російсько-українська війна

Щорічний забіг “Шаную воїнів, біжу за Героїв України”: як зареєструватись та взяти участь

Забіг “Шаную воїнів, біжу за Героїв України” – щорічна патріотична традиція вшанування пам’яті воїнів, які загинули під час російсько-української війни приурочена до Дня пам’яті захисників України, який відзначається 29 серпня. 

Ініціаторами забігу у 2018 році стали Олег Дурмасенко, Таїсія Братасюк і Дмитро Примаченко. За роки свого існування географія забігу розширилася від регіонів України до майже 40 країн світу.

Щороку тисячі українців по всьому світу долучаються до Забігу, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, а також, щоб продемонструвати вдячність рідним полеглих воїнів.

Запрошуємо жителів громади долучитися до забігу та зареєструватися за посиланням на загальну реєстрацію в Україні: https://timer.newrun.com.ua/event/121?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAAR1p2lgKzvHSIriXAZD4OtabllsareQLaiU7L6DgYngt-Vupvs0BU5YchmY_aem_SZ3lXxzd5GtSJdU16ZcEaA

Реєстрація триватиме до 13 серпня.

Учаснику необхідно:

– обрати ім’я героя, пам’ять якого є бажання вшанувати, або отримати таке ім’я від організаторів;

– визначити дистанцію для себе – 2 км, 5 км або 10 км;

– після реєстрації за вищезазначеною формою отримати на електронну пошту свій номер та роздрукувати його;

– пробігти обрану дистанцію в будь-якому місці (за бажанням розмістити у соціальній мережі світлину із забігу з історією героя, зазначивши хештеги #БіжуЗаГероя2024 та #забіг2024).

За довідками звертайтеся на електронну пошту shep_sms@ukr.net

 

Шепетівська громада назавжди попрощалася з Олександром Марчуком

На щиті до Шепетівки повернувся Герой – Марчук Олександр Васильович, молодший сержант, командир 3 кулеметного відділення кулеметного взводу 3 стрілецької роти військової частини, ще один мужній захисник, який ціною власного життя боронив нас.

Олександра Марчука знали не тільки у Шепетівці, він залишив про себе світлу згадку своїми добрими справами.

Старша донька Юлія з величезним сумом у серці та гордістю пише про тата: «Я точно можу сказати про його якості, які я горда нести в собі. Він йшов по життю з посмішкою, як би важко йому не було. Навіть на його бойовому фото видно, що його очі посміхаються. Він, як бджілка, вперто працював все життя і ніколи не опускав руки, він дуже добрий і совісний і ніколи нікому не відмовляв, хороший батько і мудра людина, цілеспрямований та принциповий, завжди тримав своє слово».

Народився Марчук Олександр Васильович 11 липня 1971 року у селі Водички Білогірського району Хмельницької області. Був найстаршим серед дітей у сім’ї. Тато, Василь Олексійович, рано пішов з життя, тому ще зовсім юному Сашкові довелося бути справжнім помічником мамі, Ганні Василівні, та опорою меншим братикові й сестричці. Він змалечку доглядав за домашньою худобою, городиною та виконував всю чоловічу роботу по господарству. Вісім класів закінчив у Сушівецькій ЗОШ І-II ступенів, середню освіту здобув у Ямпільській ЗОШ І-III ступенів. У Шепетівському професійно-технічному училищі №20 отримав спеціальність «токар-фрезерувальник».

Свою трудову діяльність розпочав на Шепетівському заводі культиваторів. Згодом була строкова служба у прикордонних військах (Туркменія – Іран), у військовому квитку зазначено «прикордонник-снайпер». Неодноразово нагороджений за сумлінну службу. Після армії повернувся працювати на завод культиваторів.

Шепетівка для Олександра стала рідною. Одного вечора, на дискотеці, він з першого погляду і назавжди закохався у красуню Олену. «Це було взаємне кохання з першого погляду, – згадує дружина, – кохання впродовж 31 року спільного щасливого сімейного життя…».

Після народження доньки Юлії, Олександр задля добробуту сім’ї дев’ять років працював за кордоном. «Він тяжко працював, – продовжує згадувати дружина,- добивався всього сам, придбали квартиру, автомобіль. А коли народилася менша донька Яна, Саша залишив заробітки. Працював багато, було чимало замовлень, бо був майстром на всі руки, усе вмів, усе знав, як зробити до ладу і водночас був незамінним помічником в домашньому господарстві. Допомагав виховувати донечок, готував смачні страви. А ще Сашуня, так я його називала, а він мене завжди не інакше, як моя Лєнуся, був романтиком та турботливим чоловіком. Приготувати щоранку каву – це для нього було святе і зовсім неважко. У нас в житті було дві важливі дати, навіть важливіші за дні наших народжень. Це 5 липня – день нашого знайомства та 30 січня – дата одруження. Ці свята ми відзначали удвох і завжди – подарунки, романтична вечеря та квіти. Саша навіть дарував мені квіти, коли був на сході країни. Побачить гарні квіти в покинутих будинках, або десь у полі сфотографує і перекидає мені на телефон.

Він радів кожній здійсненій мрії дітей. Юля, старша донька, стала власницею грумінг-салону в м. Рівне, любов до тварин у неї саме від тата. Молодша, Яна, обрала професію графічного дизайнера».

Здавалося все йшло за планом: робота, сім’я, діти стали «на ноги», будують майбутнє…здавалося б жити і радіти… якби не 24 лютого 2022 року. Саме ця дата змінила все в долі Олександра. Вже 25 лютого 2022 року о 8 годині ранку Марчук Олександр Васильович стояв з речами біля військкомату і був призначений в роту охорони Шепетівського ТЦК, де і отримав позивний «Блютуз».

Велика ненависть, жага помсти рашистам ще більше загострилися, коли 5 квітня від отриманих поранень у Запоріжжі померла його племінниця і похресниця – старший лейтенант, офіцер-психолог Ольга Тимошенко. Він говорив: «Оля завжди зі мною, я помщуся». Дочекавшись 40 днів від дня смерті за похресницею, Саша 3 червня вирушає на військову перепідготовку в Кам’янець-Подільський район. Потім два місяці його бригада тримала оборону аеропорту в Жулянах. А потім, зразу ж, коли потрібно було замінити захисників у Пісках Донецької області, не роздумуючи, один з перших – на передову. Родині нічого не сказав, тільки потім натякнув про Піски, згодом – оборона Ізюма.

