1 жовтня, у день Свята Покрови Пресвятої Богородиці та День українського козацтва Україна відзначає День захисників і захисниць України.

Громада вшанувала воїнів, які, ціною власного життя виборювали свободу та мирне життя України. На Алеї Слави Героям АТО в м.Шепетівка відбувся пам’ятний захід та покладання квітів до пам’ятного знаку, за участі членів сімей загиблих воїнів, військовослужбовців, представників влади, учасників російсько-української війни, антитерористичної операції та операції об’єднаних сил, духовенства, представників громадських організацій та мешканців громади.

Присутні висловили слова шани та вдячності захисникам і захисницям, які вже багато років боронять нашу землю та відвойовують захоплені окупантом території.

Представники церков громади у спільній молитві відслужили молебень за загиблими героями.

У міському будинку культури, під час урочистого заходу заступник міського голови Галина Безкоровайна привітала військовослужбовців, українських воїнів із незламною волею та мужністю, які боронять Батьківщину зі зброєю в руках та стоять на захисті незалежності і суверенітету України.

За віддану службу й професіоналізм відзначила військовослужбовців, рятувальників та правоохоронців Почесними грамотами Шепетівської міської ради й подарунками. Захід продовжили вітання від колективів міського будинку культури – свої виступи дарували виконавці, творчі вокальні, танцювальні  та інструментальні колективи.

Також, напередодні Дня захисників і захисниць України, у Плесенській гімназії за участі заступника міського голови Галини Безкоровайної відбувся мітинг, присвячений відкриттю меморіальних дошок Героям, випускникам, Савчуку Руслану Валерійовичу та Мартинюку Олегу Олександровичу, які загинули під час російсько-української війни.

Молодіжна рада Шепетівської громади та відділ у справах сім’ї молоді та спорту, спільно з бібліотеками міста, привітали зі святом Захисників і Захисниць.

Молодь міста подякувала за можливість жити, навчатися та вести мирне життя, за відданість своїй справі та запеклу боротьбу за батьківщину. У громаді тривають заходи з нагоди знакового для всієї України дня! Слава Україні!

1 жовтня з нагоди відзначення Дня захисників та захисниць України у с.Пліщин Шепетівської міської територіальної громади урочисто відкрили Алею Пам’яті, за участі родин загиблих захисників, мешканців села та  керівництва громади.

Невеличке мальовниче село Пліщин уже чотири рази сколихнула сстрашна звістка і ми з болем у серці провели у лави Небесного війська чотирьох наших земляків.

• Годованюк Сергій Володимирович, водій  взводу матеріального забезпечення військової частини А 2435- загинув 9 травня 2022 року поблизу  населеного пункту Бобрівка Харківської області,
• Кіндюк Артем Миколайович,  старший лейтинант  спецрозділу Головного управління розвідки, загинув 15 січня2023р.
• Фурман Денис Андрійович, старший солдат , командир 1 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 3 стрілецької роти,   загинув 2 квітня 2023 року поблизу села Макіївка  Кремінського району, Луганської області.
• Яцюк Олександр Петрович,  старший лейтенант, командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти,    загинув 22 жовтня 2023 року.

Це місце стане меморіалом спогадів, смутку та гордості за подвиг наших земляків. Керівництво громади, родини загиблих воїнів, військовослужбовці, освітяни, духовенство та громада зібралися, щоб ще раз вшанувати тих, хто віддав своє життя за Батьківщину, віддати  шану незламній мужності, хоробрості, силі, відвазі та жертовності наших земляків та подякувати уклінно.

Шепетівська громада пам’ятає та цінує своїх Героїв!

Шепетівська громада знову схилила голови перед воїном, який пожертвував своїм життям за нашу свободу. До рідної Шепетівки назавжди повернувся солдат Валігура Володимир Миколайович, навідник 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону військової частини, який без вагань став на захист свої Батьківщини.

Володимир Валігура народився 1 жовтня 1982 року у Шепетівці в сім’ї Миколи Володимировича та Тетяни Миколаївни. Навчався Володимир у загальноосвітній школі №7, а згодом – у загальноосвітній школі №6. Мама, Тетяна Миколаївна, згадує, що він ріс розумним, активним та непосидючим, дуже добрим, гарним помічником своїм батькам. Любив ганяти з друзями у футбол та ходити з татом на риболовлю. Після закінчення школи вступив на навчання у Полонське професійно-технічне училище на спеціальність «водій-механік».

