18 червня 2025 року чорне крило смерті знову оповило Шепетівську громаду. Схиливши голову у пошані, шепетівчани зустрічали ще одного земляка, свого Захисника, оператора відділення радіоелектронної боротьби, старшого солдата Вільбіцького Андрія Андрійовича, який загинув, боронячи свій край.

Андрій Вільбіцький народився 31 березня 1969 року в м. Шепетівка, в родині вчительки молодших класів школи № 5 Валентини Юхимівни та працівника швидкої допомоги місцевої лікарні Андрія Броніславовича. Змалку любив читати і, коли інші хлопці ганяли в дворі м’яча, Андрія можна було зустріти в бібліотеці, часто книжки він починав читати ще по дорозі додому.

Спокійний, начитаний хлопчик виріс і став чесним, наполегливим, врівноваженим та надійним чоловіком з гарним почуттям гумору, старався нікого не підвести та нікому не відмовляв у допомозі. Стосунки з молодшим братом Олександром та батьками завжди були близькі та довірені. Закінчивши Шепетівську загальноосвітню школу № 2, він вступив у технічний ВИШ – Новочеркаський політехнічний інститут, звідки його призвали на строкову службу ще у радянську армію.
Після проходження служби Андрій Андрійович продовжив навчання у Рівненський університет природних ресурсів та водного господарства, закінчивши який отримав спеціальність інженер систем водопостачання та каналізації. Повернувся в рідне місто працювати на Шепетівському підприємстві – заводі тракторних втулок, де займався будівельними роботами.

Ще під час навчання він зустрів свою майбутню дружину – Оксану Віталіївну, разом вчилися, а згодом одружилися і почали будувати своє сімейне життя у Рівному, яке стало для чоловіка другим рідним містом. Він всього досягав самостійно, наполегливою працею, добре розбирався в техніці, знався на комп’ютерах. У зрілому віці зберіг любов до читання, читав багато: цікавився історією, політикою. Разом з дружиною працювали в будівельному гіпермаркеті «Епіцентр». Андрій Андрійович часто навідував батьків. Мама згадує, як чекала його з електрички, а коли починала хвилюватися і дзвонила, то він заспокоював: «Мам, я вже підхожу додому, не хвилюйся». Був дуже відповідальним, не ховався ні в кого за спиною: ще на початку повномасштабного вторгнення оновив дані в Рівненському територіальному центрі комплектації та соціальної підтримки, звідки був мобілізований до війська 12 червня 2024 року. Підготовку проходив на рівненському полігоні, після чого був направлений у Сумську область на посаду оператора відділення радіоелектронної боротьби 103 окремої бригади територіальної оборони ім. митрополита Андрея Шептицького. В травні проходив курси в одному з навчальних центрів, екзамени склав на «відмінно». Поривався відвідати рідних, але йому це так і не вдалося. Після проходження курсів повернувся до виконання службових обов’язків і продовжив виконувати їх так само сумлінно, як і все інше у своєму житті.

Мама згадує, що на другий день Трійці, в День Святого Духа син написав зранку, що у нього поки все добре, а згодом подзвонив попередити: підрозділ отримав бойове розпорядження і він виїжджає на позиції, де з ним довго не буде зв’язку. Останніми словами, які запам’ятає його мати були: «Мамо, не плач, я тебе дуже люблю…» Ввечері їй зателефонувала дружина сина, Оксана, та повідомила жахливу звістку – групу накрили вогнем, Андрій загинув…

Вільбіцький Андрій Андрійович, старший солдат, оператор відділення радіоелектронної боротьби, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув 9 червня 2025 року.

Громада проводжала в останній шлях свого земного життя воїна Андрія… Чоловіка, який прагнув прожити своє життя гідно, Воїна, який чесно виконав свій обов’язок. Саме таким запам’ятають його рідні, друзі та знайомі.

Герої не вмирають!

17 червня 2025 року Шепетівська громада коридором пошани зустрічала полеглого Захисника – радіотелефоніста 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти, солдата Анпольцева Олександра Геннадійовича.

Олександр Анпольцев народився 5 січня 1973 року в селищі Снегурівка Миколаївської області. Його дитинство було спокійним і добрим, хоч і не завжди легким. Коли Олександру виповнилося п’ять років, родина переїхала до Шепетівк, до родичів з боку матері. Саме тут він виріс, пізнавав життя, робив перші кроки до свого майбутнього. Олександр мав молодшу сестру Євдокію, з якою його поєднували щирі, теплі стосунки — брат завжди був для неї опорою, тихим захистом, прикладом. Навчався у загальноосвітній школі №6 міста Шепетівки. З юних років захоплювався технікою: розбирав і збирав радіоприймачі, лагодив електроніку, міг годинами сидіти над складним пристроєм, поки той не запрацює. Любив віднаходити старі речі — телевізори, магнітофони та давати їм друге життя.

У нього були золоті руки і добрий, спокійний характер. Після 9 класу вступив до Шепетівського професійного училища, де здобув спеціальність електромонтера. Навчався сумлінно, а після закінчення працював за фахом на місцевому підприємстві. Але юнак відчував, що світ широкий — хотів змін, нових горизонтів. Саме тому вирушив до Харкова, де кілька років працював на підприємстві, здобував новий досвід. Та серце тягнуло додому, повернувшись до Шепетівки, Олександр влаштувався працювати на залізницю, а згодом — у будівельну компанію. Його праця залишила слід у різних куточках України, бо будував не для себе — будував для людей, для життя. Та серце знову покликало його до Харкова. Там Олександр працював на металургійному заводі, у плавильному цеху. І навіть коли почалася повномасштабна війна, він залишався на своєму посту, працюючи під обстрілами. Після ворожої атаки, яка пошкодила завод, він прийняв доленосне рішення — долучитися до війська.

12 серпня 2023 року Олександр був мобілізований. Пройшов підготовку, став солдатом Збройних Сил України. Служив чесно, гідно, без нарікань. Востаннє зв’язався з сестрою за кілька днів до загибелі — коротка розмова, у якій, мов у передчутті, він ніби прощався… Потім — тиша. Його вважали зниклим безвісти. Півтора року надії та болісного очікування… І ось — сумна звістка.

Олександр загинув 15 жовтня 2023 року на Запорізькому напрямку. Загинув, як справжній воїн — на бойовому завданні, заради України, заради нашого майбутнього.

Він не мав власної родини, не залишив по собі дітей, але залишив пам’ять — світлу, добру, тиху. Його згадують як неконфліктного, добросердечного, майстровитого чоловіка. Чоловіка, який не хизувався, не вимагав, а просто був поруч, допомагав, жив, працював і в найважчий момент — став на захист.

Виконуючи свій військовий і громадянський обов`язок, захищаючи рідну українську землю від ненависного ворога, Олександр віддав життя за нас з вами.

Герої не вмирають!

9 червня 2025 року у Шепетівці відбулась церемонія вшанування 49 полеглих Захисників України, чиї портрети поповнили Алею Пам’яті. Родини відважних воїнів, керівництво  та мешканці громади, духовенство зібралися на Алеї Пам’яті, щоб віддати шану полеглим землякам.

Міський голова Віталій Бузиль вручив рідним загиблих Героїв відзнаки «Почесного громадянина Шепетівської міської територіальної громади», присвоєні посмертно.

Хвилиною мовчання присутні вшанували усіх, хто здійснив найвищу жертву заради незалежності та суверенітету України. Духовенство громади провело спільний молебень за загиблими Героями.

