов строкову військову службу, яка стала для нього важливою школою життя, а пізніше продовжив захищати країну за контрактом. Повернувшись до цивільного життя, працював у різних сферах, у вільний час захоплювався спортом — займався важкою атлетикою.

Найбільшою цінністю для Андрія завжди була родина. Він безмежно любив батьків, дорожив теплом рідного дому. Останні роки мирного життя принесли йому важкі випробування: у квітні 2022 року після тривалої хвороби відійшла у вічність його мама Марія Павлівна, за якою син віддано доглядав, а в червні 2023 року не стало й батька — Миколи Йосиповича. Ці втрати залишили глибокий слід у серці чоловіка, але не зламали його сили духу.

8 вересня 2024 року Андрій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Мужньо захищав державу на посаді навідника у складі 33-ї окремої механізованої бригади. Він сумлінно та гідно виконував свій військовий обов’язок, до останнього подиху залишаючись вірним присязі та українському народові.

10 листопада 2024 року, під час виконання бойового завдання, у Донецькій області Андрій Яворський загинув у стрілецькому бою, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України. Понад півтора року рідні та близькі жили між надією та болем невідомості. І лише тепер воїн повернувся додому «на щиті», щоб знайти вічний спочинок у рідній землі.
Ця непоправна втрата відгукнулася глибоким болем у серцях усіх, хто знав Андрія. У скорботі залишилися його рідні: тітки, дядьки, сестри, брати, племінники, а також вірні друзі та бойові побратими.

Наш земляк Андрій Яворський зустрів свій останній бій гідно, залишаючись вірним присязі та своєму народові до кінця. За волю України та мирне майбутнє кожного з нас він віддав найдорожче — свою молодість і своє життя.
Шепетівська громада схиляє голови у глибокій шані перед Захисником.

Герої не вмирають!

Щороку 4 червня українці схиляють голови у глибокій скорботі, згадуючи безневинних дітей, чиї життя безжально забрала війна. У Шепетівській громаді цей день відгукнувся спільним болем, пам’яттю та закликом до правосуддя.

На центральній площі міста відбулася меморіальна акція «Голоси дітей». До загальнонаціонального дня вшанування долучилися керівництво Шепетівської міської територіальної громади, представники виконавчого комітету, працівники галузей культури та освіти, а також дорослі й наймолодші мешканці міста.

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять маленьких українців, які стали янголами через криваву та підступну агресію російської федерації. Кожна секунда тиші була сповнена болю за зруйновані долі, нездійснені дитячі мрії та за кожну родину, яка втратила найдорожче.

Символи втраченого дитинства

Учасники акції принесли із собою лампадки та м’які іграшки. Як символ втраченого, обірваного війною дитинства, плюшеві ведмедики, зайчики та ляльки заполонили центральну площу міста. Ці дитячі речі — мовчазне, але надпотужне свідчення страшної трагедії нашого народу.

Присутні згадали тих, чий сміх більше ніколи не пролунає на дитячих майданчиках, та запалили свічки пам’яті. Вогники лампадок мерехтіли на площі як символ того, що жодне ім’я, жодна понівечена доля не будуть забуті.

Війна триває, і страшна статистика дитячих втрат продовжує ятрити серце кожного українця. Ми ніколи не пробачимо ворогу цих занапащених життів.

Вічна пам’ять маленьким янголам України.

2 червня у Шепетівці громада провела в останню земну дорогу полеглого захисника — солдата Мосійчука Віталія Олеговича. Номер обслуги гранатометного відділення розвідувального батальйону до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, захищаючи наш спокій.

Віталій Мосійчук народився 13 лютого 2002 року в селі Гута Шепетівського (тоді — Славутського) району. Хлопець зростав у багатодітній, дружній родині Людмили Федорівни та Олега Георгійовича, де дітей змалечку привчали до праці та взаємоповаги. Віталій мав брата-близнюка Володимира, який народився на кілька хвилин раніше, старшого брата Артема, молодшого Руслана та сестер Софію й Алісу. Коли близнюки навчалися у другому класі, родину спіткало велике горе — не стало батька. Саме тоді для малих братів дитинство закінчилося занадто рано.

