15 лютого у міському парку культури та відпочинку відбудеться турнір Шепетівської міської територіальної громади з хокею серед команд ветеранів на підтримку Збройних Сил України

Це день сили духу, єдності поколінь та справжньої командної гри 💙💛

Програма заходу:
🕛 12:00 — майстер-клас з хокею для дітей та дорослих

Запрошуємо мешканців громади, родини, молодь і всіх шанувальників спорту долучитися до спортивного дійства та підтримати наших Захисників. Нехай цей захід стане чудовою нагодою для спільного сімейного дозвілля, де спорт об’єднує покоління, наповнює вихідні змістом та гартує наш спільний незламний дух

Разом сильніші. Разом — до перемоги!

9 лютого Шепетівська громада проводжала в останню земну дорогу молодого воїна, молодшого сержанта Поліщука Якова Олександровича, командира відділення, командира екіпажу безпілотних авіаційних комплексів, роти безпілотних авіаційних комплексів штурмового батальйону.

Яків Поліщук народився 27 жовтня 1997 року в місті Шепетівка. Мати, Лариса Петрівна, сама виховувала його разом із сестрою Оксаною, прищеплюючи дітям людяність та відповідальність. З дитинства Яків був спокійним і щирим хлопцем, який завдяки своєму вмінню підтримати та розуміти інших завжди мав багато друзів. У загальноосвітній школі №4 його знали як старанного та відповідального учня, на якого можна покластися. Він ніколи не залишався осторонь чужої біди й завжди поспішав на допомогу.

Наполегливий і працьовитий Яків змалку захоплювався технікою, полюбляв лагодити й створювати механізми власноруч, завжди впевнено рухаючись до мети. Після закінчення 9 класів він продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув професію газозварювальника. У дорослому житті багато працював — у столиці, і за кордоном. Шукав можливості, набирався досвіду, прагнув реалізувати себе та забезпечити гідне майбутнє родині.

Керуючись внутрішньою силою та відповідальністю, Яків ще під час строкової служби свідомо обрав шлях воїна, підписавши контракт і продовжив службу в лавах Десантно-штурмових військ у Житомирі.
Доля подарувала Якову щире та глибоке кохання — у соціальних мережах він познайомився зі Світланою, яка стала його натхненням. Перевіривши свої почуття роками, 5 квітня 2025 року пара поєднала долі в офіційному шлюбі, об’єднавши спільні мрії та серця.
5 вересня 2024 року Яків був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив навчання в Рівненській області, згодом — у Франції. Після підготовки виконував бойові завдання на Донецькому та Дніпропетровському напрямках. Він постійно вдосконалював свої знання, прагнув бути максимально корисним побратимам і державі, опанував нову складну спеціальність — оператора безпілотних літальних апаратів. Попри суворі будні війни, Яків залишався людиною великого серця — турботливим сином, люблячим чоловіком і надійним братом.

Дружину Світлану огорнув ніжністю та підтримкою, ставши їй справжньою опорою. Постійно хвилювався за маму, оберігав її та знаходив потрібні слова навіть на відстані. Племінникам — Саші та Алісі — був прикладом сили й доброти, людиною, поруч з якою було радісно й спокійно.
Сестра Оксана згадує брата як свою найближчу душу, захист та опору, дитинство, яке провели разом та особливий рідний зв’язок й взаємну турботу, які залишалися незмінними з дитинства і до останніх днів. Вона підкреслює, що Яків був надзвичайно надійним і люблячим дядьком її дітям, завжди піклувався про них та вмів зігріти своїм теплом і добротою кожного члена родини.

Яків дуже любив дітей і найбільше мріяв про власних. Особливими стали дні передноворічної відпустки, наповнені теплом родинних зустрічей та тихим щастям бути разом. Уже після від’їзду Якова, Світлана повідомила довгоочікувану новину — він стане батьком. Яків щиро радів звістці про майбутнє батьківство, адже понад усе мріяв про прості та дорогі кожному речі: мирне життя, дитячий сміх у власному домі та майбутнє без війни. Тітка Олена згадує Якова як усміхнену та сильну духом людину, яка жила заради інших, завжди вміла підтримати та ніколи не виказувала власної тривоги, залишаючись для рідних втіленням світла та справедливості.

У п’ятницю, 29 січня, Світлана востаннє отримала від нього коротке повідомлення: «Все добре, йду відпочивати…». 31 січня вона чекала нових звісток, але телефон мовчав.

Згодом надійшла страшна звістка від побратимів — 31 січня 2026 року молодший сержант Поліщук Яків Олександрович загинув у бою на Запорізькому напрямку, мужньо виконавши свій військовий обов’язок. Одногрупниця Дар’я згадує Якова як надзвичайно світлу, добру та щиру людину, яка своєю посмішкою та оптимізмом робила кращим кожен день. За її словами, він був справжнім і талановитим другом, здатним мовчки підставити плече у найважчі хвилини, а світло його доброти назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав.
Гіркі сльози стискають горло… Ще одне життя перерване на злеті… Світла пам’ять про молодого воїна з відкритою посмішкою та рішучим поглядом назавжди залишиться прикладом мужності й вірності українському народу.