Звання «Почесного громадянина» було присвоєно ще 49 Захисникам за їхній значний особистий внесок у захист суверенітету та територіальної цілісності Української держави, утвердження української національної свідомості, а також за активну громадянську позицію, мужність та відвагу:

1. Месь Олексій Сергійович – Герой України (посмертно)
   2. Аляутдінов Андрій Михайлович
   3. Атулін Борис Амангільдайович
   4. Безкоровайний Сергій Володимирович
   5. Гончар Павло Олександрович
   6. Гордий Олександр Віталійович
   7. Горшков Дмитро Дмитрович
   8. Гринчук Роман Миколайович
   9. Гринь Юрій Русланович
   10. Гурбаєв Денис Русланович
   11. Дворніцький Михайло Сергійович
   12. Дідук Андрій Валерійович
   13. Дячук Віталій Вікторович
   14. Іщенко Андрій Іванович
   15. Качоровський Віктор Миколайович
   16. Клекач Василь Степанович
   17. Ковтонюк В`ячеслав Миколайович
   18. Колінчук Наталія Володимирівна
   19. Коломійчук Віталій Миколайович
   20. Кондратьєв Олег Геннадійович
   21. Корнійчук Максим Григорович
   22. Корчук Володимир Павлович
   23. Кравченко Ігор Юрійович
   24. Кравченко Тарас Вікторович
   25. Кузьмінчук Юрій Петрович
   26. Кучерук В’ячеслав Вікторович
   27. Кушнір Віталій Іванович
   28. Кушнірук Володимир Володимирович
   29. Лебідь Олег Валерійович
   30. Літнарович Іван Іванович
   31. Лукань Владислав Володимирович
   32. Максимчук Олександр Миколайович
   33. Мартинюк Олег Олександрович
   34. Папаш Андрій Іванович
   35. Пшеничний Володимир Миколайович
   36. Сідлецький Олександр Вікторович
   37. Скаржинець Сергій Володимирович
   38. Слободзян Віктор Олександрович
   39. Сорока Андрій Олександрович
   40. Стецюк Валентин Анатолійович
   41. Ткач Роман Володимирович
   42. Ткачук Сергій Вікторович
   43. Філюс Сергій Іванович
   44. Федчук Михайло Анатолійович
   45. Хавронюк Ігор Сергійович
   46. Чаїнський Геннадій Васильович
   47. Шабадах Всеволод Олександрович
   48. Шикерук Микола Вікторович
   49. Шкабара Олександр Володимирович.

2. 

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

   

3 червня у Шепетівці в останню земну дорогу  провели водія-електрика відділення збору та обробки даних розвідки маневреної групи радіоелектронної розвідки роти безпілотних систем 1-го батальйону спеціального призначення старшого сержанта Сергія Володимировича Безкоровайного, який повернувся додому «на щиті».

Сергій Безкоровайний народився 30 листопада 1975 року в мальовничому селі Судилків, що на Шепетівщині. Зростав у працьовитій та дружній родині. Батьки — Володимир Іванович та Галина Олексіївна — прищепили синові чесність, любов до праці та безмежну відданість рідній землі. У родині Сергія панували любов, підтримка і взаєморозуміння. Мав брата Дениса та сестру Тетяну. Сергій навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №6, де з ранніх літ проявив себе як відповідальний і доброзичливий хлопець. Після завершення 9 класів вступив до Шепетівського професійно-технічного училища, де здобув фах каменяра-штукатура. Він завжди цінував ремесло, вірив у гідність робочих рук і знав, що праця — це не лише засіб для життя, а й шлях до самореалізації.

У 1993 році був призваний на строкову службу. Служив у ракетних військах у місті Первомайськ Миколаївської області. Там загартувався фізично і морально, навчився витримки, відповідальності, дисципліни — рисам, які згодом стали фундаментом усього його життя. Після служби повернувся додому й присвятив себе улюбленій справі — будівництву. Його знали як майстра своєї справи: сумлінного, уважного до деталей, працелюбного і чесного. Кожна побудована ним стіна, кожен дах чи тин — це слід його вмілих рук і турботливого серця. Його авторитет у колективі був беззаперечним.

Проте найголовнішим для Сергія завжди залишалась родина. Зі своєю коханою дружиною Оксаною Валеріївною він створив міцну, люблячу сім’ю. Разом вони виховали трьох дітей — доньку Мирославу та синів Захара і наймолодшого Матвія. Сергій був не тільки батьком, він був другом, наставником, опорою. Усі вихідні, вільні хвилини він присвячував родині, а ще збирав гриби, рибалив, будував плани на майбутнє, мріяв. Мріяв про старість у маленькому будиночку з садом, де за святковим столом збиратиметься вся родина — дорослі діти, онуки… Сергій був людиною з великим серцем. Завжди усміхнений, енергійний, щирий і добрий, він притягував до себе людей. Його поважали всі — за справедливість, за відкритість, за готовність підтримати у важку хвилину.

Він ніколи не проходив повз чужу біду, завжди знаходив добре слово підтримки. Завжди був на позитиві. Кожен хто його знав, точно скаже, що Сергій – це душа компанії, веселий, радісний, щасливий, енергійний. Люблячий батько і чоловік. Ніколи не відмовляв в допомозі і все робив на совість. Чуйний і турботливий, добрий і суворий, компанійський і сім’янин, усе це ідеально поєднувалось в одній надзвичайно сильній духом людині: Коли в країну прийшла велика біда, Сергій, не вагаючись, став до зброї. Його син Захар уже служив у лавах Збройних Сил України, і батько вирішив бути поряд — захищати рідну землю пліч-о-пліч зі своїм сином. Спершу потрапив до іншої військової частини, де проходив службу в районі Торецька, а згодом приєднався до славетної бригади спеціального призначення НГУ «Азов».

Мав позивний  «Солод». Під цим ім’ям його знали побратими: мужній, дисциплінований, завжди готовий до виконання найскладніших завдань. До останнього дня залишався на передовій, виконуючи бойові завдання на небезпечних напрямках. Пліч-о-пліч із побратимами щодня ризикував життям заради нашого мирного завтра.

Загинув 25 травня 2025 року у бою на Донецькому напрямку внаслідок ворожого удару дрона‑камікадзе. Віддав життя за свободу, за родину, за Україну. Після себе залишив неоціненний слід — у серцях рідних, друзів, побратимів.

Діти зберігають у серці глибоку вдячність і любов до свого тата: «Наш рідний, сильний, мужній, радісний і люблячий тато… Ти виховував мене бути справжнім, сином свого батька, справжнім, сином своєї Батьківщини… Ми всі любимо тебе, рідненький, і всі будемо нести пам’ять про тебе. Допоки моє серце б’ється, в ньому битиметься і твоє. Дякую тобі, мій любий татусю, дякую тобі за все. Мав за. честь захищати з тобою нашу землю.» — син Захар

«Ти мене Маруською називав… А я так не встигла обійняти і сказати тобі, ці слова: Як я тебе люблю — тато… Ти був найкращим татусем.. Дав мені ту любов, на яку заслуговує кожна дитина у світі… Зараз у серці пустота, забрали частинку мене. Забрали у “татової доці “, як ти завжди казав, частинку серця. Ти для мене став героєм, уже тоді, коли я тільки з’явилась на світ, зараз ти герой для всієї України.» — донька Мирослава

Сергій Безкоровайний – це приклад, герой, батько, чоловік, син, брат, побратим. Його шлях — це шлях гідності, честі й самопожертви. Це дорога, якою йдуть найсвітліші сини України. Його життя — мов запалена свічка, що зігрівала всіх навколо, а тепер стала полум’ям пам’яті у серцях тих, хто знав, любив, цінував.

29 травня у Шепетівці відбувся вечір пам’яті, присвячений двом відважним синам України, В’ячеславу Кучеруку та Костянтину Михальчуку, який було організовано побратимами та друзями Захисників. Саме 29 травня виповнився рік, як Костянтин Михальчук віддав своє життя за Батьківщину, а В’ячеславу Кучеруку мало б виповнитися 45 років.