Молодший брат Олександр завжди рівнявся на старшого брата та поділився яскравим спогадом дитинства, коли одного разу вони пішли на прогулянку до лісу і малий Сашко натрапив на змію. У той момент Володимир не злякався, швидко зреагував і врятував брата.

Сусіди, друзі та родина згадують його як доброзичливу та чуйну людину, завжди готову прийти на допомогу. У житті Володимира траплялися перепони та невдачі, але, попри труднощі, він продовжував боротися і шукати своє місце у світі та знайшов духовну опору у вірі. Згодом зустрів майбутню дружину Ольгу, вони одружилися у 2013 році. Через деякий час народився син Олексій. Молода сім’я переїхала жити до Вінниці, Володимир займався власною справою, пов’язаною з його професією водія-механіка, мав шиномонтаж, навчався на курсах у Києві. Згодом доля повертає Володимира у рідне місто.

Тут він підтримував батьків, працював у Шепетівському комбінаті благоустрою та на будівництві фітнес-клуба, допомагав людям. Він був турботливим сином. Коли мама запропонувала виїхати за кордон, Володимир відмовився, щоб не покидати батька-інваліда III групи. Любив робити приємне близьким. Подруга його матері Євгенія згадує, що Володя завжди приходив до неї та, коли бачив, що їй важко на душі, намагався розрадити, поспівчувати, купував морозиво та смаколики.

У квітні 2024 року був мобілізований і без вагань став на захист Батьківщини. Проходив навчання на полігонах Рівненської та Житомирської областей на десантника, отримав сертифікат про закінчення курсу базової загальновійськової підготовки і здобув кваліфікацію спеціаліста 3 класу. Він заслужив свій маруновий берет та пишався цим неймовірно. У цей час йому ще раз вдалося побачитися із сестрою та мамою, які приїхали до нього на Житомирщину. Після завершення навчання потрапив на службу до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаду навідника 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону. Він пишався тим, що служить у славетній бригади, яка стала частиною світової військової історії. Це надихало Володимира на боротьбу. З піднесенням писав рідним «Я захисник свободи і народу своєї країни. Я десантник ЗСУ. Я воїн і складова військового колективу…» Почуття патріотизму росло в ньому з кожним днем.

Родина дуже хвилювалася та підтримувала його, але він їх заспокоював. У війську він потрапив в середовище, де його поважали. Володимир завжди вірив, що обов’язково повернеться, адже має батьківський обов’язок перед своїм дев’ятирічним Олексієм. 9 липня востаннє поспілкувався з сестрою та дружиною, якій прислав повідомлення: «Олечко, обійми Валігурку від мене, на нуль іду, повернуся. Скажи йому хай молиться за мене, а тебе слухається. Поцілував вас». Це були останні слова, які він відправив своїй сім’ї.

10 липня 2024 року солдат Володимир Валігура, вірний військовій присязі, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув в бою за Україну, її свободу та незалежність, поблизу міста Торецьк, Бахмутського району, Донецької області.

До 16 липня рідні не знали про це і писали йому: «Вова, де ти? Напиши… Немає з тобою зв’язку…»

Патріот, щирий серцем, співчутливий, чесний, відданий присязі – ці всі риси, притаманні Володимиру. Шепетівська громада висловлює щирі співчуття всій родині захисника: матері, батькові, сестрі, дружині й сину, а також молодшому брату Олександру, який, на жаль, не зміг сьогодні бути разом з родиною та провести в останню земну дорогу свого дорогого старшого брата.

Вічна пам’ять, вічна шана Герою!

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Герої не вмирають!
Слава Україні!

Забіг “Шаную воїнів, біжу за Героїв України” – щорічна патріотична традиція вшанування пам’яті воїнів, які загинули під час російсько-української війни приурочена до Дня пам’яті захисників України, який відзначається 29 серпня. 