В Балаклеї отримав поранення, лікувався в госпіталі та повернувся в стрій. Друге поранення, підлікувався і знову – на нуль. Добрий, чесний, вихований, стриманий, розсудливий, відмінник, приклад для багатьох. Сильний духом і тілом, він завжди тримав себе у формі, займався спортом, навіть будучи травмованим. Прив’язував руку до турніка і підтягувався нарівні з молодшими побратимами. Завжди був в перших рядах, йшов заради молодих життів. «Я вже прожив трохи, нехай і молоді поживуть», – з повним розумінням слів говорив Саша. Він готував вишукані страви та пригощав своїх побратимів. Ще Олександр дуже любив тварин, відрами варив та носив їжу для безпритульних котів і собак. Говорив: «Йду погодувати дітей». У домашній галереї лишилося відео на згадку, як Саша лежить в окопі на завданні і годує синичок.

Він ніколи не зупинявся на досягнутому. З 21 лютого по 10 квітня пройшов навчання у місті Миколаєві та один з 30 на «відмінно» закінчив курс підготовки командирів відділень.

Миколаїв став місцем останньої зустрічі Олександра з дружиною, коли Олена привезла необхідне військове обладнання для бригади чоловіка. Він мріяв про відпустку, зібратися усією сім’єю, розрізати великого солодкого кавуна і скуштувати холодного морозива. Мріяв…

«Я йду на завдання, мене не буде на зв’язку, не хвилюйтесь», – сповістив Саша родину. Нажаль, на зв’язок він так і не вийшов.

Марчук Олександр Васильович – молодший сержант, командир З кулеметного відділення кулеметного взводу 3 стрілецької роти військової частини загинув 2 липня 2024 року при виконанні бойового завдання. Загинув відважний воїн, справжній патріот, що з перших днів війни добровольцем пішов до війська, щоб долучитись до захисту рідної землі, свого дому та близьких людей.

Доблесть — поняття моральної свідомості й категорія етики, що розуміє вищу душевну мужність, стійкість, шляхетність, високу властивість душі, вищу чесноту, великодушність, самопожертву тощо. «Тут кожне слово про Олександра», – написала дружина. Твердженням цього є те, що за період служби захисника неодноразово відзначали державними та відомчими нагородами. Зокрема медалями «Хрест доблесті», «Захисник Рідної Землі», нагрудний знак «Ветеран війни». Справедливий, з безмежною вірою в Перемогу, таким ми запам’ятаємо Олександра Марчука. Він мав неперевершене вміння долати темряву й віднаходити світло, там де його вже не видно, щиро ділився ним з друзями і це внутрішнє світло зігрівало усіх. На жаль, небеса забирають найкращих.

Олександр прийшов в військо з цивільного життя та прагнув одного – звільнити Україну від окупантів та вибороти мирне, щасливе майбутнє для своєї родини та усієї України. Понад усе бажав миру та найшвидшого повернення додому, до своїх рідних. Та не судилося… Герой віддав власне життя за нас із вами, за наш спокій і незалежність. Він буде прикладом мужності, патріотизму, відданості, героїзму для всіх поколінь.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Шепетівська громада у жалобі: провели у засвіти солдата Олександра Ставнійчука

4 липня Шепетівська громада назавжди прощалася із солдатом Ставнійчуком Олександром Олексійовичем, гранатометником відділення охорони, взводу охорони, роти охорони, батальйону охорони військової частини, який віддав своє життя за Україну, залишаючись вірним військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, під час ведення бойових дій на території Донецької області. Він захищав Україну від початку широкомасштабного вторгнення. Олександр 854 дні зі зброєю в руках боронив нас з вами.

Народився Ставнійчук Олександр Олексійович 7 серпня 1979 року в містечку Погребище Вінницької області, де на той час працювали батьки воїна – Олексій Володимирович та Валентина Мілентіївна. Коли Сашкові виповнилося три роки, родина, придбавши житло у Шепетівці, повернулася на малу Батьківщину.

Навчався юнак у загальноосвітній школі №1. Зі слів мами, хлопець був рухливий, швидкий, водночас дуже відповідальний, завжди допомагав їй, приглядав за меншим братиком Юрком, для якого був беззаперечним авторитетом.

Після дев’ятого класу Олександр продовжив навчання у Шепетівському професійно-технічному училищі за спеціальністю «штукатур, плиточник-облицювальник». Після закінчення училища проходив строкову службу у місті Костопіль Рівненської області, потім в Острозі. Повернувшись додому, працював на будівництві. Коли у 2014 році росія анексувала Кримі частково захопила Донецьку та Луганську області, юнак без вагань став на захист Батьківщини. Брав участь в боях під Дебальцевим, виходив з побратимами з оточення. Мамі про те, що тоді довелося пережити, ніколи не розповідав, лише якось в розмові згадав, що нічого у своєму житті не їв смачнішого за окраєць теплого хліба, яким поділилися наші військові, до яких хлопці вийшли з оточення. Про його військову звитягу розказують нагороди. Олександр Олексійович був нагороджений медалями «Учасник АТО», «За участь в антитерористичній операції», «Ветеран війни. Учасник бойових дій».

Зі слів друзів та близьких, чоловік був дуже принциповим, чесним, відвертим та справедливим. Він безмежно любив Україну, тому вже у перший день повномасштабного вторгнення росії на територію України, не вагаючись, став на захист рідної країни. Рідним сказав: «Я маю бойовий досвід. Саме такі як я зараз повинні бути першими в строю». За цей період Олександру Олексійовичу довелося побувати в багатьох гарячих точках. На запитання мами: «Де ти синку зараз?», віджартовувався, що об’їздив уже всю Україну. Лише в коротких розмовах розповідав веселі історії про нових чотирилапих друзів, Олександр дуже любив тварин і вони відчували це. Жодного слова про війну та про бої. Наші воїни, щодня ризикуючи життям, звільняють клаптик за клаптиком рідну землю, а в короткі хвилини тиші заспокоюють рідних та близьких, що все буде добре і всі обов’язково повернуться додому. Та війна і смерть невблаганні, вони забирають найкращих.

Загинув солдат Ставнійчук Олександр Олексійович 26 червня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини у складі військової частини на території Донецької області. Його служба в армії була не лише обов’язком, а й вираженням його патріотизму та любові до України.

Шепетівська громада висловлює співчуття родині та поділяє це непоправне горе. Ми завжди будемо пам’ятати відважного воїна та його внесок у захист нашої країни.
Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас!

У Шепетівці усією громадою прощалися із навідником Олександром Галицьким

Громада в жалобі, схиливши низько голови, востаннє, на рідній землі зустріла навідника 1 гармати 2 артилерійського взводу З артилерійської батареї 1 артилерійського дивізіону, сержанта Олександра Галицького, який героїчно загинув 10 червня 2024 року.