Рано подорослішавши, брати звикли покладатися лише на власні сили. Невдовзі родина пережила ще один удар — передчасно пішов із життя старший брат Артем. Навчався Віталій у Хоровецькому навчально-виховному комплексі. Разом із братом-близнюком Володимиром вони були нерозлучними: разом бешкетували, грали у футбол та мали особливий, міцний зв’язок. Навіть користувалися маленькою хитрістю — одним щоденником на двох. Після 9 класу брати разом вступили до Грицівського ВПУ №38, де здобули спеціальність тракториста-машиніста. Згодом пройшли строкову службу в «Десні» та вже у 2021 році спільно підписали контракт із ЗСУ, розпочавши службу в одній із військових частин Шепетівки.

У квітні 2024 року Віталій одружився з коханою Іванною, а вже у листопаді в подружжя народився первісток — син Ілля. Віталій був люблячим чоловіком і турботливим батьком: мріяв про власний будинок, родинний затишок і щасливе майбутнє. Для дружини він був усім всесвітом і надійною опорою, а маленький син став його найбільшою любов’ю та продовженням роду. Для великої родини Віталій назавжди залишиться щирим, відповідальним і безвідмовним — він завжди підтримував молодших брата та сестер, умів тримати слово й поєднував у собі доброту з сильним, мужнім характером.

У 2025 році воїна перевели до складу 100-ї окремої механізованої бригади та направили на Покровський напрямок. Там Віталій отримав поранення й пройшов реабілітацію, але попри все прагнув якнайшвидше повернутися на передову — не міг залишити своїх побратимів. Востаннє рідні чули його голос 25 травня: у розмові запевняв, що все добре… Та вже невдовзі життя молодого захисника трагічно обірвалося, а родину сколихнула страшна, болюча звістка.

25 травня 2026 року солдат Мосійчук Віталій Олегович загинув під час виконання бойового завдання в Краматорському районі Донецької області внаслідок вогневого ураження FРV-дроном противника.

Йому було лише 24 роки… Шепетівська громада втратила щиру людину, яка безмежно любила життя і свою родину, але понад усе — виконала свій обов’язок перед Батьківщиною. Віталій став символом нової, незламної України: попри молодий вік і важкі випробування, він не відступив, а пішов до кінця, захищаючи наш спокій ціною власного життя. Подвиг молодого Героя навіки вписаний в історію нашої свободи. Схилімо голови у глибокій скорботі та збережімо світлу пам’ять про нашого земляка.

Герої не вмирають!

21 травня 2026 року набрали чинності зміни до Закону України «Про безоплатну правничу допомогу», якими розширено перелік осіб, що мають право на безоплатну вторинну правничу допомогу (БВПД). Відповідні зміни внесено до частини першої статті 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу», яку доповнено новими пунктами 28-2 та 28-3.

Хто отримав право на БВПД

Статус особи, постраждалої від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією РФ проти України, надається рішенням Комісії з розгляду питань, пов’язаних з визнанням особи постраждалою від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією Російської Федерації проти України.

Пунктом 28-2 передбачено право на безоплатну вторинну правничу допомогу для осіб, які звернулися із заявою про визнання особою, постраждалою від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією РФ проти України, та отримали відмову.

Такі особи отримали право на БВПД з питань, пов’язаних з оскарженням рішення про відмову у визнанні їх постраждалими особами.

Пунктом 28-3 визначено право осіб, постраждалих від СНПК, на безоплатну вторинну правничу допомогу з питань, пов’язаних із захистом їхніх прав, передбачених Законом України «Про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією Російської Федерації проти України, та надання їм невідкладних проміжних репарацій».

Так законодавець усунув неузгодженість, яка виникла після ухвалення Закону України «Про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією Російської Федерації проти України, та надання їм невідкладних проміжних репарацій». Статтею 7 цього закону зокрема передбачено право постраждалих осіб на невідкладні проміжні репарації та право безоплатну правничу допомогу у порядку, визначеному Законом України «Про безоплатну правничу допомогу». Водночас відповідні зміни до Закону України «Про безоплатну правничу допомогу» тривалий час залишалися невнесеними.