Ініціаторами забігу у 2018 році стали Олег Дурмасенко, Таїсія Братасюк і Дмитро Примаченко. За роки свого існування географія забігу розширилася від регіонів України до майже 40 країн світу.

Щороку тисячі українців по всьому світу долучаються до Забігу, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, а також, щоб продемонструвати вдячність рідним полеглих воїнів.

Запрошуємо жителів громади долучитися до забігу та зареєструватися за посиланням на загальну реєстрацію в Україні: https://timer.newrun.com.ua/event/121?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAAR1p2lgKzvHSIriXAZD4OtabllsareQLaiU7L6DgYngt-Vupvs0BU5YchmY_aem_SZ3lXxzd5GtSJdU16ZcEaA

Реєстрація триватиме до 13 серпня.

Учаснику необхідно:

– обрати ім’я героя, пам’ять якого є бажання вшанувати, або отримати таке ім’я від організаторів;

– визначити дистанцію для себе – 2 км, 5 км або 10 км;

– після реєстрації за вищезазначеною формою отримати на електронну пошту свій номер та роздрукувати його;

– пробігти обрану дистанцію в будь-якому місці (за бажанням розмістити у соціальній мережі світлину із забігу з історією героя, зазначивши хештеги #БіжуЗаГероя2024 та #забіг2024).

За довідками звертайтеся на електронну пошту shep_sms@ukr.net

Саме цього дня 1941 року розпочалася нова фаза Другої світової війни, яка захопила територію сучасної України.

У Шепетівці вшанували пам’ять всіх синів і дочок українського народу, загиблих на фронті, замучених в таборах, померлих в тилу від голоду і страждань під час Другої світової війни.

Українці знову воюють і мужньо відстоюють свою свободу й незалежність, звільняючи нашу землю від російських окупантів. Сьогодні ми особливо гостро усвідомлюємо ціну свободи, миру та безпеки.

Наш обов’язок – берегти пам’ять про тих, хто колись відстояв зі зброєю в руках наші кордони, а також усвідомлювати свою відповідальність за майбутнє своєї країни сьогодні.

Вічна пам’ять усім загиблим у роки Другої світової війни!

Громада в жалобі, схиливши низько голови, востаннє, на рідній землі зустріла навідника 1 гармати 2 артилерійського взводу З артилерійської батареї 1 артилерійського дивізіону, сержанта Олександра Галицького, який героїчно загинув 10 червня 2024 року.

Галицький Олександр Миколайович народився 9 вересня 1978 року в селі Вербівці Шепетівського району. Саша виховувався та зростав у дружній багатодітній сім’ї Галицьких Миколи Миколайовича та Любові Іванівни. Серед чотирьох братів він був наймолодшим. У 1995 році закінчив Вишневецьку ЗОШ. Ще зі шкільних років займався спортом, багато часу проводив на спортивному майданчику, грав у теніс. Після школи продовжив навчання у Шепетівському професійно-технічному училищі №20, здобувши спеціальність «Електромонтер по обслуговуванню електрообладнання», електрик III розряду.

У 1998 році призваний на строкову військову службу у місто Дніпро. Після служби повернувся в Шепетівку та з 2002 року працював на Державному підприємстві «Шепетівський лісгосп» оператором лінії. Завжди справедливий, позитивний, оптимістично налаштований. Пропрацював у галузі понад 20 років. Неодноразово був відзначений адміністрацією підприємства та обласним керівництвом. Як бригадир, користувався повагою та авторитетом у колег, був активним учасником волейбольної команди підприємства.

У 2003 році поєднав свою долю з Людмилою, яку безмежно любив і цінував. Згодом родина поповнилася двома чудовими дітками: старшим сином Назаром, 2004 року народження та молодшим – Нестором, 2008. Людмила згадує: «Саша дуже тішився хлопчиками, він з дитинства виховував у дітей почуття патріотизму до країни. Наші діти змалку з гордістю носили вишиванку і пишались, що вони українці». Найбільшою нагородою і вдячністю за виховання дітей для Олександра стало те, що старший син Назар став курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Він пишався, що син обрав професію справжнього чоловіка.