Галицький Олександр Миколайович народився 9 вересня 1978 року в селі Вербівці Шепетівського району. Саша виховувався та зростав у дружній багатодітній сім’ї Галицьких Миколи Миколайовича та Любові Іванівни. Серед чотирьох братів він був наймолодшим. У 1995 році закінчив Вишневецьку ЗОШ. Ще зі шкільних років займався спортом, багато часу проводив на спортивному майданчику, грав у теніс. Після школи продовжив навчання у Шепетівському професійно-технічному училищі №20, здобувши спеціальність «Електромонтер по обслуговуванню електрообладнання», електрик III розряду.

У 1998 році призваний на строкову військову службу у місто Дніпро. Після служби повернувся в Шепетівку та з 2002 року працював на Державному підприємстві «Шепетівський лісгосп» оператором лінії. Завжди справедливий, позитивний, оптимістично налаштований. Пропрацював у галузі понад 20 років. Неодноразово був відзначений адміністрацією підприємства та обласним керівництвом. Як бригадир, користувався повагою та авторитетом у колег, був активним учасником волейбольної команди підприємства.

У 2003 році поєднав свою долю з Людмилою, яку безмежно любив і цінував. Згодом родина поповнилася двома чудовими дітками: старшим сином Назаром, 2004 року народження та молодшим – Нестором, 2008. Людмила згадує: «Саша дуже тішився хлопчиками, він з дитинства виховував у дітей почуття патріотизму до країни. Наші діти змалку з гордістю носили вишиванку і пишались, що вони українці». Найбільшою нагородою і вдячністю за виховання дітей для Олександра стало те, що старший син Назар став курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Він пишався, що син обрав професію справжнього чоловіка.

Свідченням свідомого патріотизму, величезної любові до країни нашого Героя став той факт, що Олександр Миколайович, маючи статус обмежено придатного до служби за станом здоров’я, ще до повномасштабного вторгнення росії, відчуваючи небезпеку, яка наближалася, за власним бажанням 1 лютого 2022 року вирішив пройти військову підготовку у 184 навчальному центрі у Львівській області для подальшого вступу у лави Збройних Сил України. Дружина згадує його слова: «Син у нас навчається на військового, а я буду сидіти і чекати?». Перші відлуння війни він відчув, коли агресор випустив десятки ракет по Яворівському полігоні. Завдячуючи сміливості та рішучості Олександра, 80% особового складу було врятовано. А далі – тривалі, важкі бойові будні: оборона Херсона й Лимана. Після звільнення Херсона – знову оборонний напрямок – Куп’янськ. Саме там Олександр отримав важкі травми, лікувався в Харківському, згодом в Полтавському шпиталі та знову  повернувся на фронт. У березні 2023 року був переведений до складу третьої артилерійської батареї першого артилерійського дивізіону 45 окремої артилерійської бригади на посаду навідника далекобійної артилерії М777. Потрапивши в підрозділ, виконував бойові завдання на напрямку Донецької області місто Бахмут, підтримуючи вогнем артилерії механізовані підрозділи.

Олександр – людина з великої літери, він ніколи не давав собі розслаблятися. Навіть у відпустці завжди тримав себе у формі, займався спортом, займався господарством. Родині, друзям, колегам та побратимам він назавжди запам’ятається добрим, щирим, світлим, готовим завжди прийти на допомогу.

Галицький Олександр Миколайович, навідник 1 гармати 2 артилерійського взводу 3 артилерійської батареї 1 артилерійського дивізіону героїчно загинув 10 червня 2024 року, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність в бою на Донецькому напрямку.

Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 2 січня 2024 року, Олександра Миколайовича відзначено почесним нагрудним знаком «Золотий хрест».

Захисник віддав усе за вільну Україну та мир, віддав своє життя, маючи ще багато планів та нездійснених мрій.

У цю гірку хвилину висловлюємо глибокі співчуття рідним та близьким захисника, який поклав своє життя, оберігаючи кожного з нас.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

У Шепетівці родинам полеглих Героїв урочисто вручили відзнаки Почесного громадянина

11 червня на Алеї Пам’яті, яка знову поповнилася світлинами наших захисників, зібралися керівництво міста, родини загиблих воїнів, військовослужбовці, духовенство, освітяни та громада, щоб вшанувати жертву наших земляків, які хоробро боронили Україну та віддали життя за її незалежність.

Міський голова вручив рідним загиблих Героїв відзнаки «Почесного громадянина Шепетівської міської територіальної громади», присвоєні посмертно.

До вшанування полеглих захисників долучилася Громадська спілка “Бойове Братерство України”. Перший заступник голови спілки Петро Скиба вручив дітям загиблих військовослужбовців срібні обереги “Батьківське серце”.

За значний особистий внесок у захист суверенітету і територіальної цілісності Української держави, утвердження української національної свідомості, за активну громадянську позицію, мужність та відвагу звання «Почесного громадянина Шепетівської міської територіальної громади» присвоєно:

Безкоштовне навчання для учасників бойових дій за сертифікованою програмою «Внутрішній аудит (у ЗСУ та силових і спеціальних структурах)»

На виконання Законів України «Про вищу освіту», «Про зайнятість населення», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанов КМУ «Деякі питання ментальної, спортивної, фізичної, психологічної реабілітації та професійної адаптації ветеранів війни, членів їх сімей та деяких інших категорій осіб», «Порядок проведення експериментального проекту з переходу від військової служби до цивільного життя ветеранів війни на базі закладів освіти засобами освіти, спорту та реабілітації» та інших законодавчих актів, що гарантують передбачені Конституцією України соціальні права на професійну адаптацію та підтримку учасників бойових дій, Західноукраїнський національний університет інформує про відкриття сертифікованої програми «Внутрішній аудит (у ЗСУ та силових і спеціальних структурах)» та запрошує на безоплатне навчання (за ваучерами на навчання за кошти Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України) військовослужбовців ЗСУ та інших силових структур, ветеранів війни, у тому числі звільнених у запас.

Підготовка відбуватиметься за другим (магістерським) рівнем вищої освіти за акредитованою магістерською програмою «Аудит та державний фінансовий контроль» кафедри фінансового контролю та аудиту Західноукраїнського національного університету.

Форма навчання-денна та заочно-дистанційна.

Усі охочі можуть надіслати до 03.07.2024 року на електронну адресу кафедри фінансового контролю та аудиту ЗУНУ (kaf_fka@wunu.edu.ua) лист про зацікавленість програмою із зазначенням контактної інформації.

Подання документів здійснюється з 03.07.2024 р. по 10.07.2024 р. у приймальній комісії Західноукраїнського національного університету відповідно до актуальних Правил прийому.

Додаткову інформацію можна отримати на кафедрі фінансового контролю та аудиту Західноукраїнського національного університету за адресою: м. Тернопіль, вул. Львівська, 11а (11 корпус, каб. 11206) або за телефоном: +380679969673.