Учасники вечора згадували і вшановували пам’ять воїнів, які загинули, захищаючи Україну. Захід став зворушливим нагадуванням про їхню жертовність та незламний дух.

Вечір пам’яті зібрав родини загиблих Героїв та повну залу небайдужих, серед них  представники влади, побратими, громадські активісти та друзі воїнів. До заходу також долучились бандурист, рок-музикант, автор близько 400 музичних творів Василь Лютий та лідер гурту «Телері» Леся Рой, які приїхали з Києва, лірник Андрій Ляшук та  бандурист Назар Волощук з Рівного, наш земляк фольклорист Валерій Гладунець.

Емоційності події додали виступи дружини та доньки В’ячеслава Кучерука, Ірини та Софійки. Їхній діалог про любов до України, через призму спогадів про батька, глибоко зворушив присутніх. Хвилиною мовчання та відеозаписом присяги Самооборони вшанували пам’ять загиблих Героїв.

Ведучі заходу розповіли про життєвий шлях В’ячеслава Кучерука, який народився 1980 року, та Костянтина Михальчука, 1989 року народження. Обоє були шепетівчанами, що здобули освіту та пройшли військовий вишкіл. Їх об’єднувала безмежна любов до України та козацька присяга в серці.

Окрім військової справи, В’ячеслав Кучерук та Костянтин Михальчук активно займалися громадською діяльністю. В’ячеслав був членом ВО «Свобода», Шепетівського козацького товариства, учасником Революції Гідності та головою Спілки політв’язнів. Костянтин очолював громадську організацію «Шепетівська спілка учасників бойових дій в зоні АТО» та був депутатом міської ради.

Обидва Герої виконували свій святий обов’язок, захищаючи Батьківщину в численних гарячих точках. Вони були не лише відважними воїнами, а й світлими, цілеспрямованими та багатогранними людьми, які заряджали своєю енергією оточуючих і залишили теплий промінь та незгладимий слід у серцях усіх, хто мав честь їх знати.

На завершення учасники заходу, гості виконали Гімн України.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

28 травня «на щиті» до рідної Шепетівки повернувся командир гранатометного відділення гранатометного взводу механізованого батальйону, молодший сержант Лукань Владислав Володимирович.

Владислав Лукань — один із тих, кого з гордістю називають синами України, людьми з великої літери. Народився Владислав 18 жовтня 1993 року в місті Шепетівка у родині Валентини Василівни та Володимира Володимировича. Його дитинство було наповнене теплом, підтримкою та прикладом гідності, який він бачив у своїх рідних. Разом із сестрою Юлією та трьома молодшими братами — Михайлом, Богданом і Артемом — він зростав у атмосфері взаємоповаги та любові. Надійною опорою для родини був вітчим — Володимир Мирославович, який відіграв важливу роль у вихованні Владислава. Юнак навчався у Шепетівській ЗОШ №2. З юних років він вирізнявся серед однолітків допитливістю, глибокими роздумами, доброзичливістю й веселою вдачею. Особливо любив історію — його щиро захоплювали постаті героїв, боротьба українського народу за незалежність. У нього з дитинства була мрія – стати захисником своєї країни. Після школи Владислав був призваний на строкову службу, яку проходив у Керченській затоці.

Цей період лише зміцнив його рішучість пов’язати долю з військом. Після служби він підписав контракт, бо хотів вступити до військової академії. Служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді, пройшов навчання на снайпера у Житомирі. Владислав був учасником бойових дій в зоні АТО. Брав участь у важких боях, зокрема, у героїчній обороні Луганського аеропорту — того самого, де з гідністю, мужністю і відвагою українські воїни боронили кожен метр землі. 29 квітня 2016 року він став командиром відділення. Його поважали за дисципліну, відповідальність, здатність мислити швидко та тверезо навіть у найкритичніших ситуаціях.

12 лютого 2019 року Владислав був звільнений у запас. Попереду — цивільне життя. Він вирушив до Києва, працював на будівництві. Як і кожна молода людина, мріяв про дім, сім’ю, дітей. У його серці жила надія на спокійне майбутнє.

З початком повномасштабного вторгнення росії Владислав, не вагаючись, повернувся до рідної Шепетівки і пішов на фронт добровольцем. Він не зміг залишитися осторонь, бо Україна для нього була більше, ніж просто країна. Це – земля, яку він любив, за яку був готовий боротися до останнього.

30 жовтня 2024 року його перевели до 23-ї окремої механізованої бригади, де він став командиром гранатометного відділення гранатометного взводу механізованого батальйону. Мав звання молодшого сержанта. Серед побратимів був знаний під позивним “Лунтік” — за добру вдачу, лагідну посмішку, внутрішню рівновагу й здатність підтримати кожного. Його поважали не лише за професіоналізм, а й за людяність. У найтяжчі моменти він знаходив сили підтримати побратимів жартом, щирим словом, спокійною порадою.

Такий же він був і в родинному колі — турботливим сином, братом, дядьком. Владислав був опорою для своєї великої родини — мами, сестри та трьох братів. Він завжди піклувався про них, був їхнім захисником і підтримкою, людиною, на яку можна покластися в найскладніші часи. Його серце належало не лише Батьківщині, а й кожному з рідних, хто з ним ріс, жив, мріяв. Владислав дуже любив і переживав за свою 17-річну племінницю Анастасію. Завжди підтримував її, цікавився її справами, радів успіхам, він вірив у її майбутнє, мріяв бачити її щасливою, захищеною, був для неї не просто дядьком, а й другом.

В особливий період його життя з’явилася кохана дівчина — Тетяна. Вони були разом недовго, всього рік, але це було справжнє, глибоке, щире кохання. Влад мріяв одружитися, мріяв звести дім на своєму шматочку землі, де пануватимуть любов, тиша й мир.

Любив риболовлю, цінував прості радощі життя — вечори з близькими, поїздки на природу, мріяв мандрувати країною. Попри роки служби й випробування, Владислав не втрачав віри у майбутнє. Він мав багато мрій, серед яких — відкрити власний бізнес. Завжди ділився з рідними ідеями, планував, обговорював, радився. Його енергії й підприємливості вистачало на всіх: він хотів, щоб до справи долучалися брати, сестра, мріяв створити сімейну справу, яка б об’єднувала й надихала.

Бачив своє майбутнє не лише у військовій справі, а й у мирному житті — як дбайливий господар на власній землі, що творить і будує разом із рідними. Жив чесно і гідно.

Упродовж десяти років служби залишався вірним присязі, родині та країні. Його мужність, самопожертва, сила духу та прагнення бути корисним Батьківщині надихали тих, хто був поряд. Владислав не просто воював — він вірив. Вірив, що незалежність України — це не абстрактне поняття, а те, заради чого варто віддати все.

19 листопада 2024 року воїн вирушив на бойове завдання на Донеччині. Це був його останній бій…

Владислав довго вважався зниклим безвісти. Рідні не втрачали надії — шукали, чекали, молилися. 20 травня 2025 року стало відомо, що Владислав загинув 28 листопада 2024 року.

Війна обірвала його шлях… Його смерть — непоправна втрата для рідних та побратимів. Пам’ять про Владислава назавжди залишиться в серцях тих, хто його любив, знав і поважав. Він став прикладом справжнього патріота — з відкритим серцем, із щирими мріями та незламною вірою в українське майбутнє.

Герої не вмирають!

Чекаємо вас в спортивному комплексі Шепетівської КДЮСШ.

Заняття проводяться в понеділок, вівторок та четвер з 12.00 – 16.00 год.

За інформацією звертатися за тел. 0970774860.