Свідченням свідомого патріотизму, величезної любові до країни нашого Героя став той факт, що Олександр Миколайович, маючи статус обмежено придатного до служби за станом здоров’я, ще до повномасштабного вторгнення росії, відчуваючи небезпеку, яка наближалася, за власним бажанням 1 лютого 2022 року вирішив пройти військову підготовку у 184 навчальному центрі у Львівській області для подальшого вступу у лави Збройних Сил України. Дружина згадує його слова: «Син у нас навчається на військового, а я буду сидіти і чекати?». Перші відлуння війни він відчув, коли агресор випустив десятки ракет по Яворівському полігоні. Завдячуючи сміливості та рішучості Олександра, 80% особового складу було врятовано. А далі – тривалі, важкі бойові будні: оборона Херсона й Лимана. Після звільнення Херсона – знову оборонний напрямок – Куп’янськ. Саме там Олександр отримав важкі травми, лікувався в Харківському, згодом в Полтавському шпиталі та знову  повернувся на фронт. У березні 2023 року був переведений до складу третьої артилерійської батареї першого артилерійського дивізіону 45 окремої артилерійської бригади на посаду навідника далекобійної артилерії М777. Потрапивши в підрозділ, виконував бойові завдання на напрямку Донецької області місто Бахмут, підтримуючи вогнем артилерії механізовані підрозділи.

Олександр – людина з великої літери, він ніколи не давав собі розслаблятися. Навіть у відпустці завжди тримав себе у формі, займався спортом, займався господарством. Родині, друзям, колегам та побратимам він назавжди запам’ятається добрим, щирим, світлим, готовим завжди прийти на допомогу.

Галицький Олександр Миколайович, навідник 1 гармати 2 артилерійського взводу 3 артилерійської батареї 1 артилерійського дивізіону героїчно загинув 10 червня 2024 року, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність в бою на Донецькому напрямку.

Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 2 січня 2024 року, Олександра Миколайовича відзначено почесним нагрудним знаком «Золотий хрест».

Захисник віддав усе за вільну Україну та мир, віддав своє життя, маючи ще багато планів та нездійснених мрій.

У цю гірку хвилину висловлюємо глибокі співчуття рідним та близьким захисника, який поклав своє життя, оберігаючи кожного з нас.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

11 червня на Алеї Пам’яті, яка знову поповнилася світлинами наших захисників, зібралися керівництво міста, родини загиблих воїнів, військовослужбовці, духовенство, освітяни та громада, щоб вшанувати жертву наших земляків, які хоробро боронили Україну та віддали життя за її незалежність.

Міський голова вручив рідним загиблих Героїв відзнаки «Почесного громадянина Шепетівської міської територіальної громади», присвоєні посмертно.

До вшанування полеглих захисників долучилася Громадська спілка “Бойове Братерство України”. Перший заступник голови спілки Петро Скиба вручив дітям загиблих військовослужбовців срібні обереги “Батьківське серце”.

За значний особистий внесок у захист суверенітету і територіальної цілісності Української держави, утвердження української національної свідомості, за активну громадянську позицію, мужність та відвагу звання «Почесного громадянина Шепетівської міської територіальної громади» присвоєно:

• Бойку Богдану Олександровичу
• Вербилу Олександру Вікторовичу
• Владюку Олексію Юрійовичу
• Вовчику Дмитру Володимировичу
• Герасимчуку Василю Вікторовичу
• Даниленку Олегу Сергійовичу
• Дячуку Максиму Олександровичу
• Заруцькому Андрію Вікторовичу
• Захарову Віталію Володимировичу
• Каплану Віталію Валерійовичу
• Кравчуку Андрію Анатолійовичу
• Кузмінському Андрію Володимировичу
• Левковичу Вячеславу Миколайовичу
• Несваволю Юрію Івановичу
• Панасевичу Олександру Леонідовичу
• Парфенюку Андрію Володимировичу
• Перебейносу Сергію Анатолійовичу
• Пивоварчуку Денису Володимировичу
• Поліщуку Миколі Петровичу
• Радченку Роману Олександровичу
• Рою Володимиру Ігоровичу
• Ряжських Роману Вікторовичу
• Савчуку Олександру Сергійовичу
• Савчуку Юрію Миколайовичу
• Свєшнікову Ярославу Володимировичу
• Середюку Андрію Миколайовичу
• Сєнькову Віталію Юрійовичу
• Солодчуку Олександру Анатолійовичу
• Степичу Сергію Валентиновичу
• Тичінському Вадиму Миколайовичу
• Харчишину Володимиру Володимировичу
• Черкасу Віталію Володимировичу
• Шиманюку Андрію Сергійовичу
• Юзькову Андрію Геннадійовичу
• Юр’єву Дмитру Олександровичу
• Яремчуку Максиму Михайловичу
• Яцюку Олександру Петровичу
  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  