До набрання чинності новими змінами право на БВПД у справах про СНПК з 2022 року мали лише потерпілі у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості.

Чому це важливо

Постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, стикаються із серйозними психологічними, соціальними, фізичними та матеріальними наслідками, що ускладнюють доступ до правосуддя та механізмів захисту прав.

Надання права на БВПД має забезпечити таким особам можливість:

• отримати правовий супровід для реалізації своїх прав, зокрема на невідкладні проміжні репарації;
• звертатися за захистом та відновленням порушених прав;
• оскаржувати рішення про відмову у отриманні статусу постраждалих. 

За даними органів прокуратури, з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україні розслідуються сотні фактів сексуального насильства, вчиненого щодо жінок, чоловіків та неповнолітніх. Кількість таких випадків продовжує зростати після деокупації територій та звільнення цивільних осіб і військовополонених.

Де отримати безоплатну юридичну підтримку

Кожна людина може отримати безоплатно консультацію юриста від системи надання безоплатної правничої допомоги. Юристи розкажуть, як діяти та які документи потрібно зібрати.

Деякі категорії людей також мають право на безоплатну допомогу зі зверненням до суду. Це ВПО, ветерани війни, члени сімей загиблих захисників та захисниць, люди з низьким доходом та інші категорії наведені у статті 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу». Юристи детально вивчать ваші обставини, за потреби складуть та подадуть до суду заяву і представлятимуть ваші інтереси у суді.

Як звернутися до системи надання БПД:

https://legalaid.gov.ua/kliyentam/yak-otrymaty-bpd/

26 травня за участі заступника міського голови Галини Безкоровайної у Шепетівці відбулась церемонія вручення державних нагород родинам військовослужбовців, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. Начальник Шепетівської РВА Олексій Глушаков вручив державні нагороди родинам загиблих Захисників.
За кожною нагородою — життя, віддане за Україну, за її свободу та мирне майбутнє кожного з нас. Це історія про мужність, самопожертву та незламність українських воїнів, які до останнього подиху залишалися вірними військовій присязі та своєму народові.

• Згідно з Указом Президента України від 13 грудня 2025 року №928/2025, орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагороджено головного сержанта СОКОЛОВА Руслана Леонідовича.
• Згідно з наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 13 лютого 2026 року №123, Почесним нагрудним знаком «Комбатантський хрест» та нагрудним знаком «Честь та пам’ять» (посмертно) нагороджено сержанта ГАЛИЦЬКОГО Олександра Миколайовича.

Шепетівська міська рада, виконавчий комітет та вся громада схиляють голови у глибокій шані перед родинами наших полеглих Героїв. Жодні слова не здатні втамувати біль цієї важкої втрати, але пам’ять про подвиг ваших рідних назавжди житиме у серцях жителів громади.

Вічна пам’ять і слава Захисникам!
Герої не вмирають!

22 травня, напередодні Дня Героїв, вулицями Шепетівки пройшов традиційний патріотичний забіг «Біжу, Шаную, Пам’ятаю». Цей захід став потужним виявом національної єдності, патріотизму та безмежної вдячності титанам, які в різні епохи виборювали волю України, та Захисникам і Захисницям, які саме зараз стримують російську агресію.

Під час попередньої реєстрації мешканці громади вказували ім’я полеглого Героя, чию пам’ять вони прагнули особисто вшанувати своїм символічним марафоном сили та духу, що додало глибокий особистісний сенс.

Понад сто небайдужих жителів громади — активна молодь, діти разом із батьками, представники громадських організацій, військовослужбовці рятувальники та правоохоронці — зібралися в середмісті Шепетівки на Алеї Слави.

Після хвилини мовчання за тими, хто віддав життя за цілісність Батьківщини та спільного виконання Державного Гімну України, колона рушила у супроводі поліції.