23 травня, у День Героїв, Україна вшановує пам’ять борців за свободу країни різних епох – від часів Київської Русі до сучасних захисників. У Шепетівці цього дня відбулися урочисті заходи на міському кладовищі.

Представники влади, військовослужбовці, правоохоронці, громадські активісти та родини загиблих земляків зібралися, щоб вшанувати пам’ять тих, хто став на захист України та віддав своє життя за Батьківщину. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх полеглих захисників. Духовенство громади провело спільний молебень за загиблими Героями.

Учасники заходу поклали квіти до могил військовослужбовців та Героя України Миколи Дзявульського.

Також відбулася церемонія покладання квітів на Алеї Слави Героїв України.

Довідково: День Героїв має історичне коріння в національно-визвольному русі часів Другої світової війни. У незалежній Україні його почали широко відзначати після російської агресії у 2014 році. Дата 23 травня пов’язана з трагічними подіями в історії українського визвольного руху, зокрема загибеллю Миколи Міхновського, Євгена Коновальця та Симона Петлюри.

Сьогодні, 23 травня, у День Героїв, у селі Пліщин Шепетівської міської територіальної громади на Алеї Пам’яті, яка, на жаль, поповнилася іменами полеглих земляків, зібралися родини загиблих Захисників, мешканці села та керівництво громади, щоб вшанувати пам’ять героїв, які віддали своє життя за Україну.

Невелике село Пліщин у цій страшній війні втратило вже вісім своїх синів, які приєдналися до лав Небесного війська.

Сьогодні Алея Пам’яті поповнилася світлинами ще трьох героїв:

• Стецюк Валентин Анатолійович (10.11.1987 – 05.03.2025)
• Хавронюк Ігор Сергійович (28.01.1981 – 04.03.2025)
• Коломійчук Віталій Миколайович (07.04.1987 – 16.03.2025)

Присутні у спільній молитві висловили глибоку шану незламному подвигу українських воїнів, які ціною власного життя боронять нашу землю, а також засвідчили свою щиру підтримку їхнім родинам, котрі переживають важкі часи втрати.

17 травня Шепетівська громада схиливши голови у скорботі зустрічала полеглого воїна.

Життя за Україну віддав ще один наш земляк – старший стрілець-оператор 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону, мужній солдат Літнарович Іван Іванович. Не за інтереси. Не за вплив. А за життя. За націю. За Україну.

Іван Літнарович народився 7 липня 1976 року в селі Микулин, що на Полонщині. У звичайній, працьовитій родині Івана Петровича та Раїси Петрівни, де з дитинства навчали поважати хліб, землю й працю. Іван ріс спокійним, слухняним хлопцем, завжди допомагав батькам по господарству. Навчався в Микулинецькій середній школі. Не гнався за увагою, не прагнув бути першим — просто був на своєму місці: допомагав батькам, навчався, робив те, що мав. Після школи вступив до Грицівського професійного училища №38, де здобув спеціальність шофера-тракториста.

Згодом проходив строкову службу: спочатку в Керчі, потім — у Донецьку. Повернувшись додому, працював у місцевому колгоспі, а з часом переїхав до Шепетівки, де став водієм. Саме в Шепетівці доля подарувала йому найцінніше — зустріч із коханою Іриною. Випадкова, звичайна, на перший погляд, зустріч переросла у справжню історію кохання, міцного й щирого. У цьому союзі народилися двоє синів — Іван і Микола. Бути батьком для Івана Івановича означало не лише забезпечувати родину, а бути поруч — кожного дня, у всьому. Він навчав, пояснював, ділився досвідом, майстрував із синами, учив водити, ремонтувати, зварювати. Дуже пишався старшим сином, радів його дорослішанню, підтримував у всьому.

Родинне життя було сповнене простих, але щирих радощів: поїздки на природу, риболовля, полювання, спільні вечори. Він цінував кожну мить із близькими, бо саме в родині черпав силу. Іван мріяв про більше: хотів купити власну вантажівку, відкрити невеличкий бізнес, поставити дітей на ноги, дати їм те, чого сам не мав. Мріяв поїхати з родиною на відпочинок, побачити їх щасливими та спокійними. Він був врівноваженою людиною з добрим серцем і тонким почуттям гумору — вмів пожартувати, розрядити обстановку, сказати потрібне слово в потрібну хвилину.

Влітку 2024 року війна покликала його на службу, 30 липня Івана мобілізували. Після навчання на полігоні в Рівненській області його направили на Покровський напрямок — один із найважчих. Він не нарікав, не жалівся, не ухилявся. Йшов, бо знав – треба, бо є ті, кого треба захистити. 23 вересня отримав контузію, підлікувався і знову став у стрій.  25 вересня зв’язок з ним обірвався. І почався найстрашніший період для родини — очікування без відповіді. Дружина шукала, дзвонила, писала. Молилася. А потім — страшне повідомлення: «Пропав безвісти».

Кажуть, що душі героїв не зникають. Вони приходять у сни, говорять крізь тишу, дають знак, що потребують спокою. Так було й із Іваном Івановичем — приходив у снах до дружини, просив забрати його додому…

Лише згодом стало відомо, що 1 жовтня 2024 року Іван Іванович загинув під час виконання бойового завдання, у бою, віддано захищаючи свободу України. Загинув, як справжній воїн — захищаючи рідну землю, свою родину, наше майбутнє.

Йому було лише 48 років. Він був воїном, який виборював свободу України кров’ю та жертовністю. Постать нашого земляка тепер назавжди в нашій пам’яті та у наших серцях.

Слава Україні!

Героям слава!

9 травня Шепетівська громада, схиливши голови у скорботі і пошані, зустрічала полеглого воїна, чиє молоде життя обірвалося у боротьбі за свободу України. «На щиті» додому повернувся старший стрілець-оператор механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону старший солдат Іщенко Андрій Іванович.

«Дорогий Андрію, ми так надіялися і вірили, що ти живий. Мені випала в житті велика честь знати тебе, справжній Воїне Світла “Чегеваре”. Ти – приклад безумовної любові і турботи про людей, побратимів, дітей, тварин. Ти-  приклад безумовного патріотизму і любові до України. Твої останні слова постійно звучать у мене в голові: “Пообіцяйте, що ви втримаєте Україну”. Я знаю, що ти і на небі організуєш легіон Ангелів і будеш допомагати визволяти нашу землю. Пишаюся тобою, друже. Ти – цвіт нації. Осиротіли ми, осиротіла Україна… ,- пише Руслана Ребекевша-Дем’яненко.

Андрій і не міг бути іншим, тому що народився 24 серпня 1991 року, коли Україна здобула Незалежність.

Цей день став особливим для нашої держави та для родини Іщенків Наталії Михайлівни та Івана Миколайовича. З появою Андрія в їхньому житті розпочалась історія великої любові, відданості й сили. Дитинство та юність юнака минули в місті Шепетівка. Він ріс добрим, щирим, непосидючим хлопцем, старшим братом для улюбленого молодшого Максима.

Серце Андрія належало селу Коханівка, де жила його рідня. Він часто називав це місце «раєм на землі»: тиша, ставок, риболовля, тепло рідної хати та дух української землі — це все було для нього джерелом сили й натхнення. Саме туди він завжди прагнув повернутися.

Навчався Андрій у загальноосвітній школі №2 міста Шепетівки. Ще змалку він був працьовитим і відповідальним. З 13 років батько почав брати сина з собою на роботу, навчаючи його ремеслу електрогазозварювальника. Андрій виявив велику цікавість до професії й твердо вирішив іти батьковим шляхом. Після школи вступив до Шепетівського професійного училища, де здобув спеціальність зварювальника. Після навчання пройшов строкову службу у внутрішніх військах на Донеччині. Вже під час армійської служби він глибше усвідомив, наскільки загрозливою є присутність російського впливу в Україні, і ця думка назавжди закарбувалася у його свідомості. Повернувшись до цивільного життя, Андрій працював на залізниці, а згодом — за кордоном, де його високо цінували як фахівця. Проте серце його завжди залишалось на Батьківщині.