З 2021 року 4 червня в Україні є Днем вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Також, у світі, щороку 4 червня, відзначається міжнародний день безневинних дітей – жертв агресії.

У Шепетівці на центральній площі міста, в межах акції «Голоси дітей», вшанували маленьких українців, чиє життя забрала війна. Присутні запалили свічки пам’яті та залишали м’які іграшки — символи загиблих дітей, які стали янголятами.

Станом на початок червня 2024 року 545 дітей загинули та майже 1311 отримали поранення. За цими страшними цифрами стоять трагедії родин та зруйновані долі.
Ніколи не пробачимо.

26 травня на спортивному майданчику зі штучним покриттям Шепетівської гімназії №2 відбувся футбольний матч між командами «Темп» та «Локомотив» присвячений пам’яті Миколи Огородніка. Гра видалася досить напруженою та видовищною.

Перший тайм був багатим на удари по воротах та голи. У підсумку команда «Темп» лідирувала з рахунком 5:4.

У другому таймі напруга була неймовірною,  так на початку тайму «Локомотив» зрівняв рахунок, а згодом оформив ефектний дубль та захопив лідерство з рахунком 7:5.  Проте, «Темп» швидко відігрався, забивши два м’ячі поспіль – 7:7. До кінця тайму «Локомотив» володів ініціативою та оформив ще три взяття воріт.

Таким чином переможцем матчу стала команда «Локомотив» з рахунком 10:7.

Матчеву зустріч було організовано та проведено відділом у справах сім’ї, молоді та спорту Шепетівської міської ради та федерацією футболу міста Шепетівка.

Короткий життєпис Миколи Огородніка

Огороднік Микола Анатолійович народився 22 травня 1959 року в м. Шепетівка. В 1974-1975 р.р. грав за юнацькі команди «Локомотива» та «Корчагінця». Служба в армії з 1977 по 1979 рік в м. Новоград-Волинський, Житомирської обл. у В/Ч 43645. Після служби в армії  в 1979 році розпочав свою трудову діяльність на заводі «Комуніст» слюсарем, де грав у футбол за команду “Корчагінець” під керівництвом видатного для Шепетівки тренера Лисенка Леоніда Захаровича. В кінці 79-го та 80-х років в складі «Корчагінця» не одноразовий призер кубка та першості Хмельницької обл.

В сезоні 1984-1985 років в складі команди «Корчагінець» брав участь в першості України серед колективів фізичної культури. З 1991 по 1994 роки грав за команди колективів фізичної культури та спорту Шепетівського р-ну.

З 1993 по 1997 роки грав за команду «Папірник» м.Понінка на першість області серед команд Вищої ліги.

12 грудня 1997 року прийнятий в локомотивне депо  Шепетівка на посаду слюсаря по ремонту обладнання, а в 2001 році був переведений слюсарем з ремонту рухомого складу.

За період роботи проявив себе дисциплінованим, відповідальним, висококваліфікованим та сумлінним працівником. Він постійно працював над підвищенням свого професійного рівня, брав активну участь у громадській роботі та успішно справлявся з поставленими завданнями.

Огороднік М.А. з 1997 року на громадських засадах тренував футбольну та мініфутбольну команди локомотивного депо, які постійно беруть участь у змаганнях на першість міста Шепетівки та району, в спартакіадах Південно-Західної залізниці, Укрзалізниці та різноманітних турнірах. Вихованці Огородніка М.А. постійно залучаються до збірних команд міста, області, Козятинської дирекції залізничних перевезень та збірної команди Південно-Західної залізниці. Під його керівництвом команди неодноразово ставали чемпіонами та володарями кубка міста, чемпіонами Козятинської дирекції залізничних перевезень, чемпіоном та володарем кубка Південно-західної залізниці, нагороджений багатьма відзнаками, подяками та почесними грамотами.