Шепетівська громада назавжди попрощалася з оператором БпЛА Богданом Шаховим

Шепетівська громада, стоячи на колінах, провела в останню земну дорогу Шахова Богдана Анатолійовича, нашого земляка, оператора 2 відділення безпілотних авіаційних комплексів 4 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини, який героїчно загинув у бою з російськими загарбниками, захищаючи свою землю, нашу рідну Україну.

Богдан Анатолійович Шахов народився 26 лютого 1998 року в Шепетівці. Мама Тетяна згадує, що вони зі старшим братом Романом росли, як і всі хлопчиська, хоч і сварились, але один за одного були горою. Навчався Богдан у загальноосвітній школі №7, після закінчення 9 класів, у 2013 році, продовжив навчання у Шепетівському профільному ліцеї       за спеціальністю «столяр».

Богдан був працелюбним хлопцем, разом з братом допомагали матері по господарству, доглядали за дачною ділянкою, опікувалися хворою бабусею поки мама була на роботі. Після закінчення ліцею Богдан вирішив обрати військову спеціальність та підписав контракт з 8 полком спеціального призначення, що базується у Хмельницькому.

За роки служби пройшов багато профільних курсів та навчань, зокрема опанував спеціальність  оператора БпЛА. Був учасником бойових дій, брав участь у боях у Донецькій та Луганській областях. Часто приїздив додому, допомагав мамі та займався улюбленою справою – був ді-джеєм в одному з клубів Шепетівки. Там і познайомився з майбутньою дружиною – Анастасією. Спочатку спілкувались онлайн, адже Богдан був на службі. У 2020 році, зрозумівши, що не можуть один без одного, вирішили поєднати свої долі та одружились. Жили та працювали у Хмельницькому. Богдан, після закінчення служби влаштувався за професією та працював на виробництві меблів. Після початку повномасштабної війни подружжя вирішило повернутись до рідного міста. Тут, відсвяткувавши 26 лютого свій 24 день народження, Богдан пішов у військкомат добровольцем. Він розумів, що має досвід та можливість захистити найрідніших. Його розподілили до однієї зі військових частин міста. У складі військ протиповітряної оборони проходив службу у Старокостянтинові, Ладижині та на Харківщині. Цьогоріч був переведений до 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Ще з часів АТО мав позивний Детройт (Detroit). На запитання, чому саме Детройт сміявся і казав, як місто в США. Йому подобалось у війську – це було його, він легко опановував нові навички, був відповідальним та працелюбним.

Богдан дуже чекав закінчення війни, мав багато планів в цивільному житті. Ще до повномасштабного вторгнення, він вирішив здобути вищу освіту та у 2019 році вступив до Луцького національного технічного університету на спеціальність «Туризм». У 2022 році здобув ступінь бакалавра.

Близькі згадують, що Бодя був дуже добрим та сонячним юнаком, зовсім не конфліктним, позитивним та легким у спілкуванні. Мав захоплення – колекціонував іграшкові моделі машин. Богдан мріяв навчитися грати на гітарі та на 25-річчя, від рідних, у подарунок отримав омріяний інструмент. Його щастю не було меж.

У відрядження приїздив не часто, але кожного разу намагався все встигнути й провести час з найріднішими. Востаннє Богдан приїздив додому в кінці травня на день народження дружини. 6 днів довгоочікуваної відпустки він провів з рідними, близькими та друзями. Навідався до мами, щоб допомогти по господарству, запевнив, що наступного разу допоможе підготуватися до зими. А потім знову став у стрій, вирушив на завдання на Схід. Востаннє спілкувався з дружиною телефоном 2 червня ввечері. За кілька годин зв’язок з ним зник.

Загинув Богдан Шахов 2 червня 2024 року, виявивши стійкість та мужність у бою за батьківщину, під час виконання бойового завдання в ході ведення бойових дій на Донецькому напрямку.

У пам’яті всіх, хто знав Богдана, назавжди залишиться його світлий, добрий, щирий та доброзичливий образ. Ми низько схиляємо голови у глибокій жалобі й висловлюємо щирі співчуття згорьованій родині, близьким та побратимам воїна.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

У Шепетівці вшанували пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії рф

З 2021 року 4 червня в Україні є Днем вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Також, у світі, щороку 4 червня, відзначається міжнародний день безневинних дітей – жертв агресії.

У Шепетівці на центральній площі міста, в межах акції «Голоси дітей», вшанували маленьких українців, чиє життя забрала війна. Присутні запалили свічки пам’яті та залишали м’які іграшки — символи загиблих дітей, які стали янголятами.

Станом на початок червня 2024 року 545 дітей загинули та майже 1311 отримали поранення. За цими страшними цифрами стоять трагедії родин та зруйновані долі.
Ніколи не пробачимо.

У боях із російськими окупантами загинув уродженець Шепетівки – лейтенант Костянтин Михальчук

27 травня у боях із російськими окупантами на Харківському напрямку загинув лейтенант ЗСУ Костянтин Михальчук на позивний Генерал. Костянтин народився 19 грудня 1989 року у Шепетівці.

Костянтин Михайльчук був засновником та очолював громадську організацію «Шепетівська спілка учасників бойових дій в зоні АТО». За результатами виборів 2015 року був обраний депутатом Шепетівської міської ради VII скликання від Шепетівської міської організації політичної партії «Об’єднання «Самопоміч», повноваження якого склав 18 травня 2017 року.

Костянтин Михальчук став на захист України ще у 2014 році у складі 95 ОШБр. Він пройшов шлях від розвідника до командира групи. Обіймав посаду інженера загону і готувався після ротації очолити роту.

Зі слів побратимів, Костянтин був дуже світлою людиною. Веселою і з гарним почуттям гумору, армійського гумору. Завжди дбав про свій особовий склад, це для нього був пріоритетом. Був різнопрофільним фахівцем військової справи, від управління дронами до вибухотехніки.

У Костянтина Михальчука залишилися дружина та син, який цьогоріч піде у 1 клас.

У цю гірку мить висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та побратимам славного воїна.

Попрощаються із захисником у місті Хмельницький.

Вічна світла пам’ять!
Герої не вмирають!

Як ветеранам і цивільним порозумітися: запустили новий інформаційний проєкт

Для ветеранів та цивільних запустили новий інформаційно-аналітичний проєкт “Спектри”, який сприятиме поверненню військових до цивільного життя.

Цикл програм запустив Український ветеранський фонд разом з Мілітарним.