Учасники подолали дистанцію близько 2 кілометрів, що пролягла до пам’ятного знаку жертвам політичних репресій комуністичного тоталітарного режиму (на вулиці Захисників України).
Усіх, хто пройшов цей шлях пам’яті від старту до фінішу, після завершення фізичної дистанції чекала тепла та душевна програма:

У храмі святих мучеників Бориcа і Гліба Української греко-католицької церкви учасників знайомили з ПЛАСТом: місцеві пластуни провели для громади коротку та захопливу презентацію про діяльність своєї скаутської організації.

Усіх присутніх частували ароматним чаєм та смаколиками, що допомогло відновити сили та продовжити спілкування у колі однодумців. Окрім того, захід мав благодійну складову: усі учасники та гості могли зробити донат на підтримку Збройних Сил України, а натомість — отримати особливий вітамінний імбирний чай, який пластуни власноруч виготовляють для наших військовослужбовців на фронт.

Спортивно-патріотична акція відбулася завдяки спільним зусиллям та координації:

• Відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Шепетівської міської ради.
• Шепетівського осередку НСОУ «ПЛАСТ»,

Цей забіг вчергове показав, що Шепетівська громада міцно тримає стрій, пам’ятає свою історію та згуртована навколо найважливіших цінностей — свободи, поваги до захисників та вічної пам’яті про полеглих синів і доньок України.

22 травня, напередодні Дня Героїв, Шепетівська громада зібралася разом, щоб віддати шану поколінням українських борців за волю України. Цей день об’єднує історію нашої нескореності: від воїнів Київської Русі та козацтва до сучасних новітніх Героїв, які тримають небо над нами у запеклій боротьбі проти російського агресора.

Урочисті та скорботні заходи традиційно відбулися на міському кладовищі. Спільний біль та безмежну вдячність розділили представники Шепетівської міської ради, військовослужбовці, правоохоронці, рятувальники, громадські активісти, духовенство та найрідніші люди тих, хто повернувся до рідного дому «на щиті» — родини загиблих земляків.

Присутні схилили голови у хвилині мовчання, згадуючи кожного сина і доньку Шепетівщини, які віддали найцінніше — своє життя — за незалежність і майбутнє України. Представники духовенства громади відслужили панахиду та піднесли спільну молитву за упокій душ полеглих захисників, просячи у Бога сил для українського війська та захисту для всієї країни.

На знак глибокої поваги учасники заходу поклали живі квіти до могил військовослужбовців на міському кладовищі та до місця спочинку нашого земляка, Героя Небесної Сотні Героя України Миколи Дзявульського.

Довідково: День Героїв (або Свято Героїв) було засновано у 1941 році в національно-визвольному русі як данина пам’яті видатним провідникам, що загинули в травні: Миколі Міхновському, засновнику ОУН Євгену Коновальцю та Головному Отаману військ УНР Симону Петлюрі. У сучасній Україні, після початку російської агресії у 2014 році та повномасштабного вторгнення, цей день став символом загальнонаціональної вдячності усім поколінням оборонців рідної землі, і зокрема новітнім титанам Збройних Сил України.

16 та 17 травня вперше від початку великої війни центр столиці відкрили для масштабної благодійної події – MHP Run4Victory Київ марафон. Ця подія об’єднала тисячі учасників навколо спорту, незламності та підтримки українських захисників. Бігуни долали дистанції 2, 5, 10, 21, 42 кілометри та інклюзивна «Люди Титани» – 62 ветерани подолали символічні 500 метрів.

7 215 учасників, серед яких дві Шепетівчанки, 5008080 грн на благодійність та один рекорд України (100 учасників одного бігового клубу Team404 одночасно вийшли на старт марафону 42 кілометри) — саме так пройшли ці два незабутні дні.

Так, на дистанції 10 кілометрів срібну нагороду здобула шепетівчанка Булік Вікторія, подолавши дистанцію за 40 хвилин 35 секунд.

Колесник Дарія посіла 8 місце у півмарафоні 21 кілометр серед жінок 18-29 років, подолавши дистанцію за 1 годину 45 хвилин

Вітаємо дівчат з яскравим виступом та бажаємо перемог у наступних стартах!