Помер Огороднік М.А 17 квітня 2017 року під час футбольного матчу в с.Коськів, Шепетівського р-ну.

Шепетівська громада провела у засвіти водія кулеметного відділення кулеметного взводу механізованого батальйону військової частини, солдата Олександра Анатолійовича Солодчука, ще одного хороброго воїна, шепетівчанина, який захищаючи Україну віддав життя.

Народився Олександр Анатолійович 25 червня 1982 року у місті Шепетівка. Зростав у дружній родині, де панувала любов і повага. Навчався у загальноосвітній школі №1, згодом у школі‑пансіоні, де і здобув середню освіту. Після закінчення школи вступив до професійно-технічного училища у с.Гамарня Полонського району, де оволодів професією водія. Трудову діяльність розпочав у Шепетівському водоканалі, де працював в аварійній бригаді з ремонту водопостачання.

Згодом Олександр почав працювати на будівельних об’єктах за кордоном та в Україні, оскільки був майстром на всі руки, все, за що брався, усе в нього було до ладу. У вільний від роботи час займався улюбленою справою – риболовлею. Дуже любив тварин, його домашній улюбленець пес Сігал ще досі чекає на повернення хазяїна.

Зі слів рідних, Олександр був розбитний, розумний, всебічно розвинений, мав багато планів та задумів. Головною мрією було відбудувати батьківську хату. І вона обов’язково здійснилася б, якби не клята війна…

25 жовтня 2023 року Олександр Солодчук був мобілізований на військову службу. Маючи змогу взяти відстрочку по догляду за хворою матір’ю, попри всі умовляння сестри, навідріз відмовився. Сестра згадує його наполегливе твердження: «Я нікуди не буду втікати, ховатися, буду виконувати свій обов’язок». А далі – навчання на Рівненському полігоні, потім гарячі точки – Слов’янськ, Часів Яр та харківський напрямок.

Під час проходження служби Олександр виявив мужність, героїзм, самовіддачу та здобув щиру повагу побратимів. Недарма до нього прив’язався позивний «Кот», Олександр був завжди уважним, сконцентрованим та розсудливим, усі завжди прислухалися до його порад.

Побратими жартували: «Такого кота, як цей кіт, немає ні у кого». Це була людина слова і честі. Він ніколи ні в кого нічого не просив, якщо ж йому допомагали – віддячував сторицею.

Життєва зірка нашого захисника згасла 17 травня 2024 року.

Солодчук Олександр Анатолійович буде похований на кладовищі у рідному місті, як Герой, поряд з батьком. Така була його воля, так він заповідав перед кожним виходом на завдання. У воїна залишилась сестра Ольга та тринадцятирічний син Дмитро.

Війна забирає не просто наших відважних оборонців, вона забирає рідних, друзів, побратимів, тих, з ким ще вчора разом мріяли про перемогу та будували плани на майбутнє. Тепер вони залишаються пекучим болем і світлим спомином у наших серцях.

Шепетівська громада поділяє з родиною Героя цю гірку втрату.

Герої не вмирають!

Слава Україні!

Щороку, третьої неділі травня, в Україні вшановують пам’ять мільйонів загублених життів, бездушно знищених радянським тоталітарним режимом. День пам’яті жертв політичних репресій набув для нас нового жахливого значення, зважаючи на все, що ми знаємо про Бучу, Ірпінь, Гостомель, Маріуполь та відомості, які щодня надходять з окупованих міст.

У Шепетівці, керівництво міста та представники міської ради поклали квіти до меморіальних знаків жертвам політичних репресій по вул. Героїв Небесної сотні, 22-а (колишнього приміщення окружного НКВС СРСР) та по вул. Захисників України, 172-а.

Відліком масовим репресіям став 1937 рік, коли була прийнята постанова Політбюро ЦК ВКП (б) ПБ-51/94 «Про антирадянські елементи». За розсекреченими даними архівів та документів СБУ, в Україні з 1935 по 1951 рік жертвами репресій стали понад 2 млн 800 тис. людей.