Мета проєкту — надати ветеранам платформу для обміну досвідом та ідеями, що допоможуть їм у реінтеграції до цивільного життя, а також створити місток між ветеранами й суспільством через серію глибоких інтерв’ю, освітній контент, майстер-класи та інтерактивні сесії.

Ведуча проєкту “Спектри” — Катерина Супрун, журналістка Мілітарного. Перший гостем передачі став ветеран, засновник ветеранського видавництва та співведучий наступних програм проєкту “Спектри” — Марко Мельник.

“Зараз перед українським суспільством стоїть задача розмити межу, щоб ветерани могли повертатися в цивільне життя й займати свою нішу, яка би не відокремлювала їх. Я розумію ветеранів як органічну частину суспільства. Й не має бути штучного поділу з боку цивільних, коли вони відмежували ветеранів, як ту категорію, яка платить свою ціну за перемогу на війні, а інша частина суспільства почувається комфортно, делегувавши повноваження із захисту. Такого поділу не повинно бути”, — каже ветеран Марко Мельник.

Кожна з програм матиме свою тему й спікера. Гості з ведучими обговорюватимуть права, можливості, психологічну підтримку, реадаптацію, болі та прагнення ветеранів.

Програма виходитиме щовівторка о 18:00 на ютуб-каналі Мілітарного. Перший випуск доступний за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=3RiFH82PdEQ

У Шепетівці попрощались з бойовим медиком Олексієм Владюком

Шепетівська громада провела в останню земну дорогу ще одного славного українського воїна, нашого земляка сержанта Шепетівського 88 батальйону ТРО Олексія Юрійовича Владюка, який пожертвував своїм спокоєм, полишив своє звичне життя заради миру.

Олексій Юрійович Владюк народився 21 вересня 1977 року у селищі Антоніни Красилівського району, дитинство та юність пройшли в Шепетівці. Олексій навчався в загальноосвітній школі №7, ріс спокійним та допитливим. Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійно-технічного училища №20 та отримав професію маляра-штукатура. Після строкової служби у десантних військах ЗСУ юнак повернувся до рідного міста.

Олексій був працьовитим і невтомним, чоловіком, якому піддавалась будь-яка робота, хоч її у його житті було чимало. У 2000 році чоловік познайомився з майбутньою дружиною – красунею Наталею, та не мав сумнівів, що вона – його доля. Створивши сім’ю, в мирі й злагоді виховували двійко дівчаток – Марію та Поліну. Олексій безмежно любив донечок, намагався проводити з ними багато часу. Вони не сиділи вдома, він так хотів показати їм весь світ, возив на різні екскурсії й прогулянки. Цінував кожну хвилину у колі найрідніших. Та повномасштабне вторгнення ворога змінило все.

Від початку війни Олексій готовий був захищати незалежність своєї держави. Він дуже любив життя, у нього було багато планів та мрій, але російське вторгнення на рідну землю стерпіти не зміг. З перших днів, покинувши роботу водія шепетівської станції екстреної медичної допомоги, приєднався до Шепетівського 88 батальйону ТРО. Службу проходив у 2 взводі 2 роти батальйону – медиком. Тримав оборону Бахмуту та Лиману. Двічі був поранений, за стійкість та мужність мав відзнаки й нагороди. Усі, хто знав Олексія – рідні, друзі, товариші по службі, командири – говорять про Олексія як про надзвичайно добру людину, щиру, відверту, оптимістичну, він дуже любив свою Батьківщину. А побратими любили його – завжди спокійного, розсудливого, незворушного навіть у бою, і надзвичайно працьовитого. В його очах завжди був спокій та впевненість, а в словах та діях завжди можна було отримати допомогу та підтримку. Олексій був принциповою, ініціативною людиною, здобув авторитет серед друзів та знайомих. Був чудовим чоловіком, батьком, сином, братом, вірним та надійним товаришем. Олексій трагічно загинув, його серце не витримало та зупинилось 21 квітня 2024 року.

Ми втрачаємо наших Героїв… Олексій став янголом охоронцем для своїх дівчаток, в кожному їхньому подиху, в кожному ударі серця житиме вічна пам’ять про нього. Олексій Владюк не побоявся, не сховався, а вступив у запеклий бій за Україну, заради її майбутнього і майбутнього її дітей.

Звістка про смерть Олексія ранила не одне серце. Мрії, цілі та бажання – стільки всього не встиг він зробити…

Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Батько люблячої родини та взірець мужності й патріотизму: у Шепетівці прощалися зі снайпером Андрієм Парфенюком

 «На щиті», з війни до рідної Шепетівки повернувся стрілець-снайпер 1 аеромобільного відділення 1 аеромобільного взводу 2 аеромобільної роти аеромобільного батальйону солдат Парфенюк Андрій Володимирович, який пожертвував своїм спокоєм, полишив своє звичне життя заради миру!

Андрій Володимирович народився у Шепетівці 27 лютого 1979 року. Його батько був ліквідатором наслідків на Чорнобильській АЕС, а мати працювала на залізниці. Хлопець навчався в шепетівській школі-пансіоні, навчався гарно, особливо любив читати. Вроджене прагнення до справедливості втілилося у бажання стати поліцейським. У 1996 році хлопець на відмінно закінчив школу, і здавалося, що перед ним відкриваються всі можливості, проте, доля розпорядилася інакше. Через підірване здоров’я рано пішли з життя батьки та хлопець залишився сам, без підтримки. Але Андрій не зламався, його міцний характер та внутрішній стрижень проявилися вже тоді й стали запорукою його становлення як особистості.

Щоб почати будувати своє життя, Андрій влаштувався працювати на цегельний завод, де зустрів майбутню дружину Нелю. Молода сім’я виховувала донечку Марину, а згодом з’явився син Владислав. Щоб забезпечити родину, Андрій Володимирович вирушив до Києва та працював на будівництві. Так розпочався шлях його професійного зростання: від простого штукатура до майстра-будівельника.

Зарекомендувавши себе першокласним спеціалістом, чоловік отримує запрошення долучитися до масштабного проекту – зведення котеджного містечка «Зелена поляна» в м.Бровари, де в результаті було побудовано цілу вулицю будинків. Андрій Володимирович радів, що його робота приносить людям щастя, адже завжди працював сумлінно, «на совість». Він постійно навчав своїх дітей: «Потрібно робити для людей як для себе. Тоді все зроблене тобою добро повернеться до тебе сторицею». Так і було, йому радо допомагали, бо знали, що Андрій хороша і порядна людина.

Зводячи будинки для людей чоловік плекав заповітну мрію про власне житло для сім’ї. Він прагнув, щоб його рідні були усім забезпечені, щоб діти зростали в достатку та обов’язково здобули вищу освіту, яку так і не вдалося отримати йому. У 2021 році мрія про власний будинок збулась.