З початком повномасштабного вторгнення росії Андрій не міг залишатись осторонь. Спершу допомагав українцям, які рятувались від війни, а згодом прийняв для себе одне, безкомпромісне рішення — повернутися й стати на захист рідної землі.

Одразу після приїзду він звернувся до військкомату та був направлений на підготовку в місто Дубно. Саме там доля подарувала йому зустріч з своїм коханням — Надією, яка згодом стала вірною дружиною. Їхній шлюб відбувся 23 липня 2024 року на Миколаївщині — просто біля лінії фронту, в умовах війни, але з великим світлом у серцях. Андрій був романтиком. Його кохана Надія назавжди запам’ятає момент, коли він освідчився, а мама ніколи не забуде букет з квітів, зірваних у саду брата. Він мріяв про щасливу сім’ю, про дітей, яких так хотів виховати в любові до рідної землі. Обожнював свою похресницю Софійку — завжди знаходив для неї подарунок, добрі слова й обійми, але ворог зруйнував всі плани.

Андрій служив у лавах 34-ї окремої бригади. З початку виконував завдання в Одесі — займався виявленням диверсійних груп. Згодом, у складі 23-ї механізованої бригади, брав участь у бойових діях у найгарячіших точках: Бахмут, Херсон, Миколаївщина. Він був не лише воїном, а й людиною великої душі. Турбувався про побратимів, підтримував зв’язок з волонтерами, допомагав місцевим мешканцям, завжди знаходив слова підтримки для тих, хто поруч. Його гаслом були слова: “Воля або смерть”, а побратими знали його під позивним “Чегевара”, який воїн отримав за незламний характер, принциповість і відданість. Зі слів брата Сергія: «Сила духу, незламність Андрія відчувалась у всьому — в тому, як говорив, як діяв. Він завжди залишався вірним собі, своїм переконанням і Україні. Був дуже твердим у поглядах — ні війна, ні життєві труднощі не зламали його. У ньому жила якась особлива внутрішня сила — спокійна, надійна. Саме таким він залишиться у моїй пам’яті».

На день народження побратими зробили Андрію особливий подарунок — вірного друга, вівчарку, на ім’я Ганс. Це не просто пес — це був бойовий товариш, частинка тилу й тепла посеред фронтових буднів. Ганс швидко став невіддільною частиною військової родини Андрія.

Та холодного листопада 2024 року Андрій не повернувся з бойового завдання. Це стало початком тривожного мовчання, болісного очікування і довгих днів, у які родина й побратими чекали бодай якихось новин. Мовчки чекав і Ганс. Пес, який звик бути поруч, не розумів, чому двері не відчиняються, чому знайомий голос не кличе його на завдання. Волонтери, які знали про зв’язок між Андрієм і його собакою, передали Ганса родині. І відтоді він залишився з ними — мовчазним свідком болю і надії. Ганс став частиною родини: щоразу разом із найріднішими він виходив на акції за повернення зниклих безвісти та полонених. Фото з надписом «Поверніть мені господаря» облетіло всі соціальні мережі. Присутність чотирилапого друга поруч було тихою, але непохитною вірою в те, що Андрій ще повернеться, що двері знову відчиняться. Та дива не сталося…

Життя мужнього воїна вірного сина своєї країни обірвалося 6 листопада 2024 року на Донецькому напрямку. Іщенко Андрій Іванович, старший солдат Збройних сил України, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за самовіддане виконання військового обов’язку був неодноразово відзначений командуванням ЗСУ.

Окремим заповітом Андрія було — поховати його в Коханівці. Там, де він ріс, де дихав на повні груди, де відчував себе найщасливішим. На тій землі, яку він любив понад усе. І сьогодні вона обійме свого сина-Героя вічним спокоєм. Андрій — це уособлення мужності, вірності, щирості. Його життєвий шлях — символ справжньої любові до рідної землі. Він народився разом з Незалежною Україною і поклав життя за її свободу.
У розквіті сил, сповнений мрій та планів, наш земляк стояв пліч-о-пліч із побратимами, аби ми могли жити під мирним небом, аби Україна мала завтрашній день.
Герої не вмирають!
Слава Україні!

8 травня Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу мужнього воїна, навідника 3 десантно-штурмового відділення, 2 десантно-штурмового взводу, 9 десантно-штурмової роти 3 десантно-штурмового батальйону військової частини, солдата Олександра Вікторовича Сідлецького, який понад два роки боронив рідну землю від одвічного російського ворога.

Олександр Сідлецький народився 16 серпня 1979 року в місті Шепетівка Хмельницької області. Був старшою дитиною в родині: мав молодшого брата Руслана та сестру Людмилу. Його батьки — Ніна та Віктор — виховували дітей у дусі працьовитості, відповідальності та любові до рідної землі. Навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №7. Ще з дитинства Олександр мав багато захоплень. Особливу увагу приділяв колекціонуванню монет, це хобі залишалося з ним на все життя. Закінчивши 9 класів, вступив до Шепетівського професійного училища, де здобув фах зварювальника. Після навчання працював на залізниці, у локомотивному депо. На роботі його цінували за сумлінність, високу відповідальність та щирість у спілкуванні. Олександр мав багатогранну натуру. Він також захоплювався моделюванням, поезією. У важкі або натхненні миті брався за перо, його вірші відображали внутрішній світ, сповнений глибини, людяності та переживань. Умів передавати свої думки не лише словами, а й малюнками, часто майстерно перемальовував побачене. Попри серйозний характер, мав гарне почуття гумору: легко знаходив спільну мову з людьми, жартував навіть у складних життєвих ситуаціях, підтримував тих, кому було важко.

Згодом зустрів своє кохання – Олену та одружився. У їхній родині панували підтримка, взаєморозуміння і любов. Найбільшою радістю була донька Анна, якій він приділяв багато уваги, ділився думками, мріями, цінностями. Для неї він був не тільки батьком, а й справжнім другом і прикладом сили, доброти й стійкості.

Коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, Олександр не залишився осторонь — вступив до лав територіальної оборони. Згодом проходив службу в одній з місцевих військових частин, а з часом перевівся до складу 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Виконував бойові завдання на сході України, у складних умовах на Донеччині.

7 та 8 грудня 2024 року мав змогу поспілкуватися з дружиною та донькою. Говорив просто і тепло, як завжди. 9 грудня вирушив на бойову позицію і відтоді зв’язок з ним зник. З 13 грудня Олександр вважався зниклим безвісти.

Для рідних це стало найважчим випробуванням — дні перетворилися на безкінечне очікування та пошуки. Дружина й донька не втрачали надії, зверталися в усі можливі інстанції, підтримували зв’язок із волонтерами, моніторили кожне повідомлення, шукали бодай натяк на звістку, день у день намагалися зібрати будь-яку інформацію, що могла б допомогти з’ясувати долю Олександра. Попри відсутність офіційних підтверджень, у родині вірили, що він живий. Олександр жив у їхніх снах. Доньці часто снився батько, спокійний, усміхнений, обіцяв, що повернеться навесні. І саме навесні, у квітні 2025 року, надійшла звістка, що, ймовірно, його вдалося ідентифікувати. За кілька днів до цього він востаннє “прийшов” у сон своєї доньки і сказав, що їде додому… Анна згадує: «Саме тато став тією людиною, яка надихнула мене обрати військовий шлях. Він багато говорив про важливість служіння Україні, про силу духу, про відповідальність перед тими, хто поруч. Його приклад був для мене найкращою мотивацією. Коли я вступила до військового ліцею, він дуже пишався мною. Завжди підтримував — у навчанні, у побуті, коли було важко. Особливо хвилювався за мене під час змагань зі стрільби. Завжди питав, як пройшло, які результати. Він щиро вірив у мене, навіть більше, ніж я сама. Після його зникнення я часто згадую наші розмови. Його слова підтримки, жарти, впевненість. Він був моєю опорою. І тепер, коли його немає поруч фізично, я все одно відчуваю: він зі мною».