У 1936 році заарештували 15 тис. 717 осіб, у 1937-му — 159 тис. 537, в 1938-му — 106 тис., в 1939-му — 11 тис. 744. Близько 16,5 тис. осіб було розстріляно в 1937-му році.

Після широкомасштабного вторгнення росії, терор і політичні переслідування стали моторошною реальністю для величезної кількості українців, чиї міста і села окупували війська агресора.  Катування, розстріли невинних без суду і слідства, насильницькі депортації, фільтраційні табори, масові переслідування з політичних мотивів – здавалося, що все це з падінням радянської системи назавжди залишилось в історії.  Але ідеологічні спадкоємці СРСР знову принесли на українську землю масові політичні репресії.

Ціною надзусиль і багатьох життів Україна бореться не тільки за те, щоб звільнити свою землю від російських окупантів та відновити свій суверенітет. Ми боремося за те, щоб сталінські методи Великого терору не були інструментом політики у XXI столітті.

Пам’ятна дата встановлена Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою вшанування пам’яті жертв політичних репресій комуністичного режиму.

 Цьогоріч Україна вперше відзначає 8 травня в колисці європейської традиції, як День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Радянська традиція святкувати 9 травня відійшла в минуле, а 9 травня, як день перемоги, в Україні скасовано.

З цієї нагоди у Шепетівці відбулось покладання квітів до меморіального комплексу, щоб вшанувати пам’ять усіх борців з нацизмом, загиблих, та всіх жертв воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки Другої світової війни, яка стала можливою через змову нацистського і радянського режимів.

Суть полягає не тільки в зміні дати, а й у зміні фокусу – з культу зброї та перемоги на внесок різних спільнот у подолання нацизму, на окрему людину, її страждання і втрати у війні. День пам’яті та перемоги – це нагадування, що Друга світова розпочалася внаслідок домовленостей двох тоталітарних режимів: націонал-соціалістичного (нацистського) у Німеччині й комуністичного в СРСР, а також мовчазного небажання найпотужніших держав світу чинити спротив агресорам. У 1939–1945 роках обидва тоталітарні режими вчинили на українській землі численні злочини проти людяності, воєнні злочини та злочини геноциду, внаслідок чого український, єврейський, кримськотатарський та інші народи, що жили в межах території сучасної України, зазнали величезних втрат.

Довідково:

Досі в Україні 8 травня відзначали День пам’яті та примирення (як пам’ятний день), а 9 травня — День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (як державне свято з вихідним у невоєнний час).
У травні 2023 року Верховна Рада України ухвалила закон, який скасував обидва ці свята, натомість встановивши нову пам’ятну дату – 8 травня — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939−1945 років.

8 травня 1945 року набув чинності Акт про капітуляцію Німеччини, підписаний напередодні, 7 травня о 2:41 ночі за центральноєвропейським часом у французькому місті Реймс.

З боку нацистської Німеччини свій підпис під документом поставив генерал-полковник Альфред Йодль, начальник штабу оперативного керівництва Верховного командування вермахту. Цим автографом він засвідчив, що війська вермахту дали згоду на повну беззастережну капітуляцію та мали припинити воєнні дії о 23:01 8 травня 1945-го (о 01:01 9 травня за московським часом).

Відтоді саме 8 травня у світі відзначають як День Перемоги в Європі (V Day), адже капітуляція Німеччини поклала край війні на континенті.

З 2005 року світ відзначає 8−9 травня ще і як Дні пам’яті та примирення — на знак данини пам’яті всім жертвам Другої світової війни.

Таку рекомендацію державам-членам ООН затвердила Генеральна Асамблея ООН восени 2004 року, напередодні 60-ї річниці завершення Другої світової війни в Європі. У відповідній резолюції, країнам усього світу запропоновано щороку відзначати один або два дні (8 і 9 травня) на знак пошани до всіх жертв Другої світової — окремо від святкування національних Днів перемоги чи визволення.

Так було до 2023 року, коли Верховна Рада ухвалила ініційований Володимиром Зеленським законопроєкт про встановлення 8 травня державного свята під назвою День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939−1945 років.