Андрій Володимирович і надалі працював в Броварах. Родина готувалась до весілля доньки, але відсвяткувати цю подію в колі сім’ї не вдалося, світлі плани порушив клятий ворог.

Повномасштабне вторгнення застало чоловіка на роботі. Андрій Володимирович приєднався до Київської територіальної оборони, а через місяць після деокупації Київщини, він повернувся у Шепетівку та пішов добровольцем. Проходив службу у рідному місті, згодом у Житомирі.

Після підготовки, разом зі своїм підрозділом воював на Куп’янському напрямку, згодом в Авдіївці, де був до останніх днів оборони міста. Після виходу з Авдіївки переведений під Мар’янку. Звідки воїна направляють на курси підготовки снайперів, адже він влучно стріляв.

Ще у юному віці, навчаючись в школі, неодноразово брав участь та перемагав у змаганнях зі стрільби. Навчання Андрій Володимирович пройшов на відмінно й отримавши сертифікат був зарахований на посаду стрільця-снайпера свого підрозділу. Воїн постійно вдосконалював свої навички і як сертифікований фахівець проводив інструктажі побратимам, яким завжди був готовий допомогти. Побратими кажуть, що Андрій Володимирович був надзвичайною людиною, взірцем мужності, мудрості та патріотизму.

Захищаючи нашу Батьківщину на Лиманському напрямку, чоловік навіть заспокоював рідних, що там набагато спокійніше ніж під Мар’янкою. Говорив дружині та дітям, що коли повернеться додому, то обов’язково поїдуть всі сім’єю рибалити на своє місце. Донька Марина згадує: «Тато зажди виконував свої обіцянки. Він був для нас взірцем у всьому, кожен його приїзд чи то з роботи, чи зі служби був для нас святом. Він своєю щирістю і добротою ніби освітлював все навколо, постійно оберігав нас, огортав своєю турботою, з ним ми почували себе в безпеці. Мого чоловіка прийняв за рідного сина». Андрій Володимирович був дружині міцною опорою, подружжя прожило в шлюбі 23 роки щасливих роки.

Він завжди коли йшов на виконання бойового завдання казав рідним, щоб не хвилювалися. 11 березня Андрій Володимирович встиг привітати доньку з днем народження, а згодом написав у спільному чаті: «Я іду на три дні, іду старшим групи. Буду мати можливість – дам вам знати. Не хвилюйтесь».

Це було останнє спілкування з рідними. Під час виконання бойового завдання, внаслідок артилерійського обстрілу, 14 березня 2024 року воїн загинув, виконавши свій громадянський обов’язок до кінця, захищаючи Батьківщину зі зброєю в руках.

Андрій Володимирович Парфенюк назавжди залишиться у пам’яті сміливим і відвертим чоловіком, добрим й працьовитим, завжди сповненим оптимізму та готовим допомогти – взірцем гідного громадянина України. У наших серцях, у нашій пам’яті навічно залишиться незламним Героєм, люблячим чоловіком і батьком для своєї родини, безстрашним воїном України.

Щирі співчуття близьким і рідним!

Слава Україні!

Героям слава!

БФ «Діти Героїв» допомагає дітям, які втратили батьків внаслідок війни

З кінця 2023 року Департамент соціального захисту населення Хмельницької області та Служба у справах дітей розпочали співпрацю з Благодійним Фондом «Діти Героїв».

Ця співпраця надає можливість постраждалим родинам отримати необхідну допомогу, морально-психологічну підтримку,  стабілізувати  стан дітей, допомогти дітям соціалізуватись задля побудови майбутнього у вільній Україні.

Фонд допомагає дітям, які втратили одного чи обох батьків внаслідок військових дій російської федерації з 24 лютого 2022 року. Фонд надає дітям та опікунам психологічну, юридичну, фінансову допомогу, надає можливості взяти участь в освітніх програмах, відпочити у дитячих санаторіях/таборах, отримати медичну допомогу, продукти харчування, одяг, взуття та багато чого іншого.

В нашій області фонд опікується близько 400 дітьми, яким надає постійну підтримку. В разі, якщо Вас це зацікавило, то надаємо Вам доступ до заявки фонду. Більша частина питань в заявці містить питання щодо потреб Вашої родини, решта стосується анкетних даних. Ви будете мати змогу вказати конкретні потреби Вашої родини, які фонд буде намагатися забезпечувати.

Посилання на тайпформу з питаннями: https://form.typeform.com/to/pcqTH3nw

Додаткову інформацію про фонд Ви можете почитати на їхньому сайті https://childrenheroes.org/  або на їхній сторінці у Фейсбуці: https://www.facebook.com/ChildrenofHeroes/?locale=uk_UA

Приєднавшись до  фонду, діти, які втратили одного чи обох батьків, можуть долучитись до наступних програм допомоги:

  1. Екстрена допомога: надання юридичної підтримки, фінансової допомоги в скрутному становищі.
  2. Психологічна підтримка: індивідуальні та групові психологічні консультації, консультації психіатра, психологічна реабілітація дітей та опікунів в таборах й санаторіях.
  3. Медична підтримка – консультації та кваліфікована допомога лікарів в медичних клініках, медичне страхування, можливість проведення аналізів та досліджень в лабораторіях, надання чи відшкодування вартості медикаментів.
  4. Освітні програми – курси іноземної мови, додаткові заняття з загальноосвітніх дисциплін, курси з підготовки до школи, підтримка при вступі до ВУЗів, надання ґаджетів для онлайн навчання, канцелярських наборів тощо.
  5. Заходи з соціалізації дітей та опікунів – розвиваючі, творчі й спортивні заходи, відпочинок дітей в літніх таборах.

Критерії, за якими діти можуть доєднатися до фонду:

 Рекомендуємо Вам подати заявку на реєстрацію дитини/дітей у Благодійному Фонді «Діти Героїв», щоб долучитись до програм допомоги, які потребує Ваша родина. 

У Шепетівці попрощались з юним захисником Максимом Яремчуком

Шепетівська громада прощається з молодим Воїном, старшим водієм 3-го розвідувального взводу розвідки спеціального оперативного призначення, старшим солдатом Максимом Михайловичем Яремчуком.

Народився Максим Яремчук 13 червня 2003 року. Він був старшим сином в багатодітній родині шепетівчан, Лариси та Михайла Яремчуків. Окрім Максима, в родині виховується ще четверо братів.

Навчався Максим в Шепетівському навчально-виховному комплексі №3 у складі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. ім. Натана Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою». Після 9 класу обрав військовий напрям підготовки. Хлопчина був вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком, який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та дозвілля з однолітками. Спокійним і доброзичливим запам’ятали його вчителі й однокласники, зі слів наставників – Максим був хорошим другом.