Герої не вмирають!

6 лютого в межах обласної ініціативи «Почути кожного» у Шепетівці відбулись ветеранські слухання — платформа для прямого спілкування влади з тими, хто став на захист України та їхніми рідними. Основна мета зустрічі — почути запити ветеранів без посередників, виявити гострі проблеми та спільно знайти механізми їх розв’язання.

Участь у слуханнях взяли ветерани, члени їхніх сімей, родини загиблих Захисників і Захисниць, керівництво Шепетівської громади й Шепетівської районної військової адміністрації, а також представники профільних управлінь Шепетівської міської ради, Хмельницької ОВА, Хмельницької обласної ради та представники громадських організацій.

Під час діалогу було порушено низку критично важливих питань, що турбують ветеранську спільноту громади: надання адміністративних послуг, проходження ВЛК, лікування та реабілітація, зокрема, питання зубопротезування, роз’яснення законодавства, створення та розширення ветеранських просторів у Шепетівці, розвиток супроводу та підтримка ветеранських громадських ініціатив.

Учасники зустрічі наголосили, що подібні слухання допомагають налагодити якісну комунікацію «рівний-рівному» та забезпечити індивідуальний підхід до кожного звернення.

«Сьогоднішні слухання — це не просто обговорення, це план дій. Глибинне розуміння потреб кожної родини дозволяє нам коригувати місцеві програми підтримки та робити їх максимально ефективними», — зазначають організатори.

Усі озвучені під час зустрічі питання зафіксовані, опрацьовуються фахівцями та перебувають на особистому контролі керівництва громади. Наша спільна мета — щоб кожен запит отримав реальний практичний результат.

Шануємо Героїв не лише словами, а й справами!

Шановні мешканці громади, підприємці та керівники установ!
Повідомляємо, що в Україні запроваджено обов’язковий облік і верифікацію терміналів супутникового зв’язку Starlink на період дії воєнного стану.
Це рішення ухвалене з метою недопущення використання Starlink ворожою стороною та забезпечення безпеки зв’язку в Україні.

Що це означає?
Доступ до мережі матимуть лише перевірені та зареєстровані термінали Starlink.
Незареєстровані пристрої згодом будуть відключені.

Хто і як має реєструвати Starlink:
➡Фізичні особи та ФОП — реєстрація здійснюється через ЦНАП
➡Юридичні особи — реєстрація на порталі Дія.Бізнес САМОСТІЙНО⚠
➡Військовослужбовці — діє окремий порядок, доведений військовим командуванням
Повідомляємо, що адміністратори ЦНАПів уже пройшли відповідне навчання та готові проводити реєстрацію обладнання у встановленому порядку.

Просимо:
➡власників терміналів Starlink не зволікати з реєстрацією;
➡керівників установ та підприємств — поінформувати працівників;
➡жителів громади — поширити цю інформацію серед знайомих.
*відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 1 лютого 2026 року №115
Дякуємо за розуміння та відповідальність.

З 1 січня 2026 року в Україні  розпочалась реалізація експериментального проєкту, який дає змогу ветеранам з інвалідністю внаслідок війни отримати грошову компенсацію за переобладнання автомобіля під власні потреби. Які умови, розмір та процедура призначення компенсації — роз’яснюють юристи системи надання безоплатної правничої допомоги.

Хто може отримати компенсацію

Люди з інвалідністю внаслідок війни, які:

• успішно пройшли підготовку, перепідготовку водіїв як особи з інвалідністю
• отримали національне посвідчення водія
• мають у власності легковий автомобіль та переобладнали його
• зареєстрували переобладнане авто не раніше 1 січня 2026 року
• раніше не отримували аналогічної компенсації (зокрема за постановою КМУ № 893).

Розмір компенсації

В межах фактичних витрат, які підтверджені документально. Максимальний розмір — до 70 000 гривень.

Компенсацію призначають одноразово протягом строку дії експериментального проєкту.

Куди звертатися

До структурного підрозділу з питань ветеранської політики:

• районної або районної у м. Києві держадміністрації (військової адміністрації)
• виконавчого органу міської, районної у місті ради.

Заяву можна подати:

• у паперовій формі — особисто або поштою
• в електронній — на адресу електронної пошти (сканкопії).

Які документи додати до заяви

Засвідчені в установленому порядку копії:

• паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України
• картки платника податків
• посвідчення ветерана (у разі видачі посвідчення) або електронного посвідчення, або витягу з Єдиного державного реєстру ветеранів війни
• посвідчення водія
• свідоцтва про реєстрацію переобладнаного транспортного засобу
• документів, які підтверджують витрати на переобладнання автомобіля (акти виконаних робіт, платіжні документи, сертифікати відповідності, фотопідтвердження).