Олександр назавжди залишиться у серцях тих, хто був поруч: уважним сином, люблячим чоловіком, турботливим батьком, надійним другом, щирим побратимом. Його жарти, влучні слова підтримки, щира усмішка й доброзичливий погляд житимуть у розповідях близьких.

Пам’ять про Олександра житиме не лише в родині. Вона — у вдячності земляків, пошані громади, спогадах тих, з ким він служив. Його ім’я назавжди вписане в історію боротьби за свободу й незалежність України.

6 травня 2025 року «на щиті» додому повернувся командир відділення 3 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону штаб-сержант Пшеничний Володимир Миколайович.

Володимир Пшеничний народився 22 жовтня 1983 року у місті Шепетівка, у родині Олени Матвіївни та Миколи Івановича. Був молодшою дитиною у родині – мав брата Олега та сестру Наталію. З дитинства був спокійним, працьовитим, розважливим — тим, на кого завжди можна покластися. Навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №7. Після 9 класу вступив до Шепетівського професійного училища, де у 2002 році здобув спеціальність слюсаря-електрика. Далі була строкова служба у Збройних Силах України, яку проходив в Одесі. Згодом продовжив військовий шлях: навчався на прапорщика у місті Богодухів та повернувся на службу до місцевої військової частини.

Після завершення служби у 2007 році Володимир повернувся до цивільного життя й почав працювати на залізниці — на колійно-машинній станції, спершу — звичайним робітником. Проте завжди прагнув більшого: розвиватися, вдосконалюватися, йти вперед. Тому у 2012 році закінчив навчання у Вінницькому транспортному коледжі, здобувши вищу кваліфікацію. Завдяки здібностям, працьовитості й відповідальності отримав підвищення — став бригадиром, згодом — майстром. Колеги поважали його як людину принципову, справедливу, з чіткими життєвими орієнтирами. Пізніше Володимир перевівся до Києва, а згодом працював за кордоном.

Завжди шукав можливості забезпечити родину й побудувати краще життя та робив це з гідністю й самовіддачею. Його найбільшою цінністю завжди була сім’я. З дружиною Оксаною їх поєднала доля ще 18 років тому. Це знайомство стало початком міцного й щирого союзу. Вони були разом усе доросле життя — пройшли через випробування, радість, будні, плани. У 2022 році в родині народився син Данило — сенс, гордість і найбільше натхнення Володимира. Чоловік був справжнім господарем: разом із мамою облаштовував будинок після того, як рано пішов з життя батько. Власноруч насадив сад, щеплював дерева, доглядав за кожним кущем, кожною гілочкою.

У Володимира була особлива спільнота друзів – понад 20 років вони регулярно відвідували баню — це була ціла традиція, його «банна родина», люди, що завжди готові були прийти на допомогу, підтримати у складну хвилину чи разом порадіти перемогам.

Володимир створював затишок, підтримував, надихав. Вміло перетворював мрії на реальність: машина, собака Герда, яку дресував і дбав про неї, як про члена родини. Завжди мав мету й завжди досягав її. Усе, за що брався, йому вдавалося — бо був людиною цілеспрямованою і надзвичайно працьовитою.

Коли у 2022 році почалась повномасштабна війна, Володимир не чекав — з перших днів пішов добровольцем до військкомату. Проходив службу в одній із місцевих військових частин.

Взимку 2025 року перевівся до складу 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців — однієї з найміцніших і найвідважніших у складі Збройних Сил України. Пройшов навчання на полігоні в Житомирській області, після чого був відправлений на передову — на виконання бойових завдань.

12 квітня 2025 року Володимир востаннє зв’язався з дружиною, а з 13 квітня зв’язок з ним обірвався. Дружина почала пошуки: спершу командування повідомляло, що він на позиціях, згодом родина отримала офіційне повідомлення про зникнення безвісти. Після дзвінка командиру стало відомо — Володимир загинув. Це сталося 25 квітня 2025 року на Донецькому напрямку, під час мінометного обстрілу позицій ворогом.

У нього було багато планів: родина, дім, сад… Ще скільки всього потрібно було розповісти синові, навчити його любові до рідного краю. Але він свідомо обрав свій шлях — шлях Захисника. Бо знав, що за спиною — ті, кого він любить понад усе.

Володимир залишиться у серцях тих, хто його знав, у вчинках, які надихають. У синові, який зростатиме з прикладом справжнього чоловіка.

25 квітня Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу полеглого на війні воїна, земляка, старшого солдата Ткача Романа Володимировича, який з вірою у Перемогу над ворогом, самовіддано боронив українську землю та загинув у бою.

Роман Ткач народився 27 грудня 1994 року в місті Шепетівка Хмельницької області. Зростав у родині, де панували повага, підтримка та взаєморозуміння. Його батьки — Володимир Михайлович і Леся Вікторівна — завжди були для нього прикладом працьовитості та мудрості. Роман був середньою дитиною, мав міцний зв’язок із старшим братом Олегом і з ніжністю ставився до молодшої сестри Марії. Ще з дитинства вирізнявся добрим серцем, щирістю та життєрадісністю. Хлопець навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №3, де зарекомендував себе як товариський, щирий і відкритий хлопець.

З дитинства полюбляв спорт, особливо футбол, і мав багато друзів. Після 9 класу Роман вступив до Полонського професійного ліцею, де опанував фах електрика. Його руки завжди тягнулися до роботи — він любив створювати, лагодити, бути корисним.

Згодом відслужив строкову службу в армії, після чого вирішив залишитися за контрактом. Служив у Херсоні, де і загартував свій характер, заглибився у військову справу і став справжнім професіоналом. Після армії юнак повернувся до цивільного життя, працював за фахом, шукав себе, змінював роботу, прагнучи знайти не просто джерело заробітку, а щось справжнє, важливе.

24 лютого 2022 року коли ворог переступив поріг рідної землі, серце Романа підказало йому єдиний правильний шлях. Без вагань, у перший день повномасштабного вторгнення, Роман пішов добровольцем. Його не треба було умовляти — він сам прийшов до військкомату, з поглядом, у якому горіли рішучість і гнів. Його прирядили до 47-ї окремої механізованої бригади. Він відразу опинився в самому пеклі — штурми, бої, вибухи, втрати.

Під час одного з бойових виходів Роман отримав контузію, але навіть тоді не зламався. Пройшов лікування й повернувся до строю — цього разу до 14-ї окремої механізованої бригади. Він був не просто солдатом. Він був Воїном з великої літери. Сильний, витривалий, загартований. Мріяв про службу в Силах спеціальних операцій, постійно тренувався, вивчав нову техніку, тактику, не зупинявся у своєму розвитку ні на мить. Його жага до знань і вдосконалення вражала. Він знав, навіщо він тут, знав, кого захищає і не дозволяв собі слабкості. Та за всім цим — бронею, автоматом, суворим поглядом — завжди залишався добрий і чуйний хлопець з Шепетівки.

Він не втрачав людяності. Завжди телефонував мамі, цікавився, як у сестри справи, допомагав побратимам, підтримував словом і ділом. Його любили, ним пишалися. Його присутність надихала, а внутрішній спокій — (дарував розраду, передавався) заспокоював навіть у найстрашніші миті.