Закінчивши школу, юнак вступив до Хмельницького національного університету на факультет «Економіки та управління». У вересні 2021 року був призваний на строкову службу до Національної Гвардії України. Служба давалася юнакові легко, він знав, що зробив правильний вибір.

З початком повномасштабного вторгнення Максим, разом з побратимами, стає на захист Києва, бере участь у розмінуваннях звільнених від загарбників територій. Згодом переходить на службу до бригади швидкого реагування Національної гвардії України «Рубіж». Максим разом з побратимами наближав той день, коли для України зі сходу вставатиме лише сонце, а не орки з темряви. Попри свій юний вік – 20 років, цей мужній та самовідданий захисник, як ніхто розумів важливість внеску в перемогу кожного з нас. Він був витривалим, вправно володів зброєю та постійно вдосконалював свої навички. Мав неймовірне почуття гумору та був надзвичайно цікавим співрозмовником.

Справжній патріот, цікавився військовою справою та мрів пов’язати з цим своє життя. За свій світлий, сонячний характер отримав позивний «Ред». Побратими згадують: «Ми ніколи не боялись покластись на «Реда», бо були впевнені в ньому».

Максим був хорошим сином, надійними товаришем, уважним до рідних та близьких, часто тішив молодших братів подарунками й смаколиками. “Він був особливою дитиною. Надзвичайно ніжним, люблячим, співчутливим та добрим. Мав багато друзів, яких завжди підтримував, він умів вислухати, заспокоїти й розрадити. Завжди допомагав нам, часто робив сюрпризи молодшим братам, любив дивувати нас, дарувати подарунки. Він був просто надзвичайний” – розповідає мама Лариса.

Максим завжди був готовий прийти на допомогу іншим, багато допомагав побратимам, військовим, що вирушали на передову, та волонтерам, часто віддавав свій одяг та амуніцію, щоб спорядити інших бійців.

Для нас всіх він назавжди залишиться взірцем хоробрості та стійкості. Тим, хто був небайдужим до долі України, хто мріяв про краще майбутнє і світлий, мирний завтрашній день.

Загинув Максим Михайлович Яремчук 7 березня 2024 року. Всім, хто знав Максима, важко повірити в цю втрату. Він завжди був щирою, відкритою, приязною людиною та понад усе любив життя і багато хотів встигнути, але війна стала цьому на заваді, не давши здійснитись юнацьким мріям.

Вся Шепетівська громада сумує разом з родиною, низько схиляючи голови у скорботі.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Для дітей ВПО провели інтерактивний урок з мінної безпеки

7 березня у класі безпеки Шепетівського навчально-виховного комплексу №1 у складі «Загальноосвітня школа І-III ступенів та ліцей ім. Героя України М.Дзявульського» для дітей з-поміж ВПО, які навчаються у Шепетівському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-III ступенів – гімназія», було організовано та проведено інформаційно-просвітницький захід щодо правил безпеки та поводження з вибухонебезпечними предметами, а також оглядова екскурсія усіма локаціями класу.

Захід відбувся в рамках співпраці Ради з питань внутрішньо переміщених осіб при Шепетівській міській раді та фахівця виконавчого комітету з питань безпеки в освітньому середовищі.

У ході інтерактивного заходу його учасників ознайомили з основами мінної та правилами пожежної безпеки, за принципом інтерактивних методів навчання, урахуванням вікових категорій та залученням провідного інспектора відділу запобігання НС Шепетівського районного управління ГУ ДСНС Владислава Терещука.

Ветерани та їхні родини можуть отримати 1,5 млн грн гривень на відкриття та розвиток бізнесу

6 березня Український ветеранський фонд Мінветеранів починає відбір заявок на програму фінансування ветеранського бізнесу “Варто почати власну справу”.

Український ветеранський фонд надаватиме фінансування бізнесу ветеранів, родин ветеранів (дружина, чоловік), членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни та членів сімей загиблих (померлих) Захисників та Захисниць України на конкурсній основі.

За умовами конкурсу, на започаткування чи розвиток власної справи можна отримати від 500 тисяч до 1,5 мільйона гривень.

Приймання заявок триватиме з 6 до 18 березня 2024 року.

Більше про умови та покрокову інструкцію — у картках та на сайті Українського ветеранського фонду: https://veteranfund.com.ua/contests/varto-pochaty-vlasnu-spravu/

Запитання та уточнення щодо поданого аплікаційного пакета надсилайте на пошту uvfprojects@veteranfund.mva.gov.ua з обов’язковим зазначенням теми листа “Конкурс Проєктів “Варто почати власну справу” та номеру заявки.

Повернувся на щиті: у Шепетівці попрощалися із  солдатом Андрієм Кравчуком 

У Шепетівській громаді – знову траурні стрічки. «На щиті» до рідної Шепетівки повернувся солдат Кравчук Андрій Анатолійович, кулеметник 3 піхотного відділення 2 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини, який загинув у бою проти окупантів.

Народився Андрій Кравчук у місті Шепетівка 14 лютого 1981 року. Батько, Анатолій Євдокимович, працював будівельником, мама, Віра Леонідівна – на Шепетівському деревообробному комбінаті. В сім’ї виховувалось п’ятеро дітей. Молодший брат Андрія, Руслан згадує: «Між нами різниця – два роки, тому ми були дуже дружні. Правда, часом чубилися, як хлопчаки, але один за одного стояли горою, Андрій завжди мене захищав. У нашому дворі він мав багато друзів».

Андрій Кравчук навчався у загальноосвітній школі №7. Коли хлопцеві було 12 років, помирає батько і Андрієві довелося, як старшому чоловікові в сім’ї, взяти на себе чоловічі обов’язки. Він допомагав мамі, став її надійним плечем. Після закінчення школи юнак проходив строкову службу в м.Умань Черкаської області. Відслуживши, повернувся додому, працював будівельником та піклувався про маму. Старша сестра Діна розказує: «Коли я овдовіла, Андрій завжди був поруч, підтримував, допомагав по господарству. Він був надійним і відповідальним».

Андрій Кравчук був мобілізований на військову службу 16 жовтня 2023 року. Захищав нашу Батьківщину в Запорізькій області, був кулеметником 3 піхотного відділення 2 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини.

Загинув Кравчук Андрій Анатолійович 26 лютого 2024 року, мужньо виконавши військовий обов’язок, внаслідок застосування противником БпЛА типу «камікадзе», отримавши поранення, не сумісне з життям.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Захисника. Ми поділяємо горе сім’ї та схиляємо голови в глибокій скорботі. Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Чергова відправка кришечок на перероблення, у рамках акції “Крила”  ініційованої БФ “ОВЕС”

Завдяки свідомості мешканців міста, вихованців та школярів навчальних закладів, в рамках Всеукраїнського проєкту «Крила» БФ «ОВЕС» вдалося відправити 147 кг пластику. Використання такої вторинної сировини дозволить отримати кошти для виробництва вітчизняних безпілотників, в яких зараз мають велику потребу українські військові.