Розгляд та виплата компенсації

Документи розглядають впродовж 3 робочих днів.

Якщо документи подано не в повному обсязі або з порушенням вимог — письмово поінформують про відмову в прийнятті із зазначенням підстав. Після усунення недоліків людина має право звернутися повторно.

Компенсацію призначають за черговістю, відповідно до дати подання повного пакета документів.

Виплата здійснюється на банківський рахунок заявника протягом 5 робочих днів з дати надходження коштів на рахунок місцевого органу.

Де отримати безоплатну юридичну підтримку

Кожна людина може отримати безоплатно консультацію юриста від системи надання безоплатної правничої допомоги. Юристи розкажуть, як отримати компенсацію та як діяти, якщо у статусі відмовляють.

Деякі категорії людей також мають право на безоплатну допомогу зі зверненням до суду. Це ВПО, ветерани війни, члени сімей загиблих захисників та захисниць, люди з низьким доходом (працездатні – з доходом до 6656 грн/міс.; непрацездатні (пенсіонери за віком, вислугою років тощо) – 5190 грн/міс.; з інвалідністю – якщо пенсія або допомога, що призначається замість пенсії, менш ніж 6656 грн), та інші категорії наведені у статті 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу». Юристи детально вивчать ваші обставини, за потреби складуть та подадуть до суду заяву і представлятимуть ваші інтереси у суді.

Як звернутися до системи надання БПД:

https://legalaid.gov.ua/kliyentam/yak-otrymaty-bpd/

15 січня Шепетівка схиливши голови у скорботі прощалася із солдатом Скрипкою Ігорем Сергійовичем.

Ігор Скрипка народився 28 травня 1997 року у Шепетівці. Саме тут він зростав, навчався у ЗОШ №8 та формувався як особистість. Але справжньою школою життя для нього завжди була його сім’я — фортеця, яку він любив понад усе.

До війни Ігор працював на пилорамі. Він був працьовитою, відповідальною та щирою людиною. У вільний час любив риболовлю та футбол, цінував прості радощі життя. Мріяв про мирне життя для своєї родини та України, хотів повернутися до риболовлі й футбольних зустрічей з друзями. Коли війна продовжувала випалювати українські землі, Ігор не зміг залишатися осторонь.

У 2024 році він свідомо вступив до лав захисників України. Це був непростий час, але його рішення було твердим і зваженим. Ігор проходив службу у 33-й бригади, стрільцем — помічником гранатометника 3-го механізованого відділення, 2-го механізованого взводу, 1-ї механізованої роти, 1-го механізованого батальйону.

Востаннє він виходив на зв’язок 28 листопада 2024 року. З 16 грудня 2024 року офіційно вважався зниклим безвісти в Покровському районі Донецької області.

Ігор був надійною опорою та гордістю мами Наталії. Їхній зв’язок був особливим: у кожному його вчинку відчувалося виховання, засноване на доброті та відповідальності. Мати завжди була тим тихим берегом, куди він повертався думками в найтяжчі хвилини на передовій.

Особливе місце в житті Ігоря займав його брат Максим. Вони були не просто кровно рідними, а справжніми соратниками. Максим був тією людиною, з якою можна було поділитися потаємним, на кого можна було покластися. Цей братерський зв’язок давав Ігорю сили стояти до кінця, знаючи, що вдома є брат, який підтримає маму та подбає про родину.

Коли Ігор приймав рішення йти на війну, перед його очима стояли обличчя племінників — Анни та Євгена. Він не міг допустити, щоб війна вкрала їхнє дитинство. Кожен його вихід на бойове завдання був кроком заради безпеки мами Наталії, підтримки брата Максима та майбутнього маленьких племінників.

Доля підготувала родині Ігоря найважче випробування. Цілий рік він вважався зниклим безвісти. Рік болісного очікування, рік надії. Мама Наталія та брат Максим жили в постійному пошуку, вірячи в диво, вдивляючись у кожне повідомлення, у кожне фото, з надією впізнати рідні риси. Це був рік тиші, яка кричала. Рік, коли час ніби зупинився для всієї родини. Сьогодні невідомість відступила, залишивши по собі глибоку рану.

Ігор повернувся додому «на щиті». Він загинув у бою, виконавши свій обов’язок до кінця. Ігор Скрипка загинув, захищаючи кожного з нас. Він пішов у вічність молодим, залишивши по собі невимовний біль у серці матері, пустку в душі брата та вічну вдячність у пам’яті племінників.

Висловлюємо найщиріші співчуття родині. Жодні слова не вгамують біль втрати, що оселився у серцях близьких. Подвиг Ігоря Скрипки назавжди вписаний в історію нашої громади та всієї України.

Герої не вмирають!

12 січня стало ще одним чорним днем Шепетівської громади. Ще один день війни, яка безжально обірвала життя старшого сержанта Беляка Вадима Вікторовича.