З нагоди відзначення 210-ї річниці від дня народження видатного українського поета, прозаїка, мислителя, живописця, громадського діяча та національного героя й символа України Тараса Григоровича Шевченка відбулось покладання квітів до погруддя Великого Кобзаря за участі міського голови Віталія Бузиля та керуючого справами виконавчого комітету Наталії Білас, депутатів міської ради, освітян та громадськості.

В історії кожного народу, серед її великих творців, є поети, імена яких оповиті невмирущою любов’ю і славою. Таким поетом українського народу є Тарас Григорович Шевченко, чия велич полягає в тому, що він зумів повернути нам свою національну гідність і необхідність боротися за відновлення незалежної Української держави. Його безмежна любов до українців і України проявлялася в тому, що він навчав і переконував нас про можливість щасливого життя тільки в своїй незалежній державі.

Шевченко – велетень духу, митець могутньої творчої сили, непримиренний борець за справедливість, за національне і духовне відродження України.

Народе мій, для всіх завжди відкритий,
Не вір, що воля з’явиться сама,
Не дай себе підступно обдурити —
Мовляв, дороги іншої нема….

Україна – це особистості, які формують обличчя її історії.

У цей день у Києві на вулиці Інститутській силовики розстрілювали учасників мирного протесту. Сьогодні на міському кладовищі шепетівчани вшанували хвилиною мовчання пам’ять Героїв Небесної Сотні і українських воїнів, які загинули в ході війни на Сході нашої держави.

Далі священослужителі громади провели панахиду за загиблими Героями. Після цього відбулась церемонія покладання квітів до місця поховання Героя України Миколи Дзявульського, чиє життя обірвалось цього ж дня рівно 10 років тому, та могил військовослужбовців, які загинули у ході проведення антитерористичної операції, операції об’єднаних сил та російсько-української війни.

Міські заходи до Дня Героїв Небесної Сотні продовжаться в міському будинку культури, де відбудеться вечір пам’яті.

З нагоди відзначення 35-ї річниці виведення радянських військ з Республіки Афганістан, шепетівська громада вшанувала учасників бойових дій на території інших держав. До памʼятного знаку поклали квіти та згадали тих, чиє життя було обпалено тією війною.

Щорічно 27 січня міжнародна спільнота вшановує пам’ять жертв Голокосту. У Шепетівській громаді поклали квіти до пам’ятного знаку розстріляним в часи Другої світової війни – місця масового поховання євреїв Шепетівки та сусідніх населених пунктів.

Довідково:

27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау.
Під час Другої світової війни 6 мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними. Близько 1,5 мільйона з них були з території сучасної України.

Ми бачимо, що навіть маючи таке потужне застереження, як памʼять про Голокост, не всі народи зробили висновки з цієї жахливої сторінки в історії людства. Значить, нам потрібно потроїти зусилля, віднайти нові підходи для збереження цієї памʼяті живою, для поширення правди про геноциди, щоб уникнути їх нового й нового повторення.

Щорічно, 14 грудня, у день закінчення будівництва ізоляційного саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, в Україні відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії.

Представники влади міста, ліквідатори аварії та члени Шепетівського міського товариства «Союз Чорнобиль» зібралися біля пам’ятного знаку, щоб віддати шану мужнім людям, які брали участь у ліквідації наслідків вибуху на четвертому енергоблоці атомної станції, чий подвиг та самопожертву не можливо переоцінити.  Багато з них не дожили до теперішніх днів, віддавши своє життя задля збереження життя і здоров’я майбутніх поколінь.

-Наш обов‘язок сьогодні – пам’ятати подвиг, який здійснили ліквідатори ціною власного життя. Хай залишиться в минулому й ніколи не повториться жах Чорнобильської катастрофи, – зазначила заступник міського голови Галина Безкоровайна.

Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять загиблих та померлих внаслідок катастрофи й поклали квіти до пам’ятного знаку.

Відповідно до розпорядження міського голови Віталія Бузиля виділено кошти для надання одноразової грошової допомоги ліквідаторам та сім’ям, які втратили годувальника, хвороба та смерть яких була пов’язана з наслідками Чорнобильської катастрофи.