17 квітня 2025 року серце Романа зупинилося під час виконання бойового завдання. Війна забрала ще одного Героя, але не стерла пам’ять про нього. Бо пам’ять про таких, як Роман, живе в серцях людей.

Герої не вмирають!

 

Пекучий біль втрати черговий раз оповив Шепетівську  громаду. 18 квітня «на щиті» додому повернувся старший солдат Роман Миколайович  Гринчук, який загинув в бою, героїчно захищаючи  Батьківщину.

Роман Гринчук народився 3 жовтня 1997 року у місті Шепетівка, в родині Миколи Васильовича  та Оксани Євгенівни. Він був молодшим сином. Як і всі діти, часто після ігор додому приходив  замурзаним, мама сварилася, а він відповідав: «нічого, попереш і відмиєш мене, бо я твій розумашка». Старший брат Євген змалку привчав Романа до техніки — разом вони захоплювалися автомобілями, мотоциклами. Великий вплив на виховання хлопця мали дідусь і бабуся, з якими він зростав під одним дахом. Родина з боку мами жила поруч, і Романа часто просили допомогти по господарству. Він ніколи не відмовляв — усе робив із щирістю та сумлінністю, бо  з дитинства  був працьовитим і відповідальним. А ще Роман дуже любив природу, особливо збирати гриби з дідусем.

З 2004 року  по 2013  рік юнак навчався у Шепетівській загальноосвітній школі  №8. Вчителька Галина Петрівна Братащук згадує його як чесного, доброзичливого, відкритого та старанного учня, який завжди підтримував однокласників і ставився до вчителів з повагою.

Після закінчення школи Роман вступив до Нетішинського професійно-технічного училища, де здобув професію слюсаря з ремонту транспортних засобів. Коли Романові було 17 років, помер його батько. Брат Євген  уже мав власну сім’ю і проживав окремо, тож усі чоловічі  обов’язки по господарству лягли  на плечі хлопця. Влаштувався  у меблевий цех столяром.

Роман був гарним та вірним другом. Часом, навіть не доробивши роботу вдома, біг допомогти своїм знайомим. Завжди знаходив потрібні слова для поради і підтримки, а ще був романтиком – записував  всі свої мрії. Одна із них – подорожувати Україною… вона здійснилась, нажаль,  у такому жахливому вигляді.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Роман не залишився осторонь. 22 листопада 2022 року  став на захист Батьківщини, як справжній воїн.  Воював спочатку на Харківському напрямку,  потім була  Костянтинівка,  з нового року – Торецьк. Побратими згадують: «Завжди допитливий, відважний і ще роботящий. Слюсар – це його покликання, і на війні продовжував ремонтувати стару техніку, бо йому це подобалось.  Любив готувати за новими рецептами, навіть для нас завжди  вигадував якусь цікаву та смачну страву».

Влітку 2023 року, після одного з запеклих зіткнень з ворогом, був поранений.  Лікування проходив у шпиталі Полтави. Коли пішов на поправку, вирішив відвідати  перукарню, там  і зустрів свою  кохану Аліну. У дівчини в цей день, 8 серпня, був день народження, вирішив привітати і з того часу молоді люди зрозуміли, що знайшли свою половинку. А ще Роман дуже хвилювався за здоров’я своєї мами, говорив, щоб берегла себе. Мама згадує: «Які б не були  у мене проблеми, завжди вирішував, навіть бувши на війні, передзвонював друзям, щоб допомогли.  На моє «Як ти там синочку?» – віджартовувася: «Мамулічка-красотулічка буде все добре, не переживай за мене, у чоткого пацана має бути все  в чечоточку». Не забував на свята  дарувати мені  улюблені жовті троянди, навіть бувши на фронті, передавав знайомим таксистом».

У жовтні 2024 р., бувши в відпустці,  Роман зробив пропозицію своїй коханій  Аліні. Вже навіть визначились із датою весілля, мріяли про дім, дітей, спільне майбутнє… Та війна обірвала ці мрії.

12 квітня 2025 року воїн загинув  на Донецькому напрямку. Провести Романа в останню земну дорогу зібралася велика родина, друзі, побратими, всі, хто його знав і любив. Він був наймолодшим у родині, але піднявся найвище — став на захист не лише своїх рідних, а й усієї України. За свою відвагу юнак нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». Тепер Роман оберігає нас із небес.

Герої не вмирають!

 

Його очі знову дивляться на рідне місто: у Шепетівці відкрили мурал, присвячений Андрію Журибіді

На стіні будівлі Шепетівської районної державної адміністрації з’явився величний образ Героя-Захисника –  Журибіди Андрія Петровича на позивний «Журба», який тривалий час вважався зниклим безвісти та згодом за трагічними свідченнями побратимів він був визнаний загиблим у бою. Його подвиг навіки закарбовано у барвах стінопису.

11 квітня 2025 року у Шепетівці за участі родини та побратимів Захисника, представників влади,  ліцеїстів та керівництва Шепетівського навчально-виховного комплексу №3 у складі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім. Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою» та мешканців громади відбувся меморіальний захід та відкриття стінопису на вшанування воїна.

24 жовтня 2023 року Андрій був на бойовому завданні неподалік села Синьківка на Харківському напрямку, де під час виконання завдання загинув від удару ворожого дрону. На жаль, тіло воїна не вдалося евакуювати з поля бою. Це стало страшною втратою для рідних і близьких Андрія, для всіх, хто його знав і любив.

Цей мурал стане гідним вшанування воїна та свідченням того, що Герої не вмирають! Вони живуть у нашій пам’яті, у наших серцях, у кожному вільному подиху нашої рідної землі.

Очі, сповнені рішучості та незламної любові до рідної землі, знову дивляться на Шепетівку. Дивляться з вічності, нагадуючи кожному про ціну нашої свободи, про подвиг тих, хто не шкодував власного життя заради України.

Слава Герою! Слава Україні!

Журибіда Андрій Петрович, позивний «Журба», народився 28.11.1999 у місті Шепетівка Хмельницької області.

Навчався та проживав своє дитинство в рідному місті. Андрій виріс тільки з мамою, яка виховала справжнього друга, щиру людину, добру, розумну, з принципами та почуттям справедливості.

Андрій змалечку мріяв стати кухарем. Уже з 5 класу він знав ким хоче стати. Навчався у торгівельно-економічному ліцеї у місті Києві на кухаря. Після закінчення навчання у ліцеї, вступив у Київського Національного університету культури. Андрій опанував справу дуже гарно. Його дитяча мрія збулася, він чітко до неї йшов. Працював та будував своє життя у місті Києві. Працював у багатьох ресторанах Києва і також обіймав посаду Шеф-Кухаря. З дитинства він був активним, добрим та щирим хлопцем, який завжди прагнув допомогти своїм близьким і друзям. Сім’я Андрія була однією з тих, у яких основними цінностями були любов, підтримка та відданість родині. Його мати, Світлана, завжди виховувала сина на принципах порядності та доброти. Всі знали Андрія як людину з великим серцем, яка вміла бути вірним другом та надійним товаришем.

В лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти України, Андрій відчув, що не може стояти осторонь. Мрії про мирне життя вмить змінилися на рішуче бажання захищати рідну землю.

У 2023 році, добровільно пішовши до армії, доєднався до 2 роти «Гонор» 1-ї ОМБ «Вовки Да Вінчі», що входила у склад 67-Ї ОМБр. Андрій став одним із тих героїв, які готові віддати своє життя за свободу і незалежність України. Андрій швидко адаптувався, ставши відмінним стрільцем і надійним воїном у своєму підрозділі. Його бойові якості неодноразово відзначали командири та товариші по службі, а теплий характер та готовність допомогти іншим робили його не тільки чудовим бійцем, а й справжнім другом.

24 жовтня 2023 року Андрій був на бойовому завданні неподалік села Синьківка на Харківському напрямку, де під час виконання завдання загинув від удару ворожого дрону. На жаль, тіло воїна не вдалося евакуювати з поля бою. Це стало страшною втратою для рідних і близьких Андрія, для всіх, хто його знав і любив.

Мама Андрія, Світлана, і вся родина не мають місця, де б вони могли щодня приходити, щоб вшанувати пам’ять героя. Саме тому цей меморіал став не тільки пам’ятником, але й символом відданості та мужності. Це місце, де люди можуть згадати Андрія, його принципи, його виховання і доброту, які він несе в своєму серці, навіть після своєї загибелі.

Андрій віддав своє життя за Україну, за її майбутнє, за мир і свободу, яку ми всі зараз так цінуємо. Він залишив по собі велику спадщину — приклад справжньої гідності, мужності та вірності своїм переконанням. Вічна пам’ять герою!

Слова Андрія, які ми маємо памʼятати:

«Памʼятай минуле. Живи теперішнім. Думай майбутнім. Освітлюй шлях в найтемнішу ніч»

ЖУРБА.

Бути Воїном, Жити Вічно…

10 квітня Шепетівська громада у гіркій скорботі зустрічала славного лицаря українського народу. Додому «на щиті» повернувся справжній нащадок багатьох поколінь українських воїнів, вільний українець, патріот – сержант В’ячеслав Вікторович Кучерук, заступник командира групи 1 ескадрону Інтернаціонального легіону головного управління розвідки Міністерства оборони України, який  загинув, виборюючи незалежність і цілісність України.

Це – день болю для Шепетівської громади. В’ячеслав Кучерук був прикладом сили, мужності, патріотизму, відданості та героїзму. В’ячеслав був з тих, хто  знав, що таке справжнє бойове братерство, як  жартують, втрачають та живуть на передовій. Він знав, що таке кохання, самотність та небезпека. На свої очі бачив передову без пафосу та романтики.

Він сам був творцем  своєї біографії і писав про себе:

«Я, Кучерук В’ячеслав Вікторович, народжений 29 травня 1980 року в Шепетівці. Моє дитинство  промайнуло  у «щасливому»,  для наших батьків, Радянському Союзі. Мій тато працював на водоканалі, а матуся віддано лікувала хворих в міські лікарні хірургічного відділення. Батьки на роботі, а ми із моїм старшим братом Русланом випробовуємо, як бахкають петарди…                                                                 До дев’ятого класу навчався у найкращому навчальному закладі міста – загальноосвітній школі №2. Потім – Козятинське СПТУ-17. Далі строкова служба в Національній гвардії. І хоча юність – пора кохання, музики і розваг, але вже тоді я відкрив для себе свою Батьківщину – Україну.

Потім, за покликом душі і серця, вступив до лав Шепетівського козацького товариства ім.Семена Палія. Та остаточну крапку в моїх політичних та моральних переконаннях я поставив, коли вирішив стати членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

Мені пощастило в житті відчути дві незабутні емоції: коли я пригорнувся до своєї новонародженої донечки, і коли став єдиним цілим з багатотисячним Майданом 2014 року. Тоді, на превеликий жаль, снайперська куля забрала життя нашого побратима – Дзявульського Миколи Степановича. Несучи його в Жовтневий, я не розумів як далі діяти, що робити… Але голос наших предків у  подобі  Героїв  Небесної  Сотні вказав мені подальший мій шлях.

Спочатку була громадська організація Шепетівська «Самооборона і контроль», волонтерська діяльність, у 2015-2016 роках – служба в Хмельницькому окремому 8-му полку спеціального призначення… Луганщина і Донеччина.

Завдання були найрізноманітніші: від спостереження та диверсій у тилу противника до безпосереднього його знищення…. Та операція була складною, але я ніколи не забуду тебе, пане командире, Ігоре Петровичу!

У 2017-му – демобілізація. Здавалось, у мирну Україну. Найщасливіші роки поряд із моєю коханою дружиною Іриною, донечкою Софією і усіма друзями… Але, нажаль, ворог знову переступив поріг нашого спільного дому, і всі ми, як один, вишикувались на захист рідної Батьківщини. З березня по червень 2022 року – бої на Київщині та Харківщині у складі першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. У червні 2022 – березні 2024 відстоювали з побратимами Херсонщину в складі окремих загонів Сил Спеціальних операцій. З березня 2024 року – служба у першому ескадроні Інтернаціонального легіону головного управлі́ння ро́звідки Міністе́рства оборо́ни Украї́ни. Я усвідомлював, що боротьба за волю – це нескінченна стежка, якою нам іти.  Та буде ця хода жива і переможна, доки відчуватимемо плече свого побратима. Я дякую вам за все, мої братчики.»

Таку біографію – сповідь залишив нам В’ячеслав за позивним «Крук» – щирий українець, борець за батьківщину, який був нагороджений орденами «За мужність», «За військову доблесть» та іншими державними нагородами.

4 квітня 2025 року в бою на Запорізькому напрямку В’ячеслав Вікторович Кучерук завершив свій шлях захисника України. Під час останнього бою завдяки діям його групи було знищено близько десяти окупантів на ворожому опорному пункті. На жаль, ціною життя нашого націоналіста.

2 травня 2022 року на переповненому місцевому стадіоні відбувалося урочисте складання присяги добровольчим формуванням самооборони Шепетівки, яку зачитав В’ячеслав Кучерук.

Під час прощання в записі прозвучала присяга голосом героя «Україно свята, мати героїв, зійди до серця мого».

Прилинь бурею вітру кавказького, пошумом карпатських ручаїв,

Славою боїв Завойовника, батька Хмеля тріюмфами,

Ревом гармат революції, радісним гомоном софійських дзвонів.

Нехай душа моя в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться,

Бо ти, пресвята, все життя моє, бо ти все щастя моє.

Задзвони мені брязкотом кайдан, скрипом шибениць в понурі ранки.

Щоб віра моя була ґранітом, щоб зросли завзяття й міць,

Щоб сміло йшов я у бій, як ішли герої

За тебе, свята, за славу твою, за твої святі ідеї:

Щоб пімстити ганьбу неволі, стоптану честь, глум катів твоїх,

Невинну Кров розстріляних під Базаром i Крутами

І тисячів безіменних борців твоїх,

Що кості їх розкидані або тайком загребані…

Спали вогнем, життєтворная, кволість у серці моєму,

Нехай страху не знаю я, не знаю, що вагання.

Скріпи мій дух, загартуй волю,

В серці замешкай моєму.

В боях, в тюрмах рости мене до ясних чинів для тебе.

І в чинах тих хай знайду смерть,

Солодку смерть в бою за тебе,

І розплинуся у тобі я i вічно житиму в тобі,

Свята Україно моя, відвічна й непоборна. 

 

Так звучала присяга  справжнього патріота нашої держави, воїна–героя, який до кінця виконав дану клятву.

В’ячеслав був з тієї когорти, хто ніколи не корився ворогові і не падав духом, роками ніс тяжкий хрест боротьби, не зрадив, вистояв і загинув, навіки залишившись безсмертним!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

 

 

 

 

Предметом візиту став аналіз рівня готовності структур громад до роботи із ветеранами, дотримання державного вектора ветеранської політики.

Підсумовували на базі Шепетівської міської ради, наголосили на потребах, проблематиці, запитах, інформаційній доступності, які динамічно змінюються. Мова також йшла про соціальну та трудову адаптацію, доступне житло, медичну реабілітацію, надання базових адміністративних послуг ветеранам. Тож працюємо на поліпшення.