Вадим Беляк народився 20 листопада 1972 року в місті Шепетівка. Його мама, Ольга Федорівна, одна виховувала сина, вкладаючи в нього любов, працелюбність і повагу до родини. Рідних братів і сестер Вадим не мав, але ніколи не відчував самотності. Ольга Федорівна мала трьох сестер, тож Вадим зростав у великій, дружній родині, де було багато двоюрідних братів і сестер. Усі вони підтримували одне одного, трималися разом у радості й у випробуваннях.

Навчався Вадим у загальноосвітній школі №3. Він добре вчився, був допитливим і творчим: любив малювати, захоплювався історією, багато читав. Учителі згадували його як спокійного, вихованого й відповідального учня. Після закінчення школи Вадим вступив до Київського професійно-технічного училища, де здобув спеціальність газоелектрозварювальника. Згодом пройшов строкову військову службу в навчальному центрі «Десна», що загартувала його характер і навчила витримки. Повернувшись до Києва, працював за фахом у будівельній сфері.

У 1995 році одружився з коханою Оксаною, а у 1997 році в родині народився син Олег. Вадим був працьовитим і відповідальним, їздив на заробітки, завжди дбав про добробут родини. Згодом він повернувся до рідної Шепетівки, жив разом із мамою, працював за спеціальністю на одному з підприємств міста. У повсякденному житті Вадим мав прості, але щирі захоплення: дуже любив футбол, був палким уболівальником, сам грав і збирав колекцію футбольних карток улюблених команд.

7 листопада 2023 року Вадима було мобілізовано до лав Збройних сил України. За п’ять днів після мобілізації серце його матері, Ольги Федорівни, не витримало переживань за сина. У цей складний час поруч були рідні — хрещена мати, тітка, брати й сестри, які підтримували його й не залишали наодинці з болем.

Вадим свідомо став на захист Батьківщини. На рішення воїна боротися до кінця вплинула й загибель двоюрідного брата Олександра Юрчука, який віддав своє життя за Україну у грудні 2022 року.

Цей подвиг назавжди закарбувався в серці чоловіка. Батьки Олександра — рідна тітка Вадима, Людмила Федорівна, та Володимир Юхимович Юрчуки — тривалий час проживали на окупованій території Херсонщини. Лише в серпні 2023 року їм вдалося виїхати й оселитися в Шепетівці, поруч із рідними. Для Вадима та всієї родини це було непросте, але важливе повернення — до своїх і до безпеки.

У складі евакуаційної бригади Вадим рятував життя та техніку на Херсонщині, Сумщині та Курщині. Побратими згадують його як надійного, врівноваженого воїна та людину честі, на яку завжди можна було покластися.

У розмовах із рідними воїн залишався стриманим. Він не любив тривожити близьких, запевняв, що все добре, казав, що з побратимами вони — як одна сім’я. Наприкінці жовтня 2025 року Вадиму вперше за два роки вдалося приїхати у відпустку. Родина зробила для нього особливий подарунок — відремонтувала батьківський дім. Він був щиро зворушений і безмежно вдячний за цю турботу. У ті дні Вадим ділився з тіткою Валентиною Федорівною простою мрією — власноруч відбудувати мамину альтанку, яка з часом занепала, щоб знову збирати там усю родину, як колись.

29 грудня, напередодні Нового року, Вадим востаннє спілкувався з ріднею. Запевняв, що все добре, просив не хвилюватися, розповів, що його перевели на Миколаївщину, і пообіцяв привітати рідних у новорічну ніч. Та доля розпорядилася інакше…

31 грудня 2015 року серце Вадима Беляка зупинилося. Його шлях продовжується в наступному поколінні. Син Вадима — Олег — прийняв рішення стати на захист України, приєднався до лав Збройних сил України, гідно продовжуючи справу батька.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та побратимам. Вадим Беляк назавжди залишиться в серцях усіх, хто його знав.

8 січня додому на щиті повернувся солдат Калінін Олександр Володимирович, який до останнього подиху залишався вірним військовій присязі.

Олександр Калінін народився 14 лютого 1979 року у місті Шепетівка. Зростав у сім’ї, де з ранніх років прищеплювали повагу до праці, чесність і підтримку одне одного. Батьки — Марія Микитівна та Володимир Федорович — виховували його в любові й відповідальності, а поруч завжди був старший брат Сергій. Навчався у загальноосвітній школі №6. Ще в юнацькі роки проявив інтерес до техніки — опановував автомобільну справу на міжшкільному виробничому комбінаті, де здобув водійські права. Після закінчення навчання пройшов строкову військову службу, яка загартувала характер і зміцнила відчуття відповідальності.

Повернувшись до цивільного життя, Олександр шукав свій шлях, працював, набирався досвіду. Згодом одружився з Вітою, з якою дружив ще зі шкільних років. Їх об’єднала щирість, довіра й бажання будувати сім’ю. Олександр започаткував власну справу — займався прийманням брухту, працював з автомобілями, не боявся важкої роботи.

1 січня 2000 року в родині народилася донька Олександра. Вона стала його найбільшою гордістю і сенсом життя. Щоб забезпечити родину, Олександр їздив на заробітки, багато працював, завжди дбав про близьких.

У повсякденному житті він знаходив радість у простих речах: любив риболовлю, відпочинок на природі, із задоволенням робив домашні закрутки, ділився з рідними теплом і турботою. Доньці він був добрим і справедливим батьком. Вона згадує його з любов’ю та ніжністю — як навчав веслувати на річці біля дому, як терпляче пояснював, підтримував і був поруч. Ці спогади назавжди залишаться у її серці.

У травні 2024 року Олександр Володимирович свідомо ухвалив рішення стати на захист України та приєднався до лав Збройних сил України. Він не шукав виправдань і не відступив — зробив вибір серцем.

19 липня 2024 року Олександр Калінін загинув у Бахмутському районі Донецької області. Півтора року донька жила в очікуванні звістки про батька — з надією, молитвою і вірою… Олександр Володимирович назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів і земляків як люблячий батько, надійний чоловік, добра й справедлива людина, яка віддала своє життя за Україну.

Сьогодні ми схиляємо голови у глибокій скорботі та вдячності.

Герої не вмирають!

30 грудня над Шепетівкою знову тінь пекучого болю втрати: громада прощається зі своїм воїном… В останню земну дорогу проводжають старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича.

Андрій Мартинюк народився 31 травня 1985 року в Шепетівці у родині Людмили та Олександра. У сім’ї він був старшим сином, мав молодшого брата Дмитра, якого щиро любив і завжди оберігав. З дитячих років Андрій рано пізнав відповідальність і ціну життєвих випробувань. Навчався у загальноосвітній школі №8. Його дитинство не було легким, але саме воно сформувало риси характеру, які згодом визначали його як людину: чесність, справедливість, принциповість і вміння тримати слово. Андрій не любив гучних слів — він діяв. Після закінчення 9 класів пішов працювати, згодом виїжджав на заробітки, намагаючись знайти своє місце в житті. Він не уникав труднощів і ніколи не здавався. Життя неодноразово випробовувало його на міцність.

Після втрати батьків єдиною ріднею для Андрія залишилися двоюрідні сестри. Найболючішим ударом стала смерть молодшого брата Дмитра. Та навіть переживши ці втрати, він знаходив у собі сили йти далі, не втрачаючи людяності та внутрішньої гідності. Андрій був батьком трьох дітей – сина Дмитра й доньок Анни та Анастасії. Він щиро хотів для них мирного майбутнього — без страху, війни й втрат, у вільній та безпечній Україні.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації чоловік не залишився осторонь. Керуючись почуттям справедливості та відповідальності, він пішов до військкомату. Спершу отримав відмову через наявність трьох неповнолітніх дітей, однак не відмовився від свого рішення.

У квітні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив навчання на Житомирщині, сумлінно опановував військову справу. Згодом Андрій виконував бойові завдання на сході України. Він був чесним і справедливим у службі, надійним побратимом, людиною, якій довіряли. Під час бойових дій зазнав поранення, проходив лікування, але повернувся до строю. Він жив надією на зустріч із рідними, планував приїхати у відпустку напередодні новорічних свят… Та доля розпорядилася інакше.

22 грудня 2025 року трагічно обірвалося життя мужнього Захисника України, старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, номер обслуги 3-го відділення зенітного ракетного взводу 3-го механізованого батальйону.

Ми маємо завжди пам’ятати всіх наших оборонців, які загинули в цій страшній війні, пам’ятати старшого солдата Мартинюка Андрія Олександровича, який не вагаючись став на захист держави.

У часи, коли світло бореться з темрявою, особливо важливо залишатися єдиними, триматися разом і не втрачати віри одне в одного.

Слава Збройним силам України!

Слава Україні!

Напередодні Різдва Христового шепетівська громада зібралася у місці особливої сили та болю — на Алеї Пам’яті, щоб прийняти з рук пластунів символ надії та вшанувати тих, хто подарував нам можливість зустрічати це свято у вільній країні.

24 грудня на Алеї Пам’яті у Шепетівці відбулася традиційна церемонія передачі Вифлеємського вогню миру. Пластуни шепетівського осередку Національної скаутської організації України «ПЛАСТ» доставили до меморіалу загиблих Героїв Вифлеємський вогонь миру — символ єдності, незламності та вічного життя.

Важливою частиною заходів із поширення Вифлеємського світла стала передача вогню родинам наших захисників безпосередньо на Алеї Пам’яті. У руках матерів, дружин та дітей полеглих воїнів замиготіли маленькі вогники — як знак того, що пам’ять про їхніх рідних житиме вічно, а громада розділяє їхній біль втрати.

«Цей вогонь — це не просто традиція. Це знак подяки, яку ми принесли тим, хто тримає для нас небо. Сьогодні ми передаємо це світло сім’ям, чиї близькі стали нашими ангелами-охоронцями», — зазначають представники шепетівського «Пласту».

До акції долучилися десятки містян, керівництво громади, військовослужбовці та представники місцевого самоврядування. Разом вони встановили запалені лампадки біля портретів загиблих земляків.
Вифлеємський Вогонь Миру — це міжнародна щорічна скаутська акція. Вогонь, запалений у Вифлеємі, долає тисячі кілометрів і кордонів, щоб потрапити до кожного храму, лікарні та оселі як символ любові та добра. Для українців сьогодні цей вогонь має ще й глибоке значення незламності духу в боротьбі за свою землю.

За участі заступника міського голови Галини Безкоровайної у Шепетівці відбулась церемонія вручення державних нагород родинам військовослужбовців, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. Начальник Шепетівської РВА Олексій Глушаков вручив державні нагороди родинам загиблих Захисників.

Згідно з Указами Президента України орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) нагороджено:

• сержанта ДВОРНІЦЬКОГО Михайла Сергійовича.
• молодшого сержанта ЛУКАНЯ Владислава Володимировича.
• старшого солдата ГНАТИШИНА Олександра Володимировича.

Відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Комбатанський хрест» (посмертно) нагороджено

• солдата МАКСИМЧУКА Олександра Миколайовича.

Світла пам’ять і вічна шана нашим Захисникам.

Слава Героям України!

Перелік категорій та місць, куди слід звертатися у вашому випадку, — за посиланням chrome extension://efaidnbmnnnibpcajpcglclefindmkaj/https://storage.thedigital.gov.ua/files/1/d1/5b46d7fa04366090e44f1210e76b5d10.pdf.

• Що робить ЦНАП, а що — ТЦК?
  

ЦНАП — це тільки точка приймання документів та видачі результату. Рішення про надання чи відмову у відстрочці ухвалює лише ТЦК. Адміністратор ЦНАП отримує ваші документи, сканує їх та через портал Дія передає в електронній формі до відповідного ТЦК. Далі ви чекаєте на рішення від ТЦК.

• Чи може замість мене прийти родич або адвокат?

Ні. Заяву на відстрочку необхідно подавати тільки особисто. Представник (родич чи юрист) зробити цього не може.

• Що обов’язково треба знати перед візитом?

Заявник несе відповідальність за подання в пакеті документів неповної чи недостовірної інформації. Недостовірні чи неповні дані можуть бути причиною відмови на відстрочку від ТЦК і вам доведеться подавати заяву повторно. Перед відвідуванням ЦНАПу ретельно перевірте свої документи.

Робоча електронна пошта — вона має бути зареєстрована і ви повинні мати до неї доступ, на неї прийде відповідь від ТЦК у разі відмови у відстрочці. Не загубіть паролі.

• Де можна оскаржити рішення ТЦК?

Якщо ви бажаєте оскаржити причини відмови — зверніться до суду.

• Чи можна буде в ЦНАП подати заяви на всі категорії відстрочок чи тільки деякі з них?

У ЦНАП ви можете подати заяву на всі типи відстрочок.

• А якщо я вже подавав заяву до ТЦК?

Старі заяви, які ви подали до 1 листопада, розглядатимуться напряму ТЦК. Нові заяви подаються через ЦНАП або Резерв+.

• А онлайн все оформити можна?

Так. 80% відстрочок вже можна отримати автоматично або оформити через мобільний застосунок Резерв+. Це швидше та зручніше. Перед походом у ЦНАП обов’язково перевірте: можливо, ваша відстрочка доступна онлайн, і вам не треба нікуди йти.

• Як працює автоматичне продовження відстрочок?

Всі відстрочки, підстави для яких можна підтвердити в державних реєстрах або які не можуть змінитися з часом, будуть продовжуватись автоматично. Повторно збирати документи та подавати заяву не потрібно.Як це працює? Якщо ви вже оформили відстрочку і вона підпадає під автопродовження — нічого робити не потрібно. Користувачі Резерв+, які мають відстрочку, отримають сповіщення про автоматичне продовження або необхідність продовжити відстрочку.

• Чи підходять завірені копії документів? 

Так, ви можете подати оригінали чи завірені нотаріусом копії документів.

• Чи можу я попросити адміністратора ЦНАП роздрукувати обліковий документ?
  

Адміністратор надрукує військово-обліковий документ за позитивним результатом подання заяви на відстрочку. На вимогу, адміністратори ЦНАП документи не друкують: ви можете зробити це самостійно через портал Дія або в застосунку Резерв+.

• Я можу подати заяву з-за кордону? 

Подати заяву про відстрочку з-за кордону неможливо. У ЦНАП документи та заяву військовозобов’язаний подає особисто через адміністратора. Документи завантажуються на портал Дія та автоматично відправляються в ТЦК на розгляд.

• Як підтвердити, що я подав заяву про відстрочку через ЦНАП?

Підтвердженням подання заяви про відстрочку в ЦНАП є опис вхідного пакету документів (друкований документ), який видає адміністратор ЦНАП після приймання заяви.

5 грудня 2025 року у Державній установі «Шепетівська виправна колонія №98» відбулася зворушлива та важлива подія — відкриття Меморіальної зали шани, присвяченої співробітникам закладу, які стали на захист України від ворога та віддали найцінніше — своє життя за Батьківщину.

Участь у заході взяли родини загиблих воїнів, духовенство, представники Центру комплектування, керівництво та особовий склад ДУ «Шепетівська виправна колонія №98», а також заступник міського голови Галина Безкоровайна, яка від імені громади висловила глибоку вдячність та шану полеглим Героям.

«Сьогодні ми схиляємо голови перед мужністю та самопожертвою наших захисників. Вони були не лише працівниками колонії, але й справжніми патріотами, які без вагань стали на оборону нашої держави. Їхній подвиг назавжди залишиться в наших серцях та історії міста», — зазначила Галина Безкоровайна.

У Меморіальній залі увічнили:

• Андрощука Анатолія Володимировича 31.03.1977-29.07.2018
• Піддубного Анатолія Михайловича 14.12 1968-13.03.2022
• Конончука Сергія Васильовича 17.07.1980-29.11.2022
• Бойко Богдана Олександровича 13.04.1990-11.04.2024
• Андрощука Олександра Івановича 16.05 1980-13.05.2024
• Пивоварчука Дениса Володимировича 24.03.1987-5.10.2023
• Кіндера Олександра Валерійовича 11.09.1989-27.12.2023
• Філюса Сергія Івановича 29.06.1976-18.03.2024
• Гордого Олександра Віталійовича 03.12 1992-20.10.2024
• Кравченка Ігоря Юрійовича 11.04.1995 15.02.2025
• Оніщука Олександра Петровича 26.06.1982-02.07.2024
• Перебейноса Сергія Анатолійовича 23.08.1983-22.07.2023
• Кравченко Тараса Вікторовича 05.05.1990-19.10.2024

Меморіальна зала стане постійним нагадуванням про високу ціну, яку доводиться платити за свободу, та про незламність духу українських воїнів, зокрема й тих, хто ніс службу в пенітенціарній системі та став до лав Збройних Сил України, щоб на полі бою боронити її від ворога.

3 грудня у Шепетівці відбулася зустріч із рідними військовослужбовців, які під час виконання бойових завдань із захисту України потрапили в полон або зникли безвісти. Ініціаторами та організаторами заходу виступили ГО «Об’єднання захисників України та їх родин» спільно із Шепетівською міською радою.

У зустрічі взяли участь Оксана Кізаєва, Регіональний представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Хмельницькій області та Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. До обговорення також долучилися представники органів влади, управління поліції, центру комплектування та безпосередньо члени родин військовослужбовців, зв’язок з якими втрачено.

Під час заходу обговорювалися нагальні питання, пов’язані з пошуком зниклих, координацією дій щодо звільнення полонених та наданням необхідної підтримки родинам. Спілкуючись із рідними військовослужбовців з Шепетівщини, Оксана Кізаєва надала роз’яснення щодо порядку звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у випадку, якщо вони не отримують або отримують несвоєчасні відповіді на свої звернення та запити до різних інстанцій. Також родинам була надана необхідна юридична консультація.

1 грудня Шепетівська громада об’єдналась, щоб вшанувати світлу пам’ять солдата Габінета Дмитра Володимировича, стрільця-снайпера 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону, який загинув мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну.

Дмитро Габінет народився 13 вересня 1979 року в Шепетівці в родині Світлани Іванівни та Володимира Феліксовича. У нього було два брати — Ігор та Віктор. Дитинство Дмитра пройшло в селі Серединці, на батьківщині його батьків, де він часто допомагав бабусям та дідусям по господарству, доглядав за тваринами, саджав город і навчився цінувати працю та турботу про рідних. Змалку він вирізнявся допитливістю й активністю — Дмитру було цікаво все навколо, від природи до книжок про космос і міфологію, від точних наук до садівництва. Навчався в загальноосвітній школі №5, після закінчення 10 класів вступив до Грицівського ПТУ, де здобув професію кухаря. Після навчання була армія, проходив службу в Національній гвардії — спершу в місті Охтирка на Сумщині, а згодом був переведений до Одеси.

Після повернення до рідного міста деякий час працював за професією, а згодом — на меблевій фабриці. Саме там у 2002 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. У 2005 році вони одружилися, і Дмитро став турботливим батьком для доньки Тетяни – Марії.  Дмитро був дуже різнобічною людиною: багато читав, цікавився різними темами, завжди прагнув дізнаватися щось нове.

У 2006 році він закінчив заочно Житомирський агротехнічний коледж за спеціальністю «агрономія». Того ж року у родині народилася друга донька — Владислава. У 2007 році Дмитро почав працювати на Шепетівському деревообробному комбінаті верстатником. Пізніше разом із дружиною вони працювали на меблевих підприємствах у Славуті та Ізяславі, а згодом повернулися до рідного міста на місцеву меблеву фабрику.

З початком повномасштабного вторгнення Дмитро підписав контракт із підрозділом територіальної оборони, але через стан здоров’я службу не продовжував, працюючи за мирною професією. У липні 2024 року його мобілізували. Спершу він проходив навчання, а потім служив на півдні та сході країни. У грудні 2024 року повернувся додому на лікування, а згодом – знову  на службу на Сумщину. Побратими відгукувалися про Дмитра лише з повагою — він завжди був активним, любив порядок, не міг сидіти на місці. Мав позивний «Масік». Дмитро цінував кожну можливість спілкування з родиною, навіть на короткі хвилини.

28 жовтня подружжя відзначило 20 років спільного життя, а 31 жовтня Дмитро довго розмовляв  з дружиною по телефону, що було нетипово через брак часу.  А вже З листопада Тетяні повідомили, що Дмитро  зник безвісти, і лише 21 листопада найстрашніше підтвердилось… Дмитро Габінет, відданий військовій присязі та українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув 3 листопада 2025 року.

Дмитро був гарним і турботливим батьком, люблячим сином та чоловіком. Мріяв про мирне майбутнє  для своїх двох онуків — Владислава та Дем’яна.

Пам’ять про Дмитра Габінета назавжди залишиться в наших серцях. Пам’ятаймо його життя, доброту, турботу, відданість українському народу та його жертовний подвиг, який є ціною нашого миру та свободи.
Герої не вмирають!

25 листопада Шепетівська громада у пошані схилила голови перед земляком, Кондратюком Володимиром Петровичем, стрільцем-помічником гранатометника 2 десантно-штурмового відділення 1 десантно-штормового взводу 4 десантно-штурмової роти 1 десантно- штурмового батальйону, який, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув у бою за Україну 11 серпня 2024 року в курській області.

Володимир Кондратюк народився 26 липня 1977 року в місті Шепетівка в родині робітників — Петра Семеновича та Броніслави Іванівни. Мав старшу сестру Валентину. Навчався у загальноосвітній школі №8, а після 9 класу вступив до Плужненського СПТУ, де здобув професію тракториста-комбайнера.

Після навчання проходив строкову службу на Львівщині, у місті Яворів, у складі десантних військ. Брав участь у військовому конфлікті в Югославії, де отримав дві контузії. Повернувшись до цивільного життя, Володимир продовжив освіту у Вінницькому транспортному фаховому коледжі та здобув спеціальність стропальника.

Після завершення навчання повернувся до рідного міста, працював на залізниці у складі бригади відновлювального поїзда. Згодом працював у приватному підприємстві «Житлофонд», та за кордоном. На початку 2000-х років зустрів свою любов — Елу. Вони повінчалися та протягом понад 20 років крокували пліч-о-пліч. Разом виховали двох синів — Ернеста та Дмитра. Родина була для Володимира найбільшою цінністю. Він був затятим рибалкою, любив «тихе полювання» – походи по гриби, подорожі та відпочинок на природі. Щороку родина їздила до моря — щоразу у нове місце, аби показати дітям більше світу. Володимир навчав синів усьому, що вмів сам, своїм прикладом. Понад усе він мріяв дати дітям гідне майбутнє.

Дружина згадує: «Він був романтиком. Часто дарував квіти — йшов з роботи й приносив букет, будь-який, головне – щоб порадувати. Він був моєю половинкою, ми все робили разом — працювали, відпочивали…». Володимир був спокійною, неконфліктною людиною, умів домовлятися, цінував щирі розмови, любив душевні компанії. Порядний, чесний, добрий — нікому не відмовляв у допомозі. Мав багато друзів, бо вмів зберігати людяність за будь-яких обставин.

26 квітня 2024 року Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив навчання у Рівному та Житомирі, а згодом був направлений на виконання бойових завдань на Сумщину. Завжди, коли мав можливість, виходив на зв’язок із дружиною. Казав, що все добре, щоб не тривожити родину.

Останній його дзвінок був 11 серпня 2024 року. Він попросив вибачення, ніби попрощався, пообіцяв ще зателефонувати синам — але більше на зв’язок не вийшов. Згодом родині повідомили, що Володимир зник безвісти. Почалися довгі місяці пошуку і виснажливого чекання. Надія жевріла до останнього. Старший син мріяв, що батько повернеться на його весілля — не хотів святкувати без нього… Але не судилося… Володимир Кондратюк загинув 11 серпня 2024 року на полі бою в кореневському районі курської області.

Він віддав життя за Україну, за свою родину, за майбутнє, у яке так вірив. Ми не маємо права забути Володимира Кондратюка та усіх Новітніх Героїв. Ціна їхніх життів – ціна добрих ранків і спокійних днів у тилу.

Герої не вмирають!