Нагадуємо, що акція триває. З метою збору та подальшого перероблення в промисловості пластикових кришечок від харчової пластикової тари, пропонуємо долучитись до збору кришечок для води, соку, молочних продуктів, соусів тощо (в чистому вигляді). Приймається пластик лише з харчових ємностей!

Адреси пунктів збору

Можливості професійного навчання учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни

Учасники бойових дій та люди з інвалідністю унаслідок війни можуть безкоштовно здобути нову професію або підвищити кваліфікацію. Таку можливість їм надає служба зайнятості.

Постанова №984 від 15.09.2023р. Про реалізацію експериментального проекту з організації професійного навчання учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни 

Перелік професій

 

 

Молоде життя обірвалось на злеті: Ярослав Свєшніков поповнив небесне військо

Знову жахлива, незворотна трагедія вразила всю нашу громаду, чергова чорна звістка, від якої стискається від болю серце та сковує тіло.

Шепетівська громада попрощалася з гранатометником 3 штурмового відділення З штурмового взводу 1 штурмової роти 1 штурмового батальйону військової частини, солдатом Свєшніковим Ярославом Володимировичем, що повернувся навіки до рідної домівки.

Ярослав Свєшніков народився 11 жовтня 1996 року в місті Шепетівка. На превеликий жаль, із самого дитинства доля Ярослава була нелегкою, адже батьки залишилися осторонь. Змалечку його виховувала бабуся Марія Сидорівна, яка замінила маму.

Ярослав ріс, як звичайний хлопчик – непосидючим та жвавим. Але було у нього одне захоплення, він мав талант до малювання, особливо гарно малював ікони. Охоче з бабусею відвідував церкву та мріяв стати священником. Після смерті бабусі, опікуном стала тітка – Антоніна Олександрівна. Шкільні роки проходили у Шепетівській школі – пансіоні, згодом у Головчинецькій школі-інтернаті.

У 2012 році Ярослав повернувся до рідного міста та продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, здобуваючи професію «Столяр. Верстатник деревообробних верстатів». Соціальний педагог Олена Олегівна згадує хлопчину, як сміливого та наполегливого борця за справедливість.

Шлях воїна для Ярослава розпочався із Майдану у 2014 році. Революція гідності стала переломним періодом в долі хлопця. Ще у сімнадцять років він наполегливо рвався в зону проведення антитерористичної операції, але його не брали. Потрапити на передову Ярославу вдалося після досягнення 18 років, у добровольчий Український корпус «Правий сектор», у 8 окремий батальйон «Аратта». Бойове хрещення отримав в ході боїв під Донецьким аеропортом та у селищі Піски.

Ярослав проявив свій бойовий характер, наполегливо йшов до своєї мети – служити в елітних військах. У 2017 році підписав контракт з 8 окремим полком спеціального призначення міста Хмельницького. Брав участь в обороні під Маріуполем. Завершивши службу за контрактом, шукав себе у цивільному житті, разом з друзями працював на будівництві в Київській області.

Другий контракт підписав з 9 окремим мотопіхотним батальйоном 59 окремої мотопіхотної бригади сухопутних військ України.

З початком повномасштабного вторгнення пішов до територіального центру комплектування добровольцем. Серце Ярослава палало праведним гнівом від несправедливого вторгнення російської нечисті. Мужній воїн з неабияким бойовим досвідом, загартований в боях, готовий боротися за справедливість, отримав запрошення до 3 окремої штурмової бригади сухопутних військ Збройних сил України. І знову на передовій, у самому пеклі війни. Він не ховався за чиїмись спинами – справжній патріот, надійний побратим, незламний Воїн, відданий військовій присязі.

Подруга Юлія згадує Ярослава, як позитивного, щирого й доброго. В її пам’яті залишились світлі спогади про ту радість та гордість, якою Ярослав з нею поділився, коли у нього з’явився свій власний куточок, адже міська рада виділила йому квартиру, де він планував побудувати своє нове щасливе життя.

Ярослав понад усе цінував справжню дружбу, тому так важко переніс загибель свого друга та побратима – Графа Афанасіядє. Друга, з яким він починав свій короткий, але героїчний шлях, друга, з яким ділив свої погляди та уподобання, з яким мріяв зустрітися та дочекатися перемоги. Вони обов’язково зустрінуться та дочекаються, але, нажаль, вже у Небесному війську.

Кум та побратим Юрій Єфімов згадує Ярослава усміхненим, веселим, енергійним, завжди оптимістичним. Він планував жити далі, будувати своє майбутнє. «В мене все добре. Мені тут подобається. Коли закінчиться війна, я підпишу контракт і буду служити далі. Ну все, потрібно готуватися до штурму», – остання переписка друзів і останній штурм Ярослава.

Свєшніков Ярослав Володимирович загинув на Донецькому напрямку 16 лютого 2024 року, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України. У Героя залишилася дев’ятирічна донька Ангеліна.

Його відвага та мужність, проявлені у ході бойових дій, були визнані командуванням на державному рівні. Указом Президента України №284 від 29.04.22 року нагороджений орденом за мужність III ступеня, коли під час протиповітряного бою противник здійснив пряме влучання по позиціях наших військових. Ярослав у цей час здійснював наземну оборону обслуги, яка вела бій. З палаючої самохідної вогневої установки воїн витягнув особовий склад бойової машини, яка була уражена. Також нагороджений орденом «За заслуги», медалями «За поранення», «Відвага та честь», «За гідність та патріотизм», «Захиснику Маріуполя», нагрудним знаком «Кров за Україну».

Він був звичайним хлопчиною, якого пошматувала сирітська доля. Виріс без батьківської опіки, материнської любові й ласки. Він мав велике серце, яке билося в грудях справжнього воїна, він став на захист Батьківщини та віддав найцінніше – власне життя за кожного з нас. Такою високою і страшною є ціна нашої свободи. Ярослав гідно пройшов свій тернистий шлях життя.

Він загинув за нас. Біль стискає серце… Молоде життя обірвалось на злеті. Хлопець не встиг здійснити омріяні плани. Натомість, душа Ярослава поповнила небесне військо ангелів, які освячують таку жадану для всіх українців незалежність та свободу.

Висловлюємо співчуття родині, близьким та побратимам у важку годину скорботи.

Герої не вмирають!

Слава